„СПРАВА РЕВОЛЮЦІЇ В РОСІЇ МОЖЕ ОПЕРТИСЬ НА УКРАЇНСЬКЕ

ВІЙСЬКО ЯК НА КАМІННУ ГОРУ . . ."*

 

На засіданні Української Центральної Ради, дня 19 серпня 1917, Генеральний Секретар для військових справ С. Петлюра, здавав справоздання про українізацію війська, при чому, між іншим, подав цілу низку думок бойових генералів, котрі визнають справу націоналізації війська бажаною і корисною на фронті.

„Ті ж, хто повстав проти націоналізації війська, — говорив Пет­люра, або не розуміють, або не хотять розуміти користи цієї справи. Під час останнього великого відступу російського війська українські частини були тим елементом, на який в той час спирався порядок у війську. Коли один з членів Генерального Комітету, бувши останніми днями на фронті, запитав командира того полку, до якого послали „полуботківців", чи задоволений він ними, то той відповів: „Давайте нам якнайбільше таких „бунтовщиків". Коли на фронті і на Україні буде переведено формування війська по національно-територіяльному принципу, то справа революції в Росії може опертись на українське військо, як на камінну гору. Українське військо задушить всяку контр­революцію в самому її зародку.

Це розуміють російські контрреволюціонери і через те вони так завзято виступають проти формування українського війська. Вони хо­тять підрубати ту гиляку, на якій сидить вся російська революція.

Треба всьому громадянству взятися до того, щоб розвіяти туман наклепів, який стоїть коло українізації війська, а також якнайширше заходитись біля культурно-просвітньої справи серед вояків.

Таким чином за час війни можна буде підготовити великі кадри свідомих і організованих працівників на культурній ниві, коли вони повернуться додому."

 

* „Вісті   з   Української   Центральної   Ради",   Київ,   ч.   20-21,   Листопад 1917.

 

 

 

 

 

РОЗМОВА З ПЕТЛЮРОЮ*

(В справі українського війська)

 

З приводу дебатів на засіданні Малої Ради ЗО серпня, де говори­лося про вороже відношення до українства Оберучева та Кирієнка, Оберучев в розмові з співробітником „К. М."1 висловив деякі думки про Генеральний Військовий Комітет і про українське військо. Маючи це на увазі, голова Генерального Комітету С. Петлюра мав учора розмову з співробітниками кількох київських газет, в котрій сказав слідуюче:

„По питанню українізації війська командуючий округою висловив думку, що українізація шкідлива для справи оборони держави і волі. В цьому його погляди дуже розходяться з поглядами багатьох автори­тетів у військовій справі, котрі не раз висловлювали свої думки в цій справі.

Треба сказати, що ні в одній з тих частей, які стоять на позиціях, українізація не переводилась там же, а робилось це тільки тоді, коли частина відводилась в резерв. Щодо того, чи ослаблює це силу фронту, то тут різні авторитетні особи, котрі мають бойову практику і командують корпусами та цілими арміями, як напр. ген. Брусілов, ген. Гутор, ко­мандуючий Н. армією ген. Парський, ген. Данілов, ген. Щербачов і інші надають українізації велике значення, як чинникові, що зміцнює і відпорну, і ударну силу війська.

Не раз командуючі округами та великими військовими одиницями звертались до Генерального Комітету, щоб він присилав українські до­повнення та українські маршеві роти для підвищення бойової здатности військових частин і кращого в них порядку. Не дивлячись на те, що процес українізації дивізій не був скінчений, ті українізовані дивізії, що були за останній час у боях, виявили витривалість і задовольняли всі бойові вимоги, що засвідчено і командирами цих дивізій. Треба зау­важити, що самі ці командири зовсім не українці.

Ніяк не можу згодитися з командуючим округою, що формування українських частин є „явным узаконением скопления дезертиров и самовольно отлучившихся солдат", бо в той час, коли починалось фор­мування українського полку, взагалі було поширено дезертирство в російському війську. Вжитими правительством заходами ці вояки за­вертались і, збираючись на розбивочних пунктах по можливості відправ­лялись на фронт. Але на пунктах були не тільки дезертири, а і вояки, що мали відпустки. Ці люди захопились організацією українського вій­ська і взяли участь у творенні українських полків. Вішати завше всіх живих і здорових собак на українські комплектування я вважав би при­наймні незручним та несприяючим утворенню спокійної атмосфери в наш переходовий час.

Освітлення діяльности Генерального Комітету в розмові командую­чого округою зовсім не відповідає дійсності і оперте на неправильних даних, котрі дістав Оберучев. Мушу зазначити, що Генер. Комітет, спри­яючи поповненню фронтових частин, все робив тільки силою мораль­ного авторитету і того довір'я, котре до нього мають вояки-українці.

Ніякого фізичного апарату власти для прискорення посилки ешельонів у нього нема і не було. Ні один ешельон не пройшов на фронт по сепаратному розпорядженню Генер. Комітету, а всі маршрути для ешельонів давав Генеральний Штаб. Треба мати на увазі, що українські ешельони відправлялись при нашій допомозі в той час, коли взагалі через відомі причини, доповнення на фронти ішли слабо.

Я маю тверду певність, що тепер, після уроків корніловщини, коли так гостро почувається зусилля демократії для боротьби з реакцією та її наслідками, будуть уникнуті ті завади, котрі не давали можливости досягнути єдности революційного фронту в нашім краю і що, зосібна, справа українізації війська, яка має велике державне значення, не буде гальмуватись так, як це робилось досі" — закінчив Петлюра.

 

* „Нова Рада", Київ,  ч.  128,  2   вересня  1917 р.

1 „Киевская  Мысль",  ред.

 

 

 

 

 

С.  ПЕТЛЮРА В ГОЛОВНІЙ КВАРТИРІ*

 

Повернувши з головної квартири, С. Петлюра подав до преси такі інформації про свою розмову з верховним головнокомандуючим ген. Брусіловим в справі українізації війська, повернення з війська учи­телів і інше.

„Ген. Брусілов сказав, що від 14 вересня всі учителі, які є у війську, будуть увільнені. Щождо українізації війська, то верховний головно­командуючий обіцяв видати наказ, щоб по всіх фронтах і у всіх вій­ськових частинах не робилося ніяких перешкод діяльності культурно-просвітних українських громад і комітетів, та широко розповсюджувати у війську другий універсал і деклярацію тимчасового правительства про згоду з Центральною Радою.

До раніш призначених для українізації корпусів, верховний голов­нокомандуючий згодився добавити ще кілька корпусів, а також одну кінну дивізію. Для підготовки офіцерів українців мають бути зукраїнізовані дві київські школи прапорщиків і підготовча школа при пер­шім українськім запаснім полку. Дано згоду й на те, щоб усі білобілетники, новобранці та виписані з лазаретів, які йдуть до війська, не ви­возилися в чужі губернії, а зоставалися в межах України, а також, щоб усі українські військові комітети були признані й затверджені на тих самих основах, що й загальноросійські.

На запитання С. Петлюри про долю населення тих місцевостей, котрі тепер захоплює вороже військо, Брусілов відповів, що російське військо не буде при відступанні силоміць виганяти людности в тил, і крім того просив Центральну Раду з свого боку вжити всіх заходів, щоб населення само не тікало, а лишалося.

Щодо українізації Гарнізонів по містах України — вона буде по можливості переводитись і зокрема у Києві донський козачий полк буде замінений полком чорноморських (кубанських) козаків.

На останку ген. Брусілов сказав, що Києву ворожий наступ не за­грожує, і прохав, щоб Генеральний Військовий Комітет увійшов у тіс­ніші й постійні зв'язки з головною квартирою, котра з свого боку охоче зробить усе, що буде залежати від неї і не пожаліє бойової сили війська."

Також у „Робітничій Газеті" видруковано таке оповіщення С. Пет­люри:

„Верховний головнокомандуючий, на мою пропозицію під час пе­ребування в головній квартирі, згодився на те, щоб українці офіцери поволі переводились з різних частей в ті військові часті, які призначені для українізації, з заміною офіцерів неукраїнцями. Відповідну телеграму (11740) дижурний генерал квартири верховного головнокомандуючо­го Кортаці розіслав начальникам штабів північного, західнього, південно-західнього, румунського й кавказького фронтів. По згаданий дозвіл верховного головнокомандуючого доводжу до відомости українців офі­церів, що правом переводу в українські дивізії можна користуватися тільки виконуючи формальні вимоги. Крім того кожен офіцер-українець, що хотів би перенестись до української дивізії, мусить мати від­повідні посвідчення від місцевої Української Військової Громади."

 

* „Вістник  Союза  Визволення  України",   ч.   36,   з   2    вересня   1917  р. (за  „Робітничою  Газетою").

 

 

 

 

С.  ПЕТЛЮРА  ПРО  УКРАЇНІЗАЦІЮ   АРМІЇ*

 

Голова Українського Військового Генерального Комітету С. Пет­люра, у розмові з кореспондентом „Дня", ч. 19. X., сказав ось що:

„Нам часто приписують те, до чого ми непричетні. Новий Гене­ральний Секретаріят тільки недавно що почав виконувати свої обо­в'язки й негайно взявся за розв'язку одного з головних, поставлених перед ним завдань — до завдання українізації армії. Розв'язка цієї справи дещо відтягається з причини недостачі секретаріяту для всіх військових справ і тепер ми уважаємо своїм обов'язком настоювати перед тимчасовим правительством на затвердженні на Україні місце­вого міністерства війни.

Я, — сказав Петлюра, — представляю собі секретаріят для війсь­кових справ тільки органом, що працював би в контакті з міністерством війни в Петрограді, а що торкається українських частей, вони безу­мовно будуть підчинені під оперативним оглядом найвищому команд­ному складові, а під господарським оглядом ці частини будуть цілком находитися під проводом Генерального Секретаріяту й Центральної Ради.

Секретаріят для військових справ буде також і виконавчим орга­ном, бо він виповнятиме ті вказівки, які торкаються українських частей і котрі даватиме міністерство війни в Петрограді.

Тепер іде робота по організації українських військових частей ус­пішно, і ми сподіваємось зформувати в найближчій будуччині до двад­цяти українських дивізій".

У справах чисто політичного характеру Петлюра зазначив, що на­пади, котрі чуються в російській пресі, звернені проти Генерального Секретаріяту у зв'язку з розгардіяшем на Україні, безосновні. Досі Генеральний Секретаріат був позбавлений можливости проявити тверду революційну власть, і тільки тепер, коли змінилося відношення до України та її органів, отримав Український Генеральний Секретаріят цю можливість і провадитиме тверду й рішучу політику на Україні, як щодо негайного здавлення погромів і непорядків, так і щодо боротьби з контрреволюцією.

Вкінці сказав Петлюра: „Ми думаємо перед всеросійським Уста­новчим Зібранням скликати Установчі Збори на Україні, які й вияс­нять будучі взаємні відносини між Україною і Росією й, виробивши проект, внесуть його на розгляд всеросійського Установчого Зібрання. Одначе тепер тяжко мені сказати, чи українські Установчі Збори бу­дуть скликані рівночасно з загальними Установчими Зборами, чи вони відбудуться пізніше".

 

* „Вістник Союза Визволення України", ч. 46, з 11   листопада 1917 р.

 

 

 

 

С. ПЕТЛЮРА ПОВІДОМЛЯЄ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ВЛАСТІ

ПРО СВОЄ ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКИМ МІНІСТРОМ ВІЙНИ*

 

Генеральний секретар військових справ України С. Петлюра вислав начальникові штабу верховного головнокомандуючого, головнокоман­дуючому румунським фронтом, головнокомандуючому арміями південно-західнього фронту, начальникові Одеської округи й багатьом іншим офіціяльним представникам військових органів телеграму, в якій по­відомив, що Українська Центральна Рада назначила його головою най­вищої військової влади на Україні, по втечі влади київської округи без повідомлення про це нікого. Головним завданням вищих військових установ на Україні є охорона нарушеного ладу в Києві, окрузі й по всій Україні, встановлення залізничого руху, забезпечення армії людь­ми та всіма життьовими й бойовими припасами. З огляду на хоробу го­ловного начальника одеської округи Маркса, назначив Петлюра тим­часово виконуючим його обов'язки коменданта 12 бриґади кавалерії ген. Єлчанінова.

 

* „Вістник СВУ", ч.  53,  ЗО   грудня  1917 р.

 

 

 

 

 

 

 

З ПРОМОВИ У КИЄВІ 20 ТРАВНЯ 1920 РОКУ*

 

Багато висловлено слів довір'я до тієї праці, яка припадає мені в участі на добро українського народу. Та мушу сказати, що ці слова перебільшені. Я демократ і думаю: всю справу доконав через мене на­род. Навіть в хвилях, коли ми були роз'єднані, цей контакт з народом жив у наших душах. Нас рятував і рятує від загину український народ. Навіть в той момент, коли ми були ізольовані од вас, я був переконаний, що всі українські діячі, які перебували по цей бік фронту і по тамтім боці Дніпра вповні поділяли наші думки. Я переконаний, що ця єдина думка є думкою всього свідомого громадянства. Ця солідарність думки об'єднувала нас в тяжкі хвилини, об'єднує нас і тепер. Коли ми бачили упадок в нашій праці, ця свідомість рятувала всіх — і мене. І у мене були моменти, коли безсильно впадали руки, коли здавалося, що гасне віра в святу ідею, та ці моменти людської перевтоми були тоді, коли я не бачив єднання й активности в нашій суспільності, а бачив тільки партійні роздори, які доводили до того, що багато людей не вбачали за деревами лісу, за партійними інтересами інтересів державних. В такі хвилини я пригадував собі слова Мазепи: „Нема згоди, всі пропали". Та тепер не можна повторювати похибок минувшини. На цих похиб­ках ми повинні вчитися. Під теперішню хвилю я не перебільшую на­ших сил, одначе я твердо вірю в процес освободження народу. Я бачу, що та сила, яка тут не загасила вашого духа, сотворила тверду опору будівництва життя. Цей процес єднання необхідних сил, єднання пар­тійних сил є елементом, який служить запорукою, що ми на твердім ґрунті нашої державної праці. Великий шлях ще перед нами до нашої мети. Ми перейшли всього четверту частину цього шляху. Ворог — на другім березі Дніпра. Наші брати, що на тім боці, ждуть об'єднання з нами. Перед нами великі завдання суспільного і державного будів­ництва, і кожен повинен оддати волю, душу й руки на службу цьому ділу. Ми повинні віддати на це всю енерґію. Година повинна у нас бути за день, день за місяць, бо тільки таким чином досягнемо своєї мети".

 

* Друк, в „Киев. Новостях" за „Волею", т. II  ч. 7-8, 1920 р. Цит. за кн. О.  Лотоцького  „Симон Петлюра",  ст.  61-62,   1936.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА  ТРЕТЯ 1920 - 1926

Портрет С. Петлюри, роботи С. Масютина

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ Й ПОВСТАНЦІВ

(1921р.)*

 

До вас, непоконані борці, що напружують останні зусилля, щоб захистити рідну хату від ворога, до вас, що вкрили себе своєю обороною батьківщини славою на цілий світ, до вас, дорогі брати, буде моє слово.

Наші кати большевики розпускають скрізь чутки, ніби по­встанці нищать єврейське населення. Я, Головний Отаман укра­їнського війська, не вірю в це, не вірю, бо знаю український нарід, який пригнічений грабіжниками-завойовниками, не може сам утиснути інший нарід, що однаково з ним страждає від большевицької влади.

Погляньте навколо себе, придивіться уважно, і ви побачите, що не тільки селянство, але й ремісники й торгівці, словом все чесне й живе на Україні стогне під ярмом комуністів. Всіх, хто здобуває собі засоби до життя чесною працею рук чи розуму, ко­муністи хотять загнати, як худобу, в загальний хлів — комуну.

Єврейське населення, дрібні торгівці, ремісники й робітники, які, як всі працюючі, заробляють кусень хліба своєю працею, також принижені й пограбовані большевицьким режимом. Товари з крамниць торгівців, струмент і варстати у ремісників відбира­ються для комуни. Хіба це не руїна для єврейського населення. Хіба єврейське населення, що умирає з голоду, може бути задоволене большевиками. Єврейське населення, як і ви, селяни, жде-не-діждеться звільнення від комуністів-грабіжників.

Якщо ви зустрінете поміж комуністів євреїв, пам'ятайте, що вони для свого народу такі ж зрадники-каїни, що забули віру й закони батьків своїх, як і ті наші зрадники, що пристали до комуністів. Несправедливо було б звалювати вину на ввесь україн­ський нарід. Я знаю, що від цих зрадників відмовилось чесне єв­рейське громадянство і нап'ятнувало їх.

Я певен, що ви це добре розумієте і що не ви нищите єврейське населення, а нищать його самі комуністи й ті бандити, які при комуні розплодилися на нашій землі.

У своїй боротьбі з нашим народом большевики користуються і брехнею і підкупом. На награбоване чуже золото вони, повисилавши по всіх країнах своїх представників, заснували на всіх мовах газети, в яких ганьблять наше святе діло — визвольний рух нашого народу, малюють його, як бандитське, погромницьке і на кожній сторінці горланять про єврейські погроми, які ніби чинять українські повстанці.

Робітники й селяни деяких країн, що не бачили своїми очима большевиків, вважали їх народолюбцями, вірили їх наклепам на українських повстанців і до нашого визвольного руху відноси­лись з підозрою.

Але та сердечна зустріч, яку влаштувало єврейське населен­ня при повороті нашого війська на рідну територію в минулому році, ті сльози, якими єврейське населення проводжало відсту­паюче наше військо, і той жах, який охопив єврейське населення при наскоку большевиків, ті десятки тисяч євреїв, які потяглися за нашим військом, рятуючись від большевиків, і які тут разом ділять нашу долю і мріють нашими мріями, — це все переконало світ, що бандити не ми, а большевики.

Тяжко мені слухати цей наклеп на вас, брати-селяни, і якби завелась поміж вас яканебудь паршива вівця, яка бруднить всіх вас ганебними вчинками, ви повинні викинуть її із шерегів своїх негайно.

Як Головний Отаман українського війська, я наказую вам: большевиків, комуністів і інших бандитів, що чинять єврейські погроми і винищують населення, карати без жалю і як один стати на захист бідного змученого населення і вашими воєнними судами розправлятися з бандитами негайно.

У скорому часі я повернуся з українським військом і урядом на Україну, і ті, що шкодили нашій справі, приставали до пов­станців заради грабунків і погромів, будуть жорстоко покарані по законах військового часу, як зрадники нашого народу і поміч­ники ворогів.

 

Петлюра

 

* А. Марґолін: „Україна і політика Антанти", Берлін 1922 р. Цитується за книжкою: В. Іванис — „Симон Петлюра", 1952 ст.  177-179.

 

 

 

 

 

 

НАРОДЕ УКРАЇНСЬКИЙ*

 

П'ять довгих років минуло з того незабутнього дня, коли волею і силою Твоєю, устами першого Парляменту твого — Центральної Ради Української проголошено:

„Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Укра­їнського Народу".

Цим актом Центральна Рада мала завершити велику спра­ву прадідів наших — славних вождів козацьких, які, з волі народньої, змагались вибороти Отчизні нашій самостійність і відно­вити величність державну, що вславила рід наш ще за старих часів Великої Держави Київської.

З вірою в серці, з великим напруженням сил своїх, серед нечуваних перешкод і в обставинах нікому з інших народів на їх шляхах історичних незнаних, підняв Ти, Народе Український, на міцні рамена свої справу творення власної Держави. Від хви­лі визволення Ти відродив стару культуру національну, відновив українську церкву незалежну, збудував рідну школу і для обо­рони Держави своєї створив військо національне.

Визволення України і державна творча діяльність влади Твоєї викликали тривогу у московського зажерливого сусіда Тво­го. Звикши панувати на землях чужих, він не міг погодитись, щоб багаті землі українські відійшли тепер від нього, і війною жорстокою пішов на Державу Твою.

За п'ять років Ти переніс нелюдський жах повторних навал московських, відчув всім серцем своїм зневагу волі і прав Твоїх і непохитно став на трудний шлях безоглядної боротьби за дер­жавну самостійність старожитніх земель Твоїх.

Проливаючи кров в боротьбі за державність свою, Ти, Вели­кий Народе, продовжував разом з тим традиційну місію борони­ти Західню Европу від руйнуючого натиску варварів сходу. Ко­ли Держава Угорська стала совєтською республікою, уряд ро­сійський всіма силами збройними напав на Українську Респуб­ліку Народню, щоб, підбивши під себе всі землі українські, злучитись з совєтською Угорщиною і запалити подібну пожежу все­світнього безладдя.

В цей непевний час, коли старій культурі Европи загрожу­вала та страшна руїна, що сталася вже в Росії і Україні, тільки вища влада Твоя, Народе Український, з лицарським військом Твоїм боронила Україну і всю Европу від жахливої навали большевиків московських.

Коли самотня армія українська в обороні всесвітньої культу­ри являла високий зразок мужности й легендарної відваги, вели­кі держави Европи не хотіли розуміти змагань наших національ­них, не хотіли відчути власних своїх інтересів. Тероризована большевицькою загрозою Европа готова була допомагати таким безнадійним авантюрам, як спроби Денікіна — Вранґеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білоруси, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована спо­минами про колишню могутню Росію, великодержавна Европа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спи­нити криваву хвилю комуністичного імперіялізму московського.

Тепер Европа бачить наслідки своєї фатальної байдужности. Та страшна економічна криза, що тримає в своїх залізних обій­мах весь світ, не закінчиться доти, доки на всьому сході Европи буде панувати заборча влада російська, доки брутальна стопа червоного ката буде топтати широкі степи українські, доки на­роди бувшої Росії не стануть суверенами на вільних землях своїх.

Знеможений в непосильній боротьбі, законний уряд Укра­їнської Народньої Республіки, рятуючи свою лицарську армію, покинув рідні землі, але не залишив боротьби. Спадкоємець суверенних парляментів Твоїх — Центральної Ради Української і Конґресу Трудового Народу, Уряд Української Народньої Рес­публіки твердо стоїть на обороні незалежности України і тільки перед Тобою, Суверенний Народе Український, складе повновласті свої. Разом з військом Твоїм і численним громадянством, що найшло собі притулок на чужині далекій, уряд пильно стежить за подіями на Україні і твердо вірить в неминучу перемогу.

Безглузда господарка окупантів московських довела багату Україну до повної руїни, південні степи українські, колишня житниця Европи, — нині чорна пустеля, а вільні сини степів козацьких гинуть мільйонами від голоду. Чужа ворожа влада ще збільшує смерть і руїну на землі нашій, грабуючи останній шматок хліба в знеможених дочок і синів наших. В обставинах нечуваної руйнації всього життя, під постійною загрозою нелюдського терору. Ти, Народе-Страднику, не спинив боротьби і тернистим шляхом невпинно прямуєш до перемоги над ворогом. Боротьба жорстока не спинялась ні на один день і з кожним мі­сяцем набирає все більшої сили. Всьому світові відомі героїчні вчинки вірних синів Твоїх, повстанців, славні імена яких вже стали скарбом рідної історії.

Справедливі змагання нації української до власної держав­ности привернули до нашої справи .співчуття народів, що жи­вуть на землях наших. Спільно з Тобою, Народе Український, провадять вони уперту боротьбу проти окупантської влади. Жорс­токий режим узурпаторів, безсоромна експлуатація природних ба­гатств України, дикунське переслідування української церкви, ві­ри взагалі, національної школи, культурно-просвітних установ, загартували непохитність синів України і наблизили світлий день перемоги.

Під потужним натиском боротьби народньої, уряд большевицький, вірний підступним звичаям Москви, утворив фікцію не­залежної держави української і прокламував був самостійну Совєтську Українську Республіку. Не маючи змоги здавити волі народньої до незалежности державної, уряд московський сподівав­ся в такий спосіб приспати націю українську і заспокоїти святий гнів народній. Але свідоме селянство українське не повірило нік­чемним залицянням окупантів і з новим завзяттям продовжу­вало боротьбу.

Помилившись в надіях своїх засліпити таким чином націю українську, уряд московський вже знищив невдалу фікцію са­мостійної України Совєтської і з подвійною люттю кинув помсту свою на гордих борців за волю Батьківщини.

Та ніякі спроби не поможуть Москві ненаситній в її справі заборчій. Нема тої сили, яка переможе свідому себе націю, нема того чину, який примусить воскреслу Україну вернутись до ярма старого ганебного.

В цей світлий день національного свята уряд Українсь­кої Народньої Республіки, оглядаючи пройдений шлях боротьби, стверджує цілковиту одностайність всіх течій української полі­тичної думки в непереможнім стремлінні до спільної мети — не­залежної державности української.

Звертаючись до лицарів-вояків армії української і грома­дян — вигнанців з рідної землі, правительство закликає не тра­тити бадьорости і віри в остаточну перемогу.

Не сміємо своїм зневір'ям зневажити священну пам'ять ли­царів, що поклали життя своє на олтар Батьківщини. Не сміємо тратити віри, коли не тратить віри Той, хто послав нас на муки за волю свою. Не сміємо складати зброї, коли не випала ще зброя з невтомних рук Твоїх, Суверенний Народе Український.

Ти, переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі, Ти пе­реможеш для спокійного будування могутньої Держави Укра­їнської, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віко­вічні кайдани з стомлених рук Твоїх — спадуть ганебні пута з величної постаті рідної Матері-України.

Після ганебної віковічної неволі, після страшного божевіль­ного лихоліття, Ти переможеш, Народе Лицарю, і в Державі своїй незалежній установиш волю святу для всіх народів, що живуть на розкішних землях Твоїх. Вірний високим засадам волі і рівности, що кохав Ти з часів стародавніх, Ти явиш всім народам світлий образ правної держави демократичної з забез­печенням вольностей громадянських.

Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів Твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Само­стійній Україні.

 

Голова Директорії і Головний Отаман військ У. Н. Р.

Симон Петлюра (р. в.)

 

Голова Ради Міністрів Андрій Лівицький (р. в.)

Січня 22 дня,

Року Божого 1923-го.

 

 

* Друкується з фотокопії відозви, яка зберігається в архіві Єпископа Є. Бачинського.

 

 

 

 

 

 

НІМЕЦЬКІ КОМУНІСТИ ПРО УКРАЇНЦІВ В  МАЙБУТНІЙ ВІЙНІ*

 

Німецька комуністична партія 15 травня видала шумливий маніфест, в якому заповідає нову світову війну. З цього мані­фесту видко, як уявляють собі німецькі комуністи хід подій но­вої війни. Отож: з наказу антанти „васали" її відкличуть послів своїх з Москви, після цього розпочнеться бльокада Совєтської Росії; одночасно українські, вірменські та інші „банди" перей­дуть кордони Польщі і Румунії і нападуть на „миролюбивих" большевиків; „бандам" цим фінансово і зброєю буде допомагати Антанта. Допомога виявиться крім того в активній підтримці англійської фльоти на Чорному морі. З огляду на таку небезпе­ку „миролюбива" Москва „примушена буде добути меч" і нап­равити його „проти сусідніх держав", щоб захиститись „од наїз­ду на землю російську". Власне в оцю трагічну хвилину і роз­почнеться нова світова війна. По одному боці стоятиме Антанта з „українськими, вірменськими тощо „бандами", по другому — „миролюбива" комуністична Москва з прихильниками німецької комуністичної партії. Автори маніфесту уявляють собі небезпеку такого розподілу сил; не іґнорують вони також і географічно-стратегічної ситуації, що може в такому разі утворитися, загро­жуючи Совєтській Росії. Ця небезпека полягає в можливості безпосередніх комунікацій союзних з Антантою держав-сусідів Росії через територію окупованої Німеччини, яка при цих умовах уявлятиме „вільний терен вільного військового транзиту між За­ходом (Европи) і Польщею". Небезпека, на думку німецької ко­муністичної партії, може бути усунена тільки тоді, коли Німеч­чина перестане триматися дотеперішньої пасивної політики в пи­таннях відшкодувань і запровадить у себе уряди рад робітничих та солдатських депутатів, які в спілці з Совєтською Росією да­дуть, мовляти б, „последний решительный бой" своїм ворогам. Днем, од якого мала б розпочатися нова світова війна, намічено 16 травня, себто день, коли заповіджено було, — переїздом до Москви, — прибуття з Льозанни до Берліну „тлінних останків" большевицького „подвижника" Воровського, що так таємничо був підстрілений в Льозанні під час ресторанної вечері.

Такий в загальних рисах є зміст маніфесту німецької кому­ністичної партії. Оголошення його, особливо в даний мент, набу­ває певного симптоматичного значення: воно ніби відслонює і на око людське виволікає ті пляни та інтенції, що живляться в кругах комуністичних в зв'язку з сучасною европейською по­літичною ситуацією. Для вірного зрозуміння цих плянів слід перш за все усталити, що згаданий маніфест не є лише одсвітом думок німецьких комуністичних кіл. Він одбиває також і думки Міжнародньої Централі Комуністичної, осередок, нерв, мозок і технічні засоби якої скупчені в Москві, де перебуває і виконав­чий апарат її — уряд Совєтської Росії.

В зв'язку з цим видання „маніфесту" із закликом до бороть­би за встановлення системи совєтської влади в Німеччині —ви­дається черговою спробою експансії комуністичної Москви на захід і підготовчим військовим засобом на випадок передбачених европейських мілітарних подій. Убивству Воровського, досить не­ясному і загадковому, при цих умовах надається ніби вага вбив­ства архикнязя Фердинанда в 1914 p., а відповідальність за ньо­го накидується лордові Керсонові, Франції, цілому взагалі бур­жуазному Заходові, інакше кажучи — тій коаліції політичних і мілітарних сил, що після загострення англо-совєтських стосун­ків особливо — вважається комуністами ніби вже як провізорично-певна і актуально-ворожа для Совєтської Росії.

Наскільки відповідає дійсності і найближчим подіям та війсь­ково-політична діягноза, що її дають комуністичні дипломати в Москві і Берліні, це — справа занадто скомплікована: ледве чи найдеться в Европі тепер політик, який би міг усталити тут певні терміни і висловити ясні погляди. Непевність, протилежність, депресія, неусталеність політичного життя, економічні кризи, нер­вовість відносин і настроїв — все це контури темного образу, серед яких губляться ясні лінії, а різного роду комбінації жи­вуть коротким життям: з дня на день, од випадку до випадку.

Через це з великим застереженням, cum grano salis треба ставитись до заповідження „нової війни", чи „війни проти війни", хоч би ці заклики походили від комуністичних центрів, — особ­ливо ж, коли на увагу взяти банкрутство комуністичних експе­риментів в 1919-1920 pp. в центральних державах Европи і змен­шення прихильників комуністичного руху навіть там, де раніш їх було куди більше (Чехія, Італія тощо). Ще з більшим засте­реженням слід ставитися до тих рожевих надій, які покладаються комуністами на остаточний вислід великого европейського чи світового конфлікту, коли б, звичайно, до нього дійшло. Нема чого й казати, що цього конфлікту комуністи хотіли б і його за всяку ціну спровокували б, коли б їхнє власне становище на тих землях, де вони ще й досі формально і фактично тримають владу в руках, було міцнішим і заповідало б сталість, незалеж­но від наслідків війни. Та тільки в цій справі самі ж большевики, як реальні політики, політики до цинізму і безоглядної брутальности, не можуть заколисувати себе ілюзіями. Небезпека завору­шень, переворотів, повстання в запіллі і різних вибухів невдо­волення припускаються ними не тільки в разі невдалої для них війни, а навіть і в умовах певних успіхів на зовнішньому війсь­ковому фронті, при чому більш реалістично успособлені діячі комуністичної партії рахуються з можливістю анулювання зов­нішніх успіхів внутрішніми розрухами і загостреннями.

При такій ситуації заклик одної з експозитур комуністичної Москви — німецької комуністичної партії — не можна розгля­дати інакше, як певного роду перестраховку своїх розрахунків, чи як шахматний хід застрашування супротивника: ану ж і на цей раз пощастить щось од зненавидженої, але потрібної большевикам Антанти вирвати, і таким чином, відтягти момент справжніх мілітарних конфліктів, витворювати та брати чинну участь, в яких большевики сьогодні не хочуть, бо бояться нас­лідків своїх же акцій.

Звичайно, — при неясності загальноєвропейської ситуації всякі розрахунки можуть завести, переплутатись і викликати певне „розрядження" політичної ситуації, серед якої позначаєть­ся вже й певні реальні групіровки ворожих сил і можливу конфіґурацію котрих намічає 15 травня німецька комуністична пар­тія, чи вірніше, уряд комуністичної Москви. В цій конфіґурації уділяється певне місце й українському чинникові, термінологіч­не позначеному як „українські банди". Не ходить тут про тер­міни: лайлива лексика комуністичної мови не знає літературної пристойности і всяку організовану силу, ворожу принципіяльно до неї, інакше й не характеризує, як „банда". Більше значення має той факт, що українського чинника наш принципіяльний противник не іґнорує і ясно здає собі справу в тому, що чинник цей опиниться у ворожому таборі. В даному разі діягноза зроблена вірно; коли б справді дійшло до великих політично-військо­вих пертурбацій, то реальні інтереси вимагали б од українських організованих сил, од цілої української нації, щоби вона виразно стала проти московсько-комуністичного бльоку з його комуністичними чи не комуністичними спільниками і в рядах коаліції, що буде боротися з цим бльоком. Інтереси передбачености і психологічного розрахунку наказують більше, а саме: організацій­но до такої коаліції вступати не тоді, коли прийде діло до чинної акції, а в моменти попередньої підготовчої праці. Ясна виразність в цій справі не тільки не пошкодить, але, навпаки, буде пози­тивним придбанням реальної політики нашої національної прог­рами поскільки ця програма повинна мати ясні лінії в обсязі так званої „міжнародньої орієнтації". Не можна тут не пригада­ти, що ми й досі покутуємо за ті помилкові кроки, яких допус­тилися проводарі нашої політики в 1918 році, приставши до орі­єнтації на Центральні держави, зокрема на Німеччину, порозу­міння з котрою і серед тодішніх обставин і серед теперішніх не було і не є відповідаючим інтересам української державности. Ті обставини, що утворюються тепер, на ближче майбутнє, не тільки не зміняють напрямку зазначеної нами вище орієнтації на протимосковську коаліцію, а навпаки підкріплюють правиль­ність його. Ми гадаємо, що уміщуючи нас українців, в цій коа­ліції, німецька комуністична партія не все договорює, коли має на увазі тільки „банди" українські, що прийдуть з Европи боро­тися на рідну землю за знищення на ній московсько-комуністич­ної окупації. Німці завжди мали добру інформацію і розвідку. Так було за довоєнних часів, так стоїть справа і тепер. Ті інфор­мації, що їх вони мають тепер про становище на Україні, можуть переконати, що антимосковським і антикомуністичним духом просякнуті не лише „банди", але і ціле населення України, яке, звичайно, використає кожну сприяючу для себе ситуацію, а війсь­кову й поготів! І хоч це населення в сьогоднішніх умовах не має широких відомостей про загальноєвропейську ситуацію, хоч воно навіть в момент великих вибухів позбавлене буде можливости судити, чи ці вибухи лежать на лінії інтересів загально-антантської коаліції, чи ні, все одно вибухи ці будуть одповідати згаданим інтересам. Отже, акція „українських банд", тих, що прийдуть з Европи, і тих, що утворяться на терені України, — буде „совпадати" і в своїх інтенціях і в своїх політичних цілях. Не даром же большевицька влада на Україні з скаженою лю­тістю переводить тепер страшні репресії над українською люд­ністю: заповнює тюрми українською інтеліґенцією, тисячами роз­стрілює заарештованих і запідозрених в зносинах з українськими повстанчими організаціями і винищує цілі села гарматним вог­нем, запалюючи ними всі будівлі та вбиваючи під час канонади всіх мешканців даного села, як це твориться, починаючи з весни цього року, на Полтавщині, Харківщині і Київщині.1 В цих ре­пресіях відчувається певний плян, послідовність і розрахунок; обезсилити свого майбутнього „противника", який в умовах оку­пації виглядає в ролі „внутрішнього ворога", а при першій від­повідній міжнародній ситуації стане і ворогом зовнішнім.

Висловлені вище міркування, навіяні текстом згаданого „ма­ніфесту". Вони потрібні були, щоб з'ясувати український момент в ньому з погляду інтересів української державности і в площині, зазначеній лише межами загальної схеми можливих подій і групіровок, оскільки вони уявляються на підставі діягнози авторів „маніфесту".

Ясна річ, що міркування ці прибирають умовний характер і теоретичне значення на сьогодні, коли ще не має цілком вираз­них симптомів мілітарних подій і небезпечних для європейського миру політичних конфліктів. Але вони можуть придатися на завтра, бо політичні контури цього завтра ми повинні уявити собі вже тепер і заздалегідь. В кожному разі ми мусимо своє­часно усталити своє місце в евентуальних подіях. Ми бачимо, що за нас уже думають, а в підрахунках своїх нас беруть на ува­гу. Було б убійчим для нашої справи, коли б ми і тут виступили zu spaet, що так фатально давало себе відчути в нашій минулій боротьбі.

 

С. Торнтон

 

 

* „Трибуна України",  ч.  2-4,  1923.  Друкувалась у таборовій друкарні в Польщі, місце не зазначено.

1 Говоримо про це на підставі цілком певних даних, хоч большевицькі газети свідомо  утаюють од своїх читачів про ці розправи.

 

 

 

 

 

 

 

УРИВОК З СТАТТІ В „ТРИБУНІ УКРАЇНИ"*

 

На сьогодні українське громадянство може ставити для діяльности своєї тільки ті завдання, які воно в силі виконати. Під­рахунок наших сил і організаційних засобів каже нам, що територіяльно-максималістичні гасла на сьогодні, ні в умовах нової боротьби з большевиками, не можуть бути зреалізовані, а через те в основу політичної діяльности українського громадянства в справі кордонів України повинна бути покладена реальна про­грама можливих осягнень . .. Життя і досвід мусять нас навчити чуттю дійсности і неперебільшуванню власних сил. „Обняти необ'ятне" — Україна, після років чужоземної виснажуючої окупа­ції і господарчої руїни, не буде в стані, і обмежиться реалізацією свого державного ідеалу на території, доступній її адміністратив­ному опануванню, не наражаючись на зайву боротьбу і конфлік­ти за частини своїх етнографічних земель, що в результаті рево­люційних подій попали під владу сусідніх держав. Коли б бороть­ба за ці землі була допущена, при таких умовах, про які йде мова, то здійснення ідеалів української державности, беручи на увагу і внутрішні національно-українські відносини і зовнішню ситуацію, кінчилося б новим розбиттям національних сил і новою неудачею: вона ще на кілька десятиліть відкинула б здійснення ідеалу української державности. В зв'язку з цим в загальнона­ціональній політиці українського народу часткові інтереси окре­мих його земель та областей повинні бути підпорядковані інте­ресам Великої Наддніпрянської України, а на боротьбу з москов­ською небезпекою повинно звернути головну і виключну увагу. Шлях до української держави стелиться через Київ, а перші цег­лини будівлі теж закладаються на київських горах. Ця основна лінія національної політики й цей основний постулят національ­но-державної програми не повинні ні заплутуватися, ні ускладню­ватися льокальними інтересами, бо останні мають значення дру­горядне і можуть бути полагоджені тільки тоді, коли в столиці України сидітиме свій національний уряд. Логічним висновком з такої концепції української державности буде покінчення з українським політичним дуалізмом, який лише призводить до роз’єднання національних сил і спричиняється до утворення „розби­того корита" на ґрунті нездійснених державних замірів. До такого висновку приводять приклади повстання інших національних держав. Таким шляхом можливих осягнень, при даній політич­ній ситуації як внутрішній, так і зовнішній, йшла Італія, Румунія, Сербія. Цим тільки шляхом і Україна свій ідеал державности здійснити може. А особливо тепер, коли деякі з сусідів її закін­чили свою консолідаційну працю і утворили, за допомогою впли­вових світових чинників, організовані держави, з сильними екзе­кутивними органами, що дають собі раду не лише з внутрішніми тертями, але й для зовнішніх завдань з успіхом можуть бути вжиті. Існування організованих сусідніх держав є для України фактом реального значення, недооцінка або іґнорування якого в політичному та мілітарному відношенні були б шкідливими.

…Неполагодження стосунків з організованими сусідніми державами, навіть при сприяючих внутрішньо-національних від­носинах на Україні, могло б ускладнити процес будівництва на­шої держави і завдати йому дошкульні удари, які в стані на нівець обернути творчо-будівничі змагання української нації... Політично-мілітарне порозуміння цих держав з Московщиною (якою завгодно: чи царською, чи республіканською, чи, нарешті, совєтською) за рахунок і проти України є можливим, а при пев­них умовах і неминучим. Прецедентів у дипломатичній історії XVII і XVIII в.в. маємо досить. Не буде нічого дивного і несподі­ваного, коли вони наново повторяться і утворять ситуацію для України, аналогічну тій, в якій прахом пішли шляхетні заміри і патріотичні пляни трагічного Петра Дорошенка.

 

* „Трибуна України", кн. II. ст. 10-11. Передруковано з книжки О. Лотоцького „Симон Петлюра"  1936,  ст.  17-19.

 

 

 

 

 

 

 

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЕМІҐРАЦІЯ ТА ЇЇ ЗАВДАННЯ*

 

Українська еміґрація опинилась після переходу українсь­кого війська через р. Збруг 21 листопада 1920 року у великому числі поза межами своєї Батьківщини. В одній тільки Польщі нашої еміґрації з Великої України не менше, ніж 35 тисяч. Кіль­кість українців, що примушена була покинути Рідний Край од­ночасно з Московською Добровольчеською Армією, так само до­ходить до ЗО тисяч. Коли додати до цих чисел тих українців, що еміґрували до Румунії, а також і тих, що на протязі 1921 та 1922 років вивтікали з України за кордон, то загальне число українсь­ких еміґрантів не буде перевищувати поважну цифру — 100.000 людей.

Опинившись за кордоном, еміґрація українська не могла притулку собі знайти в одній якійсь країні, а тимчасово, аж до повороту на Батьківщину, мало не по цілому світу розселилась. Найбільше число еміґрантів наших осіло в державах сумежних з Україною, а саме в Польщі та Румунії, а також в Болгарії. По­важна кількість їх і в Сербії розташувалась. Маються значні ко­лонії еміґрантів-українців в Чехо-Словаччині, в Туреччині, Німеч­чині та Австрії. Менші колонії в Угорщині, Франції, Бельгії. Хви­лі української еміґрації докотились і до Єгипту та Америки, як Північної так і Південної, бо чимало наших примусових виселенців опинилось аж в Арґентіні, Канаді, Бразілії, Північних Штатах Американських тощо.

Переважаюча кількість української еміґрації — це люди української національности. Менший відсоток припадає на гро­мадян України інших національностей: жидівської, польської та найменше всього московської.

 

Склад еміґрації

 

З певного погляду всю еміґрацію з України поділити можна на дві основні групи. До першої належать військові — старши­ни і козаки, що перебувають тепер згідно з законами та міжнародньою практикою в умовинах інтернування в спеціяльних та­борах чи обозах („лагерях" по-московському кажучи). Є такі та­бори в Польщі, Румунії. Значна частина інтернованих наших воя­ків, постійно або спорадично, перебуває на різних „роботах". По­части цими роботами інтерновані самі собі хліб добувають; по­части ж з їхньої праці користуються уряди, або окремі особи тих держав, де інтерновані притулок собі знайшли. Згадані „роботи" провадяться „спілками" — партіями; певна частина інтернова­них, що беруть участь в „роботах", працює поодинці, самотужки. Здебільшого умовини праці інтернованих вояків тяжкі, а та енер­ґія, яку вони затрачають під час робіт, відповідною нагородою не скупляється: наших інтернованих робітників визискують дуже, хоч і дуже вихваляють та цінять за їхню працездатність і велику сумлінність. Треба зазначити, що наші інтерновані вояки — і ті, що в таборах сидять і ті, що по різних „роботах" поневіряються, більш-менш заховали свою організованість, утримують тісний зв'язок поміж собою, одне одному з посліднього допомагають і кожної хвилини можуть стати організованими до повороту на Україну. Спільно з козаками перебувають старшини, навіть разом з ними в партіях на роботах працюють, не кажучи вже про те, що вкупі з ними гірку долю й недолю в таборах ділять.

До другої групи належать різні цивільні елементи українсь­кої еміґрації: бувші урядовці та співробітники українських дер­жавних установ — звільнені тимчасово в довго-терміновий від­пуск, взагалі громадяни Української Народньої Республіки, що разом з військом її залишили Батьківщину, не бажаючи наража­ти життя своє на небезпеку під московською окупантською вла­дою, робітники, купці, промисловці тощо. Серед цієї групи ма­ється чимало людей різних професій: є професори університетів, гімназій, семінарій, є літератори, адвокати, артисти, малярі, ін­женери, техніки, професійні кваліфіковані робітники тощо. Деяка частина еміґрантів цієї групи знайшла собі заробіток у чужих країнах відповідно фаху своєму і заробляє не так уже злиденно, але більшість в дуже скрутному становищі перебуває, почасти через те, що не може через незнання чужих мов, до місцевих об­ставин приспособитись, а почасти через перепродукцію на різних ділянках знання і праці місцевих сил.

 

Боротьба не закінчилась!

 

Вся українська еміґрація опинилась поза межами своєї Бать­ківщини, через те, що не захотіла залишитись під ворогом, який оружною силою та підступом підбив під себе нашу Україну. Цим ворогом є Москва з її сучасним комуністично-большевицьким уря­дом та поставлений од цього уряду так званий уряд Совєтської України (на чолі з румуном-болгарином Раковським). Уряд Со­вєтської України є неправний, силою багнетів над народом на­шим поставлений. Править він та порядкує на Україні тільки че­рез те, що спирається на озброєну чужоземну московську армію та різні „чека", „особполитотделы" (большевицькі шпигунсько-жандармські установи), які розстрілами, тюрмами, примусови­ми тяжкими роботами та виселеннями в московські губернії те­роризують, залякують і пригноблюють наш народ. Пануючи над нашим народом проти волі його, Москва та наймити її і пахолки, що в українському большевицькому уряді участь беруть, добре знають, з якою великою ненавистю ставиться до них все населен­ня України та як воно жде, не діждеться того радісного дня, коли прийде сподівана воля і настане час розплати за все, що заподіяв лихого чужоземець-москаль народу українському. Страх цієї ка­ри, почуття небезпеки та розплати за десятки тисяч розстріляних, закатованих, за спалені хати, за розграблене різними реквізиціями і „продналогами" чи „розвьорстками" майно народне, примушує московську владу з її українськими наймитами ще більше при­тискувати наш народ і в тяжкій неволі його тримати. Та яким тяжким не є становище українського народу під чужою окупант­ською владою, він певен, що влада ця довго не продержиться, а чи буде силою скинена з свого панування, чи сама завалиться. Передбачаючи цей радісний в житті України день, наш народ по змозі готується до нього, щоб використати його для національ­но-державної мети. Метою цією є здобуття, затвердження і зміц­нення нашим народом своєї власної, незалежної від чужинців і сусідів, Суверенної Української Держави. Більшість нашого на­роду уявляє собі Українську Державу, як Українську Народню Республіку.

 

Надії на еміґраційне громадянство

 

Працюючи над цією справою, всіх сил вживаючи, для того щоб здобути собі незалежну державу, український народ велику надію покладає на українську еміґрацію: він вірить, що еміґрація ця, на чолі з урядом українським так само для добра Украї­ни працює, своїх одповідальних обов'язків перед Батьківщиною і історією не забуваючи. Можна сказати більше: дехто з наших братів і земляків, під московською ворожою владою перебуваю­чи, сподівається, що власне уряд український, працюючи вкупі з рештою еміґрації здобуде спасенну волю Україні і признання їй, як незалежній державі, од інших держав і народів. Може ота­кі сподіванки й перебільшеними можна назвати, а проте вони самі за себе промовляють, та ще більше почуття обов'язку в сто­сункові до Батьківщини перед цілою українською еміґрацією ставлять.

Українська еміґрація є органічною інтеґральною частиною цілого українського народу, що під чужою владою перебуває. Політичні думи, культурно-освітні стремління і організаційні зма­гання до утворення власної держави української нації повинні наскрізь пройняти і українську еміґрацію, яка в спеціяльних умовинах свого перебування на чужині, здебільшого в европейських державах, мусить тут виконати одповідальну частину загально­національної і загальнодержавної програми української нації, а власне ту частину, що її народ наш під окупаційною владою доконати не може, а яка проте має величезне значення в справі будівництва Української Держави. Не марнотратним, не яловим повинно бути життя і перебування нашої еміґрації поза межами Батьківщини, а повним глибокого змісту та пожиточних наслід­ків для рідного краю! Глибоке розуміння потреб нашого націо­нально-державного руху і контактна согласована праця з тією ро­ботою, що провадиться на Україні, ось що головним чином буде ціхувати працю еміґрації за кордоном, коли вона захоче як слід виконати свій обов'язок перед рідним народом. В свідомості на­шого народу відбувається великий процес перегляду і ревізії тих шляхів, що ними нації до здійснення своїх державних ідеалів до­ходять; цей процес іде в парі з муравлиною працею: 1) консолі­дації національної волі, 2) усунення всього того, що зміцненню її перешкоджає, до роз'єднаности її приводить, 3) витворення ре­альних, дійсних, а не показних чинників державного будівниц­тва України. Той, хто знає розмах-маштаб стихійно-народнього руху за українізацію нашої церкви і її незалежність, як церкви національної, як церкви „Бога живого", той, хто спостерігає зріст і поглиблення свідомости національної нашого села, кристаліза­цію почуття відрубности національної від сусідніх націй, — поль­ської та московської, той, хто здає собі звіт з таких фактів, як по­ширення ворожости до московських наїзників за насильства, гра­біжництво і ґвалти їхні над українською людністю, як нехіть до московської книжки, а натомість любов і горливість до рідного слова друкованого, що дедалі то все більше і більше зростає, той не може не побачити в цих і подібних їм явищах ознак національ­ної свідомости народу нашого і великої підготовчої праці його до здобуття власної держави.

 

Загальні завдання української еміґрації

 

Согласно з цею працею повинна провадити свою працю і наша еміґрація.

В першу чергу треба їй проревізувати-переглянути ті шляхи, якими йшла вона досі, щоб здійснити політично-соціяльні і дер­жавні ідеали українського народу, перевірити своє дотеперішнє поступування в справах, що тичаться будівництва української держави, і чесно поставитись до тих висновків, які логічно випли­вати будуть з цієї критичної роботи над собою: коли знайдеться помилка, то слід направити її, коли відчується фальш чи неп­равда, то знайти в собі мужність визнати їх і на майбутнє уни­кати.

В тій великій роботі, якої доконала українська інтеліґенція в справі збудження національної свідомости українського наро­ду та покликання його до чинної боротьби за власну державність, як таку державність, що дає найбільше забезпечення його полі­тичним, і соціяльним і культурно-освітнім змаганням, очевидяч­ки, не могло не бути помилок, часом великих, часом і трагічних по своїх наслідках. Коли підходити до оцінки цих помилок, що їх допустились і вожді нашого народу і окремі партії політичні, з погляду історичного, — то їх почасти можна визнати за немину­чі і непоборимі. Не завжди вина в історичних помилках цілко­вито падає на окремих осіб, хоч якою б сильною значною була їх участь в тих чи інших історичних подіях.

Окремі особи примушені діяти, пляни свої чи свого грома­дянства переводити серед певних несприятливих обставин і з та­кими даними фінансовими, моральними, мілітарними засобами, з такими співробітниками, що при всіх зусиллях їх не в стані вони бувають подолати сил супротивних.

Отже і українській еміґрації, до перегляду своєї дотеперіш­ньої праці на ґрунті будівництва української державности присту­паючи, слід обачно поставитись до так званих „помилок" прово­дарів українського державного руху і ролі в ньому окремих осіб та поодиноких політичних діячів. Ми звичку погану засвоїли од інших — плюгавити своїх визначних людей, не шанувати ні їх­ньої праці, ні знання ними нашої державної справи, ні самопос­вяти їхньої для неї. Часто-густо таким поводженням з ними, до того ж не завжди справедливим і обґрунтованим, ми шкоду зав­даємо самим собі, бо відпихаємо визначних людей од співробіт­ництва з нами, вливаємо до їхньої свідомости певне знеохочення і невіру, — а в результаті такої необачности знесилюємо наші можливості, забуваючи, що не так багато маємо людей, що одповідали б усім вимогам, з якими підходити до державного чи по­літично-громадського діяча треба.

Слід берегти тих діячів наших, що мають сталеву волю, яс­ність думки, здатність до праці, тактовність в обходженні з людь­ми, політичну освіту, широкий маштаб в роботі і чесно ставляться як до своїх обов'язків так і до державних грошей. Об'єктивна оцінка безкорисної діяльности цих людей з боку громадянства, неминуче зв'язана з пошаною та довір'ям до них, дасть їм мо­ральні сили з подвійною енерґією для загальної справи працюва­ти і наочно скутки своєї роботи громадянству показати.

Це не значить, що діяльність наших політичних та держав­них діячів повинна проходити без критики чи під покровом тайни якоїсь. Навпаки, чим більше світла буде, безсторонньої критики, любов'ю до справи продиктованої, тим більше і користи для спра­ви буде, тим ціннішою буде державному чи політичному діячеві та допомога, що ця критика принесе йому. Він її потребує, вона органічно необхідна для нього. На превеликий жаль такої кри­тики наш державний діяч досі майже не мав. Українська преса політична, а так само й практика політично-громадянських угру­повань позначалась в цій справі рисами тенденційного гуртківства, обмежености і сектантства.

Дуже часто, замість об'єктивної оцінки своєї діяльности, наш державний діяч зустрічав з боку згаданих джерел критики пов­не нерозуміння своєї праці, наумисність, а то й злобу неоправдану. Ще частіш якась неґативна дрібна риса чи помилка даного діяча роздувалась до неймовірних розмірів, а позитивніші, цін­ніші риси і заслуги його забувались до такої міри, що ніби вит­ворювалась ілюзія повної невідповідности його до тієї праці, за яку він, з волі того ж таки громадянства, брався.

В такій молодій формації державній, якою є форма цієї державности української, подібне відношення до визначних наших діячів — це недоцільне, необачне і шкідливе марнотратство пев­них цінностей державних, марнотратство, що нічого спільного з інтересами нашого державного будівництва не має. І тим біль­ше цих метод на еміґрації треба позбутись, бо самі матеріяльні і моральні умовини, серед яких еміґранти наші перебувають, не дуже сприяють рівновазі в оцінці діяльности як окремих людей, так і цілих угруповань.

Спокійна, об'єктивна оцінка тих наших державних діячів, що працюють для загальної справи за кордоном, переведена з додержанням до них вимог обачности, дасть нам більш-менш пев­ний критерій, з яким повинні до цієї одповідальної і тендітної справи приступати.

Коли такий діяч мав зазначені вище риси державного мужа, коли він виявляє їх в складних умовинах еміґрації, працює не для власної амбіції і слави, а для добра держави, коли в праці цій він уникає сепаратизму, а шукає зв'язку і контакту з іншими, коли при цьому уміє він підпорядковуватись державній дисцип­ліні і авторитетним директивам та побажанням урядового харак­теру, коли одночасно з цим він виявляє певну сталість в переве­денні програмових завдань державних, — то такому діячеві ми повинні своє довір'я віддати і морально допомогти йому в його одповідальній праці.

Коли ж серед нас знаходяться „діячі", що цих рис не вияв­ляють, а натомість, претендуючи на ролю проводарів нації чи державних мужів її, показують, що нездатні до цього, бо швидко міняють свої погляди, свою тактику, замість сталости політичної шараштаються від однієї концепції чи тактики до другої, замість витримки і рівноваги позначають свою працю імпульсивністю, необміркованістю або доктринерством, то ясна ріг, що таких пре­тендентів на державних діягів не можна визнати за людей, вар­тих довір'я громадського і права керувати політичною думкою нації або верховодити державними справами її. Зрозуміло через що: такий діяч занадто дорого коштує і нації, і її громадянству. Він як мала дитина, грається з покладеними на нього обов'язка­ми, не почуває одповідальности за зроблені ним легковажно вчинки і з легкою душею та серцем, як метелик якийсь, перелітає від ілюзії праці, яку ніби він провадив, до певної бездіяльности. Не більшу вартість з погляду державного уявляє й той претен­дент на державного мужа, що замикається в вузьких межах не­життьової доктрини, намагаючись нав'язати її громадянству, яко­му тісно в цих шорах перебувати, бо живе життя вимагає од ньо­го не мертвих формул і тупого малпування збанкрутованих ме­тодів, а чуйного реаґування на нові, змінливі вимоги і потреби. Ясна річ, що кожна сила для нашої справи повинна бути зужит­кована. А в тім то й річ вся, щоб зужиткувати її найдоцільніше і з найбільшою користю. Не кожний, хто претендує на ролю дер­жавного діяча, справді може без шкоди для державної справи братись за неї чи наближатись навіть до стерна її. Очевидячки, що схарактеризовані вище два протилежні типи претендентів на державних діячів не мають даних, щоб здійснити свої претенсії в інтересах державної справи. В більшій чи меншій мірі ці типи повторюються часом, де в чому модифікуючись, і поміж нашою еміґрацією. Було б самогубством для наших національних інте­ресів підживлювати оскомину таких кандидатів до дальших їхніх претенсій на верховодство державними справами. Громадян­ство., що безкритично потурає таким амбіціям, часто хоробливим і смішним, а для нашої гідности державної образливим, показа­ло б тільки, що воно не доросло до власної держави, бо не вміє як слід використати своїх діячів або, не має ще відповідної школи і критерія, щоб розпізнати їхню здатність до одповідальної праці. Не кожний письменник чи учений, хоч би в своїй галузі перед усім народом нашим і мав аж он які заслуги, хоч би силу силен­ну книжок понаписував та слави великої собі за це зажив, — мо­же бути добрим міністром, навіть повітовим начальником, а тим паче на чолі уряду стояти. Будівництво Української Держави менше од усього похоже на писання книжок з красного письмен­ства або минувшої історії чи публіцистики. Воно вимагає від дер­жавного діяча великого знання техніки будівництва держави, прозорливости майбутнього, уміння орієнтуватись у складних обставинах сучасного життя, як українського так і міжнароднього, почуття міри і такту, а найпаче систематичної невтомної, так званої „чорної", праці, до якої не кожний здатен.

Еміґраційні умовини дають пізнати нам ближче і доклад­ніш одне одного. Пізнаючи себе, мусимо установити питому вагу відповідности окремих осіб до державної праці, щоб потім, після повороту на Україну, не приряджувати до неї тих, хто тільки шкодити або вносити буде несистематичність та безладдя до неї.

Однією з головних причин, що привели нас до еміґрування, було, як відомо, те тяжке становище, в якому опинилась наша озброєна сила, позбавлена можливости мати для своєї боротьби з ворогом конче потрібну кількість амуніції, санітарних ліків, одежі та інших предметів військового постачання. Починаючи з 1918 року і кінчаючи 1920 p., Україна фактично була забльокована і перебувала в таких обставинах, що не дозволяли уря­дові її заопікуватись як слід військово-амуніційним та всяким ін­шим задоволенням потреб нашої боротьби. Але й цю, перепону можна було б до певної міри подолати, коли б внутрішні стосун­ки на Україні одповідали головним вимогам військової боротьби. Остання може щасливий вигляд мати тільки тоді, коли при всіх інших сприятливих обставинах, так зване „запілля" армії є ор­ганізоване в спосіб, що зміцнює моральну сталість дієвої армії. Єдність народніх настроїв спільність політичної думки, твердість уряду, і сталість — це ті умовини, що забезпечують моральний дух армії. Де сила хоч однієї з цих умовин захитана, там держав­на влада не може бути певною, що армія до кінця виконає свої обов'язки, бо почуття одповідальности за них буде виснажене у неї власне розкладеним впливом дисгармонії в чинності зазна­чених вище факторів моральної сили армії.

Коли поглянемо на пройдений шлях боротьби нашого вій­ська за українську державність, то мусимо признати, що тільки наша армія могла так довго витримувати тягар оружної боротьби серед обставин, що цілковито не сприяли успіхові останньої. Не говорячи про умовини чисто мілітарного характеру, як от пере­важаюча кількість ворога, незабезпеченість постачання тощо, ар­мія багато терпіла від невідповідности, а то й браку моральних стимулів її боєвої сили.

Армія відчувала на собі хиби нашого державного верховодячого органу та його виконавчих апаратів на місцях. Армія знала, що українське громадянство не сконсолідувалось, не з'єд­нало всіх своїх сил для організації боротьби і не уявляє однолитого національного фронту, який своєю єдністю, согласованістю і вищою державною дисципліною давав би образ самопосвяти громадянства і підпорядкованости його державним інтересам, що їм так загрожувала смертельна боротьба з ворогом. Це було „про­кляттям" для нашої армії. Але мало того: неконсолідованість, непідпорядкованість окремих партійних угруповань єдиній ідеї, —ідеї виборення власної державности, брак державної дисцип­ліни у окремих осіб і партій відограли ролю фатуму в історії на­шої боротьби.

Слід тільки оглянутись на етапи останньої, од 1917 року по­чавши, і ми побачимо, що найбільших, іноді здавалось несподі­ваних і дивних, придбань ми осягали тоді, коли національна консолідація охоплювала найширші елементи нації, коли інтереси нації і держави брали верх над інтересами окремих кляс, або уг­руповань партійних. Прикладом тому служити можуть перші часи Центральної Ради і перші часи Директорії. Навпаки, тоді, коли ця консолідація підупадала, а верх над нею брали інтереси пар­тійні — групові, в такі періоди нашої боротьби ми терпіли нев­дачі і один за другим тяжкі удари од наших ворогів. Це лихо буде переслідувати нас доти, доки наші партії не зрозуміють і серцем не відчують тяжкої науки нашої історії новітньої. Справа здобуття Української Держави це справа цілої нації української, а не якоїсь кляси її чи партії, — от через що порозуміння, согласованість усіх чинників громадянських і співпраця їх є умовою, без додержання якої ми ніколи своєї мети державної не досягне­мо. Не можна ж забувати, що таким шляхом консолідації всіх національних сил в справі організації своєї держави, принаймні на перших початках повстання її, йшли досвідченіші та організованіші нації, як от чеська наприклад. Цей шлях і для нас є єдиним, бо він забезпечує найменшу затрату сил, жертв, енер­ґії з найбільшими позитивними наслідками.

Отже пріоритет державности над партійністю, загальнонаціо­нальних інтересів над клясовими та груповими, партійними му­симо ми на еміґрації зрозуміти і відчувати як категоричний імпе­ратив, як одну з головних умовин нашого державного будівниц­тва! Зрозуміння ваги цієї тези навчить нас підпорядковувати се­бе і свою діяльність вимогам державної дисципліни, а це своєю дорогою не може не вплинути на поглиблення і зміцнення нашої організованости. Наша сила в єдності, а порука успіху наших змагань в державній слухняності!

Є всі дані думати, що еміґрація українська, пройнявшись змістом зформульованого вище постуляту будівництва україн­ської державности, не розійшлася б у цій справі з тими погляда­ми, які кристалізуються в настроях та свідомості і нашого гро­мадянства, під ворожою владою на Україні сущого.

Той, хто з-поміж сучасної еміґрації української повернув­ся б на Батьківщину з старими збанкрутованими, що вже вияви­ли свою деструктивність методами будівництва нашої держави, той, замість будувати, знову руйнував би її, знову б непотрібні жертви викликав би і знесилював би творчі змагання нації. Хай же менше серед нас буде тих, про яких кажуть, що вони нічого не забули і нічому не навчились! Навпаки, нехай буде більше таких, що вчаться на помилках своїх і мають мужність визнати їх, щоб надалі їх уникати!

 

Відношення еміґрації до уряду

 

Належимо до нації, що не тільки виборює з тяжкими жерт­вами і серед надзвичайно несприятливих обставин міжнароднього характеру власну для себе державу. Через те може не досить цінимо ті придбання, що здобули з обсягу дійсних атрибутів дер­жавности і що становлять собою дійсні ознаки, інтеґрально скла­дові елементи поняття державности. Не маючи сьогодні території, що її окуповано ворожим урядом і її військом, ми до цього часу зберегли і свій власний уряд з верховною владою і своє військо. Уряд в межах можливого виконує свої функції, а через свої пред­ставництва (посольства і дипломатичні місії) дає наочний до­каз чужоземцям організованости нашої нації і підготовлености її до самостійного порядкування власною державою. Це факт остільки великої ваги для дальшого поступу нашої справи в нап­рямку здобуття признання нашої суверенности чужоземцями, що його іґнорувати або недоцінювати може тільки політичний анальфабет. Тим часом серед нашої еміґрації є чимало недисциплінованих, державно-невихованих елементів, які не тільки не шанують оцих здобутків національної боротьби на полі державному, а ще своїм безвідповідальним поводженням і понижують вагу наших придбань на полі міжнародньому. Хоч гірко й тяжко признатись у цьому, але наше еміґраційне громадянство — треба правду ска­зати — часто не давало своєму законному урядові тієї допомоги і підтримки моральної, якої він не раз од нього потребував і яка значно скріпила би виступи нашого уряду, перед окремими дер­жавами, організованими зв'язками їх, а то й перед Ліґою Націй. Займаючи в цих справах вичікуюче становище, ставлячись іноді з певним застереженням до таких виступів, українська еміґрація, чи окремі елементи її, ясна річ, шкодили не урядові, а загальній нашій справі, даючи цим доказ своєї державної нерозвинености і недозрілости. Ледве чи сприяло це поліпшенню нашого стано­вища серед чужинців, яким може імпонувати тільки організова­ність, державна дисциплінованість і одностайність тих, що пре­тендують на власну державність і на признання її іншими. Брак цієї організованости, роз'єднаність, сепаратні нескоординовані ви­ступи окремих об'єднань чи груп громадських в справах дер­жавних, що вимагають єдности і конкретизації змагань, міг ви­кликати тільки здивування або шкідливе для нашої справи лег­коважне трактування її з боку тих, до кого ці виступи зверта­лись. Коли серед нашої еміґрації почути можна іноді голоси, що обвинувачують нашу офіціяльну дипломатію за порівнюючи незначні здобутки її роботи, то значну частину вини в цій справі несуть на собі і ті елементи цієї еміґрації, які або своєю державною невихованістю псували працю офіціяльної дипло­матії, або допускалися просто недопустимих вчинків, що честь і самоповагу нації, особливо в умовинах еміґрації, понижують. Вчинки добродія Супруна, бувш. фінансового аґента нашого уряду в Німеччині, що допустився до розтрати державних гро­шей і уживав всіх заходів перед чужим урядом, щоб уник­нути одповідальности перед своїм; недисципліновані, що нагадують неврастенічне самодурство і „скакання" б. члена Дирек­торії А. Макаренка перед чужими урядами в різних справах; політигний шантаж п. Галіна в стосункові до уряду нашого, що мо­ральну підтримку знаходив з боку окремих осіб (дуже нечис­ленних правда) серед еміґрації, а мав на увазі егоїстичні вигоди ображеної амбіції; недостойне і непристойне поводження деяких представників української кооперації в справі державного скарбу і зловживання урядовими дорученнями (Сербиненко і К-о) з проволіканням відчитности у витраті державних грошей та од­ночасним залицянням до большевиків, щоб кінці у воду схова­ти, все це факти, з якими приходиться рахуватись у загаль­ному підсумкові нашої політичної праці за кордоном, як такими, що поваги до нас серед чужинців не здобувають, а становище наших офіціяльних представництв захитують. Ясна річ, що у кожної нації, у кожного громадянства маються свої „язви", свої здеморалізовані і державно невиховані елементи, несподіваних вискоків яких не можна передбачити, бо поводженням таких елементів керує не рівновага, не підпорядкованість державним інтересам, а політична неврастенія, імпульсивність і почуття безвідповідальности.

З тим більшою суворістю морально здорові елементи нашо­го еміґраційного громадянства повинні поставитись до подібних „вибриків" несталих і невихованих осіб еміґрації, як до актів державної недисциплінованости, надзвичайно шкідливих для на­шої справи. На великий жаль, наше громадянство не так чуйно реаґує на розкладові явища нашого еміґраційного життя, тоді як таке ніби потакання з його боку, — дає привід до дальших безвідповідальних вправ в тому ж таки шкідливому напрямку. Громадська опінія є великий чинник державного будівництва і чимало неґативних явищ нашого еміґраційного життя і на світ приходить тільки через те, що ця опінія як слід не організована, або занадто млява. Треба свіжого повітря і ясного світла, щоб розвіяти чад і притлумити безкарність державно недисциплінованих елементів нашої еміґрації. Здоровий розум і почуття обов'яз­ку перед справою підскаже нашому еміґраційному громадянству, що за цю державної ваги працю власне воно само взятись повин­но, бо та рука, що звичайно карає чи стримує, рука державної влади в сьогоднішніх тяжких умовинах її праці досягти таких некарних чи недисциплінованих елементів не може. І тому тре­ба тільки привітати виступи Національного Союзу, який мав, нарешті, горожанську мужність покінчити з байдужістю до дея­ких неґативних явищ з життя еміґрації і став на той шлях, куди його давно уже кликало почуття обов'язку перед Батьківщиною.

Коли деякі асоціяції і зв'язки нашого еміґраційного грома­дянства стали на шлях консолідації і організованих виступів в справах, що торкаються моральної атмосфери життя еміґрації, то зрозуміння ними ширших обов'язків, які покладає на них сьогоднішний стан нашої державної справи, обов'яже їх виявити більше ініціативи і енерґії в напрямку скооперованої з офіціяльними нашими установами праці і встановлення контакту в таких заходах, які провадяться ними для тієї головної мети, що стоїть сьогодні перед українською нацією взагалі, а перед еміґрацією її за кордоном зокрема. Роз'єднаности і сепаратизму праці тут не може бути. Той, хто кличе до цього, несвідомо працює над на­шим ослабленням і загибеллю і не дає собі звіту в злочинності свого поводження. І не треба ніколи забувати, що наша діяль­ність, все наше сьогоднішнє життя проходить на очах чужих лю­дей, які з інтересом приглядаються до нас, їм незнаних і невідо­мих. З деяких поглядів український еміґрант зумів виробити собі вже добру славу серед чужинців. І в Німеччині, і в Чехії, і в Поль­щі, і в Румунії та Болгарії високо цінять українського робітника, як працездатного, сумлінного, розумного, знаючого. Про нього говорять, що коли береться до якоїсь праці, то виконує її чисто, швидко і не тільки для шматка хліба, а й через те, що любить таку працю; український студент, що вчиться в вищих школах Европи, дивує професорів своєю горливістю до науки, старан­ністю і поборюванням труднощів; український інженер, технік, кваліфікований робітник швидко здобуває собі високу оцінку і довір'я. Того, хто бував з чужинців в наших таборах для інтерно­ваних, вражає сила духа і віри нашого старшинства та козацтва в українську державну ідею, лицарське уміння терпіти, злидні переносити, бути в холоді і без одежі, а разом з тим не тільки духа не вгашати, а провадити власними силами велику культур­но-освітню роботу серед самих же себе і витворювати певні цін­ності, не тільки для вжитку таборян придатні. Все це явища ве­ликої ваги, якими розкриваємо перед чужинцями цінні прикме­ти нашого національного „я", наших можливостей творчих, ре­альне втілення яких ми ілюструємо наочно в наших чинах фі­зичного чи інтелектуального порядку. Ці риси ще більше імпонували б чужоземцям, коли б ми в об'явах нашого громадського життя показали організованість, сконсолідованість і підготовле­ність до уміння розумно користуватись тими правами, що фор­мальної санкції їх од чужинців в справі визнання державної незалежности української нації вимагаємо. Зуміймо тільки перег­лянути дотеперішню базу наших стосунків на цьому ґрунті, під­вести балянс нашим придбанням і тоді не зможемо не побачити, як знесилювали нас зазначені вище явища гуртківства, непідпорядкованости інтересам державности, непошана примату дер­жавного й загальнонаціонального та винесення понад ним пар­тійного чи групового начала. Не забуваймо ніколи, що в очах цілої України, підбитої московським ворогом, і уряд і громадянство, які перебувають на чужині, є один організм, є щось ціле, збите зцементоване єдністю державної думки і сконсолідованої дисциплінованої волі, а не розбіжна, первинна формація, що на власну руку верховодиться різними комітетами в поодиноких країнах місцевими колоніями організованими. Коли б там, на Україні Великій, відчули розбіжність політичної думки серед на­шої еміґрації, брак єдиної волі в праці цілого громадянства на чужині, то це боляче відчула б наша нація і гостро засудила б нас за нашу дріб'язковість та малий розум в справах великої і державної загальнонаціональної ваги.

Позитивним явищем нашого еміґраційного життя за кордо­ном є організація національних комітетів в поодиноких країнах. Еміґрація більш-менш знає корисну працю цих громадських організацій, але знає також, що по деяких з цих організацій про­вадиться вона не по тому річищу, якого вимагають істотні інте­реси нації. Подекуди комітети намагаються надати життю даної колонії невідповідного напрямку, закрашуючи його в фарби пев­ної партії, притлумляючи натомість моменти державности і за­гальнонаціональної єдности. Така тактика окремих комітетів, чи навіть поодиноких осіб не може довго тягарем лежати на гро­мадянстві і воно, в інтересах державних, очевидячки, знайде в собі і здоровий розум і мужність край оцьому неґативному і дес­труктивному явищу покласти. І чим скорше така операція буде переведена, там звичайно, де вона є доцільною і своєчасною, тим скорше ми позбавимось чинників, що затримують справу консо­лідації цілої нашої еміґрації, тим швидше станемо ми перед об­личчям великих обов'язків, покладених на нас нацією, тим успіш­ніше виконаємо їх, бо не будемо попустому, на дрібниці сил своїх витрачати, а на головні невідкладні цілі нашої державної програ­ми їх направимо. Очевидячки, що тоді й уряд найбільших скутків у своїй діяльності для державної справи осягне.

 

Кожен повинен працювати для державної справи

 

Опинившись на еміґрації, ми не кинули своєї боротьби за національно-державні ідеали. Той, хто уникає од неї, хто посту­пає по прислів'ю „моя хата з краю — нічого не знаю", — той свідомо себе виводить з фаланги активних борців нашої справи. Це уникання подібним буде до тхірства і знайде свою оцінку на­лежну серед тих, хто невтомно працюватиме, змінивши може ме­тоди і шляхи боротьби. В свій час таку поведінку самолюбних егоїстів пригадається, і знайдуться месники на них; як знайдуть­ся вони і на тих, хто для „лакомства нещасного" для вигоди власної, а то й для шкоди недавніх своїх братів та товаришів по бо­ротьбі в стан ворога переходить. Чи моральний засуд громадян­ства, чи караюча рука закону державного таких перекінчиків все одно знайде колись.

Все, що є морально здоровим, працездатним і національно чесним з-поміж нашої еміґрації, — все мусить провадити дальшу невтомну боротьбу за наші національно-державні ідеали, за виборення незалежности державної нашого народу. В умовинах перебування на чужині, серед різних народів і в різних державах, праця наша мусить бути поділена на ряд цілком конкретних зав­дань, органічно зв'язаних: з а) загальною програмою тієї праці, що її провадить уряд і з б) місцевими можливостями даної краї­ни.

 

Організація виступів перед світом в справі наших державних домагань

 

Еміґраційні колонії через свої комітети чи інші екзекутивні органи повинні утримувати тісний зв'язок і постійний контакт з місцевими офіційними представництвами нашого уряду. Певна акція його, чи то в справах дотичних становища еміґрації, чи то в справах, що їх починає уряд перед другими урядами чи якоюсь міжнародньою установою провадити, мусить бути і морально, а де треба, і документально організованим способом підперта. Цю методу співпраці громадянства з урядом треба зробити живою, перманентною традицією діяльности нашої активної еміґрації. В сьогоднішніх умовах така співпраця особливо буде пожаданою, бо міжнародня опінія і верховодячих урядових кругів і політич­но-громадських угруповань світу повинна мати докази, що спра­ва самостійности української держави не є персональним дома­ганням окремих осіб, а постулятом цілої нації української, вимо­гою організованого для цієї мети всього народу українського. Неустанно працюючи в зазначеному напрямку, еміґрація не має права губити ні одного слушного принагідного випадку до заманіфестування своїх національно-державних постулятів в формі резолюцій, спеціяльних меморіялів і делеґування на відповідні з'їзди міжнародні чи конґреси та конференції представників своїх.

Той здобуток в нашій загальній праці за кордоном, що ми його придбали після прийняття нас до Міжнароднього Товари­ства Прихильників Ліґи Націй, має безумовно велике значення для поступу нашої справи, — треба тільки дальшою участю на­шої делеґації в згаданому Товаристві дати докази цінности нашої праці в стремліннях його.

 

Праця в окремих державах

 

А проте не може обмежувати українська еміґрація своєї пра­ці в напрямку придбання прихильників нашої державної незалежности апеляціями тільки до асоціацій міжнароднього характеру. Не завжди цей шлях до мети провадить. Часто коротшою дорогою до неї буде послідовно-систематично переведена праця в межах даної країни чи певної групи держав і придбання серед її політичних та громадських кругів певних впливових друзів, прихильність яких до нашої справи, оперта на поінформованості в ній, може свій вплив, але уже більш забезпечений, організований на міжнародньому форумі мати.

В зв'язку з цим мусимо шукати собі отаких прихильників в кожній країні, особливу увагу звертаючи на те, щоб відповідна праця наша в цьому напрямку не обмежувалась окремими угрупованнями партійними. Коли ми поведемо цю роботу тільки се­ред соціялістичних, скажемо, кругів, а занедбаємо серед демок­ратичних чи консервативних, то на цьому обмеженні самі тільки потерпимо. В 1919 році деякі недалекозорі наші політики гостро нападали на тих наших представників офіціяльних, що ширше на справу дивились і не виключали з своїх заходів дипломатич­них установлення зв'язків з опозицією парляментарною даної країни, одночасно провадячи таку ж працю і з урядовими на той час фракціями парляменту. Так було в Парижі, де на цьому ґрун­ті чимало різних комплікацій повстало, дуже шкідливих для на­ших успіхів.

З огляду на те, що наша еміґрація не уявляє та й не може уявляти собою чогось однолитого з погляду партійного, найдо­цільнішим було би, коли б вона провадила згадану вище працю в напрямку установлення зв'язків з співзвучними собі партійними угрупованнями даних країн, скрізь прихильників шукаючи. Кож­не партійне угруповання нашої еміґрації, очевидячки, пересліду­вати буде при установленні таких зв'язків і свої власні партійні завдання, та кожне з них пам'ятати повинно, що над ними верх мати мусять і цілі державні, загальнонаціональні, отже промов­чувати їх під час таких зносин, нехтувати ними було би нерозум­ним і надзвичайно шкідливим. Европейські партійні угруповання, від крайніх правих почавши і крайніми лівими скінчивши, так поважно ставляться кожне зокрема до своєї держави, так бере­жуть її, так уміють полагоджувати суперечності між партійними інтересами з одного боку і державними з другого, настільки вза­галі суть державними по своїй тактиці, що наш якийсь доморощений політик, який би вважав для себе „добрим тоном" провадити з ними переговори, поза межами державного, показався б їм недозрілим як з погляду державного, так і з погляду партій­ного.

Ясною річчю є, що ми не використали б усіх можливостей, коли б шукали зв'язків та допомоги тільки серед співзвучних по­літичних партій і угруповань. Організоване життя нації не обме­жується її політичними інтересами, а виявляється на різних діль­ницях і в різних галузях культурно-освітніх, наукових, релігій­них, професійних, господарчих, і всяких інших змагань. Скрізь воно пропливає організовано, скрізь направляється асоціяціями, інтереси яких та діяльність не є чужими, навпаки дуже близьки­ми і деяким колам нашого еміґраційного громадянства. Отож ми поширили б межі своєї діяльности аґітаційно-інформаційної, якби і в зазначених галузях певну активну працю розпочали.

Довідуючись з українських газет, або з наших урядових дже­рел, про ту невтомну працю, що її провадить наша стара, а все юна душею, заслужена діячка Софія Русова, маніфестуючи на жіночих міжнародніх конґресах права української жінки а од­ночасно і нашу щербату долю національну; вичитуючи з тих га­зет про неперестанну невсипущу працю консула Оренчука, що уперто і не без успіху в мюнхенських кругах провадить лінію економічного заінтересування господарчих кругів Европи в спра­вах України; пізнаючи з тих же самих джерел про енерґійні вис­тупи українських соціал-демократів Мазепи, або Безпалка перед міжнародніми соціялістичними конференціями, звернені проти окупантської та соціялістичної влади на Україні, — ми тільки можемо вітати подібні заходи наших активних діячів і радіти, що з-поміж еміґраційних кругів нашого громадянства виробля­ється тип діяча европейського ґатунку, освіженого, енерґійного і одночасно патріота своєї нації, який починає використовувати для нашої державної справи відповідні можливості і ситуації.

А проте слід признатись, що таких виступів зареєструвати зможемо небагато, що цілий ряд принагідних для нас можливос­тей лежить ще облогами і чекає од нас пильної уваги до себе та рухливої ініціятиви.

 

Праця серед міжнародніх наукових об'єднань

 

Зокрема: потреба і можливість використання для нашої спра­ви наукових асоціяцій і міжнародніх і поодиноких країв з боку наших наукових кваліфікованих сил стає черговою проблемою і для нашого уряду і для еміґрації цілої. Коли б наші учені еміґ­ранти зміцнили свою організацію професійну і увійшли в зносини з своїми колеґами в поодиноких країнах, то через них вони чимало могли б зробити і для української науки, і для самих се­бе і для цілої справи української. Правда лише частина наших наукових сил знайшла собі відповідну працю, решта живе в злид­нях страшних і марнує та поневіряє свої знання. Організація нау­кових діячів еміґрантів буде першим етапом до полагодження їх­нього тяжкого становища; за цим етапом одкриваються можли­вості ширшого використання ними наукових огнищ і асоціяцій міжнароднього характеру для нашої державної справи. І тим більше такої активної ініціятиви од наших наукових діячів тре­ба побажати, що серед них є люди кваліфікованого високого знання, які своїми виступами перед міжнародніми ареопагами молодої української науки не скомпромітують.

 

Участь в европейській пресі і журналістиці

 

Таким самим незораним облогом, а навіть не розпочатим майже оранкою лежить перед українською еміґрацією поле ев­ропейської журналістики, преси і літератури, ще дуже мало використане українськими літераторами. В европейській пресі чи­мало інформаційних звісток надибати можна про українські спра­ви, про заходи уряду нашого, про становище України під окупантською владою, про голод і повстанчі рухи на ній. Досить часто інформації ці мають правдивий характер, але досить час­то друкуються й неймовірні брехні, провокації. Зфальшовані навмисне всілякими ворогами нашої державної справи, відомості, які безкритично приймаються европейськими органами преси од ворожих нам телеграфних аґенцій і з легкою вірою друкуються там для затуманювання европейського читача.

Та все ж коли біжучих хронікерських інформацій про укра­їнські справи не бракує органам европейської преси, то поважних артикулів, совісно і ширше опрацьованих розвідок з обсягу українського ми рідко коли можемо в поважніших европейських жур­налах і газетах надибати. Правда, суть певні перепони для „за­воювання" цих органів в наших цілях, а проте й вони не є непереможними: при певній енерґії і зручності їх можна подолати, і таким чином використати ці великі можливості і джерела впли­ву на европейську громадську опінію. Та праця, що її провадять з успіхом для нашої справи в швайцарській пресі д. Ге, а в іта­лійській пані Липовецька та д. Шебедів проказують дорогу і для інших наших літераторів-еміґрантів. І коли на цю дорогу щодо польської преси став д. О. Саліковський, а щодо румунської пре­си проф. К. Мацієвич, то треба тільки побажати, щоб за їх зразком пішли і інші діячі нашого друкованого слова з авторитетними артикулами в визначніших органах окремих країн, правдивому з'ясуванню нашої проблеми присвяченими. В загальному підсум­кові праці нашої еміґрації ця форма її свою питому вагу матиме, а ті зв'язки, що їх окремі наші літератори на цьому ґрунті сьогод­ні зав'язали б з европейською пресою та журналістикою, корис­ними були б і надалі, після того, як українська держава увійде чинним фактором до міжнародніх відносин а її розвиток, прид­бання, культурні та творчі шукання потребуватимуть правдивої про себе інформації й серед чужих народів.

Не можна не зазначити такого прикрого факту, як той, що де­які з наших публіцистів, що так успішно виступали раніш на сторінках европейської преси, сьогодні не дають тут знати про себе. До таких належить Д. Донцов, один з найталановитіших сміливих публіцистів та ідеологів української державности, вис­тупи якого тепер особливо б були на часі і безумовно дещо но­вого яскравого додали би до освітлення нашої проблеми перед европейським громадянством.

Так само не можна не пожалувати, що наші офіційні дипло­мати занедбують можливості поширення своєї політичної праці серед чужинців і не виступають з ширшими артикулами в поважніших европейських журналах чи газетах на теми українського міжнароднього характеру. Цього засобу і не цурались і не цу­раються фахівці-дипломати, а в наші часи ним не раз користу­вався Пуанкаре, Бенеш, небіжчик Таке-Іонеску. З українських дипломатів його використовували, тільки рідко на жаль, О. Шульгин і проф. К. Мацієвич. Таке „упередження", коли воно є до згаданої форми політичної праці наших представників за кор­доном, є помилковим і його слід направити, тим більше, що се­ред наших дипломатів маються такі визначні теоретики націо­нальної проблеми взагалі, як М. Славинський, та Б. Бочковський, які дещо нового, солідного могли б і европейському грома­дянству та науці в цій справі сказати.

Отже вся наша еміграція в міру своїх сил повинна знайти собі дорогу до европейського слова друкованого і використати трибуни його для пропаґанди, обґрунтовання і всестороннього з'ясування ваги української проблеми, не яко проблеми, що тор­кається одного тільки народу нашого, а як такого питання, проволіканям з позитивним вирішенням якого гальмуватись буде справа усталення політичної рівноваги Европи, а натомість під­живлятись буде балканізація її з усіма, що випливають звідси, висновками.

 

Організація лекцій на українські теми

 

Користуючись друкованим словом, не слід забувати в нашій інформаційній праці і того значення, що його має в цій справі живе слово, мовою зрозумілою для чужоземця промовлене. Організація публічних лекцій, рефератів, ширших повідомлень по­винна до програми нашої праці, як інтеґральна частина її, уві­ходити. Що ширше розвинемо нашу діяльність в цій галузі, тим ширший розголос дамо нашій справі серед активних кругів ев­ропейського громадянства. Що активнішу працю в цьому нап­рямку розвинемо, тим швидше розвіємо упередження до нашої проблеми і тим горливіших — чинних прихильників її серед чу­жоземців придбаємо!

 

Боротьба проти „Великої Єдиної Росії"

 

Не будемо іґнорувати ваги інформаційної та апологетичної праці в цій справі. Інертність европейської політичної думки в де­якому відношенні є так міцна, а заскорузливість — нерухлива і нечутлива до життьових-логічних арґументацій, що в сьогод­нішніх умовинах тільки систематичною, послідовно переведеною працею на різних, зазначених вище, ділянках зможемо, коли не остаточно цю перешкоду подолати, то принаймні ширші виломи в ній пробити. Доказати европейцеві необхідність визнання за українською нацією прав на її самостійне державне життя, це значить найщільніше підійти до справи фактичного поділу ко­лишньої московської імперії, нині совєтської „федеративної" рес­публіки. Ні факт існування прибалтицьких держав, — Фінляндії, Латвії, Естонії, Литви, — ні прилучення деяких земель бувшої Росії до Польщі не можуть поважним політиком розглядатись за акти тривкі, що знаменують собою остаточну одірваність наз­ваних земель од бувшої Росії. Всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існу­вання і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої ім­перії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу. Тільки вона одна, як найсильніша числен­ністю свого населення, матеріяльними ресурсами і мілітарною відпорністю, може бути базою, підставою більш-менш незахитного життя державних новотворів, з бувшої Росії організованих. Тіль­ки повстання і зміцнення цієї держави може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її. Оцю вагу Української Держави в долі новітніх прибалтиць­ких і кавказьких державних формацій добре відчувають розумніші, реальні політики їх, не заколисані ілюзіями сучасности, яка, як показав брутальний досвід, пророблений комуністичною Моск­вою над Грузією, що була визнана і де факто і де юре європейсь­кими державами, розвіює тимчасові самообмани політично-дер­жавного порядку і творить фікції з'явищ ніби реального харак­теру. Не будемо і себе заколисувати ілюзіями в дійсній та нез­ломній реальності актів фактичного чи юридичного визнання зга­даних держав з боку Европи і Америки. Ці акти мають своє зна­чення доти, доки московська брутальна сила не розтопче твор­чої праці бувших „інородців" і наново не підіб'є під своє копито земель з „інородчеським" населенням, що одірвались од неї. Спо­діватись допомоги і підтримки цим державам з боку тих держав, що визнали їх, — було б даремно. Бо, в суті діла, реальний европейський політик не може не дивитись на ці державні новотвори, як на тимчасові, „сезоновими" державами їх називаючи. Тим то й можна пояснити ту зарезервованість, що її виявляють в справі стосунків до них „поважні" діячі і представники европейської політичної думки.

Авспіції і гороскопи останньої в справах російської пробле­ми ще й досі живляться давніми джерелами, старими критеріями і засвоєними раніш оцінками величности Росії. Одіюм чи маєс­тат імени її ще й досі високо кваліфікується на міжнародній по­літичній біржі, принаймні тією школою дипломатів і політичних діячів, що цинічно переходять до порядку дня над надокучливи­ми претенсіями не досить сильних прохачів або що не вміють розпізнати в цих „претенсіях" неоправданих і „проханнях", еле­ментів наростаючої сили нових факторів міжнароднього життя.

Власне, в таких, об'єктивно кажучи, умовинах перебуває сьогодні наша справа в опінії одповідальних, від яких залежить рішення, кругів европейської та американської політичної думки. Оптимізм в оцінці цих умовин був би зайвим і зле свідчив би про нашу здатність орієнтуватись в складній ситуації міжнародніх відносин. А проте їх змінливість, що лежить в самій природі їх, їх сейсмографічна чуйність до змін, що наближаються в політичних перегрупіровках і комбінаціях, не дає нам права бути і непоп­равними песимістами щодо реальних наслідків од наших змагань, на з'ясування ваги нашої справи перед европейцями, направле­них. Не забуваючи ані на одну мить, що ми знаходимось у стані боротьби, ми повинні реально зважити вагу тих чинників, що нам не сприяють і за всяку ціну, всякими гідними нас засобами, зна­чення їх обезсилити.

Отже наперед мусимо рахуватися з тим, що знаходячи на­віть теоретичне признання, обґрунтованість і справедливість наших змагань, не так легко знайдемо практичне реальне підтвердження теоретичної чи академічної солідарности з нами. Можна з пошаною ставитись до заяви президента Чехословацької Рес­публіки Масарика про те, що мовляв він і його уряд будуть розглядати однині українську проблему нарівні з російською, мож­на бачити в такій заяві показник зміни, що розпочалася, настроїв серед рафінованих „москвофілів", якими до недавнього часу бу­ли чехи, але ця заява не може нами розглядатись, як реальна величина, що переважує на міжнародніх терезах в певний бік становище нашої справи. Подібні заяви — це „музика майбут­нього", що наближається, яку відчував і раніш других ніби по­бачив розумний професор, — голова молодої слов'янської держа­ви, прихильник реалізму не тільки в філософії, але й в політиці. Але вона має більш моральну вагу для нас, а не політичну. Вона, як та „ластівка", що весни не робить — по відомому прислів'ю, а проте все ж весну віщує! З огляду на сьогоднішню групіровку держав і значення в міжнародній політиці Англії і Франції нам багато залежало б на тому, щоб почути аналогічні чи похожі зая­ви із уст Лойд-Джорджа або Пуанкаре. На жаль, їх не маємо і певно не почуємо доти, доки не проробимо праці, що обов'язала б їх таку заяву скласти. Ясна річ, що найголовнішою працею буде та, яку на Україні своєю кров'ю, жертвами і упертістю в напрямку здобуття власної держави проробить наш народ. Але й ця праця буде неповною, а може й не вистачаючою, коли одно­часно ми, українська еміґрація, не переконаємо політичну опінію великих держав, їх пресу, їх громадянські круги в тому далтонізмові, що вони його допускаються, сподіваючись воскресіння колишньої могутности великої Росії. Ми повинні доказати, що це помилка, самообман, що до цього ми — українці разом з інши­ми колишніми „інородцями" не допустимо і що резервова позиція великих держав в стосункові до наших державних домагань до­рого коштуватиме в першу чергу цим же державам.

Проводячи певну працю в цьому напрямку, ми повинні скомпромітувати ідею реставрації великої Росії, як ідею нереальну, штучну і невигідну для Европи, натомість виставляючи плян по­ділу її, як найбільш доцільне розв'язання остогидлої, неспокійної справи, що все таїла в собі погрозу і небезпеку для Европи, що й тепер таїть в собі ті ж самі тенденції.

Справа з оцією компромітацією не є така легка, як дехто ду­має, — отож з тим більшою енерґією за неї українська еміґрація взятись повинна, використовуючи для цього той багатий матеріял, який ми, зазнавши на собі і таємничі інтенції і всі вияви московського „я", посідаємо.

 

 

Боротьба проти ідеї федерації

Не можемо при цій нагоді не пригадати і певного нахилу европейської політичної думки приклонити нас як і інші народи бувшої Росії, до федеративного співжиття з нею. Дехто з европейських політиків гадав, що федеративна реконструкція Росії була би найкращим вирішенням російської проблеми, взагалі, а одночасно це вирішення розв'язало б національні домагання ін­ших народів, що заселяють бувшу Росію, в тому числі українсь­кого. Наскільки ілюзорним і поверховним є такий погляд, — про це нема чoгo довго розводити. Практика переведення ідеї феде­рації Росії сучасною московською владою найкраще доказує не­життєвість цього методу, штучність цієї форми вирішення склад­ної справи. А тому українська еміґрація в своїй праці, щодо кри­тики проектів полагодження національного питання на Сході Европи, не повинна забувати і проекту федеративного, викриваючи його необґрунтованість і політичну та економічну наївність. Зви­чайно, що перш усього вона повинна дати собі раду з власними Москвофілами", модерний тип якого бачимо xoч би в особі В. Панейка, цього яскравого ідеолога „непротивлення" московсь­кому лихові і теорії „не тратьте куме сили, спускайтесь на дно!"

 

Боротьба проти окупантського уряду

 

Поруч з цими завданнями інформаційно-аґітаційної праці української еміґрації стоїть також справа чинного протиділання заходам совєтської Москви і її експозитури — совєтської України. Це протиділання повинні поставити ми як одну з найголовніших точок програми діяльности нашої серед закордонного громадян­ства і розв'язати остаточно ілюзію можливости співробітництва Европи з ними, коли така ілюзія ще живиться у людей непоінформованих та легковірних. Правда, той туман, ті спекулятивні ком­бінації, що на них хорували до недавнього часу деякі пролетарсь­кі і торговельно-промислові круги Европи, почав розвіюватись і сьогодні ні реальний політик, ні купець, ні фінансист чужозе­мець не заколисують себе надіями поважних успіхів чи реальних якихось результатів од установлення зв'язків з представниками „комуністичного царства". Феноменальне крутійство, нахабність, безсоромна брехня большевицьких дипломатів і політиків, а, го­ловна річ, з'ясована безрадність господарки в совєтській Україні і Росії, доти, доки там панують большевики, стали остільки відо­мими й ясними поважним кругам Европи, надто після красно­мовних дипломатичних маніфестацій большевицької політики в Генуї, та Газі, що ледве чи має реальні вигляди справа про юри­дичне визнання совєтських республік і про уділення їм кредитів на економічне відновлення ,,зфедерованої" московської потвори. Европа, зайнята своїми власними справами або більш для неї пе­кучими питаннями міжнародньої політики, скоріше за все буде деякий час вичікувати закінчення процесу розкладу, який від­бувається на землях, що їх ґвалтом утримують ще під собою большевики. Та мусимо передбачити наближення певного пере­лому в такій, що чогось ще вичікує, пасивності і з свого боку всіх сил та рук прикласти, щоб він скоріше наступив. В умовинах нашого перебування за кордоном свій обов'язок в цій справі, тоді виконаємо, коли допоможемо остаточній компромітації большевицьких експериментів в очах світу. Занадто добре „на своїй шкурі" знаємо ціну і якість їх, а тому з більшим запасом знання і завзяття можемо це завдання виконати. Большевики не раз ще будуть свої сили напружувати, щоб задурити голову легковір­ним і або шантажем, або обманом певні вигоди у них вирвати. Мусимо їхні пляни в цій справі на чисту воду виводити і за вся­ку ціну розбивати!

 

Відношення до перекінчиків

 

Нас од цієї праці не може утримувати факт переходу на бік ворога декого з членів нашої еміґрації. Коли ми пригадаємо мо­ральну вартість, політичну нікчемність, а подекуди і мотиви своєрідного „неофітства" перекінчиків, то переконаємось, що те „большевицьке обрізування", на яке вони зважились піддатись, недав­нього свого святого святих цураючись та „дуючи й плюючи" на нього, пояснюється або політичною несталістю перекінчиків або їхньою здеморалізованістю, до якої вони і серед наших рядів пе­ребуваючи, зрештою нахил мали. Це все здебільшого люди, що „легким хлібом" або з „казенного пирога" привичку засвоїли харчуватись. Доки вони мали добрі платні посади в установах урядових, доти вони й „характер витримували". Коли ж їх „ско­ротили" або за бездарність чи невідповідність звільнили, вони деякий час ще „вольними художниками" перебували, проживаю­чи „збереження", в вигоднішу валюту заздалегідь їх перетворив­ши, а коли й валюту „просвистіли", то тоді, з легким серцем в большевицьку Каносу почвалали і в наймити їх пошились.

Ясна річ, що й там на них дивляться косим оком і тільки як запроданців трактують, здебільшого виплачуючи їм певні „квоти" за те тільки, щоб вони дальшу розкладову працю серед еміґрації провадили.

 „Уряд Раковського", як відомо, великого „движения по службе" цим перехрещеним в большевицьку віру перекінчикам не дає, може тільки в цьому одному маючи рацію. Ніде і ніколи ні Юда, ні донощик, ні політичний пахолок, пошани і довір'я не викли­кав! Не будемо ж і ми жалкувати за ними, тим більше, що не за одним з них „вірьовка плаче" або карне слідство чекає за дер­жавні розтрачені гроші, чи не відчитані аванси. Прикладом і зраз­ком для наслідування не ці здеморалізовані елементи повинні для нас бути, а те велике мученицьке довготерпіння, яке народ наш на Україні виявляє і та певність його щодо швидкої загибелі оку­пантської влади, про що він через своїх посланців повідомляє і од нас вимагаючи такої ж витривалости та віри в конечну перемогу нашої державної справи. Чисте діло і рук чистих потребує, як казав колись Драгоманів, а наші перекінчики, коли вони політично чесними захочуть бути, то чистими руками працювати для добра України, поїхавши туди, не зможуть, а будуть вони або безсило поглядати на ті ґвалти, розстріли і грабіжництво госпо­дарства національного, що його по-хижацькому, по-дурному провадять большевики, або й самі до цієї нечистої справи руку при­кладатимуть. Та й те ще слід пам'ятати, що такої „еволюції" в поглядах наших перекінчиків громадянство українське, що під большевиками перебуває, не пошанує, а оцінить його так само гостро-суворо, а може й глузливо, як оцінило воно свого часу „ракетну еволюцію" Винниченка, коли він попробував поїхати в ролі „переконаного комуніста" до Троцького і Раковського для того тільки, щоби скоріше од них утекти, переконавшись в не­можливості співпраці з ними. Коли ця наївна подорож Винни­ченка коштувала йому компромітації і загублення кредиту полі­тичного діяча серед всіх поважних кругів українського грома­дянства, то новітні прочани до большевицької Каноси нічого крім презирства і недовір'я до себе викликати не зуміють ні там на Україні, ні тут на еміґрації.

От через що не будемо підпадати впливові явищ деморалізуючого характеру, що, на жаль, трапляються в нашому еміґра­ційному житті а всіх сил, обачности і педагогічного напруження уживемо на те, щоб атмосферу і умовини цього життя морально очистити і організаційно зміцнити.

Виконати це завдання, якщо не зовсім то хоч почасти, змо­жемо тоді, коли подбаємо поважно про те, щоб наше перебування на чужині напоїти глибоким змістом і продуктивною працею, що одповідає вимогам національної програми будівництва держави.

Не забуваючи про цей свій обов'язок перед Батьківщиною, а в міру свого хисту, знання і фаху його виконуючи, ми тим самим поглибимо і загартуємо в собі одпорну силу, для переборен­ня розкладових явищ еміґраційного життя, і повернемося на Ук­раїну з певними цінностями, потрібними для будівництва, повер­немось з більшим життьовим досвідом і повернемося досвідчені­шими, розважнішими та практичнішими будівничими нашої Дер­жави.

 

Уміймо шанувати час!

 

І перше, чого на еміґрації повинні ми навчитись, це шанувати час і використовувати його не по-дурному, а з користю і для спра­ви і персонально для нас самих.

Маємо од росіян тяжку спадщину: нахил до безконечних, що одурманюють і виснажують, розмов і дискусій, що здебільшого повертаються в пусту балаканину, безпредметне, патякання і безплідне „словоблудие". Товариська розмова, поважне обговорення тієї чи іншої теми, обмін думок потрібні для кожного свідомого і організованого громадянина, але одночасно потрібна і жива пра­ця, чин та діяльна, в певні факти обернена, енерґія. Без них сло­весні вправи і беззмістовні дискусії повертаються у своєрідний, непотрібний і шкідливий спорт, для розумного життя абсолютно непридатний. Будемо учитись в европейців, як з часом собі раду давати та продуктивно його зужитковувати, пам'ятаючи, що „час — гроші", що уміти мовчати, думати, на самоті щось обмірковувати часто більше значення має, як до самовиснаження па­тякати.

 

Вивчення мови того народу, серед якого живемо

 

Повинні вивчити ми найперше за все мову того народу се­ред якого живемо, для того, щоб: 1) пізнати його краще і глибше і 2) щоб нас краще, правдивіше той народ зрозумів і пізнав. Знан­ня живої мови цього народу дасть нам можливість увійти з ним в тісніші повсякденні зносини, а знання літературної мови, — мови його преси, науки, письменства уведе нас в обсяг творчих змагань, і культурних інтересів його. Завдяки цьому ми отримає­мо можливість глибше, докладніше вивчити життя даного наро­ду на різних ділянках і в різних галузях, а результатами такого пізнання покористуватись і для власного вжитку і для того, щоб для будівництва нашої держави їх прикласти.

Здоровий розум, певні критерії, з якими повинні підходити ми до оцінки того, що слід позичати, накаже нам необхідність обачности і додержання вимог критицизму в цій справі. Безоглядне, безкритичне перенесення на наш ґрунт чужоземних ніби цінностей може бути часто таким самим шкідливим для нашого розвитку, як і цілковите нехтування їх або замкнення в свої тільки власні межі і здобутки.

Коли будемо керуватись зформульованими вище вимогами, то зуміємо пересадити на наш ґрунт найцінніші елементи чужо­земного знання та досвіду і засвоїти їх з добрим пожитком нашому народові. Здорові щепи не тільки в світі рослинному, а і в гро­мадському житті, науковому, культурно-освітньому та політич­ному є потрібними, а часом необхідними для буйного розвитку первотного пня.

 

Вивчення европейських мов

 

Ставлячи завдання вивчити мову того народу, серед якого ми живемо, повинні одночасно поставити собі за обов'язкове зав­дання вивчити хоч одну мову з таких: англійську, французьку, німецьку чи італійську. Нема чого довго спинятись над доціль­ністю та пожиточністю засвоєння їх, бо це зрозуміло само собою. Для нас таке засвоєння є просто необхідністю з погляду культур­ного, бо одкриє нам глибокі здорові криниці різноманітного знан­ня, з яких ми справді свій голод, свою горливість до науки змо­жемо „здоровою водою" задовольнити. Ми досі примушені були користуватись для цього здебільшого російськими джерелами, бо наші власні, як відомо, навмисне засипались і притлумлюва­лись. Каламутними, навіть вонючими і нездоровими були ці мос­ковські джерела: на протязі віків цілих отруювались ми ними, засвоюючи нездоровий сморід і гнилизну московської азіятчини з її рабською покорою, або максималістичними тенденціями. Впливом такого примусового і на протязі віків користування джерелами московської культури можна пояснити не одну хибу, якої допустились ми в нашому державному будівництві. Коли тепер, після комуністичних експериментів, криниця московської культури ще більш засмерділа, то нам з тим більшою жагою слід припасти до джерел европейської культури і утолити наш голод знання і науки, що його ми завжди відчували, посилаючи в 17 і 18 віках наших дітей до европейських університетів або власні огнища для розвитку науки створюючи.

Знання головних европейських мов потрібне нам не тільки для цілей науково-просвітніх, а ще й для практичних, особливо для комерційних зносин України з цілим світом, що без знання згаданих мов все буде шкутильгати і шкоду для нас же самих завдавати. В умовинах незалежности державної Україна стане місцем частих відвідувань її чужоземцями, що приїздитимуть до нас почасти для звичайних цілей подорожників, а почасти для того, щоб знайти тут ґрунт для певних реальних інтересів. В обох випадках наше „без'язичіє" вийде з шкодою для нас. Нав­паки знання нами світових мов сприятиме в майбутньому і тому, що нашу рідну українську мову уведемо в круг тих мов, знання якої буде потрібним і необхідним чужинцеві.

Дорогу в цьому напрямку повинна показати наша еміґра­ція.

 

Праця над створенням перекладної літератури

 

Нам потрібна перекладна література з різних галузів нау­ки, мистецтва і просвіти. В творчих змаганнях нашого народу піднятись на вищі щаблі культури, зробити себе вартим власної держави і чинної участи в міжнародньому житті, наших власних сил може й не вистачить на початку для цього. А проте, коли взяти на увагу велике значення в цій справі розумної доброї книжки, взагалі друкованого слова, то вже сьогодні український еміґрації треба думати про те, щоб необмежені потреби народньої освіти і науки на цьому полі задовольнити, між іншим і за допомогою перекладної літератури. Отже ті члени нашої еміґра­ції, що знають як слід нашу рідну мову і вивчили добре якусь чужоземну, прислужились би задоволенню згаданих вище пот­реб, коли б ретельно взялись за переклад кращих творів з чу­жоземних мов. Чуття краси (з обсягу красного письменства), чи оцінка наукової якости творів, підскаже, які саме з них на нашу мову перекладати. Ясна річ, що скаля тут може бути дуже ши­рокою і різноманітною, як широкими та різноманітними суть пот­реби нашої перекладної літератури. Одного тільки побажати мож­на, щоб перекладчики не давали нам літературного мотлоху і не засмічували нашого слова друкованого творами маловартими, що на літературну „січку" скидаються. І нехай нас при цьому не спиняє в праці те, що наші перекладні зусилля може невідомо коли світ побачать та друком оголошені будуть. Навпаки, хай стимулом в праці буде розуміння великої потреби її для добра і розвитку української культури і зрозуміння великої ваги в наг­ромаджуванні заздалегідь тих засобів, за допомогою яких пере­творюється з етнографічного матеріялу свідомий своєї волі дер­жавний народ. Ті потенції, що їх виявила ваша інтеліґенція за час 1917—1919 рр, особливо в цьому напрямку, безперечно були великі, а проте в порівнянні з колосальністю потреб многомільйонової нації, що до широкого життя повстала, — незадовольняючі. Не можемо не звернути при цій нагоді уваги нашої еміґрації на ту величезну, принаймні щодо кількости книжок, продук­цію, що нею позначається діяльність російської еміґрації: муси­мо не тільки дорівняти їй, а ще й перевищити в цій справі. Не може бути оправданням тут для нас, що, мовляв, москалі мають і більше фондів видавничих і більше інтеліґентних сил для пи­сання та видавання книжок. Коли взяти на увагу кількість на­шої еміґрації і наявність серед неї досить поважних літератур­них сил то це оправдання не матиме ґрунту, а видаватиметься тільки для „оправдання зла" ужитим: і з тими силами, що їх маємо, могли би на цій ділянці зробити куди більше!

В створенні літератури, і популярної і для задоволення пот­реб більш освічених кругів інтеліґенції, полягає одно із головні­ших завдань, що його ставить перед українською еміґрацією на цей час ціла нація. Аджеж там на Україні окупантська чужа влада все робить для того, щоб українська книжкова продукція була притлумлена, щоб книжка мовою нашою написана, світу не побачила. Українські видавництва там ледве-ледве животіють і не можуть розвинути своєї діяльности через різні заборони і обмеження, що їх спеціяльно для цієї мети окупанти московські вживають. Академія наук позбавлена можливости друком ого­лосити величезну кількість наукових розвідок-монографій, що їх наші люди науки в різних комісіях та відділах академічних понагромаджували, — знов же ж через зазначені вище причини. Створюючи руїну економічну з нашого краю, окупанти хочуть залишити нам з України нове „дике поле" і в ділянці культур­ній. Що вони справу власне так і до цього провадять — видко хоч би з тенденційної діяльности офіційних большевицьких ви­давництв русифікувати наш край шляхом видання для вжитку української людности московських книжок, а не українських. Коли змагання наших культурних сил, що під большевиками перебувають, не можуть витворити опору новій, хвилі москалізації нашого краю завдяки різним репресіям і обмеженням, — то з тим більшою увагою наша еміґрація поставитись повинна до виконання тієї праці, яка в сьогоднішніх обставинах на Укра­їні перепроваджена бути не може і в значній своїй частині па­дає на еміґрацію.

 

Організація праці в справі перекладів

 

Відповідні сили її, спеціяльно організувавшись для цієї мети та певну програму діяльности опрацювавши, зазначать ті галу­зі письменства і науки, може навіть і титули творів, переклади яких з чужоземних мов потрібні по-українському. Ясна річ, що в цій програмі найдуть собі належне місце і красне письменство і праці з обсягу гуманітарних та прикладних наук. Та для того, щоб ця перекладна праця була продуктивною, позбавленою па­ралелізму і непотрібної затрати енерґії, треба внести до неї певні і корективи. Коли опрацювання плянів того, що саме слід пере­кладати, належало б авторитетним людям чи спеціяльно орга­нізованим для цього об'єднанням по кожній колонії окремо, з певним реґулюванням програми кожної з них міністром освіти, то одним із головніших корективів для уникнення паралелізму в перекладній праці було би оголошення в органах нашої преси відомостей про те, хто саме і над перекладом якої чужоземної книжки працює. Спеціяльна рубрика, заведена в еміґраційних пресових виданнях і такій інформації присвячена не одного од зайвої праці утримала б, на інші потрібні теми увагу його, як перекладчика, направивши.

 

Праця над створенням ориґінальної літератури

 

Ясна річ, що перекладами одними не можуть вичерпуватись наші творчі змагання в справі створення української книжкової лектури. Поруч з працею в цьому напрямку, повинна провади­тись напружена робота і в галузі створення власної ориґіналь­ної літератури. Розміри, характер і якість її залежати будуть од якости та підготовлености наукової тих авторів, що ми їх маємо серед нас. Не будемо зменшувати тих потенцій, що можемо тут зареєструвати; занадто часом себе понижуємо і поневіряємо тен­денційним нахилом до несміливости та перебільшеною оцінкою нашої мовляв би непідготовлености. Краще подбаємо про розви­ток тих можливостей, які посідаємо, і в реальні чини попробуємо з більшою енерґією їх перетворити.

Широким полем стелиться перед нами справа розпочатого вже створення ориґінальної української літератури в різних га­лузях науки. А проте ніколи не повинні ми забувати про необхідність популярних книжок для народу, підручників для наших шкіл, од нижчих почавши та вищими кінчаючи, і відповідної лек­тури, для цілей самоосвіти і позашкільного виховання. Потреба в такій літературі колосальна; вона неймовірно зросте, коли впа­дуть кайдани насильства і обману, якими покищо тримається на Україні чужинець-окупант. От через що в цьому напрямку треба з особливим напруженням працювати тим елементам еміґрації, що мають і відповідну підготовку наукову і хист бути авто­рами путящих підручників та книжок з обсягу загальноосвітньої літератури.

 

Опрацювання творів про країни, де перебуваємо

 

Зокрема в серії книжок, з цього обсягу, що власне на еміґ­рації можуть бути понаписувані, слід згадати про книжки, при­свячені історії та сучасному становищу тих країн, де перебува­ємо. Умовини перебування нашого на еміґрації, можливість без­посереднього пізнання і ознайомлення з різними сторонами жит­тя даної країни, одночасно з знанням мови її та літератури на­роду, що її заселює, одкриває можливість користування ширшим і різноманітнішим матеріялом для цієї мети. А тому було би див­ним і непробаченим, коли б ми повернули до себе „додому" без заготовлених рукописів на згадані теми і не поділились там сво­їми враженнями та всебічними знаннями в цій справі перед найширшою авдиторією, яку уявляє собою читач України. Не кажу­чи про популярну літературу для народнього чи шкільного вжит­ку, треба мати на увазі і ширші праці, чи збирання матеріялів до них, монографічно опрацьованих та присвячених різним яви­щам громадського, політичного, економічного, промислового і т. д. життя даного народу. Ми так мало знаємо, як собі прав добували інші народи, як вони живуть тепер, що відповідні інформації, в формі монографій чи журнальних розвідок виложені, у великій пригоді стануть поширенню круга наших відомостей та запізнанню українського читача з чужими країнами і народами.

 

Збирання книжок, газет і інших друкованих матеріялів для

нашої національної бібліотеки

 

Ще кориснішу працю в цьому напрямку ми перепровади­ли б, коли б по змозі привезли з собою якнайбільше книжок і інших друкованих матеріялів на різних мовах, як подарунок для нашої національної бібліотеки чи якихось українських наукових інституцій. Про це заздалегідь так само треба думати і кожну зручність використовувати, щоб цей обов'язок перед Батьківщи­ною виконати. Привезені книжки не будуть тільки збагаченням наших книгохранилищ, а не раз стануть до послуги нашим уче­ним, і нашим студентам в їхніх чи наукових студіях, чи підго­товчих до них вправах. Ясна річ, що для виконання цього обов'­язку не треба мати тих підготовчих даних, що їх мусить мати автор-еміґрант для самостійного написання книжки. Тут треба тільки почуття обов'язку, на яке здобудеться кожен морально здо­ровий патріот, член нашої еміґраційної сім'ї!

А зокрема було би дуже цінною річчю систематизувати той друкований матеріял, який знаходимо в чужоземній пресі чи літературі в питаннях, присвячених українській справі. Відповідні вирізки з часописів, статті по журналах і окремі книжки, при­свячені їй, — коли їх перевезти на Україну та до відповідних науково-публічних інституцій передати, неоціниму прислугу да­дуть авторам майбутніх монографій, розголосові чи історії нашої справи в міжнародніх стосунках присвячених. І для історії, і для ближчої сучасности матеріяли ці мають велику вагу, — тим більше про збирання їх треба пам'ятати нашій еміґрації.

 

Архівні пошукування

 

Ми не використали б всебічно нашого перебування за кор­доном, коли б не вжили відповідних заходів для ознайомлення з тими матеріялами, що маються в тутешніх архівах і бібліотеках і торкаються історії України. Ясна річ, що для такої праці треба мати спеціяльну наукову підготовку і інші відповідні дані. А про­те, ті наші невільні еміґранти, що науковим фахом своїм мають щось спільного з інтересами науки української історії, мусять ви­користати б слушну нагоду для висвітлення не одного явища нашої минувшости принаймні, як вона переломлялась у свідо­мості колишніх наших спільників, або ворогів, або так чи інак­ше заінтересованих в нашій минулій боротьбі за державність між­народніх обсерваторів. Пошукування, пороблені в свій час в швед­ських державних архівах небіжчиком Молчановським, а В. Липинським в польських архівах, як відомо, дали значні наслідки для нашої історичної науки і одкрили нові джерела для більш всебічного пізнання нашої минувшини. Коли І. Борщак, один з наших сучасних еміґрантів, ідучи слідами згаданих вище істориків, використовує тепер своє перебування у Франції, віднахо­дячи в тамошніх архівах цінні матеріяли, щодо епохи гетьманів Б. Хмельницького і П. Орлика, то треба тільки побажати, щоб і інші, підготовлені до таких архівних пошукувань, члени нашої еміґрації використали архіви інших країн для аналогічної мети. А ці архіви, як виявилось, таять у собі високої ваги наукові до­кументи і кличуть до себе наших дослідників. Не будемо ж упус­кати слушної нагоди, щоб із столітніх сховищ на денне світло витягти те, що нам досі було невідомим, а що таке велике зна­чення для нашої історії має!

 

Праця над засвоєнням наукових удосконалень

 

Світова наука і під час Великої Війни і особливо після неї збагатилась великими здобутками. На різних ділянках її осягнено цікавих відкрить, пороблено сміливі досліди, що відкрили нові перспективи, нові можливості, використовування сил матерії-природи для потреб чоловіка. І українському технікові, інжене­рові, хемікові і агрономові є чому повчитись, щоб свої знання поглибити і „останнє" нове слово науки пізнати. Відбудова про­мислового, господарчого життя України вимагає од нас великого напруження сил і творчости, а найбільш продуктивне і економ­не витрачання їх може бути переведене тоді, коли за допомо­гою засвоєних нашими фахівцями останніх наукових дослідів і методів, будемо уникати уживання старих способів і знаряддя. Пильні студії наших фахових сил в зазначеному вище напрям­ку будуть реалізовані після нашого повороту на Україну не тіль­ки для цілей господарчої відбудови її, а також і для потреб обо­рони нашої Батьківщини, а ця проблема, з огляду на деякі прик­мети наших кордонів, а також в зв'язку з новими завданнями і методами захисту їх, повинна притягти до себе увагу не тільки наших військових кругів, але й всіх фахових сил нації. Досвід Великої Світової Війни показав, що стратегія, як вище військове мистецтво, тільки тоді може пожиточних наслідків осягнути, ко­ли широко використовує придбання наукових дослідів і від­крить. Мільйонна армія без діяльної участи в її чинних операціях інженера, техніка, хеміка, в сьогоднішних умовинах військової боротьби, свого завдання виконати не може. От через що нам треба вже тепер про справи, зв'язані з обороною Батьківщини ду­мати, а фаховим силам еміґрації чуйно стежити за розвитком тих наукових дослідів, що їх можемо для цієї мети зужиткувати. Коли ж ми захотіли б спинитись над окремими галузями господарчої відбудови України, то тут прийшлося б висловити побажання, щоб не одна з них не щезла з поля нашої уваги і щоб уже сьогод­ні ті фахові сили, що ми маємо серед нас, опрацювали пляни праці в відповідних напрямках, взявши на увагу висловлені ви­ще міркування про потребу підготовчої наукової праці в огнищах европейської науки.

 

***

Є дві актуальні справи, що вимагають до себе пильної ува­ги з боку нашої еміґрації, — це справи заопікування нашим ін­тернованим військом і студенством.

 

Заопікування інтернованими

 

Вище вже згадувалось, що наші інтерновані вояки, не див­лячись на тяжкі умовини свого життя, схоронили в собі велику моральну відпорну силу супроти різних розкладових впливів і готові кожної хвилини стати до виконання своїх обов'язків перед Батьківщиною. Такий настрій наших інтернованих великого за­непокоєння завдає ворогам нашої державности, особливо ж большевикам і вони всіх сил вживають, аби здеморалізувати їх та роз­класти. З цією метою витрачаються величезні гроші: закладають­ся „ком'ячейки", розповсюджуються аґітаційні листки, газети, ширяться неймовірні провокації; переводиться загалом деструк­тивна праця, до розбиття нашої сили направлена. Та вороги на­ші не можуть похвалитися великими і бажаними для них наслід­ками своєї розкладової праці. В цілому і командири частин і ко­зацтво тримаються непохитно і по-лицарському переносять тяж­кі умовини свого інтернування. З огляду на велику вагу наших інтернованих частин, як кадрів майбутньої армії так потрібної для будівництва Української Держави, наше еміґраційне грома­дянство повинно оцю моральну силу інтернованих вояків ще біль­ше зміцнити та своєю увагою до потреб їхніх, своєю опікою над ними її поглибити, і незламною зробити. Інтерновані повинні зна­ти ту велику відповідальність, що її вони понесуть перед Бать­ківщиною, коли заломляться-захитаються; а відповідні групи еміґраційного громадянства не повинні забувати, що їх байду­жість до долі інтернованих і до тієї ролі, що її ці мають виконати в будівництві держави нашої, буде рівною, коли не більшою, в злочинності своїй.

Нашим інтернованим потрібна і матеріяльна і моральна під­тримка. Форми останньої можуть бути різноматніми: матеріяль­на допомога, постачання книжок, газет для бібліотек інтернова­них, шкільного приладдя для освітніх і спортивних вправ їх, чи­тання лекцій, рефератів тощо, — аби тільки була охота до цього і активна любов до братів наших, що стільки крови, праці і жертв поклали для нашої святої справи і що мають ще покласти їх в майбутньому для добра нашої Батьківщини! Та тільки коли бе­ремось до цієї справи, то мусимо пам'ятати її державну вагу і уникати в заопікуванні потребами інтернованих партійної чи яко­їсь спеціяльної тенденції. Військо не може бути знаряддям пев­ної партії чu угруповання; воно є здобутком цілої нації, цілої дер­жави, знаряддям її і чинником державного будівництва. Оцю ри­су в державній ролі війська і на еміґрації ми повинні виплекати перш усього в своїй свідомості, щоб потім, після повороту на Укра­їну, ще більш ідею цю цілому народові нашому прищепити.

Отже, заопіковуючись потребами нашого війська в умовинах інтернування, ми не маємо права керуватися в цій справі партій­ними мотивами, а тільки державні завдання понад усе повинні поставити. Той, хто такої вимоги не додержував би, показав би свою нерозвиненість державну і замість добра шкоду б загаль­ній справі завдавав! Хоч би навіть удавав при цьому „вовка в овечій шкурі", — все одно його розпізнають і на чисту воду не­чисту працю виведуть! Здоровий інстинкт державности, що його не раз уже виявляло наше військо, поможе йому на майбутнє по-­державному орієнтуватись в облудливих заходах партійної тенденційности, або ще гірш персональних амбіцій, хоч би в гру уві­ходили і певні „авторитети" чи зловживання ними, які в таких випадках фатально свій „вплив" і перебільшене ними самими „значення" гублять.

Зробити з нашого вояка фанатика української державности, але свідомого, освіченого — ось що повинно бути завданням не лише Головної Команди нашої, але й цілого громадянства, яке в міру сил своїх згаданій команді повинно в цьому напрямку спри­яти і допомагати.

 

Заопікування студентами

 

Подібно до інтернованих вояків і наше студентство заховало в собі моральну силу перед різними розкладовими впливами. Во­но відчуло той обов'язок, що на нього Батьківщина в цей момент поклала і ретельно за науку взялось, щоб використати примусо­ве своє перебування за кордоном з найбільшою користю для на­ціональної справи. Цей напрям і настрій серед нашого студент­ства не можна не привітати: він свідчить про зрозуміння ним і сучасного моменту в долі нашої державности і тих завдань, які спеціяльно ставить перед ними програма будівництва українсь­кої державности. А програма ця вимагає великої кількости сві­домих, інтеліґентних і працездатних будівничих, між іншим і нау­ково підготовлених до творчої державної праці. Становище нау­ки на Україні взагалі, а шкільно-наукових огнищ її зокрема, ось уже кілька років є загроженим, бо большевицька система і на них свою руйнуючу руку поклала, завдавши великий удар самій можливості функціонування університетів, інститутів, гімназій то­що. Почасти завдяки цьому спеціяльному „попечению" большевицької влади над долею нашої науки, а почасти завдяки еміґ­рації з України за кордон значної кількости її наукових сил, умовини розвитку там науки погіршали, а одночасно погіршали і можливості нормального навчання нашої молоді в гімназіях, уні­верситетах, інститутах тощо. Коли все оце взяти на увагу, то ма­тимемо певні браки, недостачі, надщерби і щодо кількости і щодо якости тих молодих діячів, що їх за цей час московської окупа­ції видадуть наші вищі та середні школи. І ці браки та діри знов же ж повинна в міру сил своїх заповнити еміґрація, власне мо­лодші елементи її. За всяку ціну студентство мусить іти до чужо­земних університетів, політехнік, і спеціяльних академій, щоб прой­ти систематичний курс наук і повернути на Україну підготовле­ними до тієї ролі, яка їх там чекає.

Старші елементи нашої еміґрації повинні в цій справі якнай­більшу допомогу й матеріяльну й моральну подати молодшим, а останні мусять дати собі звіт в тому великому обов'язку, що на них падає в цей переломовий період нашої історії і не гаяти часу для всебічної підготовки до виконання обов'язку.

Справа навчання нашої студентської молоді за кордоном ос­тільки широка, що вимагала би спеціяльних, ширше уложених міркувань. Тут можна обмежитись тільки побажанням, зверне­ним до студентства: учіться, не гайте часу! Візьміть з закордон­них огнищ науки якнайбільше, перетворіть засвоєне і набуте якнайглибше! Пам'ятайте, що ви відновляєте давню і світлу тра­дицію 16-17 в. в. нашої історії — безпосереднього контакту Украї­ни з культурними країнами на ґрунті науки і освіти, а тому до­давайте до відновленої традиції і ентузіязму молодечого і нашої національної упертости, щоб створити симбіозу емоції і розумової праці, яка може видати прекрасні і пожиточні наслідки. Для молодої держави нашої потрібен інженер і аґроном, педагог-навчитель і лікар, дослідувач з обсягу гуманітарних наук і працівник в дільниці прикладного знання, — скрізь чекає величезне поле праці.

 

Праця серед національних меншостей-еміґрантів з України

 

Ставлячи перед собою завдання аґітаційно-інформаційні про наші державні змагання серед чужинців, перепроваджуючи певну працю над собою для здобуття освіти і громадського досвіду в цілях найдоцільнішої участи нашої в будівництві Української Дер­жави, наша еміґрація повинна не забути ще про одне завдання великої державної ваги. Маємо на увазі перебування за кордоном численної еміґрації, що територіяльно є українською, а належить до національних меншостей населення України. Серед цих кругів еміґрації певні елементи живуть ще старими поглядами та надія­ми на єдину Росію, гадаючи, що українська справа не може бути розв'язана в тій формі незалежної Української Держави, за яку ми обстоюємо та за яку стільки жертв поклали. Згадані елементи часом навіть ворожу аґітацію серед чужинців проти наших зма­гань провадять, гадаючи, що таке поводження може безкарно для них минути. Коли діяльність одних з цієї групи пояснити можна егоїзмом, що часом добре оплачується з принципіяльно ворожих нам кіл (хоч би авантурника Моркотуна пригадаємо), то неґативна позиція інших знаходить своє зрозуміння просто в ізольованості їхній від нашого організованого життя та в нехту­ванні з нашого боку тієї уваги, яку ми повинні цій групі присвя­тити. Завдання української еміґрації в стосункові до них полягатиме в тому, аби повернулись вони на Україну не явними чи тайними ворогами нашої державности, а державне підпорядкованими та чесними громадянами Української Держави. Інтереси держав­ної педагогіки цього вимагають од нас, незалежно од інших мо­тивів, ще й через те, що з-поміж цієї групи еміґрантів є чимало різних фахових сил, як от інженерів, техніків, промисловців-фабрикантів, фінансистів тощо, участь яких у державній будівничій праці була би корисною не тільки там, на Україні, а вже й тут на еміґрації, — в тій підготовчій праці, яку еміґранти для повороту на Україну повинні провадити. Додержуючи певного такту, ми могли би ближче до них поставитись, а далі втягти їх в круг на­ших плянів, інтересів державних, і вже тут поволі зробити їх, чинними в переведенні тієї програми праці, яку накреслено вище і яку за їхньою участю, можна би було де в чому поширити. Зав­дання це не є непоборимим для нас — отже і його треба на увазі мати в загальній програмі нашої діяльности на еміґрації. Ясна річ, що піднятись реалізації цього завдання повинні ті особи чи угруповання наші, які мають більше співзвучних точок і інтере­сів з названими групами територіяльно української еміґрації, а тому скоріше знайдуть спільну мову для установлення зв'язків з ними.

Не виключеною була би можливість, після доконання відпо­відної праці в стосункові хоча би до окремих осіб чи угруповань з цієї категорії, практичної участи їх в деяких справах невідклад­ної ваги.

 

Видавництво книжок

 

Однією з таких справ є організація видання українських кни­жок. Правда, дещо в цій справі провадиться нашими видавництва­ми, що не припинили своєї діяльности за кордоном, а в міру сил своїх підживляють її. А проте сказати треба, що в цілому її не можна не визнати малозадовольняючою наші потреби в своїй книжці. Та воно й не дивно: наші видавництва не мають великих оборотних капіталів для ширшого розвитку своїх видавничих операцій; коли ж узяти на увагу, що значний відсоток накладу вони повинні тримати на складах до ліпших часів, бо ринок збуту виданих книжок через валютові ріжниці та обмеження в перетранспортовці їх на Україну є дуже звуженим, то зрозумілою ста­не та млявість, яку треба признати загалом за видавничим рухом нашим на еміґрації. Енерґія окремих людей, як проф. Огієнко (видавництво „Українська Автокефальна Церква") або Є. Ви­ровий („Катеринославське Видавництво") часом переборює труд­нощі і дає доказ, що й з малими грошовими засобами можна вели­ке діло провадити і значних наслідків осягти, а проте ці прикла­ди небагато мають наслідування. Тим часом потреба видання ук­раїнських книжок, як зазначалось раніш, набуває значення дер­жавної загальнонаціональної проблеми, і може бути в цьому маштабі доконана тільки тоді, коли еміґрація дасть собі ясний звіт в тих наслідках, що з сучасного становища видавничої справи випливають. З огляду на це, — притягнення до цієї справи ува­ги заможніших кругів, „фінансової", мовляв би, еміґрації, може відкрити для неї певні можливості реалізації своїх капіталів для справи з комерційного боку певної, але щодо зисків то пристосо­ваної до повороту на Україну. В кожному разі певні пошукування і енерґія в цьому напрямку повинні бути пророблені принаймні окремими рухливими одиницями нашого громадянства, і не мож­на думати, що передчасний песимізм тут був би оправданий.

Очевидячки, що не можна тільки на цих можливостях буду­вати програму видавничої діяльности. Згаданий вище приклад успішних зусиль окремих осіб, що з самопосвятою і незначними засобами уміють значних наслідків доходити, може бути за вка­зівку і для праці інших наших прихильників та робітників на полі видавничої діяльности. Зрозуміння ваги цієї справи, почуття обов'язку перед Батьківщиною, ініціятива рухлива підскаже певним кругам нашої еміґрації ті технічно-організаційні засоби, за допо­могою яких, можна видавничий рух оживити і таким чином одну з великих потреб нашої національної програми коли не цілковито задовольнити, то хоч принаймні дещо значнішого в цій справі зробити.

 

***

 

Організація справи видавництва книжок є остільки справою великої ваги, що центральні і місцеві об'єднання нашого еміґраційного громадянства повинні б спеціяльний податок на своїх членів покласти і обов'язати їх до виконання цього обов'язку. Правда, живемо ми в страшних злиднях, не маючи часом засобів матеріяльних для задоволення елементарних життьових потреб. Та про­те і в таких умовинах перебуваючи, колективними зусиллями зможемо певних цілком реальних наслідків досягти. В наших таборах для інтернованих в цьому напрямку зроблено чимало цінного. Нехай же приклад наших вояків потягне за собою здо­рове наслідування і серед інших груп нашої еміґрації, що в кра­щих умовинах життя перебувають! А найпаче треба звернути увагу на тих членів української еміґрації, що зуміли орієнтуватись в обставинах перебування на чужині і навіть зручно приспособитись до них. Дехто з таких „американізованих" еміґрантів, і не їдучи в країну долярів, досить добрий заробіток для себе знайшов, з якого не тільки на прожиття вистачає, а ще й лишки великі за­лишаються. Є окремі особи, що кинулись у вир спекуляції, комі­сійних операцій тощо і „грубі гроші" на цьому заробили, не пе­рестають і далі на чужоземному полі „комерційний геній" нашої нації виявляти. Громадянською опінією, моральною пресією мож­на поставити таких людей в умовини, серед яких виконання ними податку на потреби організованого життя нашої еміґрації взагалі, а на видавничу діяльність її зокрема, буде для них актом обов'яз­ковим, само собою зрозумілим, а нехтування ним — потягло б неприємні небажані для них наслідки. Під загрозою громадянсь­кого суду чи бойкоту, в разі непідпорядкування обов'язуючим пос­тановам еміґраційних об'єднань чи їх екзекутив, — такі заможні­ші особи примушені будуть думати не тільки про свої власні гро­шові інтереси, а й про виконання обов'язків своїх перед Батьків­щиною.

 

Заходи біля власної організації еміґраційного громадянства

 

Ясна річ, що всі завдання, які стоять перед українською емігґрацією в праці її за кордоном для добра Батьківщини, можуть бути успішно доконані тоді, коли ми будемо організовану, а не розпорошену еміґрантську масу з себе уявляти. Не можна ска­зати, щоб ми не мали такої організації. Еміґрантські наші коло­нії, що існують в різних державах, мають свої комітети, ради і інші екзекутиви, за допомогою котрих нормують своє життя і по­чувають себе більш-менш не розбитими на чужині. Деякі еміґ­рантські об'єднання, як от Національний Союз або Товариство Прихильників Ліґи Націй, Спілка Українських Інвалідів і Союз Українських Жінок виявляють ширшу діяльність і чимало ко­рисного зробили серед співзвучних угруповань міжнароднього ха­рактеру для нашої справи. Деякі місцеві еміґраційні об'єднання, як от в Чехії, Польщі і Німеччині, зуміли виявити активну ініціятиву в справі приміщення нашої молоді до місцевих вищих шкіл і спромоглися дістати для цієї справи грошові засоби. В Чехії до­сягнено навіть згоди уряду на організацію Української Аґрономічної Академії в Подебрадах, яка й почала функціонувати з по­ловини 1922 року, давши можливість побирати фахову науку більше як 300 студентам з нашої еміґраційної молоді. Український Центральний Комітет в Польщі розпочав енерґійні заходи в справі організації курсів українознавства для тих наших сту­дентів, що побирають науку в польських вищих школах Варшави. Все це факти позитивного характеру, які тільки привітати треба. А проте, поруч з такими фактами в житті наших еміґраційних колоній маються і такі, що не відповідають інтересам здорового співжиття та незакаламученої атмосфери. Не одно, для прикладу кажучи, з діяльности Українського Празького Комітету слід нап­равити та з ужитку вивести. Втручання дріб'язкове декого з екзекутиви згаданого комітету в керування Академією Аґрономічною закаламучує ту атмосферу, яка створилась біля цієї корисної і цін­ної справи, а тому, коли такі факти мають місце, то їх громадсь­кою дорогою треба усунути. Не завжди під плащиком „безпартійности" та „аполітичности" справді таяться об'єктивність і толе­рантність. Не зовсім відповідає вимогам цим напр. орган Празь­кого Комітету „Нова Україна", що фактично в значній мірі відби­ває на собі ідеологію та тактику певного українського угрупо­вання, представники якого відограють активну ролю і в екзекутиві комітету і в редакції згаданого органа. Нічого не можна ма­ти проти видавничої діяльности окремих політичних партій чи угруповань. Вони потрібні і мають певну цінність, як вияв їхньої дійсної сили і життєздатности, як показник тих творчих фермен­тів, різнородність яких тільки збагачує життя нації взагалі, а еміґрації її зокрема. Для ілюстрації пригадаймо хоч би видання „Соціялістичної Думки" (органа У. С.-Д. П.) заходами українсь­ких соціял-демократів, або видань .,,Союзу Української Державности" („Проект Конституції Української Держави" або цінний „Економічний Збірник"). А проте прикре враження справляють ті об'яви життя громадського даної еміґраційної колонії, де люди, користуючись технічними сприятливими умовинами, надуживають їх, не той характер надаючи цим об'явам, що їх в дійсності дана наша колонія має.

Більш пляново переведена організація еміґраційних сил, роз­ташованих в даній країні, безумовно внесе корективи в дотепе­рішні хиби організації еміґрації і полагодить чи усуне не одну дисгармонію її життя та діяльности. Як ідеальне завдання для своєї праці кожна еміґраційна колонія повинна поставити собі: а) точний підрахунок своїх членів і б) установлення постійного зв'язку з ними. При осягненні цих умовин екзекутивні органи з меншою затратою сил зуміють перевести спеціяльні практичні завдання в справі: а) філантропічно-громадської допомоги незабезпеченим своїм членам, б) підшукування їм заробітку, в) уділення їм медичної допомоги і допомоги для переїздів з однієї краї­ни до другої, коли це потрібно, г) уділення їм своєчасно інфор­мації про загальноукраїнські справи або про справи, що торкають­ся життя даної еміґраційної колонії і. т. д. Ясна річ, що міцніша організація еміґрації вплине на піднесення моральної якости її і створить серед неї здорову атмосферу, в якій легше і з більшими позитивними наслідками можна буде переводити всі ті відпові­дальні обов'язки, що, як частина загальної програми нашого дер­жавного будівництва, покладаються українською нацією на емігґраційні її об'єднання, що їх в загальних рисах зформульовано було вище.

При умовинах контактного зв'язку між екзекутивами окре­мих еміґраційних центрів можна досягти і більшої єдности в ді­яльності усієї еміґрації та максимального напруження цієї діяльности по зазначених раніше напрямках. Завданням уряду буде надати цій діяльності ясний державний характер, але умовини, необхідні для цього, полягають перш за все в усталенні організа­ційних підстав еміґраційного життя. Отож до цих точок і повин­на увага морально-здорових елементів еміґрації бути направлена. На щастя — зіпсуті, державне недисципліновані елементи уяв­ляють собою порівнюючи незначний відсоток нашого громадян­ства, а через це йому легше собі раду дати з тим угрупованням чи особами, що своєю непідпорядкованістю, хворою амбіцією і пі­дозрілою тенденцією закаламучують ясні цілі еміґраційних зав­дань.

Так звані „авантури", яких підіймалися різні пройдисвіти на еміґрації або „невмєняємі" політично особи з метою внести замішання в наше життя або підкопати провокаційними засобами повагу до здобутих нами державних цінностей, не дивлячись на певну енерґію з боку цих осіб, знаходили швидко опір, з боку більшости нашої еміґрації і суворий осуд для себе. Можна бути певним, що при більшому ступені організованости її, повторення таких явищ буде неможливим, а коли б хтось і пробував їх відно­вити, то швидко переконався б в недоцільності подібних заходів.

 

***

 

Висловленими вище увагами не можна звичайно вичерпати всіх завдань, що стоять перед нашою еміграцією. Та автор і не ставив собі універсальної мети в цій справі, поминувши свідомо деякі моменти великої ваги, як от установлення зв'язків з Украї­ною та технічно-організаційна допомога нашому рідному насе­ленню в боротьбі його з окупаційною московською владою і подібні йому, що вимагають інших шляхів і іншого місця для свого освітлення. Той, кому близько на серці лежить власне ця форма праці на еміґрації для увільнення нашої Батьківщини, зуміє свій інтерес в цьому напрямку здійснити і свою любов, почуття обо­в'язку перед нею в чинні акти втілити.

„Героїзм" ширших кругів нашої численної еміґрації в спра­ві наближення так бажаного для всіх нас часу, коли впадуть кай­дани московсько-большевицької неволі, що ними скуто волю українського народу, полягає в тому, аби ця еміґрація не розклалась морально, а, навпаки зміцнила свою одпорну силу і ужиткувала пожиточно час свого примусового перебування за кордоном.

 

* Повний текст брошури, що її видав Петлюра під псевдонімом О. Ряст 1923 р. Друкарня т. Щипіорно.

 

 NEXT