ДО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ*

Наші полонені за кордоном, в Німеччині та Австро-Угорщині, зараз перебувають в тяжкому становищі, їх повертають з поло­ну дуже помалу, невеликими партіями, майже зовсім роздітих, цілком знесилених, а іноді й хворих.

Всеукр. Спілка Земств у Києві взяла на себе завдання по можливості поліпшити становище наших нещасних полонених земляків. Вона засновує при всіх повітових та губернських народніх управах окремі комітети, які будуть відати справами поло­нених. Діяльність цих місцевих комітетів буде об'єднувати цен­тральний комітет при Всеукраїнській Спілці Земств.

Всі, в кого є родичі в полоні, подавайте про них певні відо­мості до вашої повітової народньої управи, яка в свою чергу звер­неться в цій справі до Всеукраїнської Спілки Земств. Це — найкращий шлях для допомоги нашим полоненим,

Голова Всеукр. Спілки Земств С. Петлюра

* „Нова Рада",  ч.  99,  13   червня  1918  p.,  Київ.

 

 

 

НАКАЗ ГОЛОВНОГО ОТАМАНА РЕСПУБЛІКАНСЬКИХ

ВІЙСЬК*

№ 1. — 1 Січня, 1919 року, м. Київ.

Наказую:

1) Зформувати одну „синю" дивізію нормального складу (по штатах, які вироблені в Г. У. Г. Ш.)

2) Формування провадити в м. Київ за участю комісії по скликанню „синьої" дивізії з осіб: голова комісії — сотник Крушинський та члени: Пащенко, Заборовський, Андріюк, Щербина, Крижанівський, Павлюк, Корчак та Шевченко під безпосеред­нім керуванням коменданта м. Києва полковника Чеховського.

3) В першу чергу для цієї дивізії зформувати один курінь, після цього поступово добавляти по одному куреню повного штат­ного складу.

4) Континґент для цієї дивізії в першу чергу взяти з тих старшин та козаків, які раніш служили в першій та другій ди­візіях („синіх"). Додаткове поповнення дивізії провадиться відповідно інструкції спеціяльно уложеній для цього.

5) Начальника дивізії буде призначено додатково.

6) Про хід формування дивізії доносити мені щотижня в су­боту.

Підписав: Головний Отаман                                                        Петлюра
Скріпив: В. об. Військового Міністра Отаман Осецький

 

* „Посл. Нов.", Київ, 11 січня 1919 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДО ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ УКР. СОЦ.-ДЕМ. ПАРТІЇ*

З огляду на нові міжнародні моменти в українській держав­ній справі Ц. Ком. Укр. С-Д Партії виніс ухвалу про відкликання своїх членів із складу Директорії та Ради Міністрів. Разом з тим Ц. Ком. висловився за те, щоб члени партії не залишали менш одповідальиих урядових посад і допомагали урядові, як в обо­роні України, так і в захисті її суверенітету.

Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзви­чайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь в державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитись од виконання своїх обо­в'язків, яко сина свого народу, перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу зі складу членів Укр. СД партії.

Вінниця, 11. П. 1919 року

С. Петлюра

* Друкується   з   фотокопії,   вміщеної   на   ст.   4   Альбома      біографії: „Симон Петлюра", Л.  Полтава, Париж 1949.

 

 

НАКАЗ ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ ВІЙСЬК УНР, 26  СЕРПНЯ 1919 РОКУ  Ч. 131*

„Українське хоробре військо, скуте національною свідомістю свого великого визвольного завдання, освячене кращими запові­тами своїх прадідів, непереможно й швидкою ходою посунуло вперед, до кращої долі, здобуваючи її своєю і вражою кров'ю. Самою історією судилося нашому славетному козацтву принести на своїх багнетах волю й щастя своїй рідній землі й усім тим, хто на ній з давніх-давен мирно оселився. А бандити всього світу, спіймані на гарячому вчинку, — большевики, наче ті полохливі злодії, нестримно тікають на північ, у свій темний закуток.

„Проте на вільній, але занапащеній нашій землі ще залишив­ся сморід конаючого звіря-ворога. Йому було мало чесної крови вояцтва; йому захотілося ще крови невинної, ні в чому неповин­ного населення. Темні люди, чорносотенці й червоносотенці (одна темна зграя), різні провокатори, кинувши зброю, повилазили зі своїх закутків і розпочали ганебну працю на іншому ґрунті. Во­ни завзято снують своє ганебне павутиння провокації, викликаю­чи погроми єврейської нації й часом підбурюючи на це страшне діло й деякі несталі елементи нашого війська. В такий спосіб во­ни хочуть заплямити перед усім чесним миром нашу боротьбу за волю й загирити нашу національну справу.

„Старшино й козацтво! Час нам знати, що єврейство, так са­мо як і більшість нашого українського населення, зазнало лиха від большевицько-комуністичної навали й зрозуміло вже, де прав­да. Найкращі єврейські партії, як ось: „Бунд", „Об'єднанці", „Поалей Ціон", „Фолькс Партай", рішуче стали на бік української самостійної державности й рука в руку з нами працюють на її користь. Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення — їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми — було поневолене й поз­бавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю й не­долю.

„Лицарське військо, що несе всім націям України братерство, рівність і волю, не повинно спокійно слухати всяких пройдисві­тів і провокаторів, жадаючих людського м'яса. Так само воно не може спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю й му­сить бути усунений від людського співжиття.

„Старшино й козацтво! Ввесь світ дивиться й не надивується на наші визвольні подвиги. Не плямуйте ж їх, хоч би й випад­ково, ганебним ділом і не завдавайте нашій державі пекучого сорому на весь світ. Наші численні зовнішні й внутрішні вороги вже використовують погромні події; вони вже тичуть у нас паль­цями й цькують на нас, нібито ми негідні на незалежне державне існування й мусимо знову запрягтися в ярмо неволі.

,,Я, ваш Головний Отаман, кажу вам, що якраз тепер на міжнародньому суді розв'язується справа: бути чи не бути нашому державному незалежному життю. Старшино й козацтво! У ваших руках ця справа. Виступайте зі зброєю проти справжнього ворога й пам'ятайте, що наше чисте діло вимагає й чистих рук. Будьте певні, що всіх ворогів краю зустріне сувора законна кара нараднього суду, а пімста, часто-густо небміркована, це некозацьке діло.

“Вcix же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче на­казую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд яко зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону. Уряд УНР, розуміючи всю шкоду від погромів для держави, видав до всьо­го населення краю відозву, в якій закликає виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми єврейського населення.

„Наказую всьому вояцтву пильно прислухуватись до цієї відозви й найширше розповсюдити її серед населення та серед товариства. Наказ цей прочитати в усіх дивізіях, бриґадах, пол­ках, куренях та сотнях як наддніпрянської й наддністрянської армії, так і серед повстанських частин.

Головний отаман Петлюра

Начальник штабу Головного Отамана, отаман Юнаків"

 

 

 

* В. Іванис:  „Симон Петлюра — Президент України", 1952, ст. 170-172.

 

 

 

 

ГРОМАДЯНИ!*

Осінь ставить перед всіма нами завдання величезної ваги — тепло одягти та взути наших козаків. Як же полагодити цю справу, — поміркуємо всі вкупі та подивимось. Перш усього звернемося до нашого розуму, — що уявляють собою наші ко­заки, себто наша армія ? Це наше життя, це наша воля, це наші кохані діти, котрі своєю кров'ю будують нашу Республіку і звільняють від чужинців нашу землю та захищають наш спо­кій та добробут. Уявім собі, хоч на хвилину, що нашої армії не стане, що наші козаки босі та голі не винесуть холоду і розій­дуться по своїх хатах; що тоді станеться і з нашою волею, і з нашим спокоєм, і з нашим добробутом? Розум наш каже: армія повинна існувати, козаки повинні бути одягнені та взуті, щоб в холод, дощ і сніг стояти на варті та зберігати те, що здобули вони своєю кров'ю.

Наша промисловість покищо майже зовсім стоїть, а торго­вельні зносини з іншими державами покищо не залагодились, а через те наш розум нам роз'яснює, що в сучасний момент ми можемо та мусимо одягнути та взути наших козаків тільки тим, що у нас є: своїми свитами, кожухами, чобітьми, та шапками — це нам каже розум; а що нам каже наше серце? Що вам каже ваше серце, батьки, матері, жінки, сестри? Коли б ви зобачили голого й босого свого сина або брата за роботою в холод, дощ і сніг, чи не потягнулась би рука ваша до теплого одягу та чо­біт, чи не здушив би вас у грудях великий жаль, а у вас, жінки, чи не заблищали б на очах сльози, коли б на цвяху у вашій хаті не знайшлося б свитки для голого і чобіт для босого? І сер­це, наше, українське серце, нам каже: треба не баритися, треба одягнути і взути нашу армію, щоб забезпечити здоров'я наших козаків, наших братів, наших дітей.

Одночасно, як Головний Отаман військ нашої Республіки, я видаю наказ Ч. 146, щоб населення України задовольнило ко­заків зимовим одягом на умовах, які в цьому наказі зазначені. Громадяни, прочитайте той наказ та виконуйте його не зі страху, а через те, що ви знаєте, що ви нарід український, — маєте розум і серце, і що ви повинні допомогти вашим синам та братам у війську пробуваючим.

Підписав: Головний Отаман Петлюра

2-го вересня 1919 року.

* Олександер Доценко,  „Літопис  Української  Революції",  т.  II,  кн.  4, Київ-Львів,  1923, ст. 246-247.

ТЕЛЕГРАМА ДО ШТАБУ ГОЛОВНОГО ОТАМАНА*

Побувши в околицях Хвастова і ознайомившись з ситуацією, констатую:

1. Відступ від Києва деморалізуюче вплинув на нашу армію і коли він буде тягнутись далі, то армії у нас не буде.

2. Під впливом відступу козаки і навіть старшини Запорізь­кого корпусу переходять до повстанських відділів.

3. Серед галицьких бриґад помітно хвилювання і недовір'я до командного складу.

4. Інспектура і командний склад Запорізької групи вважає для себе неможливим підлягати надалі генералові Кравсові.

5. Населення місцевостей, де проходило наше військо, схви­льоване відступом і незадоволене урядом і командним складом, який без бою примушує військо відступати, вимагає мобілізації і готове на розпачливі міри.

6. Значна частина козаків запорожців, як і галичан, обви­нувачує в зраді командний склад і правительство за будьто би зложену згоду з Денікіном і слово „зрада" кружляє скрізь.

Щоб припинити деморалізацію армії, розвал, страшенну про­вокацію, яка губить і загрожує нам катастрофою, я розпорядився Запорізькій групі разом з повстанськими відділами готуватись до наступу і тому пропоную вам дати розпорядження про припинен­ня відступу і заняття вихідного становища, рахуючись з загаль­ним стратегічним становищем. Одночасно пропоную виділити Запорізьку групу з-під команди генерала Кравса, над розпоряджен­ням котрого в зв'язку з київською операцією призначити слідство, для чого вам належить порозумітись з прем'єр-міністром, урядом і президентом Петрушевичем. Загальне керування київським від­тинком вважав би відповідним доручити отаманові Сальському.

Прошу президента Петрушевича вплинути на галицьких стар­шин запілля, які необачно розмовляють на теми безпідставного контакту з Денікіном і тим розкладають громадянство і військо. Безпідставність таких орієнтацій яскраво стверджує маніфест Денікіна до населення „Малороссии", де він зве нашу владу зрад­ницькою і заповідає нам боротьбу з гаслом єдиної і неділимої Росії.

Схвильований і підвищений настрій військ і населення може бути переломаний недвозначною заявою уряду і Директорії в справі боротьби з Денікіном і тому потрібно ясно і недвозначно заманіфестувати це, в противному разі неминуча катастрофа. По­трібна широка інформація населення, для чого прошу вжити екстремні і спеціяльні міри.

6 вересня 1919 року.

* І. Мазепа:  „Україна в огні і бурі революції", ч. II. ст. 73-74.

ДО ТРУДОВОГО СЕЛЯНСТВА*

Селяни! Наше славетне військо, а ваші батьки, брати, і си­ни, зараз женуть наших заклятих ворогів, комуністів, геть з рід­ної землі.

Але ж, щоб вигнати ворога з батьківщини і озброїти призва­них до війська рекрутів і мобілізованих, потрібні: зброя, набої та інше приладдя.

Всі заходи про забезпечення війська зброєю зроблені, але поки вона не буде доставлена, Ваша допомога буде все ж таки необхідна.

Знаю, що в кожному селі зараз знайдуться кулемети, в кож­ній хаті — рушниця та набої і тому, як Головний Отаман, я ви­магаю від Вас, Селяни, допомогти мені в справі негайного за­безпечення зброєю наших славних лицарів-козаків.

Боятися банд грабіжників і грабунків і тільки для того за­держувати набої і зброю у себе вам не треба, бо зараз, коли ми об'єднані з нашими братами Західньої України, ми уявляємо з се­бе велику організовану силу і Уряд має дійсну можливість за­хистити вас і від ворога, і від грабіжників.

В надії на Вашу щиру поміч я віддаю наказ аби корпуси, дивізії, а також повітові комісари одержали в кожнім селі на­бої та інше гарматне майно, що так необхідне для війська.

Вірю, що Ви виконаєте цей святий обов'язок перед батьків­щиною.

За одержану зброю будуть вам виплачені гроші, згідно з розцінкою, оголошеною в окремому моєму наказі від 10 вересня за ч. 158.

Підписав:  Головний Отаман Петлюра

* Олександер  Доценко,  „Літопис Української  Революції",  т.  ІІ,  кн.  IV, ст. 247.

ДО НАСЕЛЕННЯ ВСІЄЇ СОБОРНОЇ УКРАЇНИ*

Селяни,  робітники  і  весь  народе  України!

З подиву гідним завзяттям ось уже два роки українське військо одбиває напади то червоних, то чорних ворогів, що на­суваються з Москви, аби підбити під своє панування український народ.

Голод і нужда, що часом доводиться терпіти, не зневірили оборонців свободи нашої республіки й міцною стіною стоять вони все так само віддано й щиро перед напором, спершу большевицьких, а тепер добровольчих банд, кривава робота котрих ще не забута...

Тисячі пограбованих господарств, спалені села, люди, що живими закопувалися в землю, зґвалтовані дівчата, убиті бать­ки, брати й сини — всі ці злочинні вчинки, як живі, стоять пе­ред очима нашого многострадального народу.

Безсоромно, облудливо підходять ці нові кати, й підкрав­шись, силкуються здавити нас, силкуються скористати з тих успіхів, що ними покрило свій славний шлях наше військо. То взиваючи нас большевиками, з котрими билося до повної побіди наше вояцтво, то простягаючи свою криваву руку до поро­зуміння, ці нові хижаки всякими способами стараються захис­тити чужу національно нашому народові московську зграю чор­носотенців і забезпечити її панування над долею українського народу.

Важкий шлях, народе України, до твого щастя. .. Тернями встеляють його твої вороги і, як дикі звірі, вичікують хвилі, коли б кинутися на тебе й своїми забрудненими лазурями впи­тися в твоє молоде тіло ... й ссати з нього твою святу кров. А ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, про­вокацій, підлесливих обіцянок, котрі тільки розпорошують твої сили й розбивають дух твій. Зневір'ю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя і твій добробут. Тільки міць, єдність та тверде непохитне стремління до повної незалежности й свободи може бути нашим побратимом.

Твердо пам'ятай і віруй, що Верховний Уряд твій — та мі­ністри, ним призначені, розпочавши боротьбу за інтереси наро­ду України проти клятої гетьманщини й подолавши непридат­ний та ворожий нам большевизм, не припинили й не припинять боротьби проти всіх насильників, були б то большевицькі, чи добровольчі банди грабіжників, доки не забезпечить повної сво­боди, незалежности та добробуту народові України.

Верховний Уряд Республіки, Директорія, — під моїм голо­вуванням, — складається з членів проф. Ф. Швеця та А. Макаренка. Між Директорією та Радою Народніх Міністрів панує повна згода й порозуміння щодо правування державою нашою.

Вороги народу ширять всякі брехливі чутки про наш уряд та його завдання й цілі, а тому оголошую, що теперішнє Народ­не Міністерство Республіки Української є в такому складі: Го­лова Ради Народніх Міністрів і Народній Міністер Внутрішніх Справ Ісаак Мазепа, Народній Міністер Земельних Справ Ми­кола Ковалевський, Народній Міністер Фінансів Борис Мартос, Народній Міністер Праці Безпалко, Військовий Міністер полк. Петрів, Міністер Юстиції і Керуючий Міністерством Закордон­них Справ Андрій Лівицький, Народній Міністер Шляхів Украї­ни Сергій Тимошенко, інженер, Народній Міністер Господарства Микола Шадлун, Народній Міністер Здоров'я і Опікування Дмит­ро Одрина, Народній Міністер Пошт і Телеграфів Іван Паливода. Народній Міністер Преси і Інформацій Теофіль Черкаський, Мі­ністер Культів Іван Огієнко, Міністер Єврейських Справ Красний і Державний Секретар Левко Шрамченко.

Найтяжча хвиля боротьби не зупинила праці Українського Правительства на користь та добробут Батьківщини. Уряд Ук­раїнської Народньої Республіки знає, що все, що здобуто укра­їнським народом в революційній боротьбі, повинно належати народові й тому, щоб збудувати міцну та вільну Українську Рес­публіку, в програму своєї діяльности покладає такі підвалини:

Перша підвалина: самостійність і незалежність Української Народньої Республіки, — щоб ніхто з близьких та далеких су­сідів не замахувався на наше самостійне, державне життя та добробут українського народу.

Друга підвалина: передача земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства.

Третя підвалина: цілковите забезпечення робітничої кляси, як того вимагають інтереси самих робітників та інтереси респуб­ліки — 8-ми годинний робочий день і страхування робітників.

Четверта підвалина: загальне, рівне, таємне, безпосереднє, пропорціональне право обирати своїх представників до всіх уста­нов народньої влади.

П'ята підвалина: мир, добре співжиття зі всіма народами світу та зав'язання з ними торговельних зносин, щоб забезпе­чити українське населення всім необхідним: крамом, сіллю, нафтою, шкірою, залізом, матерією, і т. і.

Щоб остаточно збудувати та завершити будівлю Українсь­кої Держави, Уряд Республіки при першій змозі скличе Велику Державну Раду, — яка прозветься українським Парляментом з установчими функціями, до складу якого увійдуть представники найширших кіл українського громадянства. Цей парлямент, а не хтось інший, розв'яже справу нашого державного устрою і дасть нарешті спокій, лад і силу Державі.

Військо українське, обороняючи інтереси народу, мусить про­вадити і далі визвольну боротьбу. Разом з ним боряться і наші брати, галицькі українці (а не австріяки, — як кличуть дурні люди); боряться, щоб спільними силами здобути кращу долю для всіх нас, синів Соборної Єдиної України.

СЕЛЯНИ, РОБІТНИКИ Й ВЕСЬ НАРОДЕ УКРАЇНИ!

Не вірте новим окупантам України — денікінським добро­вольцям. Це ті „гетьманці", які торік катували вас і накладали на вас контрибуцію, тільки в іншій шкурі. Вони разом з російсь­кими поміщиками та жандармами хотять знову запрягти вас в панське ярмо, відібрати від вас землю, вони хотять знову за­вести царизм, який душив нас сотні літ. Ці чорносотенці роз­пускають чутки, нібито ми, українці, йдемо разом з ними. Це брехня.. .

Будьте свідомими, не йміть віри нікому, хто дуритиме вас, що ніби Петлюри й його війська вже нема; українська справа вже заснула. Петлюра, Українське Республіканське військо, Українське Соціялістичне Правительство є. Вони житимуть і пра­цюватимуть доти, доки житиме Лицарський свободолюбний На­рід Соборної України і ще добре дадуться в знаки всім його воро­гам. Не тратьте ж духу, шукайте правди в своїй громаді і знайте, що за вашою допомогою всі наші вороги будуть розтрощені впень, а ми, запанувавши у своїй сторонці, збудуємо таку Дер­жаву, — де ми, — Нарід сам, буде правити своїм життям.

Розум і совість, зброя і праця — запорука цьому.

Головний  Отаман  всіх військ Української Народньої Рес­публіки.                             Петлюра

В Ставці року 1919, дня 17, м-ця вересня".

 

* Олександр Доценко:   „Літопис  Української  Революції",  т.  II.,  кн.  4, Київ-Львів, 1923, ст. 243-245.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ПУБЛІЦИСТА ЖАНА ПЕЛІСЬЄ*

 

Кам'янець на Поділлі

Мій дорогий Пелісьє!

 

Багато вже минуло часу, коли я з Вами бачився. З цього часу пережили ми багато тяжких моментів і не один сивий волос вказує на ті болючі етапи тієї дороги, якою ми пішли. Ми маємо багато ворогів, але через те власне скристалізувалась єдність волі нашого народу, через те й запалало могутнім вогнем бажання на­шої країни до власної суверенности. Під теперішню пору нашим найтяжчим ворогом є Денікін, який замість воювати з большевиками, обернув проти нас гармати й кріси, які отримав від Ан­танти; його старшини заявляють цілком одверто, що коли буде повалено Україну, вони вестимуть війну з Польщею і Румунією.

Ми не отримали досі жадної помочі; ні амуніції, ні технічних апаратів, ні санітарного матеріялу. Нічого! Ах, коли б Ви знали, Друже, скільки трагічних моментів прийшлось нам пережити через це цілковите опущення нас! Траплялось часто, що нашим козакам бракувало патронів! І тоді приходилось їм класти свою голову в багнетній боротьбі з большевиками! Приміри їхнього героїзму й ті великі криваві жертви, які вони несли, це щось оди­ноке, нечуване в історії війни.

Три четвертини наших козаків без чобіт і одежі; однак їх дух не погас! Ми не маємо ліків; тиф десяткує ряди нашої армії, багато з ранених вмирає, бо не маємо ні медикаментів, ні білля. А антантські держави, які проголошують високі принципи, забо­роняють Червоному Хрестові прибути до нас! Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки, й нам не остається більш нічого як кликнути їм: morituri te salutant"!

Та Ви знаєте це добре, Друже! Осторонь від переворотів і по­літичних комбінацій стоять незмінені принципи гуманности і філянтропії. Для осягнення цих принципів закладено Червоний Хрест. Його відділ мусить прибути на Україну, щоб рятувати хворих і ранених, і тим дати доказ, що милосердя й любов ближ­нього не знає ріжниць і, що вона не ділить людей на добрих і злих, на овець і вовків!

Через Вас звертаюсь я до великої французької демократії. Її діяльність, її посвята мусить подвоїтись. Нехай вона трубить алярм! Нехай вона примусить того, кого слід, шанувати закони любови і людськости! Нехай французький уряд зніме бльокаду і тим дасть змогу купити для нашої армії та нашого народу медичні средства і ліки.

У нас цього року гарні жнива, і ми за ці речі заплатимо хлі­бом, щоб тільки допомогти нашому народові, який гине на полях битви і якого нищать епідемічні хвороби.

Я вірю, що мій поклик не пролунає без сліду й що він знайде широкий відгомін у демократичних колах Франції.

Наш народ ненавидить большевиків і вважає їх своїми смер­тельними ворогами; так само відноситься він і до правих, деспо­тичних і жорстоких приклонників Денікіна. Ці останні вжива­ють тих самих метод, яких вживають і большевики, і між одними і другими існує певного роду спільний стратегічний плян відносно України й українців. Денікін ллє воду на совєтський млин і цю воду доливає Антанта! Що за сумне явище! Тут мається діло з цілковитою політичною сліпотою! Я з цілого серця бажаю, щоб антантські кола увільнилися від подібної хвороби й почали ди­витись на справи правдивими очима.

У тих тяжких трагічних умовах, серед яких ми будуємо свою долю, ведемо свою визвольну боротьбу, ми потішаємося думкою, що є ще люди, які мимо цієї загальної сліпоти, правдиво оцінюють наше становище і усувають всякі перешкоди, пересуди й недовір'я. Це все дозволяє мені й моїм приятелям легше нести цей тяжкий хрест, який на нас поклало Провидіння. Ви, мій Друже, є одним з тих, хто sine ira et studio виступаєте в обороні нашої нації, і я вірю, що настане день, коли правда і справедливість побідить.

Дозвольте мені в доказ моєї вдячности за Вашу моральну поміч стиснути Вашу руку.

 

Відданий Вам Петлюра

 28 жовтня 1919 року.

 

 

* І. Мазепа. „Україна в огні і бурі революції", ч. ІІІ, ст. 198-199.

 

  

         

 

ПРОМОВА С. ПЕТЛЮРИ НА ПОЛІТИЧНІЙ НАРАДІ

26 ЛИСТОПАДА 1919 РОКУ*

 

Панове старшини й козаки! Дивлячись на всіх вас тут, при­гадую й пізнаю не одне ім'я й обличчя тих людей, з якими мені пощастило почати роботу й боротьбу за волю України. В тому тяжкому стані, в якому перебуває українська армія в цю хви­лину, може, декому в серце закрадається думка, — чи не пора, мовляв, нам сказати: „Не тратьте, куме, сили, пускайтеся на дно"!

Немає більшої помилки, коли б хто з нас так подумав. Чи ми своєю боротьбою здобули для України щонебудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу. Самі російські большевики словами Леніна заявляють, що тільки через боротьбу з Україною большевизм не дійшов до Західньої Европи. Признаймося без гордощів і без зайвої скромности, що за час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі.

Знаю, що в наслідок наших невдач багато слабших духом піддаються настроям безнадійности, про які передо мною говорив голова ради міністрів. „Фахівці" від нас одсіялись. Будемо ро­бити наше військове діло тими силами, які ми маємо. Я знаю вто­му і злидні, які підточують армію, її дух і віру. Ми перейдемо на спільний котел, а таки буде наше зверху! Тільки не треба одчаю. Коли ми тут дамо собі присягу, що й далі непохитно будемо боротися, то ми переможемо. Денікіну приходить кінець, бо вже взяли большевики Курськ і Бахмач. Проти добровольців ідуть на­роди Кавказу й Кубані. Нам треба вирватись із цього тісного кутка, виспатись і відпочити, а тоді ми підемо вперед. Дехто думає, що ми повинні розійтися по Україні й нищити Денікіна з сільських закутків. Це неправильно, бо, розпустивши військову організацію, ви все знищите. Я попереджаю, щоб ніхто не йшов на той бік фронту без наказу. Сепаратні вчинки в армії недопу­стимі. За порушення наказів винні будуть відповідати по закону аж до розстрілу. Я дав вказівки командуючому армією звести частини докупи. Не треба зайвих посад і зайвих людей. Воєнний плян ми можемо виконати тільки тоді, коли будемо виконувати накази.

Не повинно бути хаосу в політичному думанні. Наша політи­ка оправдала себе. Самостійна Україна коли буде, то буде тіль­ки як демократична республіка. Переговори з большевиками не роблять нас самих большевиками. Ми будемо завжди самі собою. Наше становище не безвихідне. Ми на короткий час відходимо на північ, щоб відтіля рушити на південь проти денікінських час­тин, які самі вже розпадаються. Не думайте, що нам можна ба­зуватися тільки на повстанцях. В нашій боротьбі рішаючу ролю грало і гратиме реґулярне військо. Отже, панове старшини й ко­заки, візьмемось до праці в цей тяжкий момент, щоб зберегти єдину надію України, реґулярну армію, бо тільки наша боротьба й перемога може визволити Україну від чужого панування!

 

* П.   Феденко   „Повстання   нації",   Збірник   пам'яті   Петлюри,   Прага, 1930,  ст.  101-102.

 

 

 

 

 

ВІД ПРАВИТЕЛЬСТВА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ*

 

„В будуванні Самостійної Української Народньої Республі­ки в цей момент кінчається один період, — період нечуваної героїчної боротьби і великих страждань українського народу. Доля судила, що український нарід на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалася і вважається як приватна здобич для кож­ного, хто може свої бажання піддержати озброєною силою, а не як хата вільного українського народу і свобідних, рівноправних меншостей цієї країни.

„Російські комуністи бажають за допомогою матеріяльних багатств України піддержати свою Совєтську Республіку. Ро­сійські контрреволюціонери почали відновлення російської царсь­кої імперії походом на Україну.

„Імперіялістичні держави Европи будують свою політику на сході через поневолених народів України.1 Тому не дивно, що український нарід, полишений лише на свої власні сили, не міг досі твердо стати на ноги в будівництві своєї держави.

„З моменту евакуації Києва, після повалення гетьманського насильства, Українська Народня Республіка була під страшною загрозою захоплення ворогами. І лише завдяки надзвичайному героїзмові народу і війська держалися ми проти наших против­ників.

„За час цієї боротьби в боях полягло велике число нашого вояцтва, а ще більше вірних синів України гинуло від усяких заразних хвороб. Держави світу не тільки байдуже дивилися на те, що український нарід гине без усяких санітарних засобів, а, навіть, забороняли привозити на Україну потрібні нашому війську ліки.

„Правительство Української Народньої Республіки і респуб­ліканське військо, які заводили лад і порядок на території Ук­раїни, спираючися на демократичні принципи, не були в силі виконати свої завдання, бо буржуазно-демократична Европа від­різала нашу територію від взаємовідносин зі світом, в наслідок чого наш край знову кинутий на чорну страшну анархію.

„Через усе те, наше державне діло стояло многократно пе­ред катастрофою: в січні 1919 року — в Києві, в лютім — у Вінниці, в травні — в Волочиську, в червні — в Кам'янці. Все це етап українського народу по дорозі на Голгофу. Бичований, знеможений піднімався він у своїм завзятті до свого самостійного життя, до нових спроб стати вільним і рівноправним громадяни­ном світу. І напевне наше робітниче і селянське військо вико­нало б свої завдання, коли б тяжкий іспит історії не знесилив матеріяльно і морально наших організованих сил.

„Перехід Галицької Армії на сторону Денікіна поставив на­шу армію в надзвичайно тяжке стратегічне і матеріяльне по­ложення, бо одночасно з передачею ворогові сили військового майна, для його наступу була відкрита наша головна комуніка­ційна лінія.

„Це примусило державний апарат нашої Республіки і війсь­ко залишити район Кам'янця, Проскурова та Староконстянтинова і перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити, поправитись і знову, як організована й дисциплінована сила, піти в наступ проти ворога.

„Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії. В цей критичний момент для української державности, коли на­ша армія зосереджувалась у районі містечка Любара, купка авантурників, прикриваючи свої пляни совєтськими лозунгами, задо­вольнила свої хижацькі наміри тим, що зрадницьки пограбувала державну скарбницю.

„Цим наша армія поставлена в ще більш скрутне матеріяльне становище. В зв'язку з зазначеним станом речей, правительство Української Народньої Республіки заявляє, що воно тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність. Війсь­ко одержить від вищого командування ті завдання, які воно по­винно надалі виконувати. Правительство разом з верховною вла­дою республіки для державного діла перебуватиме в певному місці, щоб маючи зв'язок з народом і військом, керувати справа­ми України і заступати її перед другими державами і народами так, як цього будуть вимагати інтереси нашої республіки. Пра­вительство не припиняє своєї діяльности і доложить всіх сил, щоб боротьба українського народу за визволення була доведена до успішного кінця.

„Панські порядки нового гетьмана генерала Денікіна вже підняли проти себе весь трудящий народ України, всю українську і неукраїнську демократію. Понад Дніпром ідуть великі повстання українського народу проти російських чорносотенних завойовни­ків.

„Окрім повстання в тилу добровольчеської армії, її силу під­риває наступ червоної армії із Совєтської Росії. Господарюванням чужоземців Україна доведена до крайньої руїни і безладдя. Народ України і наше республіканське військо знає, що в большевизмі порятунку немає. Большевицький комунізм на українському ґрунті не приймається. Він може посіяти тільки нову міжгромадянську війну, нове кровопролиття, втретє знищити Україну матеріяльно.

„Вояки Української Армії і весь народе України!

„Нехай наша віра в нашу народню справу не захитається ні на мить!

„Тяжкий момент, який переживає наш рідний край, вимагає від вас великої самопожертви. Але ніщо на світі не дається без боротьби. Двохрічною своєю боротьбою з ворогами України ви поважно поставили перед усім світом справу визволення нашого народу. Всесвітній Соціялістичний Конґрес в Люцерні 8-го серпня цього року одноголосно признав Українську Самостійну Респуб­ліку.

„Весь щиро демократичний і соціялістичний світ дивується нашій впертій і невпинній боротьбі з своїми ворогами за націо­нальну і соціяльну справедливість.

„Успіхи наших ворогів недовговічні, бо на чужі гроші і чу­жою допомогою, а не своєю внутрішньою силою, держиться армія Денікіна. Українська Народня Республіка держиться своїми влас­ними силами і наперекір нашим лютим ворогам вона буде жити вільно й сомостійно. Як раніше, так і тепер нашим кличем буде самостійна Народня Республіка. Тільки в самостійній республіці може трудящий народ України, без ріжниці національностей, здо­бути собі землю, волю і громадські та національні права.

„Нехай живе вільний нарід України і його Незалежна На­родня Республіка.

 

„Голова Директорії Отаман Петлюра

 

Голова Ради Народніх Міністрів і Міністер Внутрішніх Справ І. Мазепа. Міністер Преси й Пропаґанди Т. Черкаський. Міністер праці Й. Безпалко. Міністер Єврейських справ П. Красний. Керуючий Міністерством Пошт і Телеграфів І. Паливода. В. о. Міністра Народнього Господарства Г. Солодар. Державний Секретар Л. Шрамченко.

 

м. Любар на Волині, 2 грудня 1919 року".

               

 

 

 

* Олександер Доценко.  „Літопис  Української Революції",  т.  ІІ.,  кн.  4, Київ-Львів 1923, ст. 343-346.

1 Очевидно  пропуск  в ориґіналі.  Ред.

НОТА ДО НАЙВИЩОЇ РАДИ СОЮЗНИХ І СПОЛУЧЕНИХ ДЕРЖАВ У ПАРИЖІ*

 

Українська Народня Республіка. Голова Директорії

і Головний Отаман Республіканських Військ

17 січня 1920 р. №881 Ставка.

 

Уряд Української Народньої Республіки має честь довести до відома Найвищої Ради Союзних і Сполучених Держав сліду­юче:

З грудня місяця 1918 року Українська Народня Республіка веде невпинну і рішучу боротьбу з большевиками. Виключно свої­ми власними силами, без усякої допомоги зовні, український на­рід обстоює своє національне незалежне життя і кров'ю своїх кращих синів будує самостійну державу. В тій боротьбі загинули вже десятки тисяч українського війська.

І нині під час третьої спроби окупації України російськими комуністами, український нарід також не дозволить робити над своїм тілом комуністичних експериментів, не дозволить чужин­цеві панувати над собою.

Але боротьба ця надзвичайно утруднена бльокадою, яка за­ряджена Найвищою Радою Союзних і Сполучених Держав і ра­зом з Совєтською Росією захоплює український нарід. Бльокада ця, не будучи в силах зупинити нелегального товарообміну і зв'язаної з ним деморалізуючої спекуляції, осягає лише того, що позбавляє Уряд Української Народньої Республіки змоги заосмотрити військо і населення медикаментами і санітарним матеріялом і таким чином протиділати страшним епідеміям тифу і холери, що винищують армію і цивільне населення.

Ця страшна небезпека, яка є не тільки небезпекою для Ук­раїни і сусідніх з нею держав, але може й для всієї Европи, дає Урядові Української Народньої Республіки право, котре є одно­часно обов'язком перед українським народом і всім населенням Европи, звернутись до Найвищої Ради Союзних і Сполучених Держав з просьбою придивитись тяжкому становищу, в якому знаходиться український нарід і дати Урядові Української На­родньої Республіки змогу боротись зі страшною фізичною загро­зою життю населення України. Уряд Української Народньої Рес­публіки має честь просити Найвищу Раду Союзних і Сполуче­них Держав дозволити вільний перевіз на Україну ліків і санітарного матеріялу, які Урядом Української Народньої Респуб­ліки давно вже закуплені на заході Европи, але й досі не можуть бути привезені на місце.

Уряд Української Народньої Республіки має честь зазначити, що тепер на Україні в районах вільних від большевиків іде енерґійна праця над реорганізацією війська, відродженням економіч­ного життя і відбудовою держави на принципах суто демокра­тичного парляментаризму.

Уряд Української Народньої Республіки має честь просити Найвищу Раду Союзних і Сполучених Держав прихильно віднес­тись до цих його стремлінь і передовсім уможливити фізичне оз­доровлення країни. Без цього необхідного фізичного оздоров­лення Україна, що була колись житницею Европи, буде тепер осередком епідемій. Таким чином Україна не зможе дати вже Европі своїх величезних запасів хліба. Уряд Української Народньої Республіки думає, що фізичне оздоровлення України було б ра­зом з тим першим дійсно міцним кроком в розвиванні східньої проблеми, яка займає тепер Найвищу Раду Союзних і Сполуче­них Держав.

Уряд Української Народньої Республіки надіється, що Най­вища Рада Союзних Держав не відмовить вжити заходів, які мог­ли б поліпшити санітарне становище України.

Ориґінал підписали:

Голова Директорії і Головний Отаман Республікансь­ких Військ: Петлюра.

За Голову Ради Міністрів Військовий Міністер Ген. Штабу

Полковник Сальський.

 За Міністра Закордонних Справ Міністер Праці: Осип Безпалко.

 

 

 

* Олександер   Доценко   „Літопис   Української   Революції"   т.   ІІ,   кн.   5 ст. 190-191. Львів, 1924.

 

 

 

 

 

 

МЕМОРАНДУМ ДО ЮЗЕФА ПІЛСУДСЬКОГО*

 

Голова Директорії Української Народньої Республіки

і Головний Отаман її Військ

 

До пана Начальника Польського Панства

 

Меморандум

 

в справі відношення польських властей до військ і урядовців Української Народньої Республіки, що перейшли на територію Польщі та в справі державного і приватного майна УНР, що привезене було на цю територію державними установами республіки і окремими урядовцями, а також в справі поводження польських військових властей на території України, занятій польським війсь­ком по пропозиції Головного Отамана України.

„Військові обставини, викликані відомою зрадою в листопа­ді місяці галицьких українських військ під проводом генерала Тарнавського, — спричинилися до того, що Верховна Українська Влада і Вищий Уряд України, змушені були опустити тимчасову столицю України, Кам'янець на Поділлі.

„Не бажаючи допустити ворога України — добровольчу армію під проводом генерала Денікіна до окупування як Кам'янця, так і інших міст на Поділлі, я мав честь звернутися до пана Начальника Панства з проханням зарядити заняття опускаємих українським військом місцевостей польськими військами.

„Звертаючись з подібним проханням до пана Начальника Панства, я спирався на слідуючі підстави:

1) Поширення влади добровольчої російської армії, що має на меті відновлення „єдиної, неділимої Росії" в її довоєнних ме­жах, небажане і суперечне не лише панствовим інтересам Украї­ни, але і таким же інтересам Польщі, тим більш, що опановуючи Поділля, спільний Україні й Польщі ворог — підходить безпо­середньо до кордонів Панства Польського.

2) Я був і є прихильником щирого порозуміння і нав'язання тісних добросусідських стосунків між суміжними українським і польським народами на підставі їх співділання на ґрунті політич­ному і економічно-господарському, і

3) Українська Дипломатична Місія, вислана до Варшави, інформувала мене в тому, що в Високій особі Пана Начальника Панства, в Польському Уряді і кращих представниках польського народу — Українська Держава, український нарід і Український Уряд мають щирих прихильників самостійної, незалежної і ду­жої України.

„Заряджуючи звільнення через Верховну Державну Владу і українське військо тимчасової столиці і інших міст Поділля, Український Уряд не мав сумніву в тому, що, вступаючи на тери­торію України по запроханню, польські військові відділи і влада вступають, як заприязнені союзники, вступають не з метою оку­пації і використання тимчасового неладу в шерегах оборонців України, а з метою не допустити окупанта на посідаєму українсь­кою владою територію, з метою дати змогу українському війсь­кові і народові позбутися наслідків анархії, кинутої в їх шереги зрадою генерала Тарнавського.

 „Коли б Український Уряд, помимо авторитетних і з укра­їнських, і з польських джерел інформація:, припускав можливість іншого відношення до панствових, військових і громадських інтересів України з боку польського війська і польської влади, — то він не мав би жадної рації збільшувати критичне становище України під погрозою опанування її реставруємою Росією ще й добровільно покликаною польською окупацією.

„Урядові Української Народньої Республіки була відома та праця, яку якраз в листопаді місяці Українська Дипломатична Місія в Речі Посполитій Польській проробила спільно з делеґа­цією, призначеною Польським Урядом для переговорів з Місією. Уряд Української Народньої Республіки був ознайомлений з ти­ми засадами й жаданнями, які за спільною згодою української місії і польської делеґації мали лягти в основу польсько-українсь­ких союзних порозумінь і дійсно лягли в основу деклярації місії від 2-го грудня 1919 року. Отже, — Уряд Український, порозуміваючись з Урядом Польським відносно заняття польським війсь­ком опущених військом українським місцевостей України, — був цілком певний тоді і зостається певен того і тепер, що обидві сто­рони в своїх стосунках мали і мають виходити, згідно вимогам міжнароднього права, не лише зі змісту, але і з духу, поданої українською місією в імені свого Уряду, а прийнятої польською делеґацією в імені її Уряду, деклярації від 2-го грудня, запові­даючої широкий союзний і приязний контакт між панствами польським і українським.

„При такому напрямкові польсько-українських переговорів в Варшаві і особливо після подачі деклярації від 2-го грудня 1919 p., — Український Уряд, по зрозумілих причинах, не знахо­див потрібним детально і скрупульозно умовлятися з Польським Урядом відносно того, які стосунки мають бути між українською цивільною владою і владою польською в тих місцевостях, де дій­де до співпраці цих влад, які мають бути права і обов'язки польсь­кої військової влади супроти громадян і мешканців території Ук­раїнської Народньої Республіки, супроти державних установ, за­конів, державного майна республіки і майна приватного. Укра­їнська державна влада призначила законним шляхом, в особі одного із членів Кабінету Міністрів, Міністра Освіти і Культів, проф. Огієнка — свого Головноуповноваженого на керування ци­вільними справами опущеної тією владою території, дала йому певні інструкції, ознайомила негайно зі змістом деклярації від 2-го грудня м. р. і з тими заявами, які ця деклярація викликала з боку польської делеґації і була певна, що польська військова влада, яка приходить по запроханню української влади на тери­торію України, — своєю чергою посідає відповідні, засновані у дусі деклярації 2-го грудня м. p., інструкції і вказівки.

„Тимчасом, від окремих урядовців і приватних осіб на ім'я Верховної Української Влади і Українського Уряду стали посту­пати заяви про ті надужиття, яких допускається Польське Війсь­кове Командування над державними установами, державним та громадським майном, над політичними правами населення і його приватним майном.

„Українська Верховна Влада і Уряд — хотіли спочатку ба­чити в цьому прибільшення і узагальнення поодиноких, небажа­них і гідних жалю випадків, але число скарг, їх настойчивість і гострота обжалуваємих випадків щодалі збільшувались. Пізні­ше стали поступати заяви від вищих військових і цивільних уря­довців, які через незалежні від них причини, опинились на те­риторії Польського Панства, деякі самі по собі, а деякі і з дер­жавним майном.

„Позволю собі тут згадати про ті випадки гострого відно­шення і ті поневіряння, яких зазнали від аґентів польської влади на пограничній території Польського Панства як цілі військові відділи, так і окремі військові і цивільні урядовці Української Народньої Республіки.

„Шерег відділів і груп, які в Борщеві, Гусятині і Підволочиську, після попереднього порозуміння з приділеним для зв'язку з українською владою старшиною польського війська, капітаном Чарнецьким — перейшли на польську територію, щоби або одер­жати пропуск на Шепетівку і далі, як це було умовлено між до­тичними представниками української і польської влади, або одер­жати від української влади інший маршрут, урядовці були опо­віщені польськими властями почасти конфінованими, почасти ін­тернованими. На натуральне здивування старшин і козаків української армії, військових і цивільних урядовців української рес­публіки і на протести та заяви їх, що вони прибули на територію заприязненої Україні держави за дозволом компетентного польсь­кого органу і зовсім не заслуговують на таке до себе вороже відношення, — польські власті відповідали, що їм рішуче нічого не відомо про наміри польського уряду, про заприязненість між Україною й Польщею, і вони не мають жадних вказівок на те, як ставитися до українських військових і цивільних урядовців, а тому і ставляться так, як вважають за потрібне.

„Після конфінування та інтернування, — польські власті почали переводити одбирання майна, яке було при прибулих. Одбиралось державне майно, що вивезене було для технічних потреб війська, державних установ української республіки, а саме: скарбові гроші, телеграфні, телефонні апарати, авта, при­ладдя й часті до авт, канцелярські пишучі машини й інше. При одбиранні державного майна — не завше шанувалась і приватна власність, так що шерег урядовців залишився без грошей і пот­рібних до вжитку речей. Вимоги, аби при одбиранні майна скла­дались акти про те, що і в якій кількості одібрано, — залиша­лись без задоволення, бо аґенти польської влади відмовлялись або непотрібністю актів, або браком часу на їх складання.

„Після переведення обезброєння військових частин і вивлащення як військових так і цивільних урядовців з державного, а, почасти, і з приватного майна, військові частини і окремі урядовці були згодом за посередництвом Української Дипломатич­ної Місії в Варшаві направлені назад до Кам'янця-Подільського, а здебільшого розпорядженням польського уряду перевезені в Ланьцут, в лагер інтернованих.

„Але ці всі, хоч як неприязні Україні, акти аґентів польської влади — не мають майже значення супроти тих актів, яких до­пустились польські військові власті в Кам'янці-Подільському і інших містах Поділля.

„Відносно цих актів Головноуповноваженим Українського Уряду Міністром Огієнком прислано на мої руки великий матеріял.

„Ознайомившись з цим матеріялом, — я і уряд української республіки могли би впасти в зневіру, коли б великому ґрону українських політичних і громадських діячів та проводарів на­роду не була властива віра в те, що опріч тієї Польщі, яка не в відповідний спосіб представлена на Україні, є ще й інша, ли­царська Польща, речником якої є в першій мірі Високодостойний Пан Начальник Польського Панства.

„Тільки глибока віра в те, що ця остання Польща буде рі­шати врешті справу співділання суміжних Панств, України й Польщі, дає мені змогу і право предложити Панові Начальни­кові Панства цей меморандум на належне узгляднення і вис­новки.

„З шерегу, поданих п. Головноуповноваженим Української Народньої Республіки неправних вчинків і виступів аґентів поль­ської влади на Поділлі, — подаю лише головніші, не вважаючи потрібним при їх існуванні говорити про дрібніші.

„В першу чергу зупиняюсь на вчинках, які не можуть бути інакше кваліфіковані, як поґвалтування, під оглядом розумінь міжнароднього права, самостійности і незалежности України, а саме:

„В моє розпорядження представлені опубліковані: приказ „довудства" групи генерала Бонніна № 7465. III — від 2-го грудня м. p., на польській мові. Приказ № 1-й коменданта по­віту і пляцу капітана Оцеткевича на українськії мові „Odezwa powiatu і placu w Kamiencu-Pod.," підписана тим самим капіта­ном Оцеткевичем.

„В приказі „довудства" групи генерала Бонніна в п. З „Всі міністри, урядовці і службовці України Наддніпрянської, що знай­дуться за Збручем по обнятті заряду комісаром польським, бу­дуть мати право позостатись в Кам'янці в характері осіб при­ватних; в п. 5 приказу „довудство" „з інституцій українських зізволяє на функціонування в Кам'янці університету українсь­кого і школи юнкерів, яко інституцій приватних".

„Отже приказ „довудства": а) касує українські уряди, які правомочно зоставлені Вищою Українською Владою на опуще­ній території України, б) позбавляє урядовців їх законних служ­бових прав, і в) обертає Державний Український Університет і урядову школу юнкерів в „приватні інституції".

„В приказі № 1 комендант повіту і пляцу оповіщає, що „всі попередньо видані зарядження тратять силу обов'язуючого". В п. З „приказу" комендант вимагає, аби „всі матеріяли, які коли-небудь були власністю урядів: австрійського, німецького, російсь­кого і українського — мали бути зложені найдальше до дня 15 січня, 1920 року команді повіту і пляцу". В п. 5 комендант ви­магає, аби „всі подання і прохання до військових властей були редаґовані в польській мові (з евентуальним переводом російсь­ким або українським) і були відповідно стемпльовані у касового старшини команди повіту і пляцу".

Odezwa" в цілому представляє такий документ, який під оглядом порушення прав суверенности УНР, — не надається до цитування окремими абзацами і говорячи про ту Odezwu", треба би було наводити всю її цілком. Досить сказати, що в „Odezwie" комендант повіту і пляцу вважає, що Кам'янець ,,со tak nierozerwalnie zaczony z dol і niedol Rzeczypospolitej" „po dugich latach niewoli, ucisku і udrki do dawnej wraca macierzy". П. комен­дант сподівається, що місто Кам'янець стане за взірець для інших міст, очевидно Поділля, під оглядом польськости і офірности.

„Як бачимо, комендант пляцу і міста находить можливим говорити:

а) про відміну огульно „всіх" заряджень, які були видані до обняття комендантської влади п. Оцеткевичем.

б) вимагає передачі комендантурі майна належного Укра­їнській Народній Республіці і то однаково, як власного майна республіки, так і майна, належного їй по праву наслідування його від первісних власників, що полишили це майно наприз­воляще на території України;

в) всупереч основним законам України заводить в стосун­ках з польською військовою владою обов'язковою урядовою мо­вою мову польську, допускаючи евентуально мову українську, поруч з російською, тільки як мову, паралельного перекладу, замість того, аби законно жадати подань на державній мові УНР, з перекладом польським.

г) оповіщає Кам'янець на Поділлі і його повіт прилученим до Польщі, хоч польський уряд і прийняв деклярацію Українсь­кої Дипломатичної Місії в Речі Посполитій Польській з дня 2-го грудня м. p., в якій деклярації кордон між Польщею й Україною з півдня і заходу зазначено по річці Збруч;

д) оповіщає про дальшу польську експансію в kraj najbliszy" себто: на дальші українські простори на схід.

„Головноуповноважений Української Народньої Республіки Міністер Огієнко звернувся до п. коменданта м. Кам'янця і пляцу з протестом проти одбирання польською військовою владою на території Поділля, зайнятій польським військом, без жадного порозуміння з українською владою, державного, громадського і приватного майна без ваги, обчислення, обмірення, без опису і часто без розписок, на мільярди карбованців. Головноуповнова­жений Міністер УНР справедливо і в формах якнайбільш корект­них вказував, що подібне відношення до державної, громадсь­кої і приватної власности руйнує адміністративні апарати, руй­нує земське життя, економічно-господарські, санітарні, просвіт­ні і апровізаційні заходи української влади та спричиняється до зросту якнайбільше небажаного ворохобницького настрою у на­селення, що на подібне ж відношення до державної, громадської і приватної власности України з боку німецьких окупантів, на­селення відповіло в свій час повстанням і кривавими бійками з окупантами.

„Справедливий протест Головноуповаженого Міністра УНР викликав телеграму - розказ Н. Д. фронту галіційського, в якій телеграмі „довудство" за підписом шефа штабу полков­ника Кеслера відповідає, що нібито розкази Н. Д. щодо україн­ців, видані з моєї, Отамана Петлюри, відомости. Що зокрема до Головноуповноваженого і Міністра УНР, то на свій коректний і цілком зрозумілий протест в загальних інтересах і населення, і влади польської і влади української — дістав в вищезазначе­ній телеграмі обвинувачення в „протиділанні" польським властям і обіцянку що проти нього Н. Д. вчинить належні кроки.

„Примушений запротестувати якнайрішучіше проти невідповідаючого дійсності покликування на мою згоду як з тими за­рядженнями, так і вчинками, які польські власті провадять у відношенні і до населення, і до майна державного, народнього і приватного на території України, зайнятій польським війсь­ком на прохання української влади. Дотичні ж місця в телегра­мі відносно Головноуповноваженого Міністра УНР — вважаю незаслуженою образою скерованою, не лише особисто супроти п. Огієнка, але і супроти влади УНР, членом якої є п. Огієнко і яка знаходиться формально і бажано, аби знаходилась і по суті, в заприязнених дружніх відносинах з Польським Панством.

„Слідом за вищими польськими військовими установами в напрямку неґації української влади йдуть і нижчі аґенти. Так, наприклад, в листі від 19 XI м. р. на ім'я п. Огієнка, надісла­нім, за згодою майора Борути, призначений польською владою головний лікар шпиталів українських (підпис нерозбірний) іме­нує п. Огієнка „Тимчасовим Міністром" мимо того, що п. Огієнко є повноправний член Кабінету Міністрів Уряду УНР, і опріч то­го вищезазначений урядовець польський заявляє, що всякі накази бувшої української влади „не мають значення".

„Заходи Головноуповноваженого Міністра п. Огієнка нав'я­зати правильні стосунки з Українською Дипломатичною Місією в Варшаві і тими членами уряду, які перебувають там, — не ма­ли жадних скутків, бо телеграми п. Огієнка і листи його за при­значенням не доходили, а посилаємі кур'єри завертались польсь­кими властями назад або арештовувались, а пакети відбирались і розпечатувались.

„Безоглядні реквізиції засобів апровізації, майна і мешкань, контрибуції (в с. с. Ісаковці, Ляшковці, Гавриловці, Вітковці та інших), арешти громадських, земських діячів — тероризують населення і, як констатує в своїй записці Кам'янецька Повітова Земська Управа, — це все зробило неможливою працю органів земського самоврядування. Для країни, в якій, після довгої розру­хи щойно стало налагоджуватися економічно-господарське жит­тя, — припинення діяльности таких великої ваги організацій, як земства, — загрожує щонайлихішими наслідками і анулюванням досягнених уже результатів щодо відродження краю і піднесен­ня добробуту його населення.

„Руїна державних установ УНР, що зостались за розпоря­дженням Уряду УНР на місці, довершається ще і в інший спо­сіб. Так, військове командування обезброїло в м. Кам'янці мілі­цію, а 26-го грудня м. р. навіть обезброїло Експедицію Заготов­ки Державних Паперів, де відбувається виріб українських кре­дитових білетів на великі суми. Таке обеззброєння, натурально, перш за все впливає на умови праці персоналу Експедиції і змен­шує продуктивність тієї праці, а по-друге — виставляє Експеди­цію на небезпеку перед злочинними елементами, з боку яких не виключена можливість грабіжницьких нападів на Експедицію.

„Така великої ваги справа, як реорганізація розложеного зрадою ген. Тарнавського українського війська і поповнення йо­го новими елементами провалиться в атмосфері недоброзичливого відношення польських військових властей в Кам'янці, що знову впливає як на успішність реорганізації і поповнення ар­мії, так і на настрій реорганізуємих частин та людського матеріялу, яким частини поповнюються.

„Як на приклад можна вказати на випадок, коли зформована в Кам'янці за розпорядженням польської команди і відправ­лена нею в супроводі підпоручника польської служби п. Неймана до Борщева, — партія була мало що не інтернована в Бор­щеві і тільки після довгих переговорів старшин цієї партії з польською владою, — старшинам удалося повернутися назад до Кам'янця.

„Так само партія кількістю 65 чоловік старшин, направлена до Ланьцуту через Львів, у Львові була засаджена за ґрати і трактована, як ворожі полонені, тільки після цілого шерегу кло­потів партія ця добилася врешті того, що її до Ланьцуту напра­вили як охотників до формуємої української армії, а не як по­лонених ворожої сторони.

„Прикази польської влади про явку старшин української армії на зборні пункти для відпровадження у місця, де по умові між мною і паном Начальником Польського Панства мають провадитись формування, — видаються в такій редакції, як наче б то старшини ті підпадають інтернуванню в лагерях для полоне­них і неспокійних елементів ворожого панства (приклади: оголошення команди міста і повіту Кам'янець-Подільського від 1-го грудня м. p.). Ті старшини, які з'являються все ж таки для отправки залишаються без засобів до переїзду, бо часто підводи не заготовлені і не зроблено розпорядження про маршрут.

„Такі ненормальні форми співділання польських військових властей на Україні в справі реорганізації української армії ведуть до дуже прикрих наслідків. Зменшується континґент ба­жаючих продовжувати боротьбу за самостійну Україну в шере­гах при таких умовах реорганізуємої армії, падає віра в можли­вість братерства по зброї, української армії з армією польською і, навіть, одержується, покищо ще остаточно не установлені, звіст­ки про випадки, коли менш витримані старшини воліли підпас­ти під кулю польського жовніра, як підпадати трактуванню, гід­ному у відношенні до ворога польської влади.

„Роблячи підсумок всьому вищезазначеному, я з якнайбіль­шою увагою поставився до представленого мені Головноуповноваженим Міністром УНР матеріялу.

„Безпосередня моя участь на протязі двох останніх років в центрі українського політичного та державного життя, те знан­ня української історії і душі українського народу, яке я міг прид­бати за попереднє своє життя, — цілком виразно дають мені змогу зробити консеквентні висновки з того становища, в яке пос­тавились до місцевого населення українського Поділля пред­ставники польської військової влади і в яке вони поставили до себе те населення.

„Іґнорування елементарних прав самостійности Української Держави, зневажування її законів, мови, урядових установ; не­потрібне, нічим не викликаєме поневіряння військових і цивільних оборонців тієї держави, безоглядне забирання і привлащуваня державного майна на мільярди карбованців, — все це може викликати і викликає справедливе обурення та нарікання супроти тих чинників, які прислужилися до всього того.

„Відповідно своєму розвиткові, своєму соціяльному стано­вищу, різні елементи українського суспільства по-різному реа­ґують на те, про що вони чують і що вони бачать на території УНР, зайнятій військами дружньої і заприязненої нам держа­ви — Польщі.

„Але всі ці елементи об'єднуються в одному: росте хвиля незадоволення, як тією владою, яка, в щирому бажанні вивести Україну на широку дорогу щасливого вільного життя, запроха­ла на частину цієї України для дружньої співпраці польську військову владу, так і проти цієї запроханої влади.

„В останній період української історії серед українського суспільства як в вищих його і інтеліґентніших колах, так і в ко­лах нижчих, почав було ширитися і поглиблюватися настрій та рости свідомість про необхідність щирого і всебічного порозу­міння з Польщею. Цей настрій і це пересвідчення уряд УНР взяв у свої руки і повів свою політику в напрямі зазначеного збли­ження. І саме тоді, коли здавалось можливим це зближення до­вести до жаданого кінця, коли можна було слова перетворити в діла, саме тоді з боку наших сусідів, з якими ми шукали і, зда­валось, готові були знайти те зближення — прийшли такі події, які вибивають із рук українського уряду можливість на те, щоб провадити справи того зближення далі; а, навіть, підкопують і ті здобутки, які вже осягнені і знайшли своє зафіксування в деклярації Української Дипломатичної Місії від 2-го грудня м. р.

„Серед гарячих, навіть, прихильників продовження політи­ки зближення України й Польщі чуються тепер нарікання на те, що зазначена деклярація зостається мертвим словом супроти суворої, далекої від того слова дійсности. Особи, які досі хотіли працювати і працювали в напрямку нав'язання тісних стосунків з Польщею, — зараз зрікаються покладених на них завдань і звертаються до верховної влади з проханням про звільнення їх від праці і обов'язків, в корисність яких для української справи у тих працівників відібрано віру.

„Зостаючись все ж таки особисто глибоким прихильником щирого порозуміння Польщі і України і маючи пересвідчення, що таким же прихильником являєтесь і Ви, Пане Начальнику, я запропонував Українській Дипломатичній Місії в Польщі вчи­нити відповідні кроки перед польськими властями, а разом з цим — я позволю собі предложити високій увазі Пана Началь­ника цей меморандум в повній надії, що це ще не пізно попра­вити ті помилки, які досі зроблені польськими військовими влас­тями на Поділлі і які, коли їх не усунути надалі, а наслідків від них тепер же негайно не ліквідувати, — матимуть фатальне значення для України і відбиватимуться неґативно на спокої та ладу сусіднього Польського Панства.

„Вчинки, яких допустилось польське командування на По­діллі, можуть тільки плодити анархію, живити денікінство, дава­ти сік для росту большевизму, себто: робити все можливе для того, щоби ні Україна, ні Польща не мали тих нормальних умов, за яких тільки і можуть стати сильними ті два сусідні Панства."

 

Голова Директорії і Головний Отаман Петлюра

Міністер Закордонних Справ А.Лівицький

Дня 22-го січня 1920 р.

м. Варшава

№ 133/вих.

 

 

 

* „Літопис Української Революції",   Олександер  Доценко,   т.  II,   кн.   5 ст.  135-141,  Львів  1924.

 

 

 

 

ЛИСТ ДО Д. В. АНТОНОВИЧА*

 

Д. В. Антоновичу

Голові Дипломатичної Місії У. Н. Р. в Італії

 

Шановний Дмитре Володимировичу,

 

В зв'язку з новими — зміняючимися — обставинами в спра­ві визнання нашої державности, Ви одержите належні вказівки й побажання уряду щодо Вашої діяльности в Італії. Знаючи, що дотеперішня позиція держави, в якій Ви представляєте інте­реси нашої республіки, значно залежала од позиції Англії та Франції, я певен, що позиція та швидко зміниться на краще. Ра­зом з тим я не можу не оцінити тих заходів, які робились до­тепер деякими кругами італійськими в справі допомоги нашому становищу міжнародньому. Певен, що Ви склали подяку тому депутатові (здається Корде), який виступив у парляменті за виз­нання України. Жалкую, що через незалежні обставини, від Вас досі доходили скупі вісті й уривчасті інформації, і що, оче­видно, і од уряду нашого Ви не мали ні своєчасно, ні належних вичерпуючих інформацій та директив. Користаючи з нагоди мо­го побачення з К. Мацієвичем, я передаю Вам цього листа з вис­ловом в ньому деяких інформацій та гадок.

Щодо перших. В европейських газетах уже з'явились, та ще й з'являтись певно будуть інформації про „уряд Мазепи", про те, що ніби сам Мазепа перейшов до большевиків etc. Все це — інсинуації або провокації, в створенні яких заінтересовані вороги нашої національно-державної єдности та демократичної лінії, яку і я, і Мазепа неуклінно переводили і провадити далі будемо. Отож при заяві в пресі якихось в цьому роді зредаґованих інформацій майте на увазі, що „уряд Мазепи і Петлю­ри" — це все одно, — одного добиваємось, за одно змагаємось. Я виїхав за кордон для полагоджування нашого становища і по постанові уряду та війська, щоб при першій нагоді повернути. Міністер Безпалко вже приїздив за мною, але не маючи точних відомостей про наслідки тієї кампанії, яку я, користуючись різ­ними зв'язками, провадив, я не міг ще, на жаль, вернутись „додому". Але цей час вже наближається. ЗО. 1. я одержав од Тишкевича телеграму: (Тексту телеграми не подано — прим. Редак­ції).

Чекаю кілька день на розшифрування цього повідомлення. Полагоджу деякі справи з п. Пілсудським, Мартосом (справи но­вих наших за кордоном) і не замедлю вирушити, щоб довести нашу боротьбу до бажаного кінця. Маю надію, що зроблені заходи одчинять нам двері до Европи, до світу. Хвилююсь лише, чи втримається до того часу Мазепа і те військо, що з ним, щоб своє­часно прибути зорганізованою військовою силою на допомогу і одчинити можливість для ввозу на Україну різного краму, без якого далі ніякі змагання будувати нашу державу не дадуть пожаданих наслідків.

Переходжу до другого моменту мого листа.

Ми потерпіли велику невдачу не тільки через зраду гали­чан (установлено, що її санкціонував шифрованою телеграмою Петрушевич), не тільки через виснаженість та неорганізованість нашу, але головно через нашу ізольованість од світу і ту бльокаду, в яку кинула нас Антанта. А провадити боротьбу при таких обставинах та ще творити при цьому державу, абсолютно не мож­на, ні організувати культурно-державне життя так само не мож­ливо. Тисячі жертв, сила крови, руїна матеріяльних і культур­них цінностей — і то все не оправдалось би, не мало би наслід­ків, коли б ми і надалі свою боротьбу провадили в дотеперіш­ніх умовинах. Нарід, надто селяни, здивачів, здеморалізувався і виснажився. Школи здебільшого зачинені. Дезорієнтація. Моя хата скраю, — нічого не знаю. Брак почуття обов'язку. Потре­би людей натурального господарства. — Ось що уявляє Україна в більшій своїй частині. Сновигання військових частин по тери­торії з реквізиціями, кінською повинністю — все це дратує се­лянина, і він часто-густо повстає проти всіх, утворюючи волосні республіки, які сепарують з себе комітети, ради, ватажків-отаманів etc. Із всіх влад, які бачив селянин і зазнав на своїй шку­рі, найбільше він поважає свою — українську, головно через те, що вона менше всього його чіпала, менше надокучала реквізи­ціями й іншими формами свого державного попечительства. Ра­зом з тим всі селяни хочуть ладу-порядку, хочуть влади, а най­більше хочуть соли,1. . . матерії, заліза і кожі. Хто ці речі їм дасть, той буде ними заправляти, того вони слухати будуть. І позаяк без цього не можна нічого зробити на Україні, то ясна річ, що й большевика не приймуть і будуть повставати проти нього. Большевики знову ставлять своїм завданням роззброєння „кулаков" і „излишков хлеба". Це старі методи, що вже викликали повстання. Реставруючи їх, вони викликають рецидиви пов­стань. І вже останні почались. З весною вони поширяться. До цього моменту треба приготовити і збільшити свою військову силу, хоча би з полонених, приготовити краму різного, і тоді наш селянин, розлютований, підпоможе нам і нашому змаганню створити державу. Большевизм не витримає. Але з ним треба го­ворити. Не з тим, хто творить уряд, в Києві, а безпосередньо з московським урядом. Щоб говорити достойно, треба мати і силу і реальні засоби для організації державно-господарського життя. Всі мої змагання направлені до придбання цих засобів, бо повто­рюю, без них краще нічого не робити і спускатись на дно.

Маю надію, що дещо в цій справі спільними силами ми і на­буваємо і набудемо.

Коли наше становище покращає хоча би до фактичного виз­нання нашого уряду державами Антанти, Ваша роля в Італії набуває досить значної ваги для будування державности нашої. І я прохав би Вас вже тепер почати підготовчу роботу в цій справі. Ясна річ, що здобувши собі територію та поширивши її, ми змо­жемо викинути на ринок досить значну кількість збіжжя в об­мін на різний крам. Я одночасно звертаю увагу нашого міністра фінансів на необхідність уже тепер подбати про фінансову аґен­туру при Вашій місії, яка б (аґентура) свою працю скоординува­ла б з дипломатичною працею моєї2.....

28. І. 1920 р.

 

 

 

 

* „Розбудова Держави" — Бюлетень Зарева, ст. 19-20, Монтреал, зима 1952 р. ч. 1/5.

1 Неясне   слово,   ред.   „Розбудова  Держави".

2 Лист не зберігся в цілості.  Ред.  „Розбудова Держави".

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО ПАНІВ ПОСЛІВ ТА ГОЛІВ ДИПЛОМАТИЧНИХ

МІСІЙ УНР*

 

У.Н.Р. Голова Директорії і Головний Отаман Військ Української Народньої Республіки.

4 березня 1920 р. ч. 144. Ставка.

Ваша, Ексцєленціє.

 

Виїжджаючи незабаром на Україну для безпосередньої участи в дальшій боротьбі за нашу державність і відновлення сталої дер­жавної праці вважаю необхідним подати до Вашого відома слідуюче:

1. Мій від'їзд з України стався в наслідок військово-державної наради за участю п.п. міністрів, начальників всіх дивізій Дієвої Армії в м. Любарі 3-го грудня 1919 року. Нарада та під моїм головуванням прийшла до необхідности перемінити, з огляду на зра­ду командування Галицької Армії, методи провадження боротьби з ворогами української державности, а мені виїхати за кордон для провадження державної акції. Всякі поголоски, що з'являлись в европейській пресі про роз'єднаність влади, яка, ніби, запала в зв'язку з моїм тимчасовим від'їздом за кордон, не відповідали і не відповідають дійсності. Ці поголоски ширились або свідомими во­рогами влади Республіки, або дезорієнтованими і несталими кру­гами української еміґрації. Протягом цілого часу свого перебування не на Україні я був найтісніше зв'язаний з міністерствами через прем'єр-міністра І. Мазепу і з призначеним мною командую­чим республіканськими військами отаманом Омельяновичем-Павленком, даючи їм належні інформації та директиви.

Коли б і далі, з моїм поворотом на Україну, згадані елементи ширили якісь нові чутки про роз'єднаність влади поміж мною та міністерствами, такі чутки наказую п.п. послам та головам місій спростовувати і припиняти. Ні зараз нема причин для такої розєднаности, ні в майбутньому бути не може.

2. Моє листування з п.п. послами та головами місій, як та­кож інформації пана міністра справ закордонних, рівнож і персо­нальні мої розмови з деякими політичними та фінансовими дія­чами закордонними, приводять мене до висновку, що в даний мо­мент Українська Народня Республіка мала би вже фактичне узнання існуючого її уряду, коли б цей останній посідав певну те­риторію і міг би вступити в товарообмін з державами Европи. В пакті попередньому зазначив я причини загублення території. В пояснення цього мушу додати: в тих стратегічних умовинах, се­ред яких, після зради галицького командування, опинилось вій­сько українське, як мені, так і штабові мойому, ходило о те, аби зберегти кадри цього війська і дати йому можливість перепочити якийсь час (зиму), не вступаючи в систематичні та сталі сутички з ворогом. Утворення сталого фронту було би ризикованим, з огля­ду на брак амуніції та належного заосмотрення війська: воно би спричинилось до загибелі цілком свідомих вояків, загартованих в боротьбі за нашу державність, а тим самим і долю державности нашої поставило би під небезпеку. З весною те завдання, яке мною дано було війську нашому, мусить скінчитись. Незалежно від припоручень, які дістали штабні старшини в справі організації та ке­рування повстаннями протибольшевицькими, головне ядро війська повинно зібратися в призначеному для нього місті, в цілях посі­дання певної території і аби тим самим на цій території дати мож­ливість створити центри урядові та почати відновлення державних апаратів. Інформації про похід подій, направлених до здійснення цього завдання, п.п. посли та голови місій своєчасно одержувати будуть.

3. В тісному зв'язку з цим завданням стоять заходи, пороб­лені мною в справі організації за кордоном певних військових час­тин з наших полонених; згадані частини повинні перетранспортуватись на Україну для активної участи, разом з іншим нашим військом, в боротьбі за нашу державність. П.п. посли та голови місій дипломатичних повинні всіх сил ужити, щоб улегшити це перетранспортування. Разом з тим їм доручається і за обов'язок кладеться подбати про перетранспортування певним маршрутом і до певних центрів того військового майна, яке закуплено уря­дом за кордоном і таким потрібним буде в найближчі часи для заосмотрення нашого війська. Належні в цій справі заходи п. п. послів та голів місій повинні бути скоординовані і в порозумінні між собою доцільно переведені.

Разом з тим доручається п. п. послам та головам відповідних місій діяльність окремих урядових аґентів чи представників різ­них міністерств, маючих певні доручення в цій справі, так само скоординувати і під догляд взяти.

4. Ті заходи, що будуть чинитись урядом і військом для осяг­нення завдань, зазначених в § 2, повинні супроводитись одночас­но акцією дипломатичною, для чого панам послам та головам місій доручається розвинути якнайбільшу ініціятиву і енерґію в формі: 1) оголошення різних інформацій — статтей про Украї­ну та інтерв'ю в органах преси, 2) організацію виступів в парляментах на користь — а) визнання нашого уряду, б) державности нашої, в) необхідности нав'язання зносин торговельних з Украї­ною тощо.

5. Знаючи зі звітів посольських і інших джерел, що закор­донні політики та державні мужі, виявляють незнайомство з фор­мою нашої влади, з її джерелами правнодержавними, з компетен­цією її, ставлячи під знак запитання гармонію і однодумність в змаганнях уряду і народу о суверенність нашої Республіки і вис­ловлюючи часто сумніви чи така однодумність існує або така єдність змагань буде завершена в спосіб об'єктивний та задоволь­няючий громадську опінію Европи та Америки: — я вважав би необхідним якнайбільшу акцію з боку п. п. послів та голів мі­сій дипломатичних в тому напрямку, щоби сумніви ті збити, а упередження ті, які так завзято підтримуються ворогами нашими в тій справі, невтралізувати. Потрібно при дотичній акції в цій справі не тільки спиратись на великі державні акти з дотеперішньої боротьби за незалежність нашої Республіки, які видані були Центральною Радою, Трудовим Конґресом, Директорією і в яких воля народу ясно і недвозначно виявила себе щодо нашої незалежности, але й на численні жертви людські, які сам народ при­ніс на алтар самостійної України і в оборону влади своєї в числі не одного десятка тисяч наших вояків, що загинули смертю ли­царів в боротьбі з нашими ворогами, не одної тисячі мирних горожан нашого краю, розстріляних і замучених тими ворогами через одне підозріння в прихильності до ідеї Суверенної України або навіть через одну лиш приналежність до української нації. Цими кривавими жертвами не вичерпується відданість нашого народу ідеї Суверенної України. Протягом 3 років він офірує тій ідеї і руїною власного добробуту та господарства, що приймала форму ґвалтовних реквізицій, повинностей в постачанні транспортових засобів, а з боку ворогів звичайного і організованого грабіжництва, доказує свідому готовність населення нести й далі жертви в ім'я цієї ідеї.

Керуючи боротьбою нашого народу, несучи моральну і істо­ричну відповідальність за неї, я і міністерство глибоко певні, що перемога в цій боротьбі врешті буде на стороні нашого народу, а ті ідеї й гасла, які є імпульсом боротьби, народ, через своїх представників у парляменті з установчими функціями, зайвий раз урочисто тільки санкціонує і затвердить. До скликання цього парляменту треба готуватись і я з правительством дбати будемо, щоб праця такого всенароднього зібрання могла розпочатись яко­мога скорше. Вияснення наміру уряду УНР в цій справі мусить бути п. п. послами і головами місій в даний момент особливо взято під увагу при виясненні української справи в зносинах їх­ніх з впливовими колами.

6. Разом з тим п. п. посли і голови місій повинні при тих зносинах зазначати, що, одкидаючи принципи совдепських рад, як фальсифікуючих волю народу і оддаючих долю України на поталу нікчемної своєю кількістю меншости населення, уряд, як і раніш, змагатись буде до затвердження справжнього демократиз­му і проведеного од верху до низу парляментаризму. В зв'язку з цим організація адміністрації, як центральної, так і на місцях, буде переведена в спосіб, ґарантуючий неможливість повторення тих помилок, що дотепер були допущені. Прикликання до праці фахових досвідчених сил хоч би закордонних, є потребою держав­ного значення, на яку звернуто буде якнайпильнішу увагу. І то не тільки в справі організації нашого реґулярного війська, але і в справі організації фінансів, відновлення та розвитку промис­лів, транспорту, як також і в організації органів охорони громадського ладу та порядку в формі військової жандармерії, міліції тощо. Бажано було б, аби п. п. посли та голови місій звернули належну увагу відповідних кругів Европи і Америки на природні багатства нашого краю, на потребу в приміщенні чужого капіталу, який так потрібний буде для експлуатації цих багатств і. т. д. Маючи на увазі огородити інтереси нашої Республіки од хижих тенденцій капіталу в цій справі, прямуючи до того, щоб дальший економічний розвій нашого краю поставити в залежність од себе, я доводжу до відома п. п. послів та голів місій, що заключення різних договорів на займи, концесії чи продаж збіжжя, мусять переводитись через міністра фінансів і за санкцією уряду УНР в цілому. Разом з тим я наказую п. п. послам та головам місій, в дорозі допомогти пану міністрові фінансів, провадити підготовчі міри і прелімінарні заходи в цій справі.

З огляду на те, що справа організації держави нашої потре­бує не тільки фахових сил, але запозичання нами певного жит­тьового то державного досвіду, зафіксованого в об'явах державної творчости інших народів, бажаним було би, аби п. п. посли та голови місій звернули увагу на вистудіювання з цього боку тих країн, де вони перебувають, поділились би вислідами своїх студій з нашим урядом і переслали би йому тексти коституцій, основних законів і інших актів державної творчости, схоплюючих важніші галузі і ділянки державного життя. Цим матеріялом уряд УНР міг би пожиточно скористуватись при уложенні майбутніх основ­них законів нашої Республіки і організації цілого державного апарату нашого краю. В зв'язку з цим стоїть і справа повернення на Україну наших культурних сил, перебуваючих за кордоном: вони потрібні більше у себе в краю, ніж на чужині, де іноді демо­ралізуються і стають пропащими силами для свого народу, збіль­шуючи кадри дезорієнтованої і безґрунтовної еміґрації. П. п. пос­ли і голови місій повинні персональним впливом подбати про таких людей і зокрема тих, що справді не підпали остаточній де­зорієнтації, направити до виявлення з їх боку активного інтересу та участи в творчій праці над будівлею рідної держави. Само со­бою зрозуміло, що всякі шкідливі виступи наших дезорієнтованих діячів за кордоном повинні знаходити належну одсіч. П. п. посли і голови місій певно знають, що тимчасове тяжке становище на Україні викликало серед деяких кругів і окремих людей одчайдушність, а то й злу волю скористати з цього становища в пер­сональних цілях, не тільки протилежних, але явно ворожих ін­тересам нашої Республіки. Ці злочинні з'явища не минуть без ка­ри для винуватців і п.п. посли та голови місій, оскільки то мож­ливо, повинні представити міністру юстиції, як генерал-прокуророві УНР, належні матеріяли та дані, характеризуючі людей, що в важливу і критичну для Республіки хвилину, забули про дер­жавну честь, діючи на шкоду їй своєю неслухняністю та забут­тям карности.

Доручаючи п. п. послам та головам місій, працювати в даний мент з особливою напруженістю для добра нашого краю, прошу їх утримувати між собою якнайтісніший контакт, своєчасно інформуючи про свої заходи Міністра Справ Закордонних для одер­жання од нього відповідних інструкцій.

Бажаючи якнайбільшого успіху п.п. послам і головам місій в їх праці, прошу передати мій заклик до праці також всім спів­робітникам і певність мою, що спільними силами виборемо виз­нання нашому народові, те, за що він так уперто бореться і що дасть йому великий імпульс до щасливого закінчення цієї бороть­би: визнання суверенітету Республіки й її Влади.

З щирою пошаною Петлюра

Контрасиґнував: Міністер Справ Закордонних А. Лівицький

 

 

 

* Передруковуємо з копії, завіреної підписом Ф. Крушинського, сотника і адьютанта Головного Отамана. Копія зберіглась у Є. Онацького, тепер знаходиться в архіві УВАН у США.

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО ВІЙСЬКОВОГО МІНІСТРА В.  САЛЬСЬКОГО

ВІД 29 БЕРЕЗНЯ 1920 p.*

 

Шановний пане Міністре!

 

Вашого докладного листа од 24. ІІІ. з додатками я отримав. Не маючи змоги дати відповідь по всіх питаннях у Вашому лис­ті порушених, я передаю через Доценка оцього короткого листа, а ширшого передам через два дні Вашим адьютантом.

Тимчасом пишу коротко:

а) Омельянович-Павленко з своєю армією повинен набли­зитись до району і прикрити лінію Могилів — Бар. Звичайно, коли б у нього була певність, він міг би тримати Вапнярку, але я гадаю, що цього зробити він не зможе, поки не улаштуємо пос­тачання.

Сьогодні я висилаю до Мацієвича кур'єра з пропозицією приготовитись до можливого приближення Ом.-Павленка до лінії Дністра (Ямпіль-Могилів).

б) Розпорядження в справі бригади Шаповала вважаю пра­вильними. Заходи в справі заосмотрення одежею Удовиченка робляться.

в) Наказ про оперативний зв'язок Удовиченка з Крайовським посилаю на Ваші руки для передачі Удовиченкові.

г) Розгортайте військову школу!

д) Розгортайте бриґаду Шаповала!

29. III. 1920.                                                                                       З повагою Петлюра

 

 

 

* Олександер Доценко  „Літопис  Української  Революції",   т.   ІІ,   кн.   5, ст. 260, Львів, 1924.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО ВІЙСЬКОВОГО МІНІСТРА В.  САЛЬСЬКОГО

ВІД 31 БЕРЕЗНЯ 1920 P.*

 

Шановний Пане Міністре!

 

В додаток до листа мого од 29 ІІІ., переданого Вам через Доценка подаю до Вашого відома слідуюче:

1) Настрої кам'янецьких декотрих людей чи навіть груп не повинні Вас вибивати з колії державної праці і тієї рівноваги, яку повинно додержати в цей рішаючий долю України момент. Мені не раз доводилось говорити з Вами на тему польсько-українського порозуміння. Це той етап, через який ми повинні перейти. Але цього мало і це ще в моїх очах не є арґумент рішаючий мотивіровку потреби цього порозуміння. Ми — Польща і Україна — повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти, Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в ми­нулому для сучасного реального політика не є арґумент. Нові відносини вимагають і з боку польського корективів до минулої політики і життьовий інтерес Польщі примушує її мати самос­тійну Україну. Ті українські діячі, що штовхають нас в обійми російської федерації, — є люди без перспективи державної, не вміють вони піднятись вище інтересів та болів сьогоднішнього дня і через це вони кепські політики, а робота їх шкідлива для України. Те, що в очах таких людей є переконуючим, щоб бути проти згаданого порозуміння, — є просто вислід занадто чуйного і діткливого реаґування на сумні факти. Але ніколи не забувай­те, що польські політики, як п. Пілсудський, повинні боротись в самій Польщі за ідею нашої державности, бо не всі її розумі­ють, не всі її підтримують, а є й такі — і досить впливові ще, — що й поборюють цю ідею (вшехполяки, н-деки etc). Отже, які б арґументи не виставлялись різними людьми, а надто галичана­ми, — Ви не зважайте, а правильно ведіть лінію праці — діла, реальної затрати часу, а не безплодних, непродуктивних дискусій та розмов. Одна тільки невтомна праця може нас урятувати. Га­личани, своєю сліпою, нерозважною політикою, вже не раз „зарізали" нас; отже їхні поради, їхні сентенції — є лише хворим відгуком розпуки та дезорієнтації. Ми повинні, в ім'я державнос­ти, зараз не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю і не піддаватись на провокацію, все одно чи остання похо­дить з нервів політичних, чи зі свідомих і недобрих мотивів. А я маю таке враження, що діяльність д-ія Барана має своєю метою руйнування нашої державности і при тому — зле, нечисте. Ус­тановіть за ним догляд.

2. З останніх цікавих для нас подій треба зазначити а) офіціяльне визнання нашої державности і нашого теперішнього уря­ду Лотиською республікою. Акт визнання 26. III вручений на-нашому представникові в Ризі. Сьогодні (ЗО. III) був у мене й у Лівицького з цього приводу посол лотиський при Польщі Кєніш. Маю надію, що це матиме вплив і на інші держави, б) В палаті депутатів у Парижі провадилась дискусія в українській справі. Голова комісії закордонних справ палати Барту та депутати Бансельм і1 ...... виступали в оборну нашої самостійности при співчутті палати.

3) Військова секція тутешня вступила в тісніші стосунки з чинами військового міністерства польського, було спільне (в рес­торані) зібрання. В зв'язку з цим реальна допомога для Удови­ченка (одежею та амуніцією) повинна бути реалізованою, ре­тельнішою.

4. Посилаю Вам копію листа к-адмірала Остроградського. В зв'язку з такими відомостями, які він подає, я викликаю його з Букарешту сюди, щоб дати належні директиви на той випадок, коли наше військо візьме Одесу. Треба приготовитись і до того, щоб хоч якась фльота була до послуг державних.

5. Посилаю для Вашого відома також лист посла в Чехії Славінського, з якого Ви дізнаєтесь про чеську бриґаду. В цій справі ген. Зелінський провадить переговори з польським війсь­ковим міністерством. Коновалець цими днями збирається виїзди­ти до бриґади.

6. З Копенгаґи од нашого посла Дм. Левицького одержа­но телеграму, що Черемісов виїздить через Відень до нас для пе­реговорів про вступ на українську військову службу.

7. Всі люди з Ланьцута переведені до Берестя і маю надію, що бриґада Безручка буде цілком готова до 15. IV.

8. В справі тих урядовців та старшин військового міністер­ства, які залишаються за штатом, я трохи іншої думки, як та, що висловлена Вами. Мені здається, що було би недобре цих людей зовсім одкидати од праці. Чи не увійшли б Ви в порозу­міння з Мін. Внут. Справ, щоб цих людей ужити для служби в міліції, жандармерії, комісаріяті тощо. В кожному разі ці люди з боку ділового більше відповідні як ті, що з них і досі рекруту­валася наша адміністрація. А якби для цієї публіки влаштувати належні курси по адміністративним справам, то я гадаю, що можна було б куди зручніше використати ці елементи! Отже прошу Вас, цю думку обговорити з колеґами по міністерству і, по можливості, в інтересах державних реалізувати.

9. Посилаю Вам схеми організації центральних військових установ вироблені, згідно з дискусіями нашими, Сінклером, Зелінським, Дітковським etc. До всіх цих схем є пояснюючі запис­ки. Принципіяльно, як я вже Вам говорив не раз, з схемою ці­єю я згоден. Мені здається, що будування нашої військової спра­ви по цьому принципу забезпечує поважність і порівнюючу без­сторонність цілої праці творчих чинників військового міністер­ства. Разом з тим верховній владі це забезпечує повну об'єктивну цінність всього того матеріялу, який предкладається на затвер­дження. Прошу переглянути до мого затвердження ці схеми і свої уваги переслати мені, коли я не поїду до того часу.

10. Посилаю Вам підписаний мною наказ Головної Команди про Сінклера. Щоб вийти із становища, — Сінклер не може їха­ти до Кам'янця в родинних справах, — я його тимчасово прикомандировую до себе. А Вас прошу прислати йому для розроб­лення різні справи і питання, щоб використати і час, і сили цього безумовно для нас корисного чоловіка.

11. Щодо Військової Ради, то я гадаю, що до неї треба вво­дити лише людей компетентних, з великим авторитетом в тій чи іншій галузі військового знання та науки, і нині призначення Колодія, напр., я вважаю тимчасовим, бо мати будемо в ближ­чому часі більш кваліфікованих кандидатів. З боку формального я вважаю призначення до Військової Ради, коли ще не затвер­джено самого інституту Ради, не досить зручним.

12. Підкреслюю необхідність поширення — а) військової школи, б) заснування школи підстаршинської; в) розгортання і більш інтенсивного формування бригади Шаповала в цілях зміцнення дивізії полк. Удовиченка.

13. Схеми організації центральних військових установ, піс­ля зняття копій, прошу повернути мені.

14. Вчора (ЗО. III.) польським радіом перехоплена радіо­телеграма про захоплення нашим військом Умані, Єлисавету та Одеси. Ця радіотелеграма сьогодні з'явилась по всіх европейських газетах. Оскільки вона вірна — не знаю, але диму без вог­ню не буває. В кожному разі ті відомості про Ом.-Павленка, що Ви в своєму листі подавали, — запізнені. Спеціяльний посланець од Ом.-Павленка (чотар Макаренко) до мене дає інші відомості про стан і розташування нашого війська.

15. В закордонній пресі містяться провокаційні чутки, що начебто українці запропонували мир большевикам та пристали на це. Ця чутка не одповідає дійсності. Коли з польсько-большевицьких переговорів щось вийде, — хоч це річ ще непевна, — то польські соціялісти, які братимуть участь в переговорах (Морачевський п. п. с.), будуть вимагати од большевиків негайного увільнення України большевиками для заняття нашими війська­ми і переведення конституанти нами. В цьому напрямку Лівицький провадить переговори з ППС, які, як я вже зазначив, брати­муть офіційну участь в урядових польсько-большевицьких перего­ворах. Оцінюючи ситуацію, я кваліфікую її, як сприяючу для нас. Треба лише витримати твердо нашу лінію і не піддаватись на провокацію. Події розгортаються на нашу користь.

Вважаю необхідним, аби порушили справу на Раді Міністрів про заготовку міністром Шадлуном хліба для товарообміну, який може початись через два-три місяці. Останні відомості про пра­цю Яковлева в Бельгії, Марґоліна в Лондоні, Тишкевича в Пари­жі свідчать про великі заходи, які робляться ними для нашої справи. Маса газетних відомостей про Україну, дякуючи цим за­ходам. Хай не вірять спліткам та провокаціям. Всі вони, ці посли, на своєму місці і напружують усі зусилля для нашої справи.

П. С. По можливості скоріше висилайте певного кур'єра з Вашими відомостями і за тими, які тут наспіють. Зараз це бу­де потрібно.

 

З повагою Петлюра

 

 

* Олександер Доценко. „Літопис Української Революції" т. ІІ, кн. 5, ст. 260-262, Львів, 1924.

1 Пропущено в ориґіналі. Ред.

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО ЮЗЕФА ПІЛСУДСЬКОГО*

 

Пану Начальникові Польської Речі Посполитої, Головному Вождеві Польських Військ і Голові Ради Оборони Панства Юзефу Пілсудському Головний Отаман Військ У. Н. Р. Симон Петлюра відправив слідуючого листа.

Актом 22 квітня цього року уряди Польської Речі Посполи­тої і Української Народньої Республіки заключили історичну умову для боротьби проти споконвічного ворога обох Держав, який, прибравшись у крайню форму руйнуючої демагогії, має тенденцію повалити самостійність обох Республік і нанести вели­кий удар давнім їх вольностям.

Та умова чесно і свято додержується обома сторонами в бо­ротьбі, яку провадить військо і підпомагаюча його суспільність обох заприязнених народів аж до сьогоднішнього дня. В бороть­бі за державну спільну вільність лилася братня кров і кращі си­ни Польщі та України одягнені в мундури старшин та козаків, своїм життям освятили і скріпили життєве значення згаданого вище історичного акту од 22 квітня ц.р.

По завзятих і переможних побідах, які одкривали широкі перспективи для майбутности і державного розцвіту обох Рес­публік, військове щастя на разі змінилось на користь ворога і зробило ситуацію стратегічну, а разом з цим і щодо майбут­ности обох Республік більш поважнішою і загрожуючою.

Знаючи інтереси українського населення, його настрій, що Україна ніколи не погодиться з соціяльною і політичною програ­мою совєтської влади, знаючи вдачу противника, неорганізова­ність його запілля, нежиттьовість методів державного будів­ництва, яке він провадить, економічну руїну краю, я гадав, що глибоко помиляються ті, хто надає тимчасовим успіхам ворога рішаюче значення і вважає для себе потрібним починати з ним ми­рові переговори. Разом з тим я не вважаю стратегічного положен­ня обох союзних армій таким лихим, щоби воно навівало безнадій­ність чи безвихідність становища. Я, як Головний Отаман укра­їнських військ, свідчу, що армія українська є здорова духом, пе­ред ворогом не почуває ляку і певна є в остаточній перемозі над ним. Так само, думаю, що й лицарська польська армія, по тим­часовім відвороті почуває в собі моральну силу для провадження переможної боротьби з ворогом. Цю силу можна ще більше скрі­пити і зробити її рішуче непереможною при полагодженні деяких справ, які в даній стратегічній чи політичній ситуації мають на мій погляд рішаюче значення.

Українська Республіканська Армія, на чолі якої стою я, з мо­менту утворення єдиного польсько-українського фронту, свій від­ворот переводила з огляду на накази головного командування військ польських і проводячи цей відступ контратаками, зрештою зайняла згідно цим наказам лінію р. Збруча. Штаби частин і ти­лових військових установ опинились на території Галичини. Цей фронт творить скомпліковану ситуацію як для армії, так і мого правительства. Будучи переконаним, що лише спільне братерсь­ке співжиття Речі Посполитої Польської і Української Народньої Республіки може забезпечити їм тривку і сталу майбутність, яка стоїть перед давнім імперіялізмом Московської Держави хо­ча б і переодягненим в новітню (комуністично-демократичну) одежу, я хотів би усунути всі перешкоди, всі труднощі, які сто­ять на дорозі дальшого скріплення союзу обох Республік. Я свідчу, п. Коменданте, що та велика ідея, для якої я і правительство Української Народньої Республіки працювали з повним розу­мінням історичної її волі1 і яка знайшла глибокий та сердечний відгук у серці громадянства, а саме — ідея польсько-українського порозуміння, контрактної праці та інтересів обох вільних Респуб­лік, що вона переломила упередження невірів, слабодухість не­сталих і зв'язала золотою струною солідарности кращих пред­ставників обох заприязнених народів та повела їх шляхом може і тернів до слави і великої будуччини. Цій будуччині ніщо не може загрожувати, коли те взаємне довір'я, з яким ми починали велику справу польсько-українського союзу і далі не залишить нас, навпаки буде імпульсом і базою для дальшого, так одвічального в даний мент співділання. І власне це дає мені право і обо­в'язок звернутись до Вас, п. Коменданте, з рядом справ, полагод­ження яких вважаю невідкладним, полегшуючим ту скомпліковану ситуацію, яка витворилась з огляду на стратегічне стано­вище. Бажаючи, щоби запілля моєї армії, яка так геройськи би­лась за спільні інтереси і понесла великі втрати в людях, було одповідаючим стратегічним завданням, зміцнило армію, а не кинуло її в дезорганізацію, я вважав би за конче потрібне, аби Ви, п. Коменданте, і Ваше Правительство зробили все, що одповідало б зазначеним мною стратегічним інтересам. З огляду на те, що запілля — Східня Галичина, і ще незагоєна рана для її населення як польського так і українського, я вважав би пот­рібним, аби ми знайшли силу духа і мужности ту рану, хоч як вона ятрить, загоїти мудрими державними засобами тоді, коли оба народи перед небезпекою од ворога тісніше подають один одному руки; я не хотів би, аби частина українського народу, заселяюча Східню Галичину, стояла осторонь і була штучно ізольована од участи в цій боротьбі, я не бажав би, аби справи біжучого дня і частини наших народів стояли на перешкоді для потреб дальшої їх майбутности. І галицьку частину українського народу треба прикликати і заохотити до спільної праці. Я гадаю, що це річ не тільки можлива, але історично необхідна. З повним почуттям одвічальности за завтрішній день, за долю обох наро­дів повинно взятись до цієї справи, не підпадаючи наболілим враженням недавнього пережитого, а навпаки, лише думаючи про інтереси завтрішнього дня в житті Республіки. А для того такі справи як: а) амнестія всім, хто в добрій думці служби свойому народові добивався суверенности для Східньої Галичини, а тепер опинився в тюрмі, полоні, або конфінованим, б) вільний вступ всіх боєздатних галичан до союзних армій, в) покликання до одповідальної участи в житті краю також місцевих українців і г) зрештою розпочаття переговорів Польського Правительства з представниками українського населення Східньої Галичини. Я вважаю [не]2 настільки одіозним, аби до них не можна було негайно приступити, з приводу їх не знайти спільну мову, так потрібну в теперішній мент, а ще більше для будуччини обох народів. Я і моє правительство приложимо всіх сил для легшого переведення цієї справи.

22 квітня цього року знайшлось у нас спільне довір'я, яке дало нам умову, що переломивши традиції століття, повели ар­мії наших народів дружньо на спільного споконвічного ворога. Тепер це наше взаємне довір'я скріплене і осягнене пролитою кров'ю лицарів і безумовно взаємною вірністю. Покликаючись на те, впевняю, що вжиття заходів з боку Вашого, п. Коменданте, і Вашого Правительства, аби в Східній Галичині утворити такий самий спільний ґрунт для згідного союзного співділання проти московського імперіялізму, найде і там зрозуміння і відповідний відгук, виведе тамошнє населення з бездорожжя на ясний вір­ний шлях і буде новим історичним фактом, який дасть нам змо­гу перемогти не тільки тепер, але завсігди, і не тільки теперіш­нього, але кожного ворога нашої спільної державної волі.

Про це треба думати нам, які перед історією і членами те­перішнього покоління, відповідаємо не тільки за сьогоднішнє, але й за майбутнє.

З щирою приязню і відданістю

Петлюра

Ставка 14. VІІ. 1920 р.

 

 

 

* Джерело: Додаток до листа від Мін. Зак. Справ УНР до голови Над­звичайної Дипломатичної Місії УНР в Італії від 10 серпня 1920 року (збе­рігається в архіві-бібліотеці Української Православної Церкви в США).

1 Очевидно має бути „ролі". Ред.

2 [не]    ——   Ред.

 

 

 

 

 

 

УРИВКИ З ЛИСТА ДО УКРАЇНСЬКОГО ПОСЛА В ШВАЙЦАРІЇ

М. ВАСИЛЬКА*

 

Моя орієнтація, з приводу неї, п. После, читав і чув кілька версій. Деякі з них просто сміхотворні. Аби Ви напевно знали правду в цій справі, я повинен сказати, що жадної орієнтації — крім українсько-державної, у мене не було і не буде. В житті держави, надто такої, що в муках тяжких своє життя виборює, можуть бути моменти, якими тимчасово зазначається характер її реальних відносин до інших держав. Я не буду ні поясняти Вам, ні конкретизувати потреби наших сьогоднішніх відносин, бо при­чини їх та підстави цілком зрозумілі і на даному етапові нашої державности були і є неминучі. Я ніколи не був максималістом в територіяльних питаннях, бо вважаю таку позицію ілюзорною і, при даному відношенні внутрішніх сил на Україні, просто злочинною... Хай політичні фантасти за це мене болотом обки­дають і аґітацію провадять, — я знаю, що той шлях, на якому я стою, скорше до цілі приводить і, замість мрій, тверді підва­лини в будівлю держави підведе.

... Мушу поінформувати Вас, п. После, що не я, не наш уряд, а Вранґель перший почав робити заходи, щоб порозумітися зо мною. Ще в серпні до мене приїздив його уповноважений полковн. Нога, аби вияснити можливість спільних акцій. Я в принципі не мав нічого й нині не маю, щоб контакт в акціях був, бо ще небіж­чик Бебель казав, що вразі потреби треба мати той контакт і з чортом та його бабою. Я не дав оформлення для цієї справи, поки не вияснив аґентурним шляхом справжньої ситуації у Вранґеля. Результати вияснення дали мені право поставити нашому урядові вимогу: для того, щоб увійти в порозуміння з Вранґелем, необхідне визнання його з його боку: а) самостійности У. Н. Р. і б) нашого нинішнього уряду. Шановний Пане После, Вранґель, без мого війська буде знищений большевиками, бо його армія буде в такому стратегічному становищі, що без співдіяння з моєю не в силі буде далеко на північ посунутися од Таврії. Ли­ше тоді, коли моя армія забезпечить його ліве крило, він при ін­ших умовинах, зможе щось зробити. Беручи це на увагу, я по­ставив проф. Мацієвичеві та ген. Дельвіґові (моєму військовому представникові в Румунії) умови, аби вони, крім згаданих двох політичних ґарантій, вимагали од Вранґеля ще й передачі мені повного заосмотрення (одежа, зброя, амуніція) на 2 дивізії (себто на 44.000 чоловік кругло). Я знаю, що французи скрізь і завжди говорять, аби було єдине командування і начебто згоджуються і нам допомагати зброєю, коли ми визнаємо верховне команду­вання Вранґеля. Мені не треба Вам поясняти, що на це я ніколи не піду, бо той уряд, який би прийняв таку умову сьогодні, вже на другий би день був усунутий нашою армією. Зрештою я дивлюся на Вранґеля з погляду утилітарного: там, в його армії, є певний % українців, територіяльно відтятих од моєї армії, а я роблю все, щоб при наближенні моєї армії до Вранґелівської ті українці самі перейшли до мене. Мені здається, що вони перейдуть з руш­ницями і іншою зброєю, і Бог їм у цьому допоможе! Переговори з представником Вранґеля ген. Ґеруа мають провадити в Букарешті проф. Мацієвич та ген. Дельвіґ. Проф. Мацієвич хотів було їхати до Криму в цій справі, але я рішуче висловився проти такої необачної подорожі. Нині до мене перейшла бриґада російська Яковлева од поляків (в 2000 багнетів). Складається вона з дон­ських та кубанських козаків і, згідно з умовою, яку я сьогодні затверджую, має ця бриґада російська виконувати мої накази, од мене платню отримувати аж доти, доки Дону не дійде. Правда в бриґаді є досить бандитів і несталого елементу, але тимчасово вона мені потрібна. Оперувати ця бриґада буде на північному від­тинку мого фронту, і до півдня (де Вранґель) я її ніколи не пущу, та вона сама Вранґеля не визнає. Цей факт треба подати до преси і до дипломатичних канцелярій.

Другий російський відділ ген. Перемикіна (зорганізований з росіян, бувших большевиків, що попали до полону польського), кількістю до 3.500 чоловік, (а через деякий час може вдвічі збільшитись), має підпомагати нашому командуванню лише в опера­тивному відношенні і так само оперувати на північному нашому відтинку. Ген. Перемикін звернувся до мене навіть з належним листом (копію предкладаю), але я одержав сьогодні відомості, що він щось крутить, хоче йти на Черкаси, що я йому рішуче забо­ронив. Французька військова місія у Варшаві „покровительствує" цьому відділові. Можливо, що ця компанія злякалась большевиків і захоче через Румунію переїхати до Вранґеля. Взагалі російські військові елементи несталі, мало здисципліновані і на них опи­ратись ризиковно. Коли б я мав, Пане После, рушничні набої до російської системи рушниць, я був би значно вільніший в своїх стосунках до росіян. На жаль, брак набоїв приневолює мене тим­часово рахуватися з ними більше, як я хочу і як цього вимагає справа... Але, я гадав би, було б не зайвим в цій справі поробити певні заходи перед німецьким урядом. Здається мені, що різні перепони щодо транспорту цих набоїв я міг би полагодити. Отже поручаю Вам, п. После, зробити певні дірки в тому німецькому мурі, якого досі ніяк не можна було пробити: потрібні набої до крісів російської системи. Можна попробувати повести розмову про заплату за набої тими марками, які заарештовані німцями. Ко­ли б Ваші заходи принесли корисні результати, Ви зробили б велику послугу армії нашій і цілій державній справі.

 

3. XI. 1920 р.

 

 

* Олександер Лотоцький: „Симон Петлюра",  1936, ст.  17, 47-50.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТОК ДО ДРУГОЇ ЧАСТИНИ

Матеріяли з преси  1917-1920 років

 

 

 

РЕФЕРАТ С. ПЕТЛЮРИ НА 1   ВІЙСЬКОВОМУ З'ЇЗДІ У КИЄВІ

ПРО ПРОСВІТНЮ СПРАВУ*

 

Головним референтом просвітньої справи був С. Петлюра. Бесідник підчеркнув, що для українців справа просвіти має величезне значен­ня. Переходячи до минулого, він сконстатував, що в історичній Україні просвіта народу стояла так високо, що це викликало подив у чужих подорожників, про що свідчать документальні дані. До цього часу за­галом в Росії просвіта творила школу рабства й гашення духа, а на Україні вона була засобом систематично переводжуваної денаціоналі­зації мас, позбавлення національного обличчя українського народу. Тепер перед Україною розкриваються широкі шляхи для справжньої національної просвіти. Педагогічний з'їзд у своїх авторитетних ухва­лах намітив ці шляхи у сфері загальногорожанської освіти. Йдучи за принципом, наміченим цим з'їздом, військовий з'їзд повинен добиватися, щоб касарняне вивчення, так і наука у військових середньо-наукових закладах, а далі й у вищих, як напр., академія генерального штабу, велися для українців в їх рідній мові. Коли рахуватися з обставинами, здійснення цієї програми можливе, розуміється, не відразу, а при де­якій послідовності.

По виміні думок делеґатів, з'їзд прийняв оці дві вироблені прези­дією резолюції: І. Беручи під увагу, що денаціоналізація народніх мас ставить перешкоди всякому проґресивному рухові, затроює і деморалі­зує душу українського народу та затримує розвиток, як духовних, так і матеріяльних продуктивних сил на Україні, перший український вій­ськовий з'їзд постановляє: 1. від осени цього 1917 року тимчасове правительство повинно ввести науку в школах на Україні в українській мові з забезпеченням прав меншости інших народів; 2. українська народня школа повина бути обов'язковою і загальною, утримуваною засо­бами держави; 3. ті українські гімназії й інші середньо-наукові заклади, які відкриваються в осені ц. р. має удержувати держава на дер­жавний рахунок; 4. справу практичного переведення в житя українсь­кої середньої і вищої освіти (гімназії, університети, спеціяльні інститу­ти,) котрі з'їзд вважає обов'язковими (також з ґарантією прав мен­шости інших народностей), з'їзд полишає компетенції Української Цен­тральної Ради; 5. що торкається просвіти війська, згідно з ухвалою з'їзду про українізацію армії й військову просвіту, її треба переводити в життя в українськім напрямі: а) в українській мові і б) шляхом відкритя військових шкіл від нижчих до вищих, як напр. академія гене­рального штабу.

II. „При сучасних умовах, як в армії, так і у флоті з'їзд вважає не­обхідним: 1. щоб у військових командах, де є до того можливість, вивчення українців велося в їх мові; 2. щоб військові установи й різні підручники перекласти на українську мову з їх відповідним приспособленням; 3. щоб для українських військових товариств і гуртків ви­писувано літературу (газети, журнали, книжки й аґітаційні брошури) на засоби держави на таких самих основах, на яких передплачується літературу на російській мові, і щоб при військах відкрито просвітні курси; 4. що торкається перетворення існуючих уже на Україні війсь­кових шкіл (як юнкерські, прапорщицькі, морські, авіяційні, й інші шко­ли), практичне здійснення того всього з'їзд доручає Українській Цент­ральній Раді вкупі з вибраним з'їздом Українським Військовим Гене­ральним Комітетом.

 

 

*„Вістник Союза Визволення України",  ч.  26,  25   червня  1917 р.

 

 

 

В СПРАВІ ПРОВОКАЦІЇ НАЧАЛЬНИКА КИЇВСЬКОЇ МІЛІЦІЇ

ЛЕПАРСЬКОГО*

 

На засіданні Військового З'їзду дня 19-го травня виголосив Петлю­ра слідуючу промову:

„Товариші! Проф. Грушевський повідомив Г. У. К.,1 що до нього учора о 3 год. уночі дзвонив по телефону п. Оберучев і схвильовано запитував, чи то правда, що увечері одбулась нарада з'їзду, на якій о 2 год. ночі вирішено захопити державний банк та губерніяльне ка­значейство (голоси: „Провокація"!). Проф. Грушевський заявив йому, що він того не знає, бо на вечірньому засіданні не був, але може запев­нити, що по складу президії, на його думку, такої постанови з'їзд не міг зробити.

З огляду на те, що якісь такі чутки дані до преси, Г. У. К. поста­новив послати делеґатів до п. Оберучева, аби докладно дізнатись, у чо­му саме й де закопана, як то кажуть, собака. Поїхали я і т. Поплавко. Від Оберучева ми дізнались, що нач. міліції п. Лепарський розбудив уночі Оберучева й повідомив, що о 2 годині ночі військовий український з'їзд постановив захопити державний банк та губерніяльне казначей­ство. До цього п. Лепарський додав, що населення обурене і страшно хвилюється. Тоді Оберучев і видав своє відоме оповіщення до населен­ня і видав прикази поставити сторожу біля інституцій, яким загрожу­вала небезпека.

На це ми — я та т. Поплавко від імені Г. У. К заявили, що те, що зробив п. Лепарський, є брехня, і брехня, зроблена з провокаційною метою.. Ми прохали п. Оберучева подати у часописи, що факти, подані Лепарським, не відповідають дійсності.

Ми так просто і сказали „брехня", переводячи на російську мову „ложь", але п. Оберучев просив нас змінити редакцію, бо, мовляв, коман­дуючий округом не може так писати у своїх спростуваннях. Ми далі вказали, що у такому спростуванні мусить бути уміщено, що „засідан­ня з'їзду закінчилось в 11 годині, що ніяка подібна справа не підій­малася, що у той вечір взагалі ніяких резолюцій не ухвалено.

Погляд Г. У.  К. на ту справу такий, що з'їзд має рішати більш важливі справи, а коли якийсь Лепарський провокує з'їзд, то на те тре­ба дивитись, як дивиться чоловік на муху, що сідає йому на ухо. Але не реаґувати на вчинок п. Лепарського не можна. Треба раз і на завше сказати таким добродіям, що вони роблять, прикриваючись ре­волюцією, справжню контрреволюцію. Тільки ми стоїмо на сторожі революції на Україні. Ми стоїмо тут і боремося з контрреволюційною „демократією", з панами Лепарськими. А коли ворожа нам демократія заявляє, що ми розпорошуємо революційні сили, то ми з свого боку мусимо заявити, що навпаки, ми революцію на Україні спасаємо, бо тільки на наші зорганізовані сили може опертися, яка б там не була, демократія. І різні небезпеки тільки викликають тут невідповідальні вчинки Лепарських. Ми хочемо довести революцію до кінця, йдучи, як брат з братом, з революційною демократією усіх націй. Ми їм пома­гаємо, а вони будуть помагати нам, і добродіям Лепарським не вдасть­ся викопати межи нами прірву. На мою думку доручити Г. У. К. виро­бити відозву до населення від імені з'їзду, в якій правдиво освітити цей факт, і послати до „Известий Раб. і Сол. Депутатов" і у всі видатніші часописи., Я потверджую, що велику працю по підготовці революції у Петрограді зробили наші зорганізовані товариші українці. І тому, коли всі народи Росії скинули ненависне ярмо неволі, то в цьому є багато нашої роботи.

Тепер запитаємо пп. Лепарських, що вони роблять? Вони сіють вітер, пожнуть бурю!. Нам скажуть, що це все від того, що двері за­чинені для сторонніх, але ми це робимо не через конспірацію, а лише тому, що хочемо провадити свою роботу спокійно. Ми йдемо прямими шляхами до своїх ідеалів і робимо чистими руками. Дозвольте прохати вас доручити цю справу Г. У. К. Він виробить текст відозви до населення і подасть до преси для заспокоєння переляканого Лепарським громадянства.. Наприкінці я ще раз заявляю одно: хай знає демократія інших націй, що Український Військовий З'їзд стоїть на сторожі революції і ганьбить провокаційний вчинок Лепарського". (Вигуки: „Ганьба!").

В дискусії промовці домагалися, щоб з'їзд зайняв гостре стано­вище супроти Лепарського і Оберучева. С. Петлюра остерігав проти такого кроку і забравши вдруге голос, сказав таке:

„Шлях, на який хоче вступити з'їзд, є шлях невірний і небезпеч­ний. Давайте говорити логічно, маючи документи в руках та уважно їх обмірковуючи. Коли з'їзд висловлюється за усунення Лепарського, то це є вислід нашого обурення. Лепарський поставився до справи легковажно і це в резолюції зазначено. Легковажність ця має провока­ційне значення. Вона веде до того, що населення Києва та й поза Києвом буде нарочито невірно освідомлене. Таким чином вчинок Ле­парського є злочином, бо він іде проти революції, намагаючись переко­пати шлях до нашого порозуміння з демократією інших національно­стей. На цей вчинок з'їзд відповість заявою, що з'явиться завтра у всіх часописах не тільки Києва, але і по всій Росії.

Перейдемо тепер до Оберучева. Мені неприємно, що в цій справі я буду говорити власне проти вас. Мені здається, що в цій справі ми трохи стоїмо на різних точках погляду. Питання йде про те, чи мав, чи не мав право з формального боку, як командуючий військовою окру­гою і як людина, що знає сучасний стан краю, п. Оберучев видати свою заяву до населення м. Києва. Я думаю, що мав, і кожен з вас на його місці зробив би у подібнім випадкові так само. Справді, подивімся, як все сталося. О другій годині вночі Лепарський звернувся до Оберучева і стурбовано оповів про небезпечну постанову з'їзду. Началь­ник округи не може не вірити начальникові міліції, бо то є людина офіціяльна. Уся вина тому цілком спадає на Лепарського. У відозві п. Оберучева зазначено, що сам він „не допускает мысли", щоб таку по­станову міг ухвалити з'їзд. (Голоси: „Чого він до з'їзду не звернувся?). Він звертався до проф. Грушевського, себто, до кого міг, бо діло було вночі. Виходячи з усього того, можна вважати, що п. Оберучев мав право поставити охорону.

От всі ті міркування холодного розуму, які треба нам взяти на увагу, щоб поставитись спокійно до вирішення цього питання".

 

* „Вістник Союза Визволення України", Відень,  ч.  ЗО,  22   липня  1917 року.

1 Генеральний   Український   Військовий   Комітет.   Ред.

 

 

 

 

ДРУГИЙ ВІЙСЬКОВИЙ З'ЇЗД*

 

визначений на 18-23 червня н. ст. був заборонений тодішнім російсь­ким міністром війни Керенським, але, не дивлячись на ту заборону, зібрався в призначеному часі, відбуваючи свої засідання в Оперному Театрі. З'їзд відкрив від імені Генерального Військового Комітету С. Петлюра промовою, в якій сказав таке:

„Генеральний Комітет вітає вас і у вашій особі українських вояків і громади, які вислали вас, яко найкращих представників своїх думок у тій цілі, щоб розв'язати питання великої ваги. Ми зібралися на з'їзд при таких умовах, коли нам конче треба піднестися до найкращого ро­зуміння сучасних обставин. Українські військові громади, посилаючи Вас, думають, що ви будете душею їх душі, тому Комітет вітає у ваших особах найкращих представників українських військових організацій. Ми переживаємо велику хвилю. Наша земля переживає хвилю уведен­ня в життя наших ідеалів. А це домагається спокійної праці, розваж­ної роботи, чого і жде від з'їзду Генеральний Комітет. Комітет дасть вам найдокладніше звідомлення зі своєї роботи за невеликий протяг часу від дня першого військового з'їзду. Дозвольте у ваших особах привітати велику часть українських мас. Ми всі переодягнені в шинелі члени української демократії, її ідея — наша ідея. Слава українському війську!"

 

* „Вістник  Союза  Визволення   України",   Відень,   ч.   ЗО,   з   22    липня 1917 p.,  за „Киевской Мыслью",  з  19   червня  1917 р.

 

 

 

 

ДОКЛАД С. ПЕТЛЮРИ НА ДРУГОМУ ВІЙСЬКОВОМУ З'ЇЗДІ ПРО КОНСТРУКЦІЮ  ГЕНЕРАЛЬНОГО ВІЙСЬКОВОГО КОМІТЕТУ*

 

Що ж уявляє собою Ген. Ком.? Які його завдання? Щоб відповісти на це питання, треба підійти до нього з потрібною поважністю й серйоз­ністю. Ген. Ком. — інституція, утворена революцією на нашім націо­нальнім ґрунті. Ген. Ком. є та установа, яку утворили українські вояки для закріплення волі нашого народу. Коли в діяльности Ген. Ком. були хиби, незорганізованість, то ті хиби пояснюються станом революції, яка ще не скінчилась. Ви знаєте, що в кожній революції є краса й сила, є порядок і хаос. Революція набирає краси й сили тоді, коли порядок запанує над хаосом. Практика нашої роботи показала нам наші хиби. Ми багато думали над тим, аби надати Г. К. авторитетности. Над­звичайно тяжко в наш перехідний момент творити міцну організацію, якою має бути Г. К., яка відповідала б усім потребам нашого націо­нального життя. Для розв'язки цього питання ми склали комісію з чо­тирьох спеціялістів. Після довгих обговорень ми прийшли до певної згоди з цією комісією, аби надати роботі майбутнього Ген. Ком. продуктивности і авторитетности, щоб надати діяльності характеру, аби вона відповідала нашим потребам.

Схема організації Г. К. намічена така. Перше всього почнемо з пре­зидії, себто з того органу, який має бути найвищим законодавчим, а разом з тим реґулюючим органом. Це той орган, який буде зноситися з найвищою російською владою, буде посередником між українським військом і тією владою. Президія санкціонує всі прикази Г. К. Отже на нашу думку цей орган мусить складатися з чотирьох членів і п'ято­го писаря. Останній мусить бути обраний з'їздом, бути уповноваже­ним ним, бо роля писаря відповідальна.

Комітет має складатися з восьми відділів, з яких кожний веде свою окрему працю, висунуту розвитком нашого життя.

Відділи такі:

1. Аґітаційно-просвітний і організаційний. Це щодо загальних зав­дань. Далі йдуть відділи з чисто військовими завданнями.

2. Інспекторський. Цей відділ має вести реєстрацію, себто реєстр особистого складу, працю, зв'язану з новобранцями, вести реєстр усіх українців по округах Росії. Питання — скільки нас і де ми — важне питання. Цей відділ має також дбати про перевод окремих військових одиниць (вже затверджених), організувати українські роздільні пункти, реєструвати народню міліцію — вільне козацтво

3. Мобілізаційний, а до нього прилучається відділ воєнних пові­домлень. Цей відділ мусить зайнятися дуже важною справою — спра­вою демобілізації. Чи довго ще буде тягтися війна, чи ні, а вже час готуватися до демобілізації. Я вже казав у своєму першому докладі, що через наші поля посунуть після замирення маси війська, отже треба заздалегідь подбати, аби наш край не був зруйнований. А хто може й буде найкраще боронити добробут України, як не ми самі? Ясно, що головною задачею цього відділу є заходи, аби в першу чергу увільнено тих людей, що живуть в місцевостях, найближчих до фронту.

Виходячи з потреб, при цьому відділі мусить бути три секції: — в) демобілізаційна, б) воєнних повідомлень і в) топографічна.

4. Муштровий або строєвий.

5. Комісія спеціяльних служб, секції: в) кавалерійська, б) піхотна, в) артилерійська, г) інженерська і д) авіяційна.

В цю комісію спеціялісти мають входити головним чином кон­сультантами.

6. Санітарно-медичний, з ветеринарною секцією. Цей відділ мусить наглядати за сан.-медичним життям наших вояків. Для того він мусить вести реєстр всіх шпиталів, лазаретів і т. ін., стежити за евакуацією хворих українців.

7. Канцелярія Комітету. Цей відділ провадить всю канцелярську і господарську справу. Йому підлягає комендант при Ген. Ком., який реєструє всіх українських офіцерів і солдатів, що перебувають проїз­дом у Києві. Ці останні мусять з'являтися в Г. К., брати інструкції, до­ручення, літературу, давати інформації і т. ін.

8. Відділ правно-консультаційний. Цей відділ складатиметься з юристів. Можливо, що наші права будуть російськими центральними ор­ганізаціями й органами нарушуватися, через те являється необхідність цього відділу.

Далі, на нашу думку, Г. К. мусить мати найменше трьох пред­ставників в російському Ген. Штабі. Це конче потрібно, бо нам прийдеться бути в постійних зносинах з найвищою властю. Не менше ніж двох представників потрібно при ставці, по одному при кожнім штабі всіх фронтів, по одному по округах, одного при штабі Кубанського війська і по одному при штабах двох фльот, — скрізь треба мати своїх людей.

Таким чином в склад Г. К. має увійти найменше 40 люда. Така наша схема конструкції Г. К. Робота, як я вже казав, велика і від­повідальна. Через те ми увесь час дбали, аби надати нашому органові стройности й логічности.

Вибирати треба людей добре ознайомлених з військовою справою.

 

* „Вістник Союза Визволення  України"   (за  „Робітничою  Газетою"), Відень,  ч.  31,  з 29   липня  1917 р.

 

 NEXT