Людмила Шевченко: «Є енергетичний зв’язок між Шевченком і його малою батьківщиною»

Людмила Шевченко: «Є енергетичний зв’язок між Шевченком і його малою батьківщиною»

Духовні світочі нації, її пророки, що віддали життя задля відродження свободи й культури народу, — «це візитна картка» тієї чи іншої держави у світі. Символом англійської культури став Шекспір, німецької — Гете, російської — Пушкін, польської — Міцкевич... В українців є постать, котрою можемо пишатися перед Богом і людством, — це Тарас Шевченко. Сама фізична (Кобзар був у кожній хаті в найстрашніші для українців часи!) і, головне, духовна присутність Поета у свідомості людей допомогла зберегти націю. Саме Шевченка непохитне стремління до волі надихало інакодумців щороку, ризикуючи свободою, виходити на маніфестації 22 травня, в день перепоховання Кобзаря, і наближати цим омріяну незалежність України. Але ж геній — не лише предмет гордості. Його присутність у нашому житті (якщо вона реально є!) безмірно нас зобов’язує. Звичайно, приємно і комфортно покладати квіти до пам’ятників Кобзарю, виголошувати піднесені слова на Шевченкових святах. А ось якою є справжня ситуація в тому єдиному на весь світ, неповторному, священному для кожного з нас куточку землі, звідки малий Тарас пішов у безмежний світ, на батьківщині Кобзаря — в Моринцях, Керелівці, Будищах? Як працюється там людям, котрі за покликом серця віддають себе збереженню шевченківських святинь? Звідки беруться там оці духовно-енергетичні ресурси, без яких сучасному українцеві жити неможливо? Як розмежувати щире поклоніння Кобзареві й тонко приховане лицемірство? Про все це йшлося на зустрічі в редакції «Дня» з директором Державного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», самовідданою, патріотичною, дуже скромною людиною, нарешті, напрочуд чарівною жінкою, пані Людмилою Шевченко.

«Всі абстрактні поняття мають конкретні прояви»


– Оскільки це не офіціоз, а щира розмова, і нам дуже приємно, що у нас такий високий гість, оберігач святих для кожного українця місць. Пані Людмило, розкажіть, будь ласка, що, власне, собою зараз являє цей заповідник?

— На сьогодні батьківщина Тараса Шевченка (як пишуть, «у тім краю земля до неба горнеться») об’єднує три села Тарасового дитинства, де розгойдувалась колиска юного Шевченка: Моринці, Керелівку (Кирилівку) і Будищі. Основою нашого теперішнього заповідника (він працює десять років) був літературно-меморіальний музей у селі Керелівка, в садибі батьків Тараса. Саме там він зробив свої перші кроки, пізнавав людей, насамперед самого себе, а потім вже пізнавав світ. Моринці ж — це відтворення хати Копія, де, власне, народився Тарас Шевченко, і хати діда по матері Якима Бойка. Ці хатини стоять межа в межу, і вони є символом початку життя. Так сталося, що Тарас народився у Моринцях, але ще двох років не було йому, коли батьки переїхали до Керелівки. Бо їм доводилося їздити від села до села, і врешті, купивши за 200 карбованців асигнаціями хату в Григорія Кирилюка, батьки вже залишилися жити в Керелівці. Тут жив і юний Тарас до 14 років. Будищі ж — це маєток, літня дача Павла Енгельгардта, який володів селами Тарасового дитинства. Енгельгардт був людиною військовою, приїжджав сюди, на середню Наддніпрянщину, аби відпочити, полювати, набратися позитивної енергетики. Справді, особливо затишно в Будищах, і саме туди 14-річного Тараса забрали козачкувати. Далі — Варшава, Вільно, Петербург... Але згодом тричі Тарас Григорович приїздив до Керелівки.

Знаємо, що за рік до смерті у своїй автобіографії Тарас Шевченко написав: «Я родился в Кирилловке». Отож, поміж Моринцями й Керелівкою з давніх давен є своєрідне «змагання». В метричній книзі Моринець написано, що у сім’ї Григорія й Катерини Шевченків-Грушівських народився син, ймення йому нарекли Тарас. Але ж існує і отой автобіографічний запис 1860 року... Отже, сюди, на батьківщину, Тарас Григорович приїздив тричі: у 1843, 1845 і вже після заслання, у 1859 роцi. Я хочу показати дитячу книжечку «Садок вишневий коло хати». Тут є поезії саме про наші місця: «Мені тринадцятий минало», «Село, і серце одпочине»... Всі абстрактні поняття мають конкретні прояви. І я згадую, що Шевченко далеко на чужині писав братові своєму Микиті: «Ходжу по цьому сірому Петербурзі, а душею, думками весь у Кирилівці. Мені б солов’я, побачити тебе, Кирилівку...» Є такий незримий, але дуже відчутний енергетичний зв’язок між Шевченком і його малою батьківщиною.

Сприймаєш все «на відстані сльози...»


— А як ви стали берегинею цих місць?

— Нічого незвичайного. Я родом з Шевченкового (так з 1929 року зветься наше село). Закінчивши школу, вступила до Київського університету, на філологічний факультет. На той час це був єдиний університет імені Тараса Шевченка! Повернулася додому, почала працювати в музеї, потім було створено заповідник, і з 1995 року я його очолюю. У нас на сьогодні збережена хата дяка, перший «університет» Тараса Шевченка. Це пам’ятка другої половини XVIII ст. Зараз вона відреставрована, і саме ця хата вказує на історичний центр села. У Моринцях є чумацька хата (середина XIX ст.). А в музеї експонуються речі батьків Тараса: стіл і лава з батьківської хати; камінь з могили батька. Є речі, які належали старшому братові Микиті. За батьківським заповітом йому заповідана садиба, де розташований музей. Внучатий племінник Тараса Шевченка Харитин Прокопович (незрячий) був доглядачем цієї території. З 1929 р. місце визначалося як меморіальне. Перша книга вражень датована саме 1929 роком. У 1932 році вперше в ній було написано: «В цьому місці потрібно заснувати заповідник», а в 1939 році відкрився музей. Щодо родичів: брати і сестри Шевченка отримали вiльну, але без землі.

— Це сталося 1861 року чи раніше?

— Варфоломій Шевченко, родич Кобзаря, цим питанням дуже багато займався, він хотів — і Тарас Григорович писав про це у листах — допомогти родині. Але родину відпускали без землі, вони не погоджувалися. А потім у 1861 році, ясна річ, всі стали вільні.

— А від маєтку Енгельгардта що-небудь залишилося?

— Так. Будинок літньої дачі; помешкання, де працювала челядь й управитель («маєток управителя»), і винний льох. Ще є два дуби, приблизно 600 і 800 років.

– Людмила, а ви бачили, як люди у вас на очах змінювалися, відвідавши Моринці, Керелівку, Будищі?

— Так. Людина ставала більш справжньою... Крім святинь, які ми згадували, є ще дві для Тараса Григоровича найдорогоцінніші — це могили матері та батька. І, ясна річ, що для кожної людини є на землі такі місця, де тримаєш все оголеним нервом, де сприймаєш все «на відстані сльози».

«Відкриття» Шевченка


— Так, але є дуже багато людей, які щось читали про Шевченка. Проте, ступивши на цю землю, вони все відчувають інакше. Тому важливим є не просто читати, а побувати на батьківщині Кобзаря.

— Пам’ятаєте, як казав Володимир Винниченко: навчити любити ближнього — це те саме, що навчити біляву людину бути чорнявою від природи. Дійсно, якщо людина йде до поета відкрити щось нове, вона зможе відкрити. Якщо іде із знаннями поезії Тараса Шевченка — вона відкриє для себе і яр, і поле, і тополю, і «над криницею верба схилилася, мов та журба...» А наші сади!!! Садок — це втілення і людської праці, і філософії, адже яблуко — філософський плід. І разом із тим — це краса. Тарас Григорович про батьківський сад написав: «Бачив я порядні сади на своєму віку, але і Уманський, і Петербурзький і шагу не вартий у порівнянні з батьківським. Густий, темний, тихий...» Так, малому Тарасові там гарно було. Адже в 9 років не було мами в нього, а в 11 — і батька. Звісно, що тяжко жилося, але хлопчик спроможний був осягнути велич природи. Може тому, що поруч був дід Іван — потужний, могутній, кремезний, як отой дуб у Будищах, надійний чоловік, блискучий оповідач. А Тарас все у себе вбирав, ніби згусток енергії.

— Ви кажете, що кожен має відкривати для себе свого Шевченка, а ким він є для вас?

— Постать Тараса Шевченка надзвичайно багатогранна. Ми всі десь на шляху до розуміння генія. Не можу із впевненістю сказати, що я вже все знаю про Тараса Шевченка. Є дуже цікавий черкаський дослідник Василь Кухаренко, його праця зветься «Незбагнений апостол». Не «незбагне нний», це те, що зрозуміти не можна, а «незба гнений» — тобто шевченкові образи весь час відкриваються нові й нові. Не нами відкрито, що все тримається на ліричних почуваннях, на любові до ближнього, до природи, на коханні. Але є думка, що любов, кохання — це просто хімічна реакція в якійсь півкулі головного мозку — не більше того. Стає сумно. Так не можна. Ясно, що талант не можна пояснити таким схематичним розкладом. А для мене, кириличанки, для людини, яка ходить тими самими стежками, це відчувається ще яскравіше. Відкриваєш «Кобзар» — а там на кожній сторінці, у кожному рядку рідні краєвиди. Шевченко для мене — народний філософ. І надзвичайно смілива і чесна людина, що українцям, на жаль, не дуже властиво — ми часто любимо прикрасити, похитрувати. А він концентровано бачив суть. Який центральний твір Тараса Шевченка у моєму розумінні? Це «І мертвим, і живим, і ненарожденим...». Там ми можемо прочитати й історію українського народу, і психологічні моменти є, і разом з тим подана майбутня перспектива і перестороги пророчі... На жаль, не прислухаємося, не читаємо... А все ж написано там.

Ми ніяк не можемо визнати себе українцями


— Поговоримо тепер про, можливо, більш прозаїчні, але не менш реальні речі. Як живе музей, чи багато людей там буває?

— Заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» — це державна бюджетна установа, у нас працює 38 людей, на балансі 27 гектарів землі. Це небагато для заповідника, але вимагає великих затрат сил і енергії. Працюють тільки люди, які дійсно люблять цю роботу і віддані справі. Фінансуємося ми з обласного бюджету Черкаської області.

— I оце «національна святиня»!.. З приводу кожного шевченкового ювілею ллються потоки меду, патоки, пафосних слів! Але ще жоден гуманітарний віце-прем’єр не поставив питання, що це національний заповідник, і отже, фінансуватися мусить iз держбюджету!

— Але ми поки ще не є національним заповідником...

— Правильно. Так я й кажу, що треба присвоїти вам статус національного.

— Це питання порушується вже рік. У відповідь зустрічаємо різні перепони: то у Мінекономіки, то в Мінкультури...

— Знаєте, яка головна перешкода? Ми ніяк не можемо визнати себе українцями.

— А ще запитують так: а які у вас є справжні шевченкові експонати? Чи є у вас автограф Тараса Шевченка, чи є у вас той чи інший папірець? Відповідаю: у нас є те, що не можна увібгати в музей, — небо, земля, могили предків, ота аура, якої ми не бачимо . У нас все вкрай матеріалізовано, на жаль... Але ми живемо у матеріальному світі, і ентузіазм є ентузіазмом; втiм, має бути матеріальне заохочення. У нас найменша зарплатня, яка тільки може бути, та дякуємо всім на світі, що вона ще виплачується.

— Скажіть, а скільки отримує директор заповідника і його працівники?

— Директор заповідника за штатним розписом отримує 280 гривень. Працівники рівнем нижче — 180 гривень.

— Це дуже красномовний факт. Бачимо, як до цієї святині ставляться насправді.

— На сьогоднішній день ми маємо так звані платні послуги і, відповідно, спецрахунок. У цьому році заробили 12 тисяч гривень, і всі гроші з цього рахунку ми пускаємо на потреби музею.

— А зі столиці приїдуть, ще й порадять, що треба зробити. І скажуть: те не так, і це не так...

— А з бюджетних асигнувань виділяється тільки заробітна платня, нарахування на неї і енергоносії, тобто вугілля. Це 6 тисяч гривень на рік.

— Із запланованого який відсоток надходить?

— Десь 40%. Решту покриває власний рахунок. На сьогодні основна проблема в тому, аби зробити водогін, щоб нормально функціонував великий комплекс музею. Це ж не просто один музей, там є допоміжні будівлі, де працюють наші люди. Час перешивати дах на хаті батьків, відтвореної у Керелівці. А у Моринцях взагалі катастрофа: на сьогоднішній день у нас люди працюють практично на вулиці, тому що немає спеціального приміщення. Є потреба фінансової підтримки...

— Переосмислення підходів...

«Щось не так у «датському королівстві»!


— Друге — треба комплексно підходити до вирішення проблем. Коли, наприклад, іде відбудова, потрібно думати і про те, як тут будуть працювати люди. Ми маємо достойно виглядати, а якщо вийде працівник у валянках, у кожусі та стане розказувати про високу духовність — це не зрозуміють. У даному випадку матеріальне і духовне має бути збалансовано. Синонімом слова «культура» в Україні стало слово «проблема» . Щось не так у «датському королівстві»! Не треба зайвий раз розказувати, що ж таке культура, починаючи від внутрішньої культури людини — до поняття цивілізації загалом. І насамперед людей, які приїжджають до нас, цікавить, хто ми є такі по духу, за своєю історією. І раптом — культура перейшла в розряд «та інше». Моє глибоке переконання, що культура має стояти у перших рядах як стратегічний напрям розвитку молодої держави. Акцент має бути зміщений.

— Справді, якщо говорити просто і по суті, то скільки поколінь мріяли про волю для України. А Тарас — та людина, яка здобувала волю, бо не могла інакше жити. І тепер чудом, за збігом обставин, ця воля в Україну прийшла. Що ми з нею робимо?

— Не вміємо розпоряджатися грамотно. Але є державні мужі, є люди, які мислять стратегічно, і я б хотіла, щоб це було почуто ними, — на культуру потрібно звернути увагу перш за все.

— Ми дуже любимо 9 березня, в день народження Тараса Григоровича, покладати квіти, говорити красиві слова... Ви назвали вражаючі цифри злиденного фінансування. А чи зверталися ви до урядовців?

— Розумієте, все ж таки є галузь, є Міністерство культури, яке розробляє ставки, тарифні сітки. І коли прийде Людмила Шевченко, почне звертатися до урядовців...

— Я думаю, що у Людмили є абсолютне розуміння, як повинна функціонувати держава. Кожна українська чесна, скромна людина думає так: там, нагорі, сидять люди, які повинні розуміти... І на цьому великі три крапки. А от ми, журналісти, розуміємо, що ці три крапки повинні бути заповнені великими поштовхами знизу, збоку. Журналісти повинні атакувати кожного урядовця і казати: «А що ти зробив? Що ти міг ще зробити? Чи ти це зробив пріоритетом?» Щоб їм не було куди діватися, щоб вони «крутилися, як в’юни на сковорідці».

— Золоті слова. Якби ще була зустрічна реакція...

— Реакції одразу не буде, але потрібно їх «брати за горло», і так чи інакше це треба робити, тому що це пострадянські люди.Ми обов’язково надрукуємо всі ваші рахунки. Я ще хотіла спитати: у нас є багато фондів, є доволі потужні діаспорні громадські організації, в яких інше ставлення, але вони не знають, як конкретно можуть допомогти...

— Насамперед їм слід відгукнутися, сказати, хто вони є. Ми відкриті до співпраці.

— А у вас є можливість, наприклад, приймати пожертви?

— Є.

— Тобто вам не забороняють, а то у нас Василь Іванович Полтавець казав, що не дають заробити...

— Зараз намалюю ще одну ситуацію. Моя установа є неприбутковою бюджетною установою. Що це означає? Ми складаємо кошторис, розписалися за свою роботу, і держава нам виділяє всі ті суми. Тільки те, що заробили, й маємо. І через те ми зверталися до видавництв щодо реалізації «Кобзаря». Як ви уявляєте собі Музей Тараса Шевченка без цієї книги? Але ж дарувати ми її не можемо — ми можемо видавати. Та покажіть мені людину, яка видасть «Кобзар» за просто так? А реалізовувати не маємо права, бо ми неприбуткова організація. Відкриваємо торговельну точку, платимо 340 гривень, щоб наші відвідувачі виходили з музею із «Кобзарем», але разом із тим усі наші спецкошти обкладають податком! Мені вигідно це робити? Якийсь час ми ще поторгуємо «Кобзарями», а потім змушені будемо закрити цю «точку».

— Тобто ви не лише не фінансуєтесь, а й обкладені податками.

— Так, і це відразу викликає цілу низку перевірок.

«Ми тут доторкуємося до вічності»


— Нашому суспільству («День» про це багато разів писав) потрібен психоаналітик. Треба звільнитися від хворобливих бажань всюди засунути щупальця, перевірити кожного живого...

— Державна політика в цьому плані не просто незрозуміла, вона важка для сприйняття. Я кожного понеділка проводжу наради, збори, дивлюся на своїх людей, розповідаю їм про наші плани, перспективи на наступний тиждень. Я їм весь час буквально насаджую позитивне мислення: пишаймося, нам надзвичайно поталанило, бо ми працюємо в місці, куди люди, можливо, мріють приїхати раз у житті! Ми тут доторкаємося до вічності. Все минуще, все пройде, і ми пройдемо. Та зараз ми маємо за честь представляти те, що відібрано часом. Але одразу ж виникають фінансові проблеми...

Лариса Івшина: — Ви вже сьомий рік на своїх худеньких плечах у цей непростий час утримуєте музей — я бачила, на якому рівні енергії відтворювалося все, скільки любові вкладено. А що робилося у мене в душі, коли побачила скульптурну композицію «Я пас ягнята за селом», і того хлопчика, який пішов iз батькової хати... З яким смаком, з якою душею все виконано! А ці речі з хати дяка! Я вважаю, що такі люди, як Людмила Шевченко, — еліта нашого народу. А у вас є якась нагорода, відзнака, хоча б грамота, можливо, премія?

— Незручно про це говорити, але я маю звання заслуженого працівника культури. Воно було присвоєне мені за працю останнього періоду. В нас проведені великі ремонтно-реставраційні роботи, відреставрували хату дяка. Хатина вже склякала по самі вікна, «просила» про допомогу, і тоді відбулася велика благодійна акція десяти комерційних банків України і Національного банку. Ми зберегли все завдяки фахіцям Укрреставрації. Це була дуже велика робота, одразу працювали у 1998 — 1999 роках 32 бригади, люди з багатьох регіонів України, насамперед наші черкащани. Ми почали роботи в жовтні, в березні вже була відкрита експозиція, а до 22 травня будинок був повністю відновлений. Дома я тоді майже не була, їздила — Київ, Черкаси, Керелівка, Моринці... Але більшої наснаги від життя, як у той період, ще не відчувала.

— І заслужений працівник культури в нас отримує за штатним розкладом 280 гривень.

— А що робити? «Бесприданница».

— Чи є статистика, скільки людей вас відвідують? Чи зручно підїжджати до заповідника, яка інфраструктура?

— Якби все робити за сьогоднішніми європейськими стандартами, це вимагало б багато грошей. Ми маємо в середньому від 20 до 22 тисяч екскурсантів на рік, менше не буває, але може бути більше. Зростає число у ювілейні роки. Готелю немає; покажчиків на дорогах немає! Я була депутатом районної ради, і на сесії говорила: коли люди будуть їхати, особливо вперше, вони не повинні блукати, поставiмо знаки. І одного разу їду з Києва, бачу — є покажчики «Шевченкове», «Моринці», але вказівники переплутали, спочатку йде Шевченкове, а потім Моринці. Ясна річ, що потрібно, аби де було людям перепочити, попоїсти. І як на мене, це мають бути страви української кухні: обов’язково дуже смачні, на високому естетичному рівні. Має бути так, щоб людина, яка їде своїм авто, обов’язково заправила його, і щоб дитина змогла перепочити. Це повинно робитися у комплексі: хоч ми несемо високу духовність, але не повинні забувати про мирські речі. І готель має бути хоч і не дорогий, але облаштований: з гарячою й холодною водою, теплом, світлом, телевізором, радіо, свіжою пресою. На дорогах вже стоять покажчики, але виникає питання: як зрозуміти, де музей? У нас і в Шевченковому, і в Моринцях по 4 тисячі населення, по 1600 потужних дворів. Недавно їду, дивлюся — написано «Музей», і стрілка. У паркан. Геть не зрозуміло: де музей, але завдання виконане... Іноді чую: «Людмило Михайлівно, ви тільки свій заповідник і знаєте, а ми тут стільки проблем маємо...» А мені хочеться, щоб це було достойно батьківщини Тараса Шевченка, щоб було відчутно, що це пуповина духовності всього українського народу.

— Ось у Польщі у меморіальних місцях Міцкевича побудували будинок творчості, де відпочивають письменники, набираються духу і

Життєве коло Шевченка замкнулося на Черкащині. Звідти він вийшов з батьківського порогу, пішов у світи. Мало йому було відведено фізичного життя. Але дуже багато він встигнув за ці сорок сім літ зробити. От Канів, Чернеча гора — це дві висоти, де, як на мене, має побувати кожен свідомий українець, для якого Тарас Шевченко не номінальна величина.

— До речі, багато хто сприйняв брошуру Олеся Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко» з обуренням. Але деякі «продвинутые» казали: не будемо сакралізувати Шевченка. Не будьмо, мовляв, цнотливі, старорежимні, темні. Як ви на це реагували?

— Автор зі своїм завданням «впорався». Він ще раз хотів звернути увагу не на Тараса Шевченка, а на себе, на свою постать. Він цього досяг. А сама брошурка не варта аналізу, бо не витримує жодної критики. І не потребує її.

Лариса Івшина: — Автор хотів слави за будь-яку ціну. І Шевченко для нього чи Леся Українка — це та ціна, яку він за це платить. Він справді ставив своїм завданням — привернути до себе увагу. Якщо ми будемо давати йому трибуну, то ми мимохіть сприяємо йому. Але і мовчати — це теж не вихід? І тут є ще один показовий урок. Треба обрати саме ту інтонацію, і саме ту пропорцію — трішки зверхньо і коротко охарактеризувати явище. Два слова. І більше того це не заслуговує. Наш соціум часто нагадує мені їжаків, що лежать догори ногами. Всі інші народи ходять догори колючками, а ми догори животом. Не можна бути такими наївними .

«Зерно, кинуте в сухий грунт, не дасть сходiв»


— Пані Людмило, яке ваше враження за сім років роботи — чи більше стало людей, котрі справді знають Кобзаря? щось творять. А наша спілка письменників якось допомагає вам?

— Я думаю, що і письменники, і художники, звичайно, приїжджали б за відповідних умов. А на сьогоднішній день дуже мало контактів саме з нашим заповідником у людей творчих, бо є зручніший шлях — під’їхати до Канева. З Києва туди пряміша дорога. І можна швиденько квіти покласти і назад повернутися. І ще проблема: раніше був обмінний бібліотечний фонд, якась кількість від тиражу йшла в книгозбірні. Зараз такого немає. Але ж книгозбірня в музеї (зокрема наша) — це дуже цінний інструмент.

Бути українцем — це й досі ризик?


— Ми користуємося не найвищими надбаннями інших народів — і книгами, і телевізійною продукцією. Водночас ми боїмося зачіпати глибокі коріння власного народу, тому що ми ще й досі налякані. Бути українцями для нас означає піддавати себе ризикові. І наші чиновники, ще з часів Петра Шелеста, це дуже добре пам’ятають, пригадуєте, його твір називався «Україно наша радянська». І що потім було? За одну назву члена Політбюро ЦК КПРС звинуватили в націоналізмі. Якщо ми зараз не будемо активно впливати на молоде покоління, то опинимося в російськомовній країні з якимось відблиском у пам’яті, що «колись же ми були...».

— Я нещодавно читала невеличку перекладну новелу в жанрі фантастики, дуже співзвучну духові часу. Маленька дівчинка чогось метушиться, бігає, і мама її періодично запитує — що трапилось? Дитина каже, що зараз почнеться вторгнення інопланетян. Мама на все це дуже іронічно дивиться, але про себе відмічає, що дитинка каже. І тут знов прибігла ця дитина, дуже хвилюється, бо зараз же буде це вторгнення. І вона каже: «Мамо, я постараюсь, щоб тобі було не боляче». Бо зараз ці прибульці будуть знищувати всіх старших, оскільки ті, хто старші, їм уже не потрібні. Навіть чотирнадцятирічні — це вже не цікаво. Потрібні маленькі. Тобто вони вдираються у цей земний світ через душі маленьких дітей. Діти ростуть агресивними. На парламентських слуханнях вчителька початкових класів наводила приклад: діток попросили намалювати те, що вони найбільше бачать в житті. І майже всі діти намалювали вампірів.

Треба ж щось протиставити цьому. Чому б, наприклад, не проводити нагородження дітей, які здобули першу премію у поетичних змаганнях, на батьківщині Тараса Шевченка, де він починав пізнавати світ, відкривати, творити, любити?

— За ці одинадцять літ в державі підросло покоління, яке не знає попередніх ідеологічних догм, воно більш свіжо сприймає творчість Тараса Шевченка. Я відчуваю це інтуїтивно. Навіть коли людина просто побувала проїздом, то тут вона уважно вислухала екскурсію, подивилася навколо і збагнула, що їй є чим гордитися. Що справді ось вони, наші основи основ. Для мене кожен відвідувач, який іде відкрити для себе щось нове, почесний. Ми не беремо вузько тільки творчість Тараса Шевченка, концепція нашого музею — показати ту основу, ту базу, яка дала нам Поета, адже зерно, кинуте в сухий грунт, не дасть сходiв. Обов’язково треба, щоб була основа. І для Тараса Шевченка такою була сама земля, по якій він ходив. І книги. І постать князя Святослава, і Богдана Хмельницького (та й усіх гетьманів, за плечима яких були провідні європейські університети, тому це були люди найвищого інтелектуального рівня та світогляду). І події, у яких брав участь Тарасів дід. Ясна річ, що ця основа є предметом нашого дослідження. І так само фольклор, етнографія, все те, чим жили люди. І разом із тим ми показуємо ту епоху, атмосферу, в якій жив Тарас Григорович. І сім’ю Енгельгардтів. Він же не просто сидів там козачком «подати-принести», а дивився на картини, які його оточували, слухав музику. І шліфувався його смак серед народу, серед цього могутнього джерела.

— Чи мають люди, що живуть в трьох селах, об’єднаних заповідником, можливість читати високоякісну літературу?

— У нас на сьогодні ще жевріє пломінь культури, як раніше прийнято було говорити. Є будинок культури, бібліотека в нашому селі. Люди на сьогоднішній день активно пропонують музею свої книжки. Більше того, у кожного є своя непогана бібліотека.

У шевченкових селах діти мерзнуть в темних неопалюваних класах


— Чи є в них якесь відчуття аури Шевченкових місць? Чи вони просто звикли до того, що вони живуть тут?

— Я не можу ідеалізувати, перебільшувати, не всі аж так одухотворені, тому що життя скрізь складне і в матеріальному, і в побутовому плані. І на сьогоднішній день дуже складна ситуація з роботою. В нас фактично не працює сільськогосподарське підприємство. Просто аж болить ця тема. В Моринцях так само. Є дві школи: середня і школа мистецтв. Є така традиція, що 1 вересня в день відкритих дверей дітки приходять до музею. Це таке священне дійство. Як на мене, то в такий спосіб ще з дитинства зерно духовності вже посіяне. Як воно буде сходити — це залежить від самої особистості. У кожній хаті (якщо говорити про земляків Тараса, це не є чимось показним) є портрет Тараса Шевченка, з рушником чи без, але обов’язково є, і обов’язково є Кобзар. Як на мене, це важливо. І інтелігенції у нас багато, думаючої інтелігенції. Але скажу відверто, школа в нас середня недобудована. Кожного року вона продукує кадри для України, до десятка медалістів, які тут же вступають у столичні вузи. Але разом з тим ця школа вже близько десяти років не може нормально опалюватися, діти навчаються в коридорах, в темних класах.

— Нам треба зробити акцію, подібну до тієї, що проводили в селі Чорнухи — батьківщині Сковороди, де згоріла бібліотека. А тепер нам треба збирати гроші на будівництво школи. На батьківщині Тараса Шевченка малі діти не мають можливості розвиватися... Нема чого додати...

— Вони сидять в пальтах, пишуть у рукавичках. Навіщо ж так знущатися над дитиною? Тяжко й через те, що немає бензину. Доводиться якимось чином побиватися, десь просити того бензину.

— У вас є в музеї список нащадків Тараса Шевченка?

— Є родовід по братах, Микиті та Йосипу. І сестрах — Ярині і Катерині. У нас сьогодні у селі проживає родич Тараса Шевченка — Микола Павлович Лисенко, який займається родоводом саме по цих лініях: по Микиті, по Йосипу, по Катерині і Ярині. І окремо виводить такі великі «гілочки». У нього вже готовий матеріал на 20 аркушах, і він не може його видати.

— Ми відправимо свого фотокора. Треба зробити цей матеріал, поговорити з цим чоловіком. Загалом, Людмило, ми пишаємося тим, що ви робите в таких складних умовах, ми розуміємо, що це дуже непросто. Але якщо народ зможе втримати цю тяжку планку, то в нього є майбутнє, є надія, є перспективи. А якщо йому зрізають вершки, то це вже буде карликова береза, а не той могутній дуб, який стоїть тисячоліття. Ми зі свого боку повинні робити й певні громадські акції. Розуміємо, що людей, які мислять, ще не так багато, їх потрібно просто показати одне одному, показати, яка ми сила. Талановитих, розумних українців мільйони. Але бачать вони у телевізорі зовсім інше. І це породжує якісь уявлення, що ми чужі в своїй країні. Але це не так.

— Я перечитувала книжку Євгена Кириловича Марчука «Соціополіс» з олівцем, і там є думка така, з якою я абсолютно солідарна: Україна проминула певні шляхи становлення, розвитку, і все не так уже й страшно. Бо зараз легше будувати, ніж перебудовувати. Отже, я хочу сказати, що простіше будувати по-новому і йти в Європу, в світ новими і нормальними шляхами. А разом із тим і оптимістично налаштованими. Вірити в те, що ми ж таки на Україні — український народ. Несiмо ж позитив. Якщо ми сучасні люди — маємо йти в ногу з часом, маємо відкривати для себе світ не по картинках та підручнику з географії, який дочитали до дірок. Це, може, не актуально для людей, які в столиці живуть, які можуть собі більше дозволити, але... Наприклад, залюбки взяла би свій колектив і повезла в Польщу, в Болгарію чи ще кудись. Вчитись, побачити світ.

Лариса Івшина: — Безперечно, ми будемо вас підтримувати. А цікаво, чи запрошують пані Людмилу Шевченко на різні акції, скажімо, нагородження Шевченківськими преміями? Я здогадуюсь, що не запрошують... Я кожного разу думаю про те, де ж проходить лінія розділу справжнього і лицемірного. Але я переконана, що справжнє, живе, воно переможе. Обов’язково сповзе оця стара шкіра.

Нам не вистачає гонору в кращому розумінні слова


— А депутати Верховної Ради хоч іноді, де- не-де з’являються в Керелівці?

— Вони ще не встигли, бо все ще «обживаються». Якщо говорити про депутата, який зараз представляє наш округ, то він поки що не приїжджав.

— А про що Ви мрієте? Чого би Вам хотілося?

— Мрію, щоб думаючі люди зрозуміли, що вкладати гроші в культуру — це не викидати гроші на вітер. Це знає, наприклад, Богдан Губський. Він провів відому акцію із Богдановими клейнодами.

— А ще яскравий приклад: нещодавно нашу редакцію відвідала Ліна Василівна Костенко, подарувала свої книги бібліотеці в Чорнухах...

— На моє переконання, ми живемо в епоху Ліни Костенко. Це постать номер один. І наскільки ця жінка, її творчість знана на батьківщині Тараса Шевченка! Ми часто її згадуємо, цитуємо і вiдчуваємо до неї велетенську повагу. Якби вона приїхала до нас — це був би прихід генія до генія. Взагалі ж, все мною сказане — це не плач, мовляв, все так погано, все так безнадійно, ми бідні і нещасні, ми — затуркані селяни... Ні, це не так. Найменше хотіла б плакатися. Хоча, без сумніву, культура, медицина — це зони величезних проблем. Так не має бути ні в центрі України, тим паче на батьківщині Тараса Шевченка. Адже на чому тримається, наприклад, Польща? Її так само шматували на всі боки, вони пережили три розділи... Але наскільки цілісною нація залишилася! Навіть небагатий поляк, коли звертається, скаже: «Прошу, пане!» Отже, гонор має бути в доброму, хорошому розумінні. І тоді ми швидше станемо європейською країною.

Спеціальний рахунок Державного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».
Отримувач: ВДК у Звенигородському районі. Код: 22808978; рахунок № 25534300335 у ВОБ № 2970 м. Звенигородка МФО 354552. На реєстраційний рахунок № 110203000132382.

Розмовляли Лариса Івшина, Клара Гудзик, Діана Базиляк, Ігор Сюндюков, Ігор Островський, фото Анатолія Медзика.
Газета «День» №3 10.01.2003