ТРИ ЛИСТИ ДО ДМ. ДОНЦОВА*

Дорогий Товаришу!1

Давно не писав Вам. Вибачайте і не судіть. У мене тут були неприємні різні справи, що одволікали мене од листування — то службові, то особисті, був хворий, та потроху і редакційні. За всім цим угору ніколи було глянути, отож і листування моє шкутильгало! Доля ,,Укр. Ж." дуже мене непокоїть: передплата не дала бажаних наслідків і хоч вона ще й тепер потроху капає, але з неї не можна ніяк покрити видатків видання. Кожна книж­ка журнала пересічно виносить карбованців біля 600, а їх не завше знайдеш у касі, отож і перебиваємося, як кажуть милі нам москалі, „из кулька в рогожку". Подорож до Петербурґу в справі збирання грошей допомогових дала майже пшик! Завтра таке турне відбуде один із нашої компанії до Києва, але споді­ватись якихось багатих милостей звідтіль, ледве чи слід. Укра­їнці метрополії завше скаржаться, що їм і так доводиться тру­сити занадто кишенею, поза тим, — мовляв, — на справи колоніяльні вже немає. Часом таке оправдання скидається на фа­рисейство і брехню формальну, але вдіяти нічого не вдієш: при­мусового національного обов'язку ми завести не можемо, а іти слідом за „Ділом", нотуючи імена тих, хто кепсько служить Укра­їні і мало дає податків, — наша „культура" не дозволяє. Хай вже „Діло" такими рішучими засобами будує Україну. Ми ж люди м'якої вдачі (сказано, малороси) і певне через оцю рису нашої вдачі національної раніш чи пізніш загине „Укр. Ж." Для по­рятунку в резерві у мене є ще один проект: але позаяк він ще лише в проекті, і сам я не знаю покищо, чи він певний, то про нього іншим разом. Поки ми ще не здохли, будемо думати про живе. Отож, милий товаришу, маю Вас повідомити, перш за все, про деякі новини в редакції. Мій колега Са (ліковський, — допов­нення адресата) рішуче вже — не далі як 11 ц. місяця виїздить зовсім із Москви в Ростов, куди його закликано редактором „Приазовського Края". Платня добра і доволі таки добра. Майте на увазі це і коли Ви потребуєте заробітку, то як „специальный кореспондент из Вены" будете мати той заробіток, або принаймні на каву марки Diadal із двома слонами, яка є найкраща в світі, як голосить про це мудре „Діло". Таким чином, нині доводиться одному порядкувати редакційними справами, бо секретар редак­ції Лебединський досить талановита „кваша" і завше переплутує або недоглядить. Це пояснюється тим, що він мріє про наукову кар'єру цивіліста, витає в різних теоріях, під носом абсолютно нічого не бачить, а часом і не хоче навіть бачити. В таких умовинах недовір'я до секретарської праці його цілком натуральна річ, яка, звичайно, мені не дуже до вподоби, бо це коштує і часу і нервів! Звичайно, Ви мусите пам'ятати про „Укр. Ж.", і в най­ближчому часі прислати статтю, не кажучи вже про рецензії та обіцяні замітки про Ucrainica в англійській та німецькій пресі. Мені дуже подобалась тема про „проклятого гетьмана в світо­вій літературі (Мазепа)", але майте на увазі цензурні умовини! В кожному разі, сповістіть, чи дасте що до найближчої книжки журнала — я особисто дуже втомився і мені часом так хочеться плюнути на службу і поїхати в Гонолулу або Занзібар, в крайнім разі посидіти в Відні за чашкою кави, звичайно Diadal, що є „най­краща в світі", і абсолютно забути про різні обов'язки наймита комерційного підприємства і редактора „Укр. Ж." Якось я вичи­тав у польського романіста — тема з життя познанських поляків, — що дуже тяжко бути поляком. На мою думку, все ж легше, як українському громадянинові, а надто в такому місті живучи, як Москва. Маєте собі: майже жадне зібрання або вечірка не минає, щоб не довелось виступати в ролі спікера! Це пояснюється про­сто: мало хто вміє говорити „прилюдно" по-українському! Це знаєте, дуже „мила" річ, яку я відчуваю дуже немило. Ну от, volens-nolens і доводиться виступати, хоч уже набридло — а го­ловне, що одбирає час, який можна вжити на щось більш пу­тяще. Через такі от обставини, не можу зібратись із силами, щоб написати щось до „Дзвону", якому я, зрештою, зичу найбільшого успіху, хоч і не певен, що такий успіх буде. Стискаю Вашу руку, бо далі писати часу не маю: принесли коректури з друкарні і тре­ба їх всі перевіряти.

Хай Вам добре буде.

Пишіть і одповідайте на запитання.

Ваш із сердечним привітом

С. Петлюра

* Подані тут листи, взяті з листування надрукованого в „Літературно-Науковому Вістнику" 1931 p., річник XXX, Т. CVII, ст. 976-999, 1061-1081.

Дм. Донцов, у час листування належав до Української Соціял-Демократичної Партії.

1 Лист без дати; адресат подає, що мабуть, писаний в січні 1913 р. Ред.

 

Ежемесячный журнал

„Украинская Жизнь"

 Москва, Б. Дмитровка, д. 14, кв. 1

 Телефон 308-79

20. VII. 1913.

Дорогий  Товаришу!

Як одержите цього листа, будете вже знати про смерть Лесі Українки. Ваші асоціяції, про які писали в своєму попередньому листі в зв'язку з вістями про недугу письменниці, справдились раніш, ніж можна було сподіватися. Страшенна втрата для на­шої літератури. Косар невблаганний косить наші таланти і куль­турні сили. В дану хвилю я не в силі морально про щось писати. Лише, перемагаючи себе, звертаюсь до Вас із проханням, коли тільки це можливо, дати статтю про Лесю Українку. Цю пись­менницю Ви любите. Коли любиш когось — про того й пишеш гарно. Отож, з „пієтизму" до Лесі Українки дайте образ критичний її заслуг для укр. літератури і характеристику її ориґінальної, серед наших обставин, творчости. Це буде доказ Вашої правдивої пошани до справжнього українського таланту.

Сповістіть, друже, чи можна сподіватись од Вас на цю стат­тю і на коли саме?

Це мені потрібно знати, щоб відповідно укласти матеріяли для 7-8 кн. журнала.

Звичайно, відповіддю не задержіть.

Ваш С. Петлюра.

 

 

 

Ежемесячный журнал

„Украинская Жизнь"

 Москва^ Б. Дмитравка, д. 14, кв. 1.

 Телефон 308-79

ЗО. X. 1913.

Я не встиг одіслати написаного листа Вам, як одержав од Вас грізного листа з вимогами різних пояснень, з докорами, тощо. Ця „література" не дуже мені „сі подобає", а надто, коли одер­жуєш її з рук людей, що мусіли б не чіплятись до дрібниць і брати на увагу комплекс тих обставин, які мають місце в житті кожної редакції. Сподіваюсь, товаришу, що Ви признаєте мені рацію, коли буду думати, що редакція журнала не є передаточна ін­станція між авторами і друкарнею. Може десь такі редакції і є, але я в подібній жадної охоти не маю сидіти. Мусите ж Ви, зреш­тою, признати, що Ваша стаття про Лесю написана нецензурно: Ви оздобили її цитатами, які в контексті статті і в ході думок Ва­ших дають матеріял до позову по 129 ст.. Не маю жодного ба­жання підводити людей до тюремної брами, як не маю жодної охоти, щоб пильніше ставилась до нас цензура. Є таке правило в сучасній російській дійсності: раз покарає штрафом цензура, — шлях уторований тоді, будуть нищити без пуття, де слід і де не треба. А ми, товаришу, грошей не маємо зайвих для збагачення уряду. Це Ви мусите знати і з якихось скорочень незначних не робити „історій". Я ніколи не посягаю ні на думку, ні стиль спів­робітників і своїх прав, як редактора, вживаю лише в разі край­ньої потреби, зважаючи й на ті обставини, в яких Ви собі не даєте труду розглянутись, яких Ви, може, не знаєте, або не хо­чете знати. Ну, а потім питання про місце статті. Воно трохи див­но звучить в Ваших устах. Це ще більша дрібниця, але відповідь на неї — техніка друкування книжки: Ви пізніш прислали свої скрипти, а ми на машину пускаємо наклад рахуючись з технічни­ми умовинами. Про це все писати „ск-у-чно" і я не хотів би більше ніколи повертатись до подібного листування, тим більше, що зараз я в досить неможливих умовинах і стані себе почуваю. В зв'язку з виданням „Укр. Ж." в 1914 р. в Москві, тут скоїлись репріманди фінансово-персонального характеру, які задержують ви­пуск 10-ої книжки, а також друкування оголошень на передплату на 1914 р. Моїх ближчих товаришів по редакції зараз в Москві немає, я ж особисто не маю права і охоти брати на себе моральну відповідальність і громадську за якісь рішучі кроки в тому чи іншому напрямку. Бажаю більше з дрібниць не нервуватись і „зимної крови".

Стискаю Вашу руку і прохаю вибачення, якщо щось сказав не до вподоби. Мені бо справді якось зараз „не по собі" і хотілось би усунутися рішуче од редаґування журнала; особисто на цьому „кріслі" я дуже багато трачу: для себе нічого не можу придбати, бо навіть і ті короткі хвилини, що зостаються у мене поза служ­бовою працею та редакційною роботою, забирає у мене всяка ме­тушня, писанина, як, приміром „не в суд и осуждение" хай буде сказано, — оця, що її зладив на Ваші руки.

Я не можу нічого ні читати, ні писати, ні думати навіть.

Хай його мама мордує!

Ваш С. Петлюра

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІЙНА І УКРАЇНЦІ*

Виклик Німеччини Росія прийняла, і тепер її військо вико­нує свою повинність перед країною. Силі двох держав потрійного союзу — Німеччини та Австро-Угорщини протистоять сили пот­рійної згоди — Росії, Франції та Англії разом з Бельгією, Сербією та Чорногорією.

У вир подій, що розгоряються, подій світового значення, по­дій, що мають покласти початок новим етапам історії, можливо будуть втягнені ще й інші держави, що їхні інтереси вже порушені початком війни або будуть зачеплені нею. Світове значення цієї бурі усвідомлюють собі всі і це невідклично вимагає від кожного визначити своє ставлення до подій, що розгортаються. Такого ставлення цілком виразного, без обумовлень і ясности, що їм під сучасну хвилю немає і не може бути місця, вимагають ці події і від нас українців. Від нас тим більше і настирливіше, бо силою історичної долі наш нарід роздертий і увіходить своїми нерівно­мірними частинами до складу держав, що є ворогами і воюють одна з одною. Роздертя нашого національного організму між Росією та Австро-Угорщиною давало підстави деяким колам російсь­кого суспільства припускати можливість так званої „австрійської орієнтації" серед українців Росії, тобто тяжіння до монархії Габсбурґів, і тому дивитися на українців Росії, як на елемент нестій­кий при міжнародніх конфліктах, подібних сучасному. Ми не маємо потреби говорити про те, що подібного роду припущення не мали під собою ґрунту, що жодного факту, жодного перекон­ливого арґументу, який би підтверджував справедливість подіб­них припущень, ні їх автори, ні ті, що поділяють побоювання цих останніх, не могли навести. Залишаючи з боку і не рахуючись з несовісними спонуками до вигадування подібних припущень, саму можливість їх в середовищі неупереджених, щодо україн­ства, кіл можна пояснити тільки політичною аберацією останніх і нерозумінням або цілковитим незнанням так історії українсько­го відродження, як і його сучасного змісту. В ідеалах українців і у практичних постулятах українського суспільства, починаючи з Кирило-Методієвського Братства і аж до наших днів, національ­ний розвиток тієї частини українського народу, що увійшла в склад Росії, завжди розглядався в межах останньої і в тісному союзі з народами, що її заселюють. Свідомість національної єдности цілого українського народу без огляду на дроблення його на частини, що входять у склад різних держав, як також свідо­мість культурної спільноти цілого українського народу, не може бути прирівнювана до сепаратизму. Вияв національної волі ро­сійських українців не знаходив свого вислову в авантюрниць­ких політичних комбінаціях, і спроби такі ніколи не знаходили відгуку в широких колах українського суспільства. Сепаратизм з „мазепинством" або австрофільством, як його супутниками, це міт, і існував він лише в розпаленій уяві найбільш непримирен­них і найменш свідомих в тому, що це міт — ворогів українства. Австрійська орієнтація російських українців висовувалась віденсь­кими політиками як „пугало" в міжнародніх аспектах або як самонасолодження, що в ньому бажане їм рахувалося як можли­ве та здійсниме при відповідній політичній коньюнктурі. Відбува­лась плутанина понять та переоцінка відосередніх стремлінь в Ро­сії взагалі та українських зокрема. Галицьким українським полі­тикам, особливо націонал-демократам було, звичайно, наруку опе­рування можливістю австрійських орієнтацій серед російських українців у боротьбі за національні здобутки в Галичині, але й галицькі політики під впливом української громадської думки з Росії проводили межу між природним для них австрофільством та прагненнями російських українців, що аж ніяк не збігалися з комбінаціями, які витікали з австрофільської орієнтації. Бажа­не розв'язання українського питання в Росії українці не сполу­чували з авантюрницькими побудовами, ставлячи це розв'язання в тісну залежність від ходу загального розвитку громадського життя в Росії. Добробут і розвиток цього життя мислилися як передумова, як звичайна conditio sine qua non бажаного розв'я­зання національного питання в Росії взагалі та українського зок­рема. Для людини, хоч трохи ознайомленої з історією руху укра­їнської громадської думки, висловлене нами вище не буде, звичайно, новиною. Ми вважали тільки за необхідне відновити тут в загальних рисах відомі факти, щоб в їхньому світлі, в логічно­му їх ланцюгу ясніше розкрилась перед нами природність тієї позиції, яку займають українці щодо сучаних подій.

Як вихор, як грізна небувала буря, що загрожує мирові ці­лого світу, налетіли вони і на землю, заселену нашим народом. Частина України сумежна з Галичиною, теж заселеною українсь­ким народом, стає однією з головних арен боротьби між ворожими державами. В цьому трагізмі становища українців той дра­матичний момент його, що не може не впадати у вічі кожному і що особливо болюче переживають українці по обох боках кор­дону. Але в хвилину винятково важкої проби, якій піддане те­пер наше національне почуття, ми повинні виявити і відповідне, нашому національному розвиткові, розуміння сучасних подій, здо­ровий політичний розум та організовану волю нації, що тисячами ниток, — кровних, племінних, економічних та історичних — зв'я­зана з країною, що стоїть зараз проти Німеччини та Австро-Угор­щини.

Вороги Росії при переході кордону будуть, звичайно, нама­гатися прихилити українську людність на свій бік і різними по­літичними обіцянками та національними принадами посіяти неспокій серед неї. Українці не піддадуться провокаційним впли­вам і виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця і не тільки на полі бою, в шерегах війська, що бореться проти порушників світового миру і права, але й як громадяни-обивателі, що повинні в міру своїх сил і спроможностей сприяти успішному виконанню російською армією виїмкове відповідаль­ного завдання, що випало на її долю.

Ми можемо твердити, що суцільність і сила тієї однодушности, що під впливом усвідомленої небезпеки тісно з'єднала всю різноплемінну людність Росії, всі кляси і групи суспільства, однодушности, якої давно не бувало і яка так яскраво, відсвіжуюче і підбадьорливо виявилася, повстали і за участю українського сус­пільства, що зуміло знайти в собі і досить і політичного розвитку і громадянського такту, щоб в годину державного потрясення поставити на перший плян ідею оборони держави і відбиття заг­розливої для неї небезпеки. В цій однодушності запорука успіху і коріння надії на щасливий вихід з тяжкої проби. Хай вона не покидає Росії та її різноплемінної людности, означаючи собою однодушність і в вирішенні складних проблем загальнодержав­ного життя, що з них національна проблема, зокрема українська, вимагає свого невідкладного розв'язання. Такі струси в держав­ному житті, як війна, відкривають суспільству державної нації не одну з її помилок у відношенні до недержавних народів. Воно переконується, що ці народи в однаковій мірі з ним відстоюють цілість держави, обороняють її нерозривність та добро, віддають своїх дітей, тратять сили і матеріяльні засоби на оборону від спіль­ного ворога і що відосередність національних прагнень не є тією небезпекою, що в ній дехто вбачає загрозу цілості Росії. Прима­ра цієї небезпеки завжди стояла на дорозі до бажаного розв'я­зання національного питання в Росії, впливаючи на створення тих важких умов, що ними намагались оточити життя недержав­них народів.

Було б великим щастям і для Росії, і для її народів, коли б ця примара розвіялася і прояснена свідомість російського суспіль­ства сприйняла потреби інородців, що живуть у державі, не під кутом видуманих небезпек, що загрожують їй, а в світлі того ви­сокого громадянського розвитку, який виявили інородці в цих днях проби. Коли з них народи Росії, і зокрема українці, вихо­дять твердими і зміцнілими в своїй рішучості обороняти цілість держави, відпорна сила останньої, така необхідна в боротьбі про­ти ворога, що нападає, набуває особливої пружности і напруги, зміцнюючи піднесення духу країни і певність у щасливому роз­в'язанні конфлікту. Вона передається рядам армії, насичує со­бою життя держави, зцементовує окремі частини її з цілістю і скеровує їхню волю в гармонійному єднанні з тією цілістю. В цьо­му єднанні — прообраз і дальшого мирного співжиття „частин" з цілим, основаного на наданні їм природних прав на національ­ний розвиток. Якщо в найбільш критичні дні проби народи Ро­сії виконують свої обов'язки у відношенні до неї, то в свідомість суспільства і його керівних кіл повинна просякти думка про на­дання цим народам і відповідних прав. В цьому відношенні мож­на завважити вже сприятливі симптоми. Логіка речей промов­ляє за тим, що зміна відношення до інородців торкнеться також і українців, і в перспективах розв'язання національного питан­ня в Росії і українське питання теж буде поставлене на денний порядок.

Толерантна постава до українців Австрії, яку диктують об­ставини часу, відкрила б великі можливості: вона створила б по­тяг відірваної історичними умовами частини до національного українського цілого, зв'язаного з Росією; у наслідок того ста­лось би велике діло виправлення історичної помилки, а українсь­кому народові, що всі частини його були б з'єднані, відкрилась би можливість розвитку його багатих сил в єднанні з відродже­ною Росією і народами, що її заселюють.

Москва, липня ЗО дня 1914 року.

 

* „Украинская  жизнь"   1914,   ч.   7,   ст.   3-7  переклав  з  російської  мови Л. Чикаленко.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО Д-РА О. НАЗАРУКА*

Картку одержав, приїхати не маю змоги. Та й не знаю пощо. Сучасні події викопали трагічне провалля в самій свідомості народу, розірваного історичною долею між різними державами. Напрям політичної акції і тут і там був різний, часто проти­лежний. Коли в Галичині з огляду на вищий рівень політичного розвитку і національна свідомість була значно вища як та, яку мають російські українці, то це ще не означало, щоб політика галицьких українців була навіть в переломовий час обов'язковою і для політики українців російських. Ті гасла, ті кличі, з якими виступили галицькі українці під цю добу, не могли стати попу­лярними в російській Україні. Не тільки через те, що реально вони неможливі до переведення, але й через те, що розуміння національних ідеалів в рос. Україні полягає в іншій площині, які, само собою зрозуміло, вимагають і інших методів запрова­дження. Не треба згадувати тут, які це площини. Імена Драгоманова і спадкоємців його програми Вам вияснять, що позиція „Діла" і інш. відповідальних кругів не могла бути прийнятою на Україні. Практично це завело українську справу в даний мо­мент в куток і створило надзвичайно тяжке становище російсь­ким українцям в Росії. Вони відкинули австрійську орієнтацію і все, що зв'язане з нею, як в ідеології так і в політиці. Коли ж їм накинули цю орієнтацію, як вказівку поводження, як метод акції, вони мусіли протестувати проти цього. Очевидно, що все, що діється нині галицькими еміґрантами в напрямку австро-германської орієнтації, з погляду російських українців є по­милкою, трагічним непорозумінням ситуації і тих перспектив, які відкриваються в зв'язку з побідою потрійної комбінації дер­жав. Зокрема виступ Є. Левицького в „Берлінер Таґеблят" є свідоцтвом власне такого нещасливого орієнтування в справі, яке, до речі сказати, викликало велике незадоволення в рос. Укр. Як не тяжко жити нам серед відомих Вам обставин, але попасти в лабети Германії — дякую красно. Практично стаття Ле-вицького була тим імпульсом, який ще більше згіршив наше ста­новище. Не буду судити його, як не буду судити і цілий дотепе­рішній напрям галицьких українців, бо, очевидно, історична доля цілого нашого народу пояснить походження блудів і збочень, авантур і дипломатичних комбінацій, створених відповідальни­ми кругами народу. Можу лише поінформувати: кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на ро­сійській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю добу, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів України. Не кажу про те, що практично таке „знесилення" не може мати навіть місця. Сила Росії матеріяльна, військова і інша має такі великі ресурси, такі невичерпані джерела, що чужинцеві годі собі й уявити. Отже всі ті рахунки, які брались на увагу, були необачні і тра­гічно помилкові. В даному разі хочу лише сконстатувати, з по­гляду рос. українців, — банкрутство галицької політики і ту шкоду, яку вона заподіяла в своїх наслідках і нам. З часів війни закрито „Раду", інших часописів замість неї не дозволено; за­арештовано проф. М. Грушевського, під закидом зради на ко­ристь Австрії (надіємось, що це непорозуміння виясниться); зібрання, організовані для інформації про Галичину, не дозво­лені; дякуючи військовій цензурі, звістки про Галичину не ма­ють повноти. Звичайно, це зле. Може, очевидно, бути гірше, бо консервативні напрямки російські стремлять до того, аби русіфікувати Галичину, винищити там все українське, все, що ство­рено тяжкими трудами і здобуто на протязі віку. Але це ледве чи пощастить, бо ясно, що сучасний стан не вічний і, при пер­ших же обставинах нормального стану поступові кола російсь­кого суспільства будуть права українців в Галичині боронити. Підготовча праця в цім напрямку провадиться і коли Ви маєте можливість в Стокгольмі дістати різні газети, Ви знайдете в них чимало вказівок на ту позицію, яку займають в цій справі по­ступові круги. Тяжкий неповторний час і боліємо ми, як і Ви за долю нашого народу непідготовленого до великих подій. Отся непідготовленість, і є, як Ви згодитесь, тим моментом, якого не взято на увагу відповідальними політиками Галичини, не ка­жучи вже про невірне, з історичного боку, розуміння ідеалів на­роду. 4 мільйони, хоч би й свідомого народу, не можуть накидувати свою волю, своє розуміння подій, інтересів національних, більш чисельно широким масам. Не знати, чим кінчиться війна; очевидно, що і Австрію і Германію буде пошарпано: така певність тут. Знову готується колосальна армія, можливі безко­нечні поповнення її при великих ресурсах Росії. Війна попу­лярна в масах народу і глибоку помилку виявили ті, між інш. „Діло", хто покладав надію на внутрішні непокої та розколи російські. Увесь час напружений інтерес до війни; народ сві­домий того, за що йде умирати і сподівається по війні конститу­ційних реформ і політичних полегшень. Вони дадуть можливість і українцям, перетерпівши лихо, повести працю на користь на­роду. Очевидно, Галичина і частина Буковини буде прилучена до Росії і українцям, уже спільними силами прийдеться в нових умовинах працювати над добром народу.

Я не знаю, чи дійде мій лист. Коли б пощастило йому дійти — прохаю далі особисто мені не писати, бо зараз незручні часи — моє ж становище тут яко представника України занадто виз­начне під всяким оглядом. Одночасно, найпізніше завтра на вказану адресу будуть послані ч. ч. журнала за часів війни. Ба­жаю Вам сил, так потрібних, перенести сучасні події і дальші, і пережити все, що посилає доля. В цих переживаннях багато болючого, багато терпкого і знесилюючого, — але я вірю і пе­вен, що великий удар, нанесений Галичині не знищує до щенту українського питання; воно знову оживає і навіть в Росії, де досі з ним не рахувались, не сходить з порядку денного. Про нас пишуть, говорять і в процесі цього воно зростає, затягає в круг інтересів своїх нових людей, групи громадянства, взагалі на­буває широкого розголосу, як коли в інший час. З нашого по­гляду це великий плюс, хоч може з погляду „високої політики" це перша стадія в розвитку політичної ідеї, коли вона з неве­ликих кругів переходить вже на форум ширшої уваги. Звичай­но, реальних безпосередніх здобутків од того не маємо, але було б дивно, при нашому стані, якби було інакше. Потрібна широка інформація за кордоном, а надто в Англії і невтральних державах про Україну. Коли в цій справі щось можуть зробити — добре було б. Всього кращого. Ще раз бажаю Вам сил перенести удари болючої долі.

18. ХП. ст. ст. 1914.

* Лист друкується вперше з копії, що зберігається у А. І. Жука. За даними А. Жука, в грудні 1914 р. Д-р О. Назарук перебував у Стокгольмі, як представник Союзу Визволення України і мав доручення встановити контакт з Петлюрою і з'ясувати його становище до подій. — Ред.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСТАННІЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДІЯЧ ШЕСТИДЕСЯТИХ РОКІВ*

(До півріччя стерти К. П. Михальчука).

Сьомого квітня [1914]1 у Києві на 74 році життя упокоївся видатний український учений-лінґвіст та громадський діяч Ко­стянтин Петрович Михальчук. Якщо ім'я К. П. Михальчука ма­ло знане в широких колах російського суспільства, де його зна­ла головним чином вузька родина філологів, то серед українсь­кого суспільства він користувався великою повагою не тільки як авторитетний учений та діяльний член Українського Науко­вого Товариства у Києві, але як і останній з живих діячів гро­мадського руху на Україні, відомого під назвою „хлопоманського". З ім'ям К. П. Михальчука тісно пов'язаний яскравий період в історії українського відродження, що позначився поворотом до рідного народу „українців польської культури" та широкою науковою працею, що створила підстави українознавства. Таким чином для сучасного українського суспільства К. П. Михальчук був наче живим втіленням „минулого" українського відродження та органічною ланкою, що з'єднувала пережите, яке відійшло вже в далечінь історії, з теперішніми днями і завданнями націо­нального життя. Учасник гуртка хлопоманів, що вони з його ініціятиви заклали відому Київську Громаду, цю першу клітину, з якої, після перерви створеної закриттям 1847 р. Кирило-Методіївського Братства, ступнево виріс організований рух українців, учасник більшости національних починів протягом майже пів­століття, свідок та жертва переслідувань, піднятих проти цього руху, він не загубив ні витривалости серед цих переслідувань, ні віри в перемогу обраного ще в юнацьких роках шляху. К. П. Михальчук наче був символом усієї хрестної путі, пройденої від 60-тих років минулого століття українським рухом і дійсно був втіленням довготривалої чинної любови до батьківщини.

Ці нариси постаті К. П. Михальчука, як громадського діяча, були в цілковитій гармонії з його особистими вартостями просто як людини, що знайшла в собі величезну силу протиставитись злигодням особистого життя і серед нестерпно несприятливих умовин його все ж залишити глибокий слід в історії наукової думки і національного руху на Україні.

Член-кореспондент Академії Наук і „основатель южно-русской диалектологии", як слушно називає його академік А. А. Шахматов, автор поважних праць у галузі української філології, що високо цінилися в колах фахівців і що були джерелом, без знання якого було не до подумання наукове вивчення українсь­кої мови, К. П. Михальчук був своїм соціяльним становищем усього тільки бухгальтером броварні у Києві, де працював про­тягом сорока літ і віддавав цій нелюбій йому і нецікавій праці більшу частину своїх багатих сил. Непатентований учений, що йому „незалежні обставини" не дозволили навіть дістати диплом про закінчення університету, він відбив у своїй долі увесь дра­матизм, який випадає в умовах російської державної дійсности ученому „інородцеві", що не приховує своєї любови до рідного народу і що не знаходить в собі сил, щоб пристосуватись до ви­мог цієї дійсности.

Видайне життя цього непатентованого ученого, звичайно, знайде собі належну оцінку в тому суспільстві, що його побу­дові була присвячена допитлива думка та чинна енерґія К. П. Михальчука2 і ймення останнього з українських „шестидесятників-хлопоманів" займе почесне місце, як в історії української наукової думки, так і в історії українського громадського руху.3 Діяльність К. П. Михальчука в обох напрямках не вільно роз­глядати відокремлено; якщо науковець переважав у ньому гро­мадського діяча, то все ж діяльність його, як науковця, щільно була пов'язана з явищами сучасної йому громадськости, сприйня­тими ним глибоко і до тієї міри, що вони стали могутнім психо­логічним імпульсом для його наукових інтересів та дослідів. З цього боку К. П. Михальчук нагадує інших українських діячів-науковців шестидесятих та семидесятих років, близьких до нього і особистими дружніми взаєминами і однаковими поглядами на завдання та зміст наукової праці в умовинах тодішнього національного життя. Останнє ставило вимоги розкрити поняття укра­їнської нації, з'ясувати її індивідуальні особливості і той культур­ний капітал, який, без огляду на історичні злигодні, був збережений народом, ставши перед діячами 60-их років у вигляді жи­вого і багатого матеріялу з стихійними підставами до дальшого розвитку та формування.

„Як сурма архангела" за образним висловом Куліша, пролу­нала пісня відродження з уст Шевченка, виявивши силу народнього генія, пов'язавши заповіти минулих поколінь з новою істо­рією народу, що її творити припало вже новим поколінням, спіль­ною напругою їхньої волі та праці. Заклики до розбудови но­вого національного життя не могли бути сприйняті і належно розвинені без з'ясування та всебічного дослідження тих підва­лин, що на них мала постати нова побудова національного життя. Особисті спроби Костомарова та Куліша скеровані, після зни­щення Кирило-Методіївського Братства на дослідження історії України, мистецької творчости її народу і фолкльору, спроби ко­лективного вивчення та опрацювання питань українознавства вже при допомозі журнала „Основа" (1860-1861 p.p.), на жаль, швид­ко перервані, повинні були бути заступлені, доцільною, широкосяжною та, щодо децентралізації, ґрунтовніше проведеною пра­цею над дослідженням циклю дисциплін, що їх охоплює по­няття українознавства.

Ось які завдання стали на порядок денний українського життя, коли небіжчик К. П. Михальчук разом з іншими своїми то­варишами „українцями польської культури", слухаючись збу­дженого в них і усвідомленого згодом почуття кровного зв'язку з українським народом, постановили зв'язати свою долю з долею батьківщини, що то від неї відійшли їхні батьки та діди і яку вони знову знайшли і полюбили гарячим почуттям неофітів. — Спомини Б. С. Познанського, видруковані в „Украинской Жизни" та „Сповідь" В. Б. Антоновича („Основа") дають глибоке пси­хологічне пояснення почуття, що допровадило гурт хлопоманів до відмови від приналежности до польського середовища, силь­нішого в культурному відношенні й міцніше організованого, та до повороту до народу, що його культуру ще треба було підносити та братися за організацію його національної волі. Цей процес національного перелому закінчився, як відомо, закладенням укра­їнськими членами з польської (київської) студентської ґміни на­ціональної української організації, відомої під назвою „Громади". В настроях членів її, принаймні в перших роках, переважають культурно-просвітні інтереси, завдяки чому і форма і зміст діяльности українських „шестидесятників" мають риси далекі від став­лення політичних завдань. Члени Громади, що її ініціятором треба вважати К. П. Михальчука, а керівником В. Б. Антоновича, беруть чинну участь в організації перших в Росії недільних шкіл, у створенні народньої літератури рідною мовою, до того ж найталановитіші з „громадян" найбільше уваги приділяють науко­вим дослідам та студіям в царині українознавства. Така перевага науково-просвітніх інтересів у настроях українських діячів 60-их років пояснюється, звичайно, тодішнім станом національної самосвідомости на Україні, що заторкнула тільки невеличкі кола інтеліґенції, не захопивши широких народніх мас.

Лише ступнево в другій половині семидесятих років в на­строях Громади, як виразниці інтересів українського суспільства, помітно пробивається струмок уваги до політичних моментів в українськім питанні, що знайшов свій вияв в еміґрації проф. М. П. Драгоманова за кордон для закладення там вільної українсь­кої трибуни з метою розвивання та з'ясування українського національного руху. Еміґрація Драгоманова відбулася за ухвалою Громади, до того ж збори, на яких обмірковувалося питання про еміґрацію та загальний напрямок діяльности Драгоманова за кордоном, відбулися в помешканні К. П. Михальчука на Кирилів­ській вулиці у Києві.

Перед цією подією в житті Громади, а так само і після неї, члени її, в межах наукових та культурно-просвітніх інтересів, ви­являють велику ініціятиву та працездатність, поєднану з талановитим виконанням. Поставивши одним з завдань своєї діяль­ности, всебічне дослідження історії, творчости й побуту україн­ського народу, вони уміло розподіляють між собою працю, згідно з особистими нахилами та науковими інтересами кожного, притягуючи до участи в ній прихильників та організуючи наче неофіційний інститут для дослідження українознавчих питань. З відкриттям Південно-західнього відділу Імператорського Гео­графічного Товариства вони майже in corpore входять до складу членів відділу, визначаючи своєю участю в працях останнього, характер та зміст його діяльности. В наслідок цієї колективної праці з-під пера членів Громади виходить низка наукових праць, дослідів та матеріялів, що започатковують собою, як висловився компетентний дослідник, нову добу не тільки у вивченні питань українознавства, але й в українськім національнім житті.4 І дійс­но, праці проф. В. Б. Антоновича з історії України та українсь­кого козацтва зокрема, І. Житецького з історії української літе­ратури та народньої мистецької творчости, П. П. Чубинського з етнографії, проф. А. Кістяковського в царині звичаєвого народнього права, композитора М. В. Лисенка в галузі збирання та опрацювання пісенної народньої творчости та цілої низки інших дослідників, як от, проф. М. П. Драгоманов, О. О. Русов, В. Науменко, В. Рудченко, проф. Хв. Вовк, Б. С. Познанський, Т. Риль­ський, П. С. Єфименко, охопили собою найрозмаїтші галузі укра­їнознавства, поклавши міцні підвалини для його дальшого розвою. З-під пера небіжчика К. П. Михальчука в цій багатій спад­щині, залишеній Київською Громадою вийшли праці з українсь­кої філології, тобто тієї галузі українознавства, яка, беручи на увагу попередні досліди в цій царині, була найменш розроблена і тому ставила перед дослідником найбільші труднощі. Та проте, не зважаючи на це, так само як і на особисті умовини життя, вельми несприятливі науковій праці, К. П. Михальчук все ж спромігся побороти ці перешкоди і залишив по собі низку до­слідів високої вартости, що створили їх авторові наукове ім'я та авторитет у колах фахівців. „Его давно высоко оценивали специалисты по малорусской, или как ее называл К. П. Михальчук, южно-русской ветви русского языка. Достаточно того, что К. П. Михальчук был основателем „южно-русской диалектологии" — каже про нього академік А. Шахматов5. Високої думки про К. П. Михальчука, як про авторитет у галузі української філології, бу­ли такі видатні учені філологи, як академік Ф. Є. Корш6 та В. Яґіч.7 Формальним визнанням заслуг померлого українського вченого було обрання його на члена-кореспондента Академії Наук, але чи не найбільшим визнанням цих заслуг було те по­чуття вдячности, яке відчував до нього, до непатентованого вче­ного, кожний, хто шукав наукового пізнання української мови, намагався з'ясувати властиві їй особливості, походження, будову, розпад на говірки та сучасний її стан. На працях Михальчука виховувалися молоді покоління українських учених-філологів,8 до них удавався кожний українець, бажаючи обґрунтувати свій національний світогляд науковими арґументами і своє ставлення до української мови, як самостійної лінґвістичної одиниці. Гли­боке знання справи, ясний і стрункий розвиток думки, вичерпна ерудиція та спокійний науковий тон дослідника, поєднаний з простотою викладу, — от властиві риси К. П. Михальчука, як уче­ного, виявлені в його працях.9

До згаданих рис належить додати безсторонність та шля­хетність у ставленні до ідейних супротивників, — риси, що яс­краво виступають у полемічних працях К. П. Михальчука: „Что такое малорусская (южно-русская) речь?" (полеміка з проф. Флорінським і Бучілем) та „Открытое письмо к А. Н. Пыпину", з приводу його статтей у „Вестнике Европы" про суперечку між „южанами" і „северянами" („К истории отношений к украинству представителей прогрессивной части русского образованого общества").

Шуканням наукової правди перейняті всі праці К. П. Ми­хальчука і в той же час в їх основі лежить почуття гарячої любови до рідного народу. Досліджуючи історію народу, його бага­тогранну творчість, побут, культуру, українські діячі шестидесятих років, кажучи словами К. П. Михальчука, „прагнули знайти самих себе, своє власне життя, свої інтимні і природні обставини, свою непідроблену вдачу, ідеали та смаки, свою живу душу, свого великомученика, генія народнього." В цьому прагненні К. П. Михальчука, як одного з найвидатніших „шестидесятників", виявилася риса властива неофітам ідеї, що вносили в діяльність ученого дух підвищеної напруги, який, з одного боку, ушляхетню­вав працю дослідника, а з другого викликав у середовищі моло­дих поколінь паростки прозелітизму та почуття вдячности до нього, як до одного з піонерів української національної ідеї. Даль­ший розвиток цієї ідеї вніс, звичайно, поправки та доповнення до тих завдань, що їх клали в основу національного руху укра­їнські діячі шестидесятих років, поширив та заглибив межі його, але історична заслуга піонерів руху, що заклали перші органі­зовані його клітини та поклали тверді підвалини для наукового дослідження українознавчих проблем, залишається вікопомною в історії українського відродження. Почуттям поваги забарвлене було, зокрема, ставлення сучасного українського суспільства до К. П. Михальчука: в нім вбачали останнього з славетного гурту „хлопоманів", ініціятора першої Громади, людину, що до кінця своїх днів залишилася вірною ідеалам „юних днів, днів весни" національного руху. Головні етапи цього руху проходили перед його очима, або за його діяльної участи. Про все це, а зокрема про початий національного руху на Україні в 60-их роках XIX століття, багато міг би він оповісти такого, що залишилось нез'ясованим та невідомим і тим зробив би величезну послугу істо­рикові українського відродження, який відчуває брак матеріялу і не посідає вичерпних відомостей для своєї мети. Останнім ча­сом, схвильований спогадами Б. С. Познанського, К. П. Михальчук відчув потребу заповнити цю прогалину і свідомий не­далекої смерти наглив себе залишити на папері збережені в па­м'яті рештки пережитого, признаючи свої спогади „З українсь­кого минулого" для того ж видання, де з'явилися спомини Б. С. Познанського.10 На жаль, недуга, а потім смерть, що спіткала його 7 квітня, не дозволила закінчити розпочаті мемуари, обірвавши їх на перших розділах. З скорботою проводжало українське суспі­льство останнього свого „шестидесятника", що віддав свої знання і своє гаряче серце народові, до якого з іншого національного та­бору привело його збуджене почуття українця.

С. Петлюра

 

*„Голос минувшего”, ч. 10, 1914, ст. 236-243. Переклав з російської мови Лев Чикаленко.

1 Ред.

2Незабаром має вийти спеціяльний науковий збірник, присвячений пам'яті К. П. Михальчука у виданні Українського Наукового Товариства в Києві.

3 Див. Цікаві спомини Д. Дорошенка про К. П. Михальчука в 5 кн. Літ.-Наук. Вістника, Львів 1914 р.

4 Див. М. Грушевський ,,Україна", кн. II. 1914 р.

5 „Украинская  Жизнь",  1914,  кн.  4,  ст.  9.

6 „Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка", 1914, ст. 4-6.

7 3 академіком Яґічом К. П. Михальчук стало листувався в наукових справах.

8 Див. статтю Вол. Я.: „На страже науки и об'ективности". „Украинская Жизнь", кн. 4, 1914 та статтю А. Ніковського: „К. Михальчук як філолог", в Літ.-Наук. Вістнику, кн. 4-5 за 1914 р.

9 „Наречия  говоры Южной России в связи с наречиями Галичины", ,,Статистика в области диалектологии", ,,К южно-русской диалектологии", „Филологическое недоразумеиие" (по поводу труда проф. А. Крымского „Об именительном падеже множ. числа прилагаемых в малорусском язике на ое"), ,,К вопросу „До правопису форм м'якої деклінації в українській мові".

10  Украинская жизнь. Ред.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТОК ДО ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ

ПРО ЖОРСТОКИЙ ЗАКОН 1876 РОКУ*

Російське царське правительство з усіх сил затягує петлю над шиєю робочого люду. Всі закони, всі розпорядження, які тільки ви­дає воно для них, не дають просто жити, ні вільно дихати їм. Робітник, чи працює він на фабриці, або заводі, чи продає свою працю тяжку поміщикам та поливає своїм трудженним потом панські лани, не має ні волі, ні постійного куска хліба, ні радости в житті. Йому не вільно по своєму ні жити, ні боротись за поліпшення своєї долі.

Все заборонено, за все карають. Тяжко жити робітникові в російсь­кому царстві під жорстоким нелюдським пануванням коронованого ка­та та його посіпак, всіх отих губернаторів, ісправників, станових, земсь­ких начальників тощо.

Та ще тяжче, ніж іншим робітникам, живеться українському ро­бітникові.

Крім всіх інших тягарів, що наче камінь той важкий, придавили його, він терпить ще одну кривду, якої не зазнає його товариш по не­долі — робітник російський.

Для того, щоб задурити і отуманити українського робітника, для того, щоб він вічно нидів в темноті духовній, царське правительство заборонило йому вчитися по школах на його рідній мові і читати книж­ки, написані тією мовою. Таке жорстоке розпорядження видало воно 1876 року.

А зробило так тому, бо добре знало, що то значить для робочого люду його рідна мова. Вона як те повітря для чоловіка; без неї не можна робітникові ні успішно просвітитись, ні правдивими очима пог­лянути на те, що діється навкруги, ні навчитися боротись успішно з своїми ворогами, боротися так, щоб якомога скоріше позбавитись тих злиднів, якими заповнене все його життя.

Всі вчені люди, ті, що добре і на ділі знають, як краще вести шкільну науку, в один голос кажуть, що вона ніколи не доведе до пуття, коли не буде провадитись на рідній мові.

Та не треба навіть бути і вченим, щоб зрозуміти, що на тій мові, на якій завше говорить робітнича дитина, на якій говорять її батьки, яку вона, як то кажуть, виссала з молоком матері, скоріше може нав­читись і читати, і писати, скоріше може просвітитись, прочитати добру, розумну книжку і довідатись про те злиденне життя, яке провадить робітник від малих літ аж до могили, та про ті кривди, які йому роб­лять його вороги.

Знаючи це все, Українська Революційна Партія видає „Селянина" і всі свої книжки та листки на рідній для українського робітника, найбільш зрозумілій для нього українській мові, бо партія хоче, щоб український робочий люд пізнав своє лихо та своїх ворогів, щоб він не був темний, та щоб та темнота не була для нього якоюсь колодою під ногами в його боротьбі проти ворогів.

Не того бажає українському робочому людові царське правительство. Воно, як той павук, висисає з нього всі сили. Хіба воно боліє або турбується тим, що робітникові нічого їсти, що пан-поміщик або якийсь там фабрикант чи заводчик визискує робітника, платить йому злиденну платню за тяжку надмірно працю, що все життя робітника — то якесь пекло вічних тяжких мук та страждання? Про всі ці болі і муки робочого люду байдуже царському правительству. Йому вони все одно, що сніг торішній. Замість того, щоб хоч щось зробити для поліпшення долі робочого люду та позбавити його від злиднів та неправд, воно ще більше тисне та пригнічує його і з кожним днем при­гадує нові закони та нові розпорядження і ними, як тією павутиною, обкручує життя і волю робітників. З тою ж таки метою — затуманити, задурити голову українському робітникові чужою, незрозумілою для нього просвітою царське правительство заборонило в школах по цілій Україні українську мову, завело замість неї російську і строго нака­зало учителям та учителькам, аби вони ніколи не звертались до дітей-школярів на їх рідній мові і не давали їм до читання книжок, написаних тією мовою. Тим, хто не буде слухатись цього дурного, без­глуздого припису, воно загрожувало карами. Такими мірами та острахами хотіло царське правительство забити, як кажуть, баки українсь­кому робітникові і зробити його повним своїм невільником, темним та безпросвітним, здатним тільки на те, щоб ним, як худобою, заправ­ляли царські запроданці та різні визискувачі, як от, наприклад, фабриканти, поміщики тощо.

Та не пощастило царському правительству виконати свій хижий замір.

Українська Революційна Партія прийшла на поміч до українсь­кого робітника: вона відкрила йому очі на його життя, показала на його ворогів, видала чимало книжок та відозв, в яких говорилось про долю робочого люду та про те, як треба боротись за поліпшення її. І всі ті книжки і листки нашої партії були написані так, що ко­жен, хто тільки вмів читати, або уважно слухав, як їх читали, розумів правду всього написаного там і проймався до дна душі тією правдою. І сталося так добре з цими книжками та листками не тільки тому, що в них містилось правдиве слово про долю пограбованого-пригніченого робочого люду, але також і тому, що написані вони були на зрозумілій для українського робітника, на його рідній мові, а не на тій, яку завело царське правительство по школах та по всіх урядах, з якої він мало розуміє і не багато чого второпає. Книжки та листки нашої партії роз­ширились скрізь по Україні: по самих темних кутках її розвіялись вони і скрізь, куди тільки не попадали, — несли за собою новий світ, нове життя, нові потреби. І скрізь, де тільки зачитувався ними укра­їнський робочий люд, прокидався він від вікового сну до боротьби з своїми ворогами. Ті книжки просвітили його. Робітник український пізнав свою долю тяжку, довідався про те, до чого запобігають його вороги, аби задурити його, затуманити йому голову і зробити його своїм довічним наймитом-невільником. А як пізнав свою долю робіт­ник — він не міг не боротись за її поліпшення, за визволення своє з-під власти царського панування та панського визиску.

І почалась боротьба завзята, уперта.

З кождим днем вона, як той огонь в вітряну погоду, розростається і шириться по цілій Україні. Український робітник хоче, щоб над ним не панував цар та його посіпаки, а щоб замість них була заведена демократична республіка, де не буде ні пана, ні хлопа, а всі будуть мати однакові права. Український робітник хоче розірвати ті пута, якими з усіх боків опутали його вороги, хоче скинути з очей своїх ті темні облуди, якими ці вороги заволікали від нього світ правди та волі. Він зрозумів, що одною з таких облуд є і той жорстокий нелюдський закон 1876 року, яким царське правительство заборонило йому вчитись по школах на його рідній мові та читати книжки, напи­сані тією мовою. Тому то він бореться між іншим і за те, щоб був ска­сований цей закон і щоб скрізь по Україні, де тільки говорять укра­їнською мовою, були заведені українські школи, а по них вся наука викладалась українською мовою, а не російською, як це є тепер. Зви­чайно, царське правительство противиться цьому, бо воно завше про­тивиться і нищить все те, що помагає робітникові просвітитись і піз­нати свою долю.

Та українському робітникові годі зважати на те, що не до вподо­би його заклятому ворогові. Він мусить дбати про свої інтереси, про своє добро, про свою долю, не звертаючи уваги на те, чи подобається чи не подобається це царському правительству. Хай же живе свобідна українська школа! !

Геть царя і все його правительство, що душить тільки українсь­кого робітника і не дає йому ні жити, ні вчитися навіть на його рідній мові!

Будемо боротись за заведення демократичної республіки, за те, щоб народом правили вибрані від усього народу, щоб їх оббирали вільними голосами на підставі загального, рівного, прямого, тайного голосування. Будемо боротись за те, щоб нам вільно було про все гово­рити, читати; щоб можна було збиратись для обговорення своїх справ, страйкувати і єднатись в робітничі спілки-партії.

Будемо боротись за те, щоб нам вільно було заводити школи з на­шою рідною мовою, щоб можна було на нашій мові балакати по су­дах та всіх інших місцях!

Як ми доб'ємось всього цього, тоді краще і скоріше піде наша боротьба і за знищення того гніту панського, під яким стогне цілі тисячі літ робочий люд; тоді скоріше доб'ємось заведення дорогого нам соціялістичного ладу!

* „Селянин", ч. ЗО., червень 1905 р. Редакційна стаття надрукована в той період, коли С. Петлюра був редактором часопису. На думку А. Жука, Петлюра міг бути автором статтей „Про жорстокий закон 1876 р." і „Про національний гніт".

 

 

 

 

 

 

ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ ГНІТ*

Крім того гніту, що тяжить над робітниками всього світу - гніту капіталу — над робочим людом російської держави лежить ще один тягар — тягар самодержавної самоволі. Робітники російської держави несуть на своїй шиї два ярма, і через те їхнє становище важче, ніж становище робітників в інших краях. Та деякі з робітників російської держави несуть на своїй шиї ще й третє — ярмо національного гніту.

Про оце третє ярмо — про національний гніт ми й хочемо погово­рити в цій статті.

В таких державах, як Росія, де поруч живе багато різних народів, один народ (нація) має більше прав ніж другі народи, один народ являється паном, а другі народи його підданими. Мова цього на­роду — пануючого народу — є пануючою мовою у всій державі. На цій мові і дітей вчать по школах і по різних державних інституціях („правительственных учреждениях") балакають і т. д.

В російській державі пануючий народ — це руські (великоруси, мо­скалі, кацапи). Всі інші народи, як от ми: українці, поляки, литовці, євреї, лотиші і інші — всі вони мають менше прав у державі, ніж пану­ючий народ: великоруси (москалі). Приміром взяти євреїв. Для них за­ведена „черта оседлости", дальше якої вони не мають права оселятися; їх не приймають в школи нарівні з дітьми других народів; їм не дозво­ляють селитися по селах і т. п. Подібно до цього стоїть справа і з інши­ми непануючими в Росії народами.

Що ж за причина цього національного гніту, кому він потрібний і чи багато він шкодить нам робітникам українським?

А ось розгляньмо.

Колись давно на місці теперішньої Росії жили різні народи само­стійно. Вони не складали з себе однієї держави, але кожен з них сам собі був державою, або складав одну державу вкупі з другим народом. Так жили собі поляки, руські українці і інші. Кожен з цих народів мав своїх королів, царів, або якихнебудь інших правителів. Ці прави­телі, спираючись на темноту свого народу, гнітили його і визискували, як могли. Та коли їм ставало за мало того, що вони здирали з свого народу, вони силкувалися урвати шматок землі у своїх сусідів. Отак мо­сковські царі раз-у-раз воювали з польськими королями, польські ко­ролі з українськими гетьманами, українські гетьмани з московськими царями і т. п. Кров народня лилась ріками без перестанку, а все для того, щоб різні правителі могли краще розкошувати. Та нарешті москов­ські царі увійшли в найбільшу силу і підгорнули під себе всі сусідні народи. З колишньої Польщі, Литви, України і інших країн склалася одна держава — Росія. Російські царі почали заводити в завойованих землях свої самодержавні порядки, а старі вільніші порядки винищу­вали з корінням. Зібравши під своїм троном такий величезний охват землі, московські царі почали входити у все більшу силу, слава їх росла і ширилась поміж іншими царями, багатство їх швидко зростало. І чим більше вони багатіли, чим більше набирались слави, — тим більше вони боялися втратити завойовані землі, тим старанніше вони викорчову­вали у поневолених народів усяку пам'ять про старі вільніші часи. От-тут почався національний гніт. Російські царі намагалися з поляка, українця і всякого іншого неруського зробити руського.. З усіх цих ба­гатьох народів вони захотіли зробити один народ з однією мовою, од­нією вірою, одними звичаями, однією назвою. Вони хотіли, щоб кожен з поневолених народів вірив і думав, що він з поконвіку живе під цар­ським пануванням, щоб кожен думав, що історія московських деспотів — це його власна історія, щоб кожен почував себе руським (москалем). Хто не хотів або не міг перевернутися на руського, того всякими спосо­бами утискали і переслідували. Все це російські царі робили й роблять для того, щоб ніхто не намислив виплигнути з-під царської кормиги і тим зменшити царське багатство, царську славу, бо однакова мова, однакові звичаї й обичаї — це те, що найщільніше зв'язує людей між собою.

Це „святе" діло, діло примушування завойованих народів, діло зри­вання національних прикмет, — російські царі провадили не самі, а у двійці з своїми прихильниками ясновельможними царедворцями ро­сійськими панами, а часом з панами самих таки поневолених націй. Царі російські роздавали всім вірним своїм підлизам великі обшари заво­йованих земель в нагороду за всякі їхні послуги.

Отак царі та пани-дворяни укупі провадили свою політику.

Та ніщо не стоїть. „Все рухається, все одмінюється". На старому полі зросла нова рослина.

До половини XIX століття в російському царстві скрізь була пан­щина (кріпацтво). Фабрик, заводів, торговлі, залізниць майже зовсім не було. Все хазяйство держалося на праці кріпаків. Пануючою клясою в Росії були поміщики-дворяни.

На заході Европи в Англії, Франції, Німеччині і т. п. в цей час уже скрізь було заведене капіталістичне хазяйство. Там уже скрізь було багато городів, в городах багато великих фабрик, на фабриках виро­блялося силу дешевих товарів. Купці, фабриканти, заводчики, або, одним словом, кляса буржуазії набралась великої сили, скинула панування дворян-поміщиків і забрала в свої руки державну власть. Ця кляса, кляса буржуазії, виробляючи робітничими руками багато това­рів і продаючи ці товари, зібрала в своїх руках величезні капітали, по­будувала залізниці, узброїла величезне військо. Західньо-Европейські держави стали сильними, багатими.

Щоб зрівнятися з ними у силі, Росія теж повинна була стати ка­піталістичною державою, вона повинна була і у себе завести фабрики й заводи, вона повинна була скасувати панщину, бо панщина спиняла розвиток торговлі і промислу. Царі російські зрозуміли це, і от року 1861 панщину було скасовано, скрізь почали зростати фабрики і заво­ди, зав'язалась торговля.

На перше місце в російській державі, як і у всіх інших, — висту­пила буржуазія — фабриканти, заводчики, купці і інші капіталісти. Царі російські поспішили прихилити їх до себе і зробити з них собі приятелів. Буржуа теж не цурались царського лицяння.

Отак цар придбав собі нових приклонників. Він почав скрізь бо­ронити інтереси капіталізму, інтереси фабрикантів, заводчиків, капі­талістів.

Капіталістичний засіб вироблювання товарів потребує широких ринків. Він враз виробляє багато товарів і потребує десь ці товари поспродувати, щоб виробляти нові товари.

Буржуазія ненажерними очима оглядає увесь світ і пильнує, де б урвати шматок землі, щоб з нього зробити собі ринок. На тих ринках, які вже в її руках, вона пильнує, щоб ніхто інший не продавав своїх товарів, щоб ніяка чужоземна буржуазія не „конкурувала" з нею. Такі ринки вона хоче як найміцніше прикувати до свого краю, щоб ніхто його не міг видерти у неї. Крім того буржуазія пильно слідкує за тим, щоб в тій країні, яка для неї є ринком, не завівся свій промисл, свої фабрики й заводи, своя буржуазія, яка могла б виперти її відтіля своїми, може дешевшими, товарами.

Буржуазія російська (а її найбільше обороняють російські царі) дуже не любить, коли якінебудь з поневолених російським царем на­родів починають піднімати голос за свої національні права. Вона вба­чає в тім велику для себе небезпеку. Раз вона боїться того, щоб по­неволений народ, згидувавши своїми кайданами, не відклонився від російського царства, бо це б зменшило її ринок; друге, вона боїться того, що поневолений народ, прокинувшись від національного сну, поч­не розвивати свої сили, заведе власний промисел, власну торговлю і випре її своїми товарами з своєї країни і цим способом знов таки змен­шить її ринок.

Через оце все, через усі ці зловісні передчування, російська бур­жуазія всіма силами силкується задавити всякі поривання пригніче­них народів Росії до визволення. Вона хоче, щоб вони всі забули свою віковічну назву і щоб охристили себе „руськими". Буржуазна „наука" силкується „науково" довести, що, наприклад, мова українська — це не мова — це лиш жаргон, „нарєчіє" російської мови.

Як бачимо, цар найшов собі добрих спільників на своїм важкім шляху „святої боротьби" з завойованими народами. Навіть тепер, в цей час, коли буржуазія „перейшла в опозицію", коли вона наїжилась проти царя, навіть тепер вона не дуже любить, коли якийнебудь з при­гноблених національне народів упоминається за свої національні права.

Може б нам дехто сказав: „Нехай собі буржуазія російська бореться з буржуазією поневолених національне народів, нехай одна з одною ворогують.

Яке нам, робітникам, діло до того? Яка нам, робітникам, шкода од національного гніту; нам, робітникам українським, єврейським, польсь­ким, лотиським і іншим, нам, робітникам поневолених націй?"

Ось про це ми й розміркуємо. Нам, українським робітникам, найвидніша наша українська справа, ми її може краще й розберемо до ладу.

Який же гніт, які обмеження в правах тяжать над українською нацією ?

Перш усього, пануючою мовою в нас, на Україні, є мова російська (московська). На цій мові вчать дітей, як по сільських і інших „ниж­чих" школах, так і по гімназіях, по університетах. На цій мові прова­дяться суди, нею балакають по всіх державних інституціях („правительственных учреждениях"), в волостях, земських управах, тощо. Мова українська, мова, що на ній балакають всі селяни на Україні, і 4/5 городських робітників, цю мову вважають „мужицькою" мовою, вона вигнана геть звідусіль.

Таким робом, діти вчаться по школах і нічому не навчаться, бо не розуміють тієї мови, на якій в школі балакається. По скінченні шко­ли дитина так само неграмотна, як і була. Коли хто з учителів посміє забалакать з дітьми по-українському, його всякими способами переслі­дують. Яку вагу для робочого люду має освіта, — про це нічого багато говорити. Якби у нас було більше грамотних, освічених робітників, мо­же б ми досі уже виробили собі краще становище. Через що ж у нас досі робітники так погано ще розуміють свої інтереси, як не через те, що рідко хто й читати вміє? А тому найбільше винна погана незрозуміла школа. Правда й самі школи у нас ні до чого, в наших школах вчать не тому, чому слід, але все ж і з таких шкіл можна б принаймні хоч грамотним вийти, якби в них учили зрозумілою мовою.

А тепер дивімось дальше.

Діти всіх українських чиновників, попів і інших, що вчаться по гімназіях та по університетах, вчаться на чужій російській мові. Вони нашої мови не знають, за приводом царської і буржуазної „науки" вони нашу мову теж уважають за „мужицьку".

Ми живемо в такі часи, коли багато освічених людей, тих людей, що здобувають собі хліб з „духовної" праці, інтеліґентів, переходять на бік народу, на сторону робітників. Багато з цих інтеліґентів, завдя­ки своїй освіченості, зрозуміли, що будуче належить нам, робітникам; багато з них зрозуміло, що ми здобудемо всім людям новий кращий світ, через це багато з .них переходить в наші ряди.

Своєю освіченістю ці люди несуть світло в наші ряди, в наші го­лови свідомість, штовхають нас на шлях боротьби.

Але у нас, на Україні, вчать цю інтеліґенцію на російській мові і вона виходить із шкіл здебільшого російською інтеліґенцією. Багато цієї інтеліґенції пристає до російських робітників, їх усвідомлює. До нас, українських робітників, вона майже не пристає, вона не розуміє нашої мови. А хоч і пристає, то як до російських робітників, себто, ба­лакає до нас незрозумілою для нас російською мовою, вважаючи нашу мову за приводом панських та царських „наукових" брехень або неіс­нуючою або „мужицькою".

Дивіться далі. Селянин, робітник прийшов у волость, на суд, в земсь­ку або яку іншу управу. Він не знає, на яку йому ногу ступить; він багато вже чув, що його мова — це „мужицька" мова, на якій тільки „дурні мужики" балакають. Йому соромно своєї мови, соромно самого себе. Не знаючи російської мови, він оповідає якоюсь китайською мішаниною про свою справу. Нарешті, виходить, що ні його ніхто не зрозу­мів, ні він нікого. Він тільки чує сміх і глузування з своєї „глупоти".

А вся його „глупота" тільки в тому, що він на чужій мові не уміє як слід про те, чого йому треба, розказати. Правда, в російських тепе­рішніх судах, різних управах все одно ошукають чоловіка, хоч як би він добре і по-російському балакав. Та насувається краща пора. Наб­лижається час, коли сам народ порядкуватиме собою. Що ж і тоді ми будемо мнятись по судах і різних управах, соромлячись себе і своєї „му­жицької" мови, не розуміючи, що нам говорять, і не знаючи, як нам роз­казать про себе? ...

Це ми говорили про перший гніт, який тяжить над українською нацією. Ми бачили вже, чи є нам, українським робітникам, діло до цьо­го гніту, чи нема.

Та є ще й другий гніт. Він починається з царського „указу" 1876 року.

В 1876 році цар Олександер II видав такий указ: „українському народові забороняється мати на своїй мові газети, наукові книжки. За­бороняється йому привозити книжки з-за кордону (там теж живуть українці). Забороняється йому виставляти на своїй українській мові театральні представлення. На своїй українськії мові має право український народ лиш писати байочки та вірші та хіба ще оповідання про „білого бичка".

Не будемо багато балакати про цей славний „указ", бо про нього трохи писалося в „Селянині" (Додаток до ч. ЗО); скажемо тільки, що завдяки тому, що по-українському було заборонено писати розумні книжки, наші українські робітники та селяни не мали спромоги чи­тати майже ніяких книжок, бо по-російському вони не розуміють, а по-українському цар не дозволяв. Це раз. Друге те, що завдяки тому, що заборонено друкувати українські книжки та газети, українська інтеліґенція ще менше могла научитись рідній мові, ще менше могла стати українською інтеліґенцією і ще менше могла пристати до укра­їнського робітника і допомогти йому в його боротьбі. Ще багато дечому пошкодив цей „указ", та про це вже нема місця тут говорити.

Національний гніт проявляється не тільки в утисках над мовою. Царське правительство, оберігаючи свої інтереси та інтереси російсь­кої буржуазії, залюбки спиняло розвиток промислу і торговлі на Ук­раїні. Царський міністер і слуга московських буржуїв, а теперішній граф — Вітте десять літ був міністром і десять літ дбав про те, щоб завести промисел і торговлю в Москві і її околиці та щоб спинити про­мисел і торговлю на Україні і по інших крайніх місцях Російської дер­жави. Цей добродій робив ось що: він позичав із всеросійської казни величезні гроші московським купцям та фабрикантам, щоб вони могли на ці гроші будувати фабрики та заводи в московському „центрально­му" районі.

В цей самий час промислові і торговлі „на окраинах", себто на Україні, в Польщі, на Кавказі тощо, не тільки не допомагали казен­ними позичками, а ще крім того їх гальмували. Так само справа сто­їть з залізницями. В той час, коли в „центральному районі" будува­лося багато залізниць — у нас, на Україні, правительство будувало тільки воєнні залізниці, залізниці, які обминають торговельні міста.

Та цього мало. Попередник Вітте, міністер Вішнєґрадський, щоб охоронити московську промисловість від німецьких дешевих і кращих товарів, наложив на німецькі товари високе мито („пошлину"). Таким робом німцям невигідно стало привозити свої товари в Росію, бо їх ніхто б не купував, бо були далеко дорожчі від московських. Тоді нім­ці, щоб віддячитися Росії за це і щоб примусити Вішнєґрадського змен­шити мито („пошлину" — акциз) на їхні товари, наложили високе мито на український хліб, що до того часу завжди купували німці. Ціна у нас на товари піднялася, бо московські фабриканти тепер не мали ніякої конкуренції і дерли за свої товари скільки хотіли. Разом з тим, німецька людність, не маючи спромоги обходитись без хліба, умовились з американськими купцями, щоб вони привозили їм хліб. У нас настало ось що: хліб український такого збутку, як раніше, уже не мав, або як то говориться, „потерял рынки", селянські хазяй­ства швидко почали руйнуватися, великі хазяйства не росли, бо не було вигоди з хлібом діло вести; торговля хлібом значно спинилась. На Україні настав нерух, економічна руїна, бо хоч дрібні селянські хазяйства і скрізь гинуть, але зате на їх місці розвиваються великі хазяйства — капіталістичні. На цих хазяйствах хліб обробляється машинами і через це стає дешевшим, та й селяни, які, не видержавши конкуренції, обернулися в пролетарів, — знаходять собі роботу. А унас виходило ось що: малі хазяйства зруйновані, великі не мають потреби зростати, людність конає в злиднях, та ще й товари дорожча­ють, бо московські капіталісти, одгородившись від німецьких товарів, не пускають їх в Росію, а різні Вішнєґрадські в угоду цим московським капіталістам, гальмуючи промисел „на окраинах", не дають як слід розвиватися конкуренції в середині Росії.

Національний гніт не тільки в цьому проявляється, але досить вже й цього, щоб показати, що і ми, робітники пригнобленої нації, маємо чого журитись за волю національного розвитку нашої країни.

Національний гніт спинює розвиток нашої країни, а разом з тим спиняє і наш рух робітничий, і через це ми повинні проти нього бо­ротись.

Ідучи поруч з робітниками всієї Росії, ми будемо домагатись того, чого домагаються робітники всієї Росії, а саме: знищення царського самодержав'я і заведення демократичної республіки, але разом з тим, ми будемо домагатися і признання рівних прав за всіма націями, що засе­ляють Росію, а також і за Україною. Ми будемо домагатись, щоб кож­на нація могла сама собі рішати про себе і своїми законами боронити себе від сусідських утисків.

 

 

 * „Селянин", 1905, ч. 33-34, вересень-жовтень.

 

 

 

 

ПРОМОВА С. ПЕТЛЮРИ НА ДРУГОМУ З'ЇЗДІ УКРАЇНСЬКОЇ

СОЦІЯЛ-ДЕМОКРАТИЧНОЇ  ПАРТІЇ  ГАЛИЧИНИ,   У  ЛЬВОВІ,

27 СІЧНЯ 1906 РОКУ*

„Російська революція, початку якої чекали всі поневолені і при­гноблені елементи, як радісного, світлого дня, як початку нової ери в світовій історії, ясно показала, що вона своєю руйнуючою стороною обрушилась не лише на міжнароднього жандарма — російський аб­солютизм, але зачепила в цілому світі ті пережитки варварства і консерватизму, які спиняли світовий поступ і прямування людськости до ліпшого життя. Революційний вітер із Росії є іскрою, що запалила всі поневолені частини здорового суспільства до боротьби за ліпшу людську долю. Вплив російської революції слідний хоч би на Німеч­чині, а передусім Австрії, в якій іде зараз завзята боротьба за загаль­не виборче право.

Перспективи, які відкриваються для соціяльної демократії після виборення виборчих прав — світлі і многообіцюючі: через парлямент, сейм і місцеві репрезентаційні тіла вона буде впливати на хід держав­ного, політичного і соціяльного життя Австрії, цього часового готелю, за словами Адлера, де волею історичних обставин примушені жити люди. Завданням її буде теж перетворити й Галичину з пекла, з місця мук і страждань, яким її зробила польська шляхта, вправді не в рай, але в кожному разі в такий терен, де хоч можна буде боротись і жити по-людському. Особливо важне завдання відкривається тепер для укра­їнської соціяльної демократії.

Із партії осіб — вона мусить стати партією пролетарських мас. Ґрунт для цього є, треба ним лише користуватися. Особливо теперіш­ній момент сприяє тому. Зорганізувати якнайширші маси, зв'язати їх із конечними цілями соціяльної демократії, заґарантувати вплив пар­тії на напрям політичних і соціяльних відносин — ось у чім полягають завдання партійної діяльности. Надто партія повинна звертати більшу увагу не на саму чисельність організації, але на чистоту принципів, на яких будується організація, які надають їм змисл життя, спасають від хитань на всі боки та освітлюють шлях практичної роботи.

Партія мусить прищепити не лише соціял-демократичний світог­ляд тим масам, які підпадають її впливові, але й паралізувати можли­вість впливу ворожих соціяльній демократії суспільних напрямків і док­трини. Надто в Галичині, де завдяки економічному й політичному па­нуванню польської шляхти і випливаючому звідсіль загостренню на­ціональних відносин між українським і польським населенням — ця неґативна робота набуває особливої ваги і значення.

Панування шляхти-буржуазії розбуджує націоналістично-шовіністичні почуття не лише у пануючої нації, але також і у пригнобленої. З огляду на те партія мусить боротися шляхом усної і літературної пропаґанди проти розвитку шовінізму і нести народнім масам справжнє пролетарське розуміння національної ідеї. Вона мусить вияснити, що ця ідея може бути в інтересах робочих мас переведена в життя лише при соціялістичному устрої, що національний гніт, як один із проявів панування буржуазії, може бути усунений при усуненні капіталістич­них відносин, і тому належить запалювати і кликати до боротьби з пред­ставниками капіталізму, пануючими клясами суспільства, в ім'я соціялізму, як вищої форми життя, що виключає всякий гніт, а між інш. і національний".

Промовець підчеркує відтак одну характеристичну рису російсь­кої революції, а саме участь у ній поневолених народів: поляків, лотишів, українців, жидів, вірмен і ін. Слова Кавтського — „у великих революціях родяться нації" набирають правди, а найкращою ілюстра­цією її може служити Україна.

Подавши в коротких словах начерк розвитку українського соціялістичного руху, який переходив різні фази, почавши від національного радикалізму, а скінчивши на чистім соціял-демократизмі, промовець зупиняється над другим черговим з'їздом (РУП), на якому довершився останній напрямок, а через те вона й прийняла назву, яка відповідає її внутрішній істоті — Української Соц.-Демократичної Робітничої Пар­тії. Особливу вагу кладе на резолюції по національному питанню, про автономію України та національні організації пролетаріяту, які ух­валив з'їзд.

„Особливо важні обов'язки накладає на нашу партію теперішній момент. Із самозабуттям, із революційним ентузіязмом іде вона на бо­ротьбу з царатом та темними його силами. Шлях цієї боротьби позначений уже численними жертвами. За велике святе діло свободи плила вже кров наших товаришів по різних місцях України, особливо ж на Полтавщині. Багатьох заслано на Сибір і багатьма переповнені тюр­ми. Та ми підемо далі, не вражаючися ані на хвилину, бо до цього кли­че нас потреба кращого життя-ладу.

У боротьбі, яку ведемо і будемо вести, велике моральне значення має для нашої партії факт існування і активної діяльности такої ж партії в Австрії. Власне тим кермувався Центральний Комітет нашої партії, висилаючи мене, як делеґата, на ваш з'їзд. І я особисто радий, що можу тут перед представниками українських робочих мас, що бі­дують і страждають тут у Галичині, заманіфестувати привіт з'їздові від товаришів із-за кордону, що обливають своїм потом і кров'ю пансь­кі лани і марнують своє здоров'я по заводах і майстернях у тій „щас­ливій" Україні.

Але її, цієї „щасливої України" нема. Вона є такою для буржуазії. Для нас вона, як і кожний рідний край, поки в ньому панують капі­талістичні відносини, по вірних словах великого бойовника соціялізму Лібкнехта, є „місцем страждань, оточеним кругом погоничами, тюр­мою, де ми часто-густо не маємо де голови склонити".

Будемо працювати, щоб це місце мук стало місцем радости. Як дві струни, натягнені на одному струменті, видають гармонійний згід­ний згук — будемо працювати разом в інтересах робочих мас, в інте­ресах усунення всякого гніту, захоплюючися великими гаслами міжнародньої соц.-демократії, під її червоним прапором, як символом на­ших мук, але вкупі з тим наших великих надій на остаточну побіду наших ідеалів".

 

* Передрук з статті Лева Ганкевича „Святослав Таґон у Львові", на­друкованої в збірнику „Симон Петлюра в молодості", під редакцією А. Жука, Львів, 1936, ст. 71-74.

Л. Ганкевич пише (ст. 70): „Таґон виголосив на з'їзді велику при­вітальну промову, яку подано тут в цілості, як історичний документ, за протоколярними записами, і як причинок до характеристики С. Петлюри тих часів. У своїй промові Таґон, зложивши побажання успіху і продуктивности в роботі з'їзду, підчеркнув особливо велике значення з'їзду з огляду на істо­ричні часи, які переживає тепер Австрія і Росія, Україна і цілий світ.

 

 

ЧАСТИНА  ДРУГА 1917 - 1920

 

 

ТЕЛЕГРАМА*

„Беручи під увагу, що заборона українського військового з'їз­ду — це перший випадок заборони військового з'їзду загалом і саме українського, що рівночасно воєнні умовини, якими по­яснюється заборона з'їзду, не перешкоджають відбуватися всеро­сійському з'їздові воєнних делеґатів, з'їздам: польському, козаць­кому, авіяційному й іншим, які відбуваються або визначені на ці самі дні; що невзяті назад відпустки військових без порівнян­ня більше відтягають солдатів і офіцерів з армії; що українці, одушевлені дозволом на українські корпуси й інші комплекту­вання, сьогодні величезними масами йдуть на фронт, що забо­рона з'їзду викличе неминучу реакцію і посіє в масах недовір'я до верховної команди та понизить бойовий дух українців, котрих в армії одна третина; що про час і умовини з'їзду ухвала запала на першім з'їзді, а оповіщено його значно вчасніше, ніж одержа­но телеграму про заборону з'їзду, що заборону з'їзду можуть ви­користати сьогодні в цілях, зовсім небажаних і небезпечних для бойової здатности на фронті і порядку в тилу, — Український Генеральний Комітет, подаючи до вашої відомости оце, що тут виложено, рішуче підтримує своє жадання дозволу на з'їзд і жде негайної відповіді. За Український Військовий Генеральний Ко­мітет" :

Петлюра

* „Вістник Союза Визволення України", Відень, ч. ЗО, 22 липня 1917 р.

У відповідь на заборону Керенським II Українського Військового з'їзду в червні 1917 року голова Українського Військового Генерального Комі­тету Петлюра вислав на ім'я міністра війни, верховного головнокомандую­чого всім фронтом, головнокомандуючим окремих фронтів, усім комендан­там воєнних округ і отаманові кубанського козацького війська цирку­лярну телеграму.

 

 

 

 

 

ТЕЛЕГРАМА ДО ШТАБІВ АРМІЙ І ОКРУГ*

„Проломанням неприятелем фронту Україні загрожує страш­на небезпека. Україна може згинути. Передовсім в інтересі України потрібно підтримати військове начальство в його заходах і що­до оборони фронту й щодо підтримання порядку в тилу. Централь­на Рада та її Генеральний Секретаріят взивають усіх українців до оборони Рідного Краю. Кожний українець повинен пам'ятати, що де б він не був, на який би фронт його не посилали, скрізь вів боронить Україну та її свободи. Негайно скличте військову раду і виясніть страшну небезпеку, яка нам усім грозить. Коли ува­жатимете можливим зформувати ударні батальйони, то назвати їх „батальйонами рятунку України". Негайно увійдіть в перего­вори з міністром війни, дістаньте дозвіл і протягом кількох днів зорганізуйтесь для виступу по маршруті, який вкаже штаб. Зараз же оголосіть цю телеграму українцям вашої округи зглядно ґар­нізону. Майте на увазі, що небезпека велика. Дисципліна, поря­док і послух є єдиною запорукою рятунку. Коли по військових умовах доведеться їхати на якийсь фронт, безумовно треба їхати, бо фронт єдиний. Українці повинні показати, що вони розуміють всю небезпеку і що вони є опорою рятунку України й революції."

 

* „Вістник  Союза Визволення  України,   ч.   35,   за  виданням  „Русская Воля"   від  25  липня   1917  р.

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕЛЕГРАМА ДО ДЕЛЕГАЦІЇ ГЕНЕРАЛЬНОГО

СЕКРЕТАРІЯТУ НА ЧОЛІ З ВИННИЧЕНКОМ, ЩО

ПЕРЕБУВАЛА  В ПЕТЕРБУРЗІ*

 

„Два ешельони полку Богдана Хмельницького вирушили 8 серпня на фронт. Перший ешельон виїхав 9 год. 40 мін. увечері. При виїзді солдати дали сальву у повітря в честь Києва. Одно­часно почулися вистріли з боку магазину в напрямі відходячого ешельону. Очевидно це все була провокаційна стрілянина. Даль­ше стрілянина в мірі від'їзду ешельону збільшилася з боку залізничих шляхів від станції Соломенка. В часі переїзду ешельону попри станцію Київ-Пасажирський почали стріляти міліціонери. Публіка протестувала проти нічим не викликаних вистрілів, але міліціонери не переставали, поки не відійшов ешельон. Почало­ся замішання. Міліціонери й кірасири стали запасатися патро­нами. Потім, невідомо, на чий розпорядок, часть кірасирів піш­ла на лінію, що веде з товарової станції, де засіли кірасири близь­ко полотна за будинками й вагонами, готовлячися, очевидно, на стрічу другого ешельону.

„Другий ешельон мав виїхати 40 мін. по першім. Його на­чальник перед відходом ешельону категорично заборонив давати сальви. Солдати згодилися. Патронів не видано солдатам. Коли ж і лишилися в когось із солдатів патрони, то, очевидно, тільки у деяких, по розброєнні полуботківців. При відході другого ешельону почулися з боку Батиєвої гори поодинокі вистріли, одним з котрих смертно ранено одного богданівця. В міру від'їзду ешельону, як з лівого, так і з правого боку залізничого шляху під­пав ешельон обстрілюванню. Коли ешельон зблизився до пасажирського двірця, стрілянина з боку станції збільшилася, не зва­жаючи на оклики, що почулися з відкритих вагонів: ,,не стріля­ти". При оглядинах слідів від куль сконстатовано, що стріляли в напрямі ешельону. А слідів куль, які вказували б, що ешельон стріляв до публіки або до двірця, або в напрямі шляхів, не ствер­джено.

,,В часі дальшої їзди ешельону продовжувалося його обстрі­лювання. За Кадетським мостом, де ешельон затримався, устала на час стрілянина. Перев'язано ранених, перенесених до особо­вого вагону. Показалося, що убитих було 5 людей, ранених 18 людей.

„Ешельон рушив у дальшу дорогу, але коло Волинського Посту на приказ коменданта станції „1-ий Пасажирський" еше­льон затримався. В той час з високого насипу знов почулися чиїсь вистріли до поїзду. Начальник ешельону звелів згасити світло у вагонах і не виходити з них, але тим не менше стріля­нина продовжувалася і ешельон почали обстрілювати кірасири з машинових крісів. Хтось навіть кореґував стрілянину, прика­зуючи стріляти нижче. І кулі стали цілити в колеса. У вагонах почулися лемент і крики. З деяких вагонів зроблено поодинокі вистріли у відповідь на обстрілювання з насипу. Часть ешельону під впливом паніки і розстрілу стала розбігатися. Треба мати на увазі, що вже при відході ешельону значна його частина роз­дяглася і положилася спати. Тому то в часі обстрілювання ко­ло Волинського Посту люди, розбуджені вистрілами, розбігалися в паніці, босі й роздягнені.

„Коли стрілянина устала, ешельон окружили кірасири й да­ли команду: „Виходь з вагону, зоставляй зброю". Потім стали від­правляти богданівців окремими групами на станцію, при чім пово­дилися з ними грубо. Людей били прикладами рушниць, роззбро­юванню товаришили насильство й наруга. При цім чулися окли­ки: „ми вам покажемо автономію". Одного з богданівців-солдатів убито вже після того, як у нього відібрали рушницю. Одного роз­тято шаблями по свідоцтву самих же кірасирів. Лікар ешельону просив ротмістра зробити перев'язку раненим, але комендант ес­кадрону не дозволив, і ранені лишилися без помочі до рана. Офіцерів також розброєно й вони підпали наругам і насильствам. Ешельон відвели на резервовий тор. Тоді розграблено офіцерські речі. О 4 год. ранком офіцерів відвели до почекальні на станції й на розпорядок Оберучева відіслали назад до Києва. Убитих сол­датів богданівського полку нараховують 16, ранених коло ЗО. Се­ред кірасирів є двох ранених. Загального числа жертв ще не уста­лено, бо багато розбіглося і поодиноко зголошуються до шпита­лів.

„Часть другого ешельону одправлено на станцію Боярка, де їх стріли кірасири й донські козаки, вивели з вагонів на площу й окружили. Окружених тримали під погрозою двох машинових крісів. На просьбу дати торбинки, щоб дістати що попоїсти, кіра­сири відповідали погрозою накормити кров'ю. Коли мешканці Боярки принесли богданівцям хліба й іншої їди, кірасири не допус­тили, заявляючи, що вони покажуть українцям автономію і скоро заведуть старі порядки. Кірасири взагалі при виладовуванні ки­дали погрози й наруги на адресу Української Ради та всього ук­раїнського руху. З деяких посвідчень виходить, що кірасири ще раніш готовилися уладити стрічу богданівцям. Є свідоцтва, що де­які приготування пороблено ще 9 серпня коло 3 год. попол. Од­ного найденого в картоплі солдата, що втік з ешельону, кірасири порубали шаблею.

„Коли розпочалося слідство, до якого приступили тільки о 2 год. дня 10 серпня, військовий слідчий суддя двірцевого участку, Васильківський, член Українського Правничого Товариства, був чомусь усунений від слідства. Треба зазначити, що поручник Ва­сильківський, яко слідчий суддя, ствердив, що, судячи по харак­теру напряму й падання куль, вони летіли з боку двірця, а не з боку ешельону. Через час після того військовий прокуратор зая­вив поручникові Васильківському, що увільняє його від слідства в його участку. Васильківського замінено іншим слідчим суд­дею — поручником Плєтньовим. Серед кірасирів є два ранені. Є ранені й серед публіки, але нема даних, які доказували б, що до публіки стріляли з ешельону, котрий був відділений від двірця на шляху його їзди рядом вагонів і високих домів.

„З усього ясно, що трагічні проводи богданівців приготовила якась уміла й таємнича рука. Є підозріння на провокацію в цілі викликання непорядку. Головнокомандуючий південно-західнім фронтом звелів утворити спеціяльну комісію з генералом Ремером на чолі. У склад комісії входять також два воєнні представники від Центральної Ради, два представники, назначені Оберучевим, військовий слідчий суддя і з дорадчим голосом, яко генеральний секретар, Садовський. Сьогодні комісія приступає до слідства".

* „Вістник СВУ", ч. 37, Відень, 9 вересня 1917 р. (за газетою „Речь", 11 серпня 1917 р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

НАКАЗ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ

УНР ВІД 8-ГО ЛИСТОПАДА 1917 P.*

До українських військових частин та ґарнізонів. На українсь­ких військових з'їздах виразно зазначилося бажання українського вояцтва встановити у своїй батьківщині порядок і не допустити її до анархії й руйнування й це бажання твердо висловлено в резо­люціях з'їздів, особливо третього.

В наслідок останніх подій вся влада на Україні перейшла до Центральної Ради, української народньої, й її Генерального Секретаріяту, органу українського селянства, вояцтва й робітництва. Вище військове начальство тепер призначається нею з людей, які відповідали б народнім бажанням і могли б бути заступниками народніх інтересів. Вони призначають молодших начальників, на­чальників залог і інших та слідкують за їх діяльністю. Тому кож­не усунення з посади військового начальства самою людністю бу­де вважатися самочинністю, яка веде країну до анархії, є нападом на Українську Республіку й через це ні в якому разі не допустима.

Коли ж якийнебудь військовий начальник не відповідає сво­єму призначенню, належить вдаватись, зазначивши факти, до ви­щого належного військового начальства, яке мусить негайно розібрати справи і вжити відповідних заходів. Всі ж самочинні усу­нення з посад начальників будуть вважатися анархічними і, як порушуючі інтереси Української Народньої Республіки, належним чином припинятися. Наказ цей прочитати по всіх частинах, сот­нях, батареях, командах, шпиталях.

Генер. Секр. Спр. Військ. Петлюра

* В. Кедровський „1917 рік", Розділ 163, „Свобода", Джерзі Ситі, США, 1927.

 

 

 

 

 

ВІДОЗВА ДО УКРАЇНСЬКИХ СОЛДАТ*

Я, яко генеральний секретар по військових справах в Укра­їнській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дис­циплінованістю доведете, що являєтесь славними потемками ве­ликих предків.

Всі, як один, станьте навкруг Центральної Ради та її Гене­рального Секретаріяту. Не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім'я українсь­кого війська. Ніякі погроми не повинні бути припущені на на­шій землі. Я вже викликав українські полки і дивізії, щоб охо­ронити порядок на Україні. Одночасно з цим я українізую різні частини в тилу: запасні полки піхоти й кінноти, гарматні дру­жини, саперів і інші батальйони, з метою мати по можливості більше своїх частин. Війська будуть розміщені по цілій Україні, по всіх залізничих лініях і шляхах, аби скінчити з безладом і погромами.

Знайте, що все це я роблю по уповноваженню нашого правительства, правительства Української Народньої Республіки. Я несу відповідальність перед Центральною Радою, перед Генеральним Секретаріятом і перед усім населенням за спокій у на­шому краєві. Цю відповідальність я можу нести тільки тоді, коли я буду спиратися на вас, українські солдати.

Генеральний  секретар  по  військових  справах   С.   Петлюра.

15 листопада, 1917.

 

* И. Чериковер. Антисемитизм и погромы на Украине 1917-1918 гг., 1923, ст. 217, 218. Цитується з книжки В. Іванис. Симон Петлюра, 1952, ст. 151-152.

 

 

 

НАКАЗ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ  УНР ВІД 25 ЛИСТОПАДА  1917  P.*

„Супроти того, що Українська Центральна Рада тепер, по во­лі цілого українського народу, проклямувала Українську Народню Республіку зі своїм правительством, Генеральним Секретаріятом на чолі, якому підлягає весь український нарід, і тому, що в ро­сійській республіці нема в цій хвилі ніякого центрального пра­вительства, з яким можна було б порозумітися в справі українсь­кого війська, яке стоїть поза границями України, приказую всім українським військовим частям, що перебувають у військових округах Петрограду, Москви, Казані, в Петрограді, петроградсь­кому українському революційному штабі, в Москві й Казані, ук­раїнським військовим радам — упорядкуватися після закону екстериторіяльности. По повітових радах мається покищо вибирати комісарів і їх назвища предложити негайно Секретаріятові до зат­вердження. Комісари для військових справ мають зі мною порозу­мітися.

Генеральний Секретар Петлюра

*  „Вістник СВУ", ч. 51, з 16  грудня 1917.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАКАЗ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ УНР ВІД 25-ГО ЛИСТОПАДА 1917 РОКУ*

Я одержав звістки, що деякі військові частини, а також мат­роси, то групами, то ешельонами, переїжджаючи по залізницях Ук­раїни, дозволяють собі робити труси та інші самочинні вчинки, не рахуючись з правами місцевих органів У. Н. Р. Вважаючи, що та­кі вчинки не допустимі й що нарушують права республіки, пропо­ную начальникам Гарнізонів зробити заходи проти такого насиль­ства. Влада на Україні належить Генеральному Секретареві й він не допустить посягательства.

* В. Кедровський, ,,1917 рік", розділ 175, „Свобода", Джерзі Ситі, США, 1927.

 

ТЕЛЕГРАМА УКРАЇНСЬКОМУ КОМІСАРОВІ ПІВНІЧНОГО ФРОНТУ, 5-го ГРУДНЯ 1917 Р.*

З огляду на те, що петроградські народні комісари втручають­ся в справи У. Н. P., а прапорщик Криленко видав наказ послати большевицьке військо на Київ і Україну та загрожує нашим державним інституціям: Центральній Раді, Генер. Секретаріятові і взагалі нашій Народній Республіці й з огляду на те, що ми всі, як один, мусимо боронити свої села й увесь край від руїни й занепа­ду, та своїх жінок, дітей і батьків від насильств, наказую: ніяких наказів прапорщика Криленка ні його комісарів, ні большевицьких комітетів не виконувати. Всі українці північного фронту під­лягають вам і фронтовій Раді через ближчі свої Ради. Одержав­ши цей наказ, негайно організуйте український командний склад і інших та займіть відповідне становище як до революційних комі­тетів большевиків, так і до так званих народніх комісарів і пока­жіть, що той, хто підіймає руку на молоду Українську Народню Республіку й її добробут, знайде у вояках українцях північного 4 ронту, свідомих і вільних дітей своєї республіки, рішучий твер­дий одпір. Доручаю вам для переведення цього в життя вжити тих заходів, які викликаються вашим географічним становищем, щодо Петроґраду, звідкіля насувається на Україну ця велика небезпека. Треба, щоб цю небезпеку спинили біля Петрограду.

Ген. Секр. В. Справ — Петлюра

* В. Кедровський, ,,1917 рік", розділ 175, „Свобода", Джерзі Ситі, СІНА, 1927.

 

 

 

 

 

 

 

ТЕЛЕГРАМА ДО КРИЛЕНКА 9-ГО ГРУДНЯ 1917 РОКУ*

До мене дійшли відомості, що ваші революційні комітети поарештували у Мєнську, Полоцьку та у Пскові українські фронто­ві та армійські ради. Майте на увазі: 1) що на місце заарештованих стануть інші; 2) що українське військо за кожне насильство, вчи­нене над тими їх товаришами, яких вони обрали для порядкуван­ня українськими справами, вміє дати таку відповідь, яку підкаже йому любов до братів; 3) коли ви маєте владу приказувати своїм військовим революційним комітетам, то звеліть зараз же випус­тити заарештованих і далі жадних насильств над ними не чинити. Для відповіді даю одсрочку 36 годин. В противному разі буду знати, що робити. Відповідальність за наслідки впаде на насиль­ників та на тих, хто приводить їх до цього своїми розпоряджен­нями.

 

* В. Кедровський, ,,1917 рік", розділ 178, „Свобода", Джерзі Ситі, США, 1927.

 

 

 

ТЕЛЕГРАМА*

„Генеральний Секретаріят Української Республіки веде пере­говори з загальноармійським комітетом і з областями Росії в спра­ві зформування центрального правительства з представників на­ціональностей і центрів революційної демократії, котре одно мо­же бути правосильним розпочати переговори в справі перемир'я. Всякі інші переговори принесуть нещастя, відкриють фронт для противника й поведуть за собою захват Української Землі".

 

* „Вістник СВУ",  ч.  53,  ЗО  грудня  1917.   (За  „Киевской Мыслю").

Вістник повідомив:

У зв'язку з большевицьким переворотом в Петрограді і заходами Української Центральної Ради коло утворення федерального демократич­ного уряду, С. Петлюра вислав верховному головно-командуючому, коман­дуючим арміями фронтів, а також штабам всіх армій, корпусів і дивізій циркулярну телеграму, в якій сповістив усі українські частини та всіх українців на фронті про зформування правительства Української Респуб­ліки, забороняючи виповняти розпорядки народніх комісарів і Леніна яко правительства.

 

 

 

 

 

 

 

МЕМОРАНДУМ ДО НІМЕЦЬКОГО ПОСЛА МУМА*

Ваша Ексцеленціє!

Події, що відбуваються на Україні, примушують мене звер­нутись до Вас, яко представника заприязненої нам держави.

Уважаю потрібним повідомити, що звертаюсь до Вас, не яко політичний діяч, а яко голова київської губерніяльної народньої управи й одночасно яко голова управи Всеукраїнського Земського Союзу, що об'єднує собою всі народні земські управи на Україні. Для вашого відома інформую.

Народні управи є інституціями самоврядування, що дбають про народню просвіту й культуру, допомагаючи народові в його економічних, господарських і просвітніх потребах. Народніх управ, вибраних самим народом на Україні 115; вони удержують сотні тисяч народніх шкіл, сотні професійних шкіл і учительських се­мінарій, велике число шпиталів, амбуляторій; опікуються будів­лею шляхів, дбають про різні кооперації на селі, заводять дос­відні сільсько-господарські станції, ветеринарні пункти, мають свої великі майстерні, заводи, центральні склади для постачання населенню книжок, сільсько-господарського знаряддя, меди­каментів і різних предметів домашнього обіходу; дають юридичну допомогу населенню, — словом охоплюють мало не всі боки народнього життя, через що являються інституціями державного значення, близькими народові й народом поважаними.

Як голова органу, що об'єднує діяльність цих інституцій по всій Україні, як людина, що її широкі круги громадянства вша­нували довір'ям і яка через це саме повинна перед тим громадянством бути відповідальною, особливо в моменти великих змін і іспитів у житті цього громадянства, я не можу спокійно обми­нути тих фактів, які зараз мають місце скрізь по Україні й до яких має відношення німецька військова влада, на чолі якої сто­їте Ви, Ексцеленціє.

В зв'язку з державним переворотом скрізь на Україні по­чались арешти й замикання в тюрми без суду та слідства різного стану громадян України. До мене, яко до голови Всеукраїнсь­кого Союзу Земств, звертаються і окремі особи, і цілі делеґації з повідомленням, що в однім місці арештовано земських гласних, а в другім членів земської управи, при чім в деяких випадках, як от в Липівці на Київщині, навіть запечатано помешкання цієї інституції. Я звертав уже увагу п. гетьмана Скоропадського на ці недопустимі й небажані для спокою краю арешти, вказуючи йо­му на велику небезпеку від тих арештів. Маючи на увазі, що часто подібні арешти виконуються німецькими військами, я вважаю необхідним і вашу, Ексцеленціє, увагу звернути на ці прикрі й дуже небажані явища.

Я повинен заявити Вам, Ексцеленціє, що мене дуже хвилю­ють ці явища і я не жду від них нічого доброго не тільки, Ексцеленціє, для України, але й для тієї дружньої держави, вищим представником влади на Україні котрої являєтесь Ви.

Я, яко громадянин свого краю, хотів би, щоб дружня держа­ва, котра допомагала моєму народові здійснити його вистраждані великими жертвами національно-історичні ідеали й була першою, що признала Українську Народню Республіку за самостійну дер­жаву, — залишилась назавжди в свідомості й пам'яті народу як справді дружня держава; я хотів би, щоб наш народ з подякою й признанням ставився до вашого народу за історичну прислугу, вчинену ним Україні, щоб засвоїв культурні здобутки вашої дер­жави, та взагалі позискав той організований досвід, яким всла­вилася на різних полях Німеччина. Український народ охоче пе­реймає що кращого у інших, має великий хист до культури, про­світи й організації та здатний в короткий час зробити те, до чого іншим треба значно більше часу.

264 роки московського панування не вбили в нім ні націо­нального почуття, ні змагання до створення власної держави, яко логічної форми, в яку вилились його давні історичні й національ­но-політичні ідеали. Він знає й твердо певний, що Українська Народня Республіка, як окрема держава повинна бути й що вона буде існувати та що ніяка сила на світі не в силі буде цієї його певности знищити. Якої б долі не судилось українському наро­дові ще пережити, він все одно своє право на самостійне держав­не життя виборе. За це говорить та певність, яку ми, українці, в цій справі відчуваємо.

Я спиняюсь над цим, Ексцеленціє, для того, щоб Ви були поінформовані про наші найбільші національні змагання, про на­шу певність в цій справі й щоб відчули ту відразу, яку наш народ матиме, коли серед нього пролунає чутка, що та держава, яка перша признала за ним право самостійного державного існуван­ня і через те стала заприязненою, несподівано для нього стала через своїх аґентів чинити йому те, що ніяк не в'яжеться з уявою про дружню державу. А саме фактами, що суперечать такій уя­ві, і являються арешти німецькими офіцерами й солдатами тих людей, яким висловив народ і своє довір'я, і свою пошану. За­мість того, щоб дивитись на військо вашої держави, що перебуває зараз на Україні як на друзів і прихильників, — він стане диви­тись на нього з великим недовір'ям, упередженням і бачити в нім не приятелів, а людей саме їм протилежних. Я не думаю, Ексце­ленціє, щоб це було в інтересах вашого війська; я хочу думати, що це не в інтересах вашого краю.

Отже, Берестейським Договором установлено певні обов'язки української державної влади щодо постачання хліба, м'яса й іншого для вашої держави. Вам певно відомо, що наша країна зде­більшого хліборобська й головний чинник в державнім житті України є селяни.

Отже, для того, щоб наше селянське населення могло допо­могти державній владі виконати свої обов'язки супроти вашої держави, являється конечною необхідністю, щоб селянин наш міг спокійно обробляти своє поле та спокійно міг почувати себе громадянином Української Народньої Республіки. Такого запев­нення він не матиме, коли на його очах творитимуться безпід­ставні арешти людей, котрих наш народ признає за найкращих зпоміж себе.

Я боюсь, Ексцеленціє, що від того добра не буде ні Україні, ні вашій державі. В нашім краю починаються неспокій, ексцеси, які можуть придбати небажані для заприязнених сторін форми. Війна, опісля революції й без того розхитала господарський ор­ганізм країни, а ці можливі розрухи можуть його ще більше роз­хитати. Після революції наш нарід почав братися за організацію свого власного життя і життя вибореної ним держави, і я мушу ствердити на підставі досвіду й життьових спостережень, що ця праця в напрямі державного будівництва почала пускати гли­боке коріння в народню свідомість; почали люди платити подат­ки, заорювати землю, сіяти, відкривати просвітні й економічні товариства, наша зруйнована промисловість стала відроджува­тись на благо нашого краю, даючи заробіток величезній армії безробітних, — взагалі, стало налагоджуватись життя. І коли я пригадаю історичні аналоґії з історії революції у інших народів, я схиляюся перед моїм народом з пошаною за те, що він в хви­лину розбурханого життя свого виявив державний розум і тверду волю в будівництві своєї держави. Ви, Ексцеленціє, знаєте, що ва­ша держава має життьовий інтерес в тім, щоб Україна яко само­стійна держава існувала і розвивалась. Треба зробити все, щоби всі умовини її теперішнього життя сприяли зміцненню України, як держави дружньої до вашої.

Я боюсь, що вчинки аґентів військової влади на місцях цій справі шкодять і створюють атмосферу, дуже негарну і дуже невідповідаючу культивуванню цього почуття серед наших селян до вашої держави й вашого народу. Я маю глибоке враження, що ваш нарід, як і народи інших, заприязнених нам держав, хо­тіли б жити в дружніх зносинах з нашими. Неодноразові заяви представників вашого правительства й дебати в парляменті впев­няють мене в цім. Отже, з мого погляду всяка влада і всякий аґент влади повинен допомагати цій справі, а не йти всупереч (і ні в якім разі не робити того з початку приязні, щоб не псу­вати її).

Зважуючись звернути вашу увагу на арешти, я керуюсь не тільки тим, що вони деморалізують правосвідомість нашого на­роду, не тільки тим, що через ці арешти життя земських управ терпить велику шкоду, бо господарський і культурний апарат країни не може правильно функціонувати, а ще й тим, що німець­ка й австрійська влада, яко незнайомі у відповідній мірі з відно­синами краю, часто роблять ті арешти, як мені удавалось вста­новити, після того, як хтось штовхає ї'х на це негарне діло, з осо­бистих мотивів. Я виношу, що тут деякі люди зводять свої полі­тичні й особисті рахунки з противником. Звертаються такі люди до німецьких і австрійських офіцерів з запроханням арешту, офі­цери арештовують, а потім виясняється, що арештовано невинних і арештовано, Бог зна за що. Бували випадки, що арештовано членів земських управ по обвинувачуванню в большевизмі тоді, як ці арештовані вели завзяту боротьбу з большевиками і були ними засуджені до смертної кари й тільки чудом від неї спасли­ся. Таким випадкам треба положити кінець, бо вони наносять великий удар правосвідомості нашого народу, треба зупинити вакханалію арештів членів земських управ і земських гласних, бо від того терплять велику шкоду земські апарати та все куль­турно-просвітнє та економічне життя приходить до руїни. Треба положить кінець цим явищам, бо вони створюють дуже негарну атмосферу серед нашого народу і настроюють його, проти військ заприязнених з нами держав, з якими ми повинні жити дружньо й по-приятельськи.

Я маю тверду надію, Ексцеленціє, що Ви з особливою увагою поставитесь до цього мого звертання, а ті мотиви, які керували мною в цім разі, будуть прийняті Вами під особливу увагу, що Ви приймете міри, відповідні для того, щоб в підлеглих Вам аґен­тів влади на місцях наше населення бачило дійсно представни­ків заприязненої держави. Я тішу себе надією, що мій лист до Вас, яко лист людини, що відповідає нормально перед земськими установами цілої України за невпинний господарський і куль­турно-просвітній розвиток української держави, послужить товчком для привернення ладу й порядку в нашій країні, без яких вона не може виконати своїх великих обов'язків до представле­ної Вами держави.

З правдивим поважанням голова Київської Губерніяльної Земської Управи та Всеукраїнського Союзу Земств.

С. Петлюра

 

 

* П. Христюк „Українська революція", т. ІІІ, Прага, 1921, ст. 148. Зві­рено з українською копією, датованою 28 травня 1918 p., що зебрігається в Українському Воєнно-Історичному Інституті, Торонто, Канада.

 

 

NEXT