НАЦІОНАЛЬНИЙ І РЕЛІГІЙНИЙ
ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК У ДУХОВНОМУ РОЗВИТКУ

Однією з особливостей багатовікового культурно-історичного розвитку нашого народу є взаємопов’язаність і взаємообумовленість цього процесу релігійно-етнічними факторами. Пояснюється цей феномен сукупністю етнографічних і географічних, соціальних і психологічних, духовних і матеріальних обставин формування та еволюції української нації.
Духовний клімат на теренах України з найдавніших часів визначало природно-географічне розташування нашої землі. Фактично позбавлена надійних гірських, річкових, пустельних і т. п. кордонів, Україна завжди була відкритою для різноманітних зовнішніх впливів, постаючи таким чином як грандіозний «полігон» на межі Заходу й Сходу, де складалася синкретична і водночас самобутня культура нашого народу.
Численні чужинські вторгнення на степовому півдні, необхідність напруження зусиль для освоєння лісової зони на півночі і пов’язаність із родючими землями лісостепового поясу сприяли поєднанню в українській ментальності таких суперечливих рис, як войовничість і миролюбність, гордість і терпимість, імпульсивність і витриманість. До цього слід додати соціальну однорідність (у відомому смислі) українського народу, відсутність крайніх виявів соціального (а не національного) поневолення в рамках етносу, які створювали підґрунтя для єдності дій насамперед в економічній галузі.
Все це, разом узяте, сприяло розвитку українського етносу як хліборобської нації, вірування, звичаї і традиції якої тісно переплелися з господарським циклом. В результаті релігія поставала як фактор національного самозбереження (за умов багатоетнічного оточення й іноземної агресії), як доповнення практичної діяльності і як життєдайна сила, що пронизує всі сфери життя суспільства. Ось чому український народ завжди був народом релігійним, духовно багатим і висококультурним.
Це підтверджують писемні, фольклорні, етнографічні і матеріальні пам’ятки, що сягають багатовікової давнини. Вищезазначені риси нашої ментальності, хоч і в різних проявах, але цілком реально присутні в епоху пізнього матріархату і в трипільську добу, у період виникнення ранньослов’янських союзів і в Давньоруській державі, за козацько-гетьманських часів і часів імперського панування. Вони стали настільки характерними для нашої духовності, що їх не зміг витравити навіть кривавий комуністичний режим. А отже, саме релігія стала одним із суттєвих факторів духовного відродження України в посттоталітарну епоху.
Такі факти дають підстави говорити про певні «богошукацькі» тенденції в історії духовно-культурного розвитку України. Так, уже аналіз дохристиянських («язичницьких») вірувань свідчить про наявні процеси релігійного синкретизму, зародження і трансформації ідеї єдиного Бога. На таку роль у різний час у слов’ян претендували Род і Велес, Перун і Даждьбог. Не випадково фольклорно-етнографічні набутки подають давню українську релігію як розвинуте єдинобожжя, непрямими свідченнями чого є нинішні спроби представників РУНВіри реставрувати сло-в’янський прамонотеїзм.
Надалі наявність монотеїстичної тенденції у вітчизняному язичництві відзначають візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI ст.) і арабський мандрівник Ібн-Фадлан (Х ст.). Причому характерною рисою нашого язичництва була відсутність віри в потойбічну відплату і невизнання долі (фатуму), що зумовлювало прагматизм світогляду і активну життєву позицію, які покликані були забезпечити в посейбічному існуванні передумови для життя в потойбічному світі.
Помітну роль у духовному освоєнні навколишньої дійсності відігравали пантеїзм, одухотвореність і оживотвореність природи, любов до «матері — землі рідної». Саме тому так багато уваги приділяє наш фольклор божествам нижчого порядку, які, на їхню думку, населяли і уособлювали природне середовище (русалки, мавки, берегині, полівки, віли тощо).
Соціально й культурно обумовлена християнізація Русі змінила всю піраміду ціннісних орієнтацій сло-в’ян (передусім з посейбічного буття на потойбічне), проте не означала переривання спадкоємної лінії в розвитку релігії. Новий релігійний комплекс постав як органічна єдність хліборобського культу, що ґрунтувався на політеїстичних уявленнях, і віровчення релігії одкровення, котра виступала як заперечення і результат еволюції попередніх духовних утворень в напрямку до світоглядного компендіуму.
Зрештою, київське християнство почало сприйматися як національна модель світової релігії з відчутними нашаруваннями елементів дохристиянських вірувань. Виявом такої тенденції стало втілення національно-релігійної ідеї в станковому й монументальному живописі, пам’ятках літератури й архітектури тощо.
Це засвідчують протилежні і водночас схожі шедеври вітчизняної культури — «Слово про закон і благодать» і «Слово о полку Ігоревім», які можна вважати прикладом відображення синтетичного світогляду давніх києво-русичів. Ця обставина простежується і в фактах утвердження етнічних «типів» у давньоруському іконописанні, «ліризмі» церковної архітектури, адаптації мелодики православного хорового співу до музичного відчуття і сприйняття наших виконавців тощо.
Особливо тісне переплетіння етнічного й релігійного демонструє доба вітчизняного «ренесансу» другої половини XVI — першої половини XVII століть, яка створила ідейні передумови для Визвольної війни нашого народу. Саме православ’я стало провідним фактором національного самозбереження і рушійною силою культурного розвитку, що засвідчує філософська й етична думка того часу, полемічна література, різноманітні патерики й житія.
Подальше всебічне зросійщення зумовило тимчасову втрату церквою низки етнічних ознак. Її канонічне підпорядкування Московському патріархату, витіснення української мови з богослужбової практики й просвітницької діяльності духовенства, суцільна регламентація духовного життя поставили православну ієрархію поза рамками процесу національного пробудження, який набирає сили з ХІХ століття. Водночас на рівні повсякденної свідомості віра продовжує залишатись ключовою ознакою національної ідентифікації.
Духовно-національне пробудження початку ХХ століття поставило на порядок денний питання набуття самостійності національною Церквою. Результатом зусиль у цьому напрямку стала Українська автокефальна православна Церква (УАПЦ), що кілька разів поставала на наших теренах у 20—40 роках. Зрештою, з розпадом радянської імперії і крахом комуністичного режиму наприкінці 80 — на початку 90-х років процес національно-релігійного відродження набирає небачених раніше масштабів. На жаль, у незалежній Україні він ускладнився церковним розколом, що спричинив оформлення не лише УАПЦ та Української православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП), але й Української православної Церкви (УПЦ) — фактичного підрозділу Московської церкви в Україні, а часом — інструменту імперської полі-тики Москви в нашій державі.
Сумні наслідки атеїстичного виховання, нівелювання релігійної моралі в часи тоталітаризму, розмитість традицій релігійного виховання в сім’ї, спротив комуно-шовіністичних кіл процесу набуття церковної автокефалії в Україні, реґіоналізація політики щодо церкви сучасними державними структурами створюють суттєві перешкоди для виконання церквою її функцій джерела, носія і стимулюючого фактора національної духовності. Водночас переборення церковного розколу привело б до утворення в Україні найбільшої з-поміж православних церков, і значення цієї обставини не можна переоцінити. Тож саме в цьому напрямку і слід працювати національно свідомим кадрам.

Іван МОЗГОВИЙ,
доктор філологічних наук, завідувач кафедри культурології Сумського державного педагогічного університету