Jak Tworzyła się legenda o Nachtigall

Zgodnie z kanonem radzieckiej propagandy antysemityzm był jednym z bazowych elementów ideologii i praktyki Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów. W ten sposób, próbowali nie tylko sformować w szowinistyczny sposób OUN, ale i maksymalnie zbliżyć go do przedstawienia jako o nazistach, uzasadnić bezsensowne sformułowanie «ukraińsko-niemieccy burżuazyjni nacjonaliści». Odpowiednio, członkowie OUN nazywali, ledwie nie podstawowymi winowajcami «ostatecznej decyzji żydowskiego kwestii». Radzieccy propagandyści umyślnie nie zauważali tych założeń ideologii OUN, gdzie mowa jest o równości praw wszystkich narodowych mniejszości; Odwracalii swoją uwagą od tych Żydów, którzy w szeregach Ukraińskiej Powstańczej Armii walczyli o niezależną Ukrainę. Niestety, tak postępują liczni nowocześni publicyści i historycy, którzy i dotychczas rozpatrują ukraińską historię przez okulary «agitatora». Jedną z najbardziej rozpowszechnionych oskarżeń przeciwko ukraińskim nacjonalistom służy stwierdzenie o nich i antyżydowskich zniszczeniach we Lwowie na początku lipca 1941 roku. Spróbujemy zmierzyc się z tymi faktami, używając dokumentalnych źródeł.

Zniszczenie żydowskiej ludności w okupowanych terytoriach było realizacją nazistowskich ideologicznych podstaw: Specjalne oddziały «einstazgruppen» wyławiali i zabijali Żydów; Powstawały obozy śmierci, stale «ulepszano» środki masowego mordu. Do momentu wstąpienia na ziemie w 1941 roku, niemieckie «einstazgruppen» już miały doświadczenie w realizacji takich przedsięwzięć. I kiedy 1 lipca  weszli do Lwowa, to, realizując swoje okropne zadania, działali pewnie: Aresztowali parę tysięcy Żydów i przedstawicieli polskiej inteligencji. Większość z nich prawie natychmiast rozstrzelano, innych zamknięto w dopiero co stworzonym gettcie, którego mieszkańców zniszczono trochę później. Największymi ofiarami «einstazgrupp» zostały dziesiątki tysięcy Żydów.

Jedną z metod realizacji zadań «einstazgruppen» było prowokowanie miejscowej ludności do zniszczeń. Tak działali w Polsce, Nadbałtyckich krajach byłego ZSSR , i na Zachodniej Ukrainie. We Lwowie jako powód do takiej prowokacji używano masowych mordów ukraińskich politycznych więźniów, dokonanych przez NKWD przed odwrotem radzieckiej władzy z miasta. Zabitych ogłoszono ofiarami «żydo-bolszewizmu», a ludnośc wzywano aby zemściła się na Żydach, którzy zostali we Lwowie. W wyniku tego w mieście zaczęło się sprowokowane przez nazistów zniszczenie, w którym brały udział miejscowe ukrainskje i polskie lumpieny.

Długi czas pokutowały różne spekulacje o udziale OUN i żołnierzy «Nachtigalla» w jego organizacji i przewodzeniu. Ujawnione ostatnio w państwowym archiwum Służby Bezpieczeństwa Ukrainy materiały nie tylko odzwierciedlają sytuację latem 1941 roku, ale i pięknie pokazują, jak jest pisana legenda o udziale ukraińskiego batalionu «Nachtigall» w żydowskich zniszczeniach.

Wśród tych materiałów znaleziono dokument «Z książki faktów», która jest w istocie kroniką działalności OUN w ciągu marca—września 1941 roku. «Przedstawiciele przybywających we Lwowie w szeregu odziałów gestapo, — czytamy tu na początku lipca 1941 roku, — zwrócili się różnymi drogimi do ukraińskich kręgów, żeby Ukraińcy uczynili trzydniowe pogromy Żydów. «W miejsce organizowanych demonstracyjnych pogrzebów politycznych więźionych, zamęczonych przez bolszewików, — mówili oni, — lepiej wyprodukować wielką akcję odpłaty na Żydach». Niemieckie ani policyjne, ani wojskowe władze nie będą w tym przeszkadzać. Kierownicy OUN, poznawszy te fakty, zakomunikowali członkom, że to niemiecka prowokacja, która ma za zadanie skompromitować Ukraińców i ma na celu stworzenie precedensu ingerencji i «stworzenia porządku i najwyższa waga, żeby odciągnąć uwagę i energię ukraińskiego społeczeństwa od politycznych problemów walki o państwową samodzielność i wprowadzic na śliską drogę anarchii przestępstwa i rabowania». Ciekawie, że ten dokument jako konfiskat znajdował się w agenturalnej sprawie na członkach oddziału OUN pod nazwą «Barłóg». To znaczy, że on po prostu trafił do rąk NKWD w trakcie procesu likwidacji 
któregokolwiek z kierowników podziemia i, najgłówniejsze, że był kierownictwu tej struktury znany brak udziału OUN i «Nachtigalla» w pogromach.

Książka Faktów

fragmenty "Z książki faktów"

W końcu, o tym nie było wiadomo tylko w NKWD. Wniosek o przebiegu masowych mordów Żydów i Polaków we Lwowie w pierwsze dniach niemieckiej okupacji zaczął się natychmiast po zakończeniu  drugiej światowej wojny. Radzieckie organy stworzyły Nadzwyczajną państwową komisję, badającą fakt przestępstwa i nawet nazwała jej uczestników. W ukraińskich archiwach, Centralnym państwowym archiwum najwyższym organom władzy Ukrainy i Centralnym państwowym archiwum społecznych zjednoczeń, tak i w Państwowym archiwum Lwowskiego obwodu są wielkie masy dokumentów z pracy tej komisji. Wśród jego materiałów — raporty, protokoły i zapisy świadectw naocznych świadków zdarzeń. Ale w żadnym dokumencie nie ma jakiegokolwiek wspomnienia o udziale żołnierzy «Nachtigalla» w antyżydowskich akcjach albo likwidacji polskich profesorów.

Wynikiem pracy tej komisji zostało specjalne wydanie «O przestępstwach Niemców na terytorium Lwowskiego obwodu. Wiadomość Nadzwyczajnej Państwowej Komisji do ustanowienia i śledzenia przestępstw niemiecko-faszystowskich zaborców», opublikowana w Kijowie w 1945 roku. We wspomnianej broszurze organizatorami i wykonawcami przestępstwa zostali nazwani: Generał -gubernator Polski Frank, generał major policji Lasz, gubernator Galicji Wiechtier, naczelnik policji Kacman, hauptszturmfirer Giebauer, haupszturmfirer SS Warcok, obierszturmfirer SS Wilgauz, lejtnant SS Szejnbach, ober-lejtnant SS Siłler, szturmfirer SS Rajs, szturmfirer Pionie, obier-szturmfirer SS Rokita, Urman, Szulc, ober-lejtnant SS Wieknie, szarmfirier SS Kołіnko, szarfirer SS Giejnie, untier-szturmbanfurer Gajnisz, hauptszturmbanfirer SS Gżymik, szef Sonderkomanndo № 1005 Szerlak, hauptszturmbanfirer Rauch, szarfirer SD Jelitko, szarfirer SD Prajs, kierownik «brygady śmierci» Ejfiel, szarfirier SD Rajs i Majjer, ober-wachtmiejstiery SD Klik i Wolf, kapitan Blut, major Sіdorien, major Roch, ober-starsi oficerowie Miller i Pier, komisarze do spraw Żydów Engiel, Zjejs, Ukwart, Leonarda, szarfirr SS Erich, Chana, Blum, Wieriet, Bittierman i wielu innych.

Rezultaty działalności tej komisji były potwierdzone Międzynarodowym Trybunałem w Norynberdze na posiedzeniach 15 lutego i 30 sierpnia 1946 roku. W szczególności główny oskarżyciel z radzieckiej strony generalny prokurator Roman Rudienko, występując na procesie, oświadczył: «Oddziały gestapowców jeszcze przed zagarnięciem Lwowa miały zestawiania-listy najwybitniejszych przedstawicieli inteligencji, przeznaczonych do zniszczenia. Natychmiast  po zagarnięciu miasta Lwowa zaczęły się masowe aresztowania i rozstrzeliwanie». W tym że wystąpieniu są i słowa: «Mord radzieckich obywateli realizowano, nie przypadkowymi bandyckimi grupami niemieckich oficerów i żołnierzy, a zgodnie z zatwierdzonymi planami niemieckimi wojskowymi połączeniami, policją i SS».

Fakty, ustalone przez komisję, bytowały jako niezaprzeczalne w historiografii, w tym radzieckiej, do konferencji prasowej wschodnio niemieckiego profesora  Alberta Nordiena 24 października 1959 roku. Profesor ujawnił sensacyjne «odkrycia»: Masowe mordy we Lwowie organizowali i urzeczywistnili … Ukraińcy, żołnierze specjalnego batalionu «Nachtіgall». Jednakże, jak okazało się później, podstawą jego oskarżeń byli nie tyle Ukraińcy, ile jego kolega, profesor Teodor Obierlendier, który w 1941 roku był niemieckim łącznikowym oficerem w ukraińskiem batalionie.

Zaczęła się aktywna praca i analiza materiałów , które pozwoliliby uzasadnić tezę udziału «Nachtigalla» i Obierlendiera w nazistowskich przestępstwach we Lwowie. Tą sprawą zajął się Komitet niemieckiej jedności, założony w Niemieckiej Demokratycznej Republice (NRD). Wszystkie dowody zebrano niezwykle szybko — w ciągu listopada 1959 roku. Jednakże zebrało się tych dowodów tylko dziewiętnascie. Przy przeglądzie oskarżycielskich materiałów nasuwa się jeden szczegół — świadków szukano na całym świecie, tylko nie we Lwowie, gdzie «Nachtigall» z Obierlendierem powinni byli dokonywać swoich «przestępstw». Ze wszystkich znalezionych świadków tylko trzej do wojny byli rdzennymi mieszkańcami Lwowa, inni okazali się przebywac w mieście przypadkowo, tymczasowo, przejazdem i t.d. Może, bali się, że świadkowiei-lwowianie będą w stanie przypomnieć sobie nie tylko zabitych w lipcu Żydów i Polaków, ale i dziesiątki tysięcy zamęczonnych przez NKWD Ukraińców, pozostawionych w więzieniach Zachodniej Ukrainy po odwrocie Czerwonej Armii.

Ukraiński batalion Nachtigall

Tak to operacja kompromitacji Obierlendiera zaczęła się 2 październik 1959 roku, kiedy II wydział KGB USSR otrzymał wskazówkę z Moskwy od naczelnika Drugiego Wydziału KGB ZSSR Szczerbaka aby przeanalizowac materiały o udziale Teodora Obierlendiera i batalionu «Nachtigall» w organizacji masowego zniszczenia żydowskiej ludności we Lwowie w lipcu 1941 roku. Jak wskazano w dokumencie, wskazówka była uwarunkowana tym, że Obierlendiera, ówczesnego ministra rządu w RFN, oskarżali o przestępstwa «nasi niemieccy przyjaciele» (oczywiście, mowa jest tu o «sztazi»).

Właściwie od tamtej pory zaczyna się intensywne poszukiwanie «świadków», który przebywali we Lwowskim, Tarnopolskim i Chmielnickim obwodzie, powinni byli pamiętać o «przestępstwa» «Nachtigala». Pierwsza otrzymana od KGB informacja była zwłaszcza przyjemnej dla tej struktury. W zaświadczeniu z Chmielnickiego obwodu od 16 października 1959 roku czytamy: «Zainstalowane, w pierwszej połowie lipca 1941 roku z Zachodniej Ukrainy przez Satanow po szosie do Chmielnicki poruszał się na rowerach i samochodach uzbrojony oddział ukraińskich nacjonalistów w niemieckich uniformach. Oddział w Satanowie nie zatrzymywał się. Rozstrzelania im radzieckiego partyjnego aktywu i ich rodzin zainstalowane nie było».


Wkrótce przyszła informacja z Tarnopolskiego KGB, gdzie mówiło się o tym, że stworzona jeszcze w 1945 roku Nadzwyczajna państwowa komisja ujawniła szereg faktów o zezwierzęcenia Niemców na terytorium obwodu. W szczególności szczegółowo opowiada się o obozie dla jeńców wojennych i dokonanych w nim przestępstwach: «Żadnych innych oficjalnych dokumentów, które potwierdzałyby zezwierzęcenia niemieckich okupantów w Tarnopolskim obozie radzieckich jeńców wojennych nie wykryto, — czytamy w dokumencie, — w aktach Nadzwyczajnej państwowej komisji, badającej przestępstwa Niemców na terytorium Tarnopola i Tarnopolskiego obwodu, batalion «Nachtigall» a w szczególności, Obierlendier nie występują».

Oczywiście, następne odpowiedzi nie mogły zaspokoić kierownictwa KGB, które prosi o powtórne przeprowadzenie poszukiwan potrzebnej informacji. Jednakże w tym razem wskazuje się, jak powinno wyglądac to poszukiwanie. Tak co jest cytat z jeszcze jednego tajnego dokumentu — instrukcji z Moskwy od naczelnika Drugiego wydziału KGB ZSSR Szczerbaka: «Znalezionych świadków przestępstw «Nachtigalla» należy przygotować do przesłuchania z pracownikami prokuratury ZSSR. Przy przygotowaniu do przesłuchań świadków trzeba używać opublikowanych artykułów o przestępstwie «Nachtigalla». Otóż, w charakterze dowodu przestępstwa należy używać propagandowych materiałów, napisanych według zamówień oskarżycieli, ktorzy czytali o represjach 1937 roku.

Nie wszyscy «świadkowie» okazali się świadomymi radzieckimi obywatelami i czasami nawet decydowali się domagac za swoje «usługi» odpowiednich preferencji z strony KGB. Tak, w jednym z zaświadczeń KGB z 19 października 1959 roku powiedziane jest, że profesor Sokolnickij, który gotowy jest aby zostac świadkiem na konferencji prasowej w Berlinie, «prosi o pozwolenie zwiedzania pewnych szkolnych instytucji i przedsiębiorstw elektrotechnicznego przemysłu w Berlinie, ale potem chce odwiedzić syna i córkę w Polsce». Ale główne zadanie zostało zrobione — «naocznych świadków» przestępstw «Nachtigalla» znaleźono i dano «poprawne» świadectwo.

Dlatego wkrótce, już w maju 1960 roku, szef KGB USSR tow. Nikitczenko pewnie zdawał sprawozdanie: «Zgodnie z waszymi wskazówkami i zarządzaniem KGB przy RM USSR we Lwowskim obwodzie w okresie od 1959  do kwietnia 1960 przeprowadzono analizę dokumentacji i materiałów dowodowych o przestępstwach w mieście Lwowie i terytorium obwodu, z udziałem Obierlendiera i batalionu «Nachtigall». Celem kompromitacji Obierlendiera i ukraińskich nacjonalistów, zebrane UKGB materiały szeroko eksponowano w miejscowej i centralnej, kronice filmowej, jak i na konferencjach prasowych w Moskwie. Zostali pokazani i odpowiednio przygotowani świadkowie, którzy występowali w danej sprawie na konferencji prasowej w Moskwie i sądzie w Berlinie».

Zebrane w ten sposóbmateriały zostały szybko przekazane do Naczelnego sądu Niemieckiej Demokratycznej Republiki, który 29 kwietnia 1960 roku zaocznie uznał Obierlendiera winnym i skazał na dożywotnie więzienie. Następnym etapem powinien być proces w RFN. Zbiorem dowodów w Zachodnich Niemczech zajęło się Stowarzyszenie ofiar nazizmu 6 kwietnia 1960 roku a zebrane przez te stowarzyszenie  materiały zostały przekazane do centrali stowarzyszenia w mieście Ludwigsburgu. W tych materiałach  mówi się o tym, że batalion «Nachtigall» niszczył Żydów i Polaków we Lwowie, Zołoczewie, Satanowie, Juzwinie, Michałpolu, a w nocy z 3 na 4 lipca ukraińscy legioniści niby rozstrzelali setki polskich intelektualistów.

Ukraiński batalion Nachtigall

Zachodnioniemiecki sąd przeprowadził szczegółowe śledztwo - i ani w raz nie znalazł wystarczających dowodów do potwierdzenia przestępstw, które przypisywano żołnierzom z batalionu «Nachtigall». Śledczy orzekli, że «większość członków «Nachtigalla», chociaż  wiedziała o okropnych mordach, bo wśród zamęczonych byli i członkowie rodzin pewnych żołnierzy, zwykle, trzymali się wzorcowej dyscypliny». W sądzie pracowała specjalna śledcza komisja, która wysłuchała 232 świadków i uznała, że zarzuty przeciwko formowacji «Nachtigall» i oficera Obierlendiera są całkowicie pozbawione założeń, chociaż niemieccy śledczy nie wykluczali, że «członkowie ukraińskiego batalionu «Nachtigall», nazwisk których nie poznano, według swojego uznania mogli uczestniczyć w mordach i zniszczeniach, wbrew wyraźnym zakazom dowódców batalionu».

26 września 1960 roku Sąd w Bon zamknął sprawę, uznawszy za niewystarczające przedstawione dowody. W związku z  powyższym, oskarżonych zwolnili od kary, wyznaczonej Naczelnym sądem NRD. Po zjednoczeniu Niemiec w 1990 roku, Teodor Obierlendier zaskarżył decyzję Konstytucyjnego sądu NRD w Ziemskim sądzie Berlina, i 24 września 1993 roku uznał decyzja WS NRD za nie obowiązującą. Organy sądowe Niemiec dwa razy uznały za nieważne oskarżenia przeciwko żołnierzom batalionu «Nachtigall».

I oto spróbujemy dać odpowiedź w główne pytanie — o motywy tej obszernej kompanii. Po pierwsze, nad dążeniem by skazać wojskowych przestępców odbywała się polityczna gra, inspirowana przez KGB przeciwko zachodnioniemieckiemu rządowi na czele z kanclerzem Konradem Adenauerem. Adenauer w 1953 roku wyznaczył Teodora Obierlendiera na stanowisko ministra do spraw ofiar wojny, deportowanych i repatriowanych Niemców. Pod jego opieką znajdowały się miliony niemców-uchodźców i przesiedlanych z byłych ziem Rzeszy, które po wojnie przyznano Polsce, Czechosłowacji i ZSSR. Wśród tych ludzi panowały wyraziste antykomunistyczne nastroje. Z czasem Obierlendier, używając ich, zdecydował się stworzyć potężną polityczną partię o jaskrawym antylewicowym odchyleniu, czym ściągnął na siebie uwagę «sztazi», jak również i KGB. Częściowo zadanie kompromitacji rządu Adenauera i bezpośrednio Obierlendiera czekistą jednak udało się zrealizować. Pomimo usprawiedliwienia w sądzie, Obierlendier był zmuszony do dymisji ze stanowiska ministra, ze względu na głośny polityczny skandal.

Teodor Oberlander

Teodor Oberlander (były oficer Nachtigall)


Innym zadaniem kampanii przeciw «Nachtigallowi» było odwrócenie uwagi światowej społeczności od przestępczych działań KGB. Przecież zaledwie więcej niż przez tydzień od wspomnianej konferencji prasowej terrorysta KGB Bogdana Staszynskij w Monachium zabił kierownika OUN Stefana Banderę. Podejrzenie o dokonaniu tego przestępstwa spadła na radzieckie specsłużby. Żeby uchronić się od tych oskarżeń, czekisci zarzucili informację o tym, kto Banderę zabił … Obierlendier, który tym samym próbował skryć swoje przestępstwa z 1941 roku. Jednakże ta informacyjna kompania wytrzymała pełny krach, kiedy po upływie paru lat do zachodnio-niemieckich organów ochrony prawnej zwrócił się sam Bogdan Staszynskij, który uznał swoją winę i szczegółowo opowiedział o szczegółach mordu, urzeczywistnianego według rozkazu KGB.

Otóż, oskarżenia przeciw «Nachtigallowi» jest wspaniałym wzorem przepisywania historii, zniekształcenia historycznych faktów i ich wykorzystania - w politycznej grze. Posądzając według szkwału publikacji i wiadomości ŚRODKÓW MASOWEJ INFORMACJI na ten temat, który ukazał się w końcu roku i na początku tego roku, zaczęta 49 lat temu gra dla kogoś została nie skończona dotychczas. Mamy nadzieję, że wykryte i używane w tej publikacji dokumenty postawią na niej odcisk..

Stworzenie «Nachtigalla» było rezultatem realizacji polityki OUN(b), która sprowadzała się do przygotowania własnych wojskowych kadr. Umową formowania ukraińskiego legionu w niemieckiej armii była umowa z Abwerą,  podpisana w lutym 1941 roku. Mobilizacją do legionu zajmowali się kierownicy OUN, którzy formowali go z członków swojej młodzieżowej organizacji, która działała wówczas w okupowanej przez Niemców Polsce. Mobilizowane ounowców podzielono na dwie części, które w ukraińskich dokumentach figurują jako strefy ukraińskich nacjonalistów (grupy «Północ» i «Południe»), a w dokumentach Abwery nadano kodowe nazwy «Specjalny oddział «Nachtigal» i «Organizacja Roland».

«Nachtigall» uczył się w przygotowawczych obozach Abwery na terenie Generalnego Gubernatorstwa. Wstępne przygotowanie przechodził w wojskowym obozie w Nojgammierie razem z pierwszym batalionem spec. Pułku Abwery «Brandenburg 800». Batalion «Roland» kształtował się w Wiedniu, a szkolenie odbywało się w szkolnym obozie «Zaubersdorf».

OUN(b) dowódcą kurenia «Nachtigall» wyznaczył sotnika Romana Szuchewicza. Na początku roku 1941. «Nachtigall» liczył 330 żołnierzy i był skompletowyany. Żołnierze batalionu nosili typowe niemieckie polowe uniformy. Narodowa symbolika ukazała się tylko po wejściu do Lwowa.

Roman Szuchewycz 1941 rok Lwow

Roman Szuchewycz jako dowódca Nachtigall w 1941 roku we Lwowie


Z początkiem niemiecko-radzieckiej wojny kureń został przesunięty na wschód. Koło północy 29 czerwca 1941 roku, otrzymawszy od ounows'kiego rozpoznania potwierdzenie wiadomości o masowych egzekucjach przez radzieckie specsłużby  zamkniętych w lwowskich więzieniach jak również o odwrocie Czerwonej Armii i wojsk NKWD z miasta, dowódca batalionu niezależnie podjął decyzję o zajęciu Lwowa w nocy z 29 na 30 czerwca 1941 roku, nie oczekując na nadejście podstawowych sił niemieckiej armii.

Do Lwowa kureń «Nachtigal» wszedł rano 30 czerwca o godzinie 4:30. Żołnierze ukraińskiego batalionu zajęli strategicznie ważne obiekty miasta i więzienie. Obok Katedry Swiętego Jura zostali pobłogosławieni przez metropolitę Grekokatolickiej Cerkwi, Andrzeja Szeptyckiego. Żołnierze ukraińskiego batalionu przekazali do sztabu informację o ujawnieniu zamęczonych więźniów w więzieniu przy ulicy Łonckiego. Wśród zabitych znaleziono brata R.Szuchiewicza Jurija. W ciągu 30 czerwca 1941 roku. żołnierze «Nachtigalla» zajmowali się poszukiwaniami w więzieniach zamęczonych krewnych i, uczestniczyli w przygotowaniu proklamowania Aktu rekonstrukcji Ukraińskiego państwa. Przy wsparciu żołnierzy ukraińskiego kurenia, niosącego ochronę lwowskiemu radiu, tekst Aktu był dwa razy odczytany w eterze.


Zaniepokojone aktywną polityczną działalnością, która przeczyła oficjalnej polityce nazistów, niemieckie dowództwo 1 lipca 1941 roku, wydało rozkaz legionistom aby zwolnili wszystkie strategiczne punkty Lwowa i przekazali ich pod ochronę nowo przybyłych odziałów niemieckiej policji. Dążąc do dekoncentracji ukraińskiej częśći, i chcąc pozbawić wojskowego wsparcia dopiero co stworzonego ukraińskiego rządu, Niemcy urlopowali na okres tygodnia żołnierzy «Nachtigalu», po czym wkrótce Wermacht rozkazał legionowi opuscić miasto. 7 lipca 1941 roku, Pierwsza setka «Nachtigala» udała się przez Zołoczew w kierunku Tarnopola, a pomiędzy 8 a 9 lipca miasto opusciły pozostałe dwie setki żołnierzy.

Po przybyciu w Tarnopola, 13 lipca 1941 roku, «Nachtigal» przeprawił się przez rzekę Zbrucz i przesunął się na wschód jako przodujące zabezpieczenia 1-j Górskiej dywizji — przez miasta Satanow, Jarmolincy i Dierażnoje w kierunku na Proskurow.

14 lipca 1941 roku, «Nachtigal» uczestniczył w szturmie radzieckich fortów na starej polsko-radzieckiej granicy i na równi z Wermachtem wszedł do Proskurowa, gdzie przeszedł pod dowództwo Alpejskiej ochronnej dywizji. 16 lipca 1941 roku,  «Nachtigal» przez Wowkowince, Żmierinki i Braiłow ruszył do Winnicy. 17 lipca 1941 roku, uczestniczył w zaciekłych walkach za  Braiłowem a potem — za Winnicą. Po dyslokacji do miasta Juzwin (Niekrasowo) żołnierze dowiedzieli się, że 17 lipca 1941 roku, Hitler swoim dekretem przyłączył Galicję do Generalnego Gubernatorstwa, a także o aresztowaniach wśród liderów OUN(b) i nieuznania przez Niemcówi odbudowanej we Lwowie niezależności. R.Szuchiewicz jako ukraiński dowódca batalionu wysłał naczelnemu dowództwu Wermachtu protest: «Na skutku aresztowania naszego Rządu i Kierownika Legionu nie możemy w najbliższym czasie znajdować się pod dowództwem niemieckiej armii». Odpowiedzią Niemców był rozkaz w którym od 13 sierpnia 1941 roku nakazywał przemieszczenie oddziału do Żmierinkie. Kureń został rozbrojony i pod ochroną niemieckiej żandarmerii wywieźiony do Krakowa. 22 sierpnia żołnierze zostali wysłani do miasta Nojgammer, gdzie przybyli 27 sierpnia 1941 roku.

Ukraiński batalion Nachtigall

W końcu września 1941 roku, Legionistom została zwrócona broń i rozpoczęto bojowe przygotowania. 16 października 1941 roku, Ukraińscy dowódcy batalionów «Nachtigal» i «Roland» wystosowali do niemieckiego dowództwa i kierownictwa Rzeszy «Memorandum ukraińskiego Legionu». W dokumencie zawarto żądania odbudowania ogłoszonej niezależności Ukrainy, zwolnienia aresztowanych członków OUN, zabezpieczenia materialnego członków rodzin żołnierzyLegionu, ukrainizacja całego drużynowego składu Legionu i skierowanie go do  walki z bolszewikami, nie żądać od uczestników Legionu przysięgi na wierność Niemiec, na wypadek przedłużenia służby, przedstawić możliwość każdemu żołnierzowi możliwosc podpisania indywidualnego kontraktu z terminem służby na rok. 

21 październików 1941 roku dwa kureńie zjednoczyły się w jedną część złożoną z 650 ukraińców i do 19 marca 1942 roku legion znajdował się w Frankfurcie nad Odrą. Wiosną niemieckie dowództwo przerzuciło ukraiński batalion do tylnej strefy 3-ej czołgowej armii generała-pułkownika Helena Rajngardta, podporządkowawszy jego 201-ą dywizji ochronnej policji. Dlatego w literaturze ukraiński Legion, który nie otrzymał porządkowego numeru, w większości nazywa się 201-szym batalion ochronnej policji, chociaż sami żołnierze nazwali swoj batalion na cześć «Kureń imienia Eugeniusza Konowalca». Na Białorusi 201-szy ukraiński batalion nie był skoncentrowany w jednym miejscu, chronił mosty na rzekach Bieriezinie i Dźwinie. Częśc odziału stacjonował w miasteczkach i miał poleconie chronić miejscową niemiecką administrację. W końcu listopada 1942 roku oficerowie-Ukraińcy zdecydowali maksymalnie ograniczyć aktywny udział batalionu przy niemieckich wojskowych akcjach, żeby uniknąć wysokich strat.

1 grudnia 1942 roku żołnierze batalionu zrezygnowali z kontynuowania kontraktów z Niemcami, w wyniku czego rozpoczęły się liczne aresztowania wśród dowództwa batalionu. Romanowi Szuchewiczowi, udało się spod straży zbiec.  Z czasem wielu żołnierzy batalionu wtopili się w ukraińską powstańczą armię, gdzie, jako dobrze przygotowywani żołnierze zajmowali stanowiska dowódców drużyn. W szeregach  armii, broniąc ukraińskiej ludnośći, uporczywie walczyli z swoim byłymi sojusznikami — Niemcami.

Tłumaczenie na język polski IW

Pełny tekst artykułu dostępny jest pod adresem http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=74855&cat_id=74589

Relacja prof. Jacka Wilczura z wydarzeń we Lwowie



Як творилася легенда про Nachtigall

Згідно з каноном радянської пропаганди антисемітизм був одним із базових елементів ідеології та практики Організації українських націоналістів. Таким чином намагалися не лише сформувати шовіністичний образ ОУН, а й максимально наблизити його до уявлення про нацистів, обґрунтувати безглузде формулювання «українсько-німецькі буржуазні націоналісти». Відповідно, членів ОУН називали мало не основними винуватцями «остаточного розв’язання єврейського питання». Радянські пропагандисти зумисне не помічали тих положень ідеології та програми ОУН, в яких ішлося про рівність прав усіх національних меншин; оминали своєю увагою тих євреїв, котрі в лавах Української повстанської армії боролися за незалежну Україну. На жаль, так роблять багато й сучасних публіцистів та істориків, які і досі розглядають українську історію крізь окуляри «агітпропу». Одним з найпоширеніших звинувачень проти українських націоналістів є твердження про їхню участь в антиєврейських погромах у Львові на початку липня 1941 року. Отож спробуємо розібратися із цим, спираючись на документальні джерела.

Нищення єврейського населення на окупованих територіях було реалізацією нацистських ідеологічних засад: спеціальні «айнзацгрупи» виловлювали і вбивали євреїв; створювалися табори смерті, постійно «вдосконалювалися» засоби масового вбивства. На момент вступу на українські землі в 1941 році німецькі «айнзацгрупи» вже мали досвід у реалізації таких заходів. Тож коли 1 липня вони ввійшли до Львова, то, реалізуючи свої жахливі завдання, діяли впевнено: заарештували кілька тисяч євреїв та представників польської інтелігенції. Більшість із них майже відразу розстріляли, інших запроторили до щойно створеного гетто, мешканців якого винищили дещо пізніше. У подальшому жертвами «айнзацгруп» стали десятки тисяч євреїв.

Одним із методів реалізації завдань «айнзацгруп» було провокування місцевого населення до погромів. Так вони діяли в Польщі, Прибалтиці, Західній Україні. У Львові як привід для такої провокації використано масові вбивства українських політв’язнів, вчинені НКВД перед відступом радянської влади з міста. Убитих оголосили жертвами «жидо-більшовизму», а населення закликали помститися тим євреям, що залишилися у Львові. У результаті в місті почався спровокований нацистами погром, у якому брали участь місцеві українські та польські люмпени.

Тривалий час побутували різноманітні спекуляції щодо участі ОУН та вояків «Нахтіґалю» в його організації та проведенні. Виявлені нещодавно в Галузевому державному архіві Служби безпеки України матеріали не тільки чітко відбивають ситуацію влітку 1941 року, а й чудово показують, як творилася легенда про участь українського батальйону «Нахтіґаль» у єврейських погромах.

Серед цих матеріалів знайдено документ «З книги фактів», що є по суті хронікою діяльності ОУН протягом березня—вересня 1941 року. «Представники прибувших до Львова у великому числі відділів гештапа, — читаємо тут про початок липня 1941, — звернулися різними дорогами до українських кругів, щоб українці урядили триденний погром жидів. «Замість уряджувати маніфестаційні похорони політв’язнів, помордованих большевиками, — говорили вони, — краще зробити велику відплатну акцію на жидах». Німецькі ані поліційні, ані військові власті не будуть в цьому перешкоджати. Керівні чинники ОУН, довідавшись про те, подали до відома членам, що це є німецька провокація, щоби скомпрометувати українців погромами, щоби дати претекст до вмішування і «роблення порядку, і найважніше, щоби відтягнути увагу й енергію українського загалу від політичних проблєм боротьби за державну самостійність на слизьку дорогу анархії злочинів та грабіжництва». Цікаво, що цей документ як конфіскат містився в агентурній справі на членів проводу ОУН під кодовою назвою «Берлога». А це означає, що він потрапив до рук НКВД у ході ліквідації котрогось із керівників підпілля, і, найголовніше, що керівники цієї структури чітко знали про непричетність ОУН чи «Нахтіґалю» до погромів.

Зрештою, про це знали не тільки в НКВД. Слідство про перебіг масових убивств євреїв та поляків у Львові в перші дні німецької окупації почалося відразу після завершення Другої світової війни. Радянські органи створили Надзвичайну державну комісію, яка встановила факт злочину і навіть назвала його виконавців. В українських архівах, а саме Центральному державному архіві вищих органів влади України та Центральному державному архіві громадських об’єднань, а також у Державному архіві Львівської області є великі масиви документів цієї комісії. Серед її матеріалів — доповідні, протоколи та записи свідчень очевидців подій. У жодному документі немає згадки про участь вояків «Нахтіґалю» в антиєврейських акціях чи ліквідації польських професорів.

Підсумком роботи комісії стало спеціальне видання «Про злочинства німців на території Львівської області. Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників», опубліковане в Києві у 1945 році. Отож у згаданій брошурі організаторами та виконавцями злочину названі: генерал-губернатор Польщі Франк, генерал-майор поліції Ляш, губернатор Галичини Вехтер, начальник поліції Кацман, гауптштурмфюрер Гебауер, гаупштурмфюрер СС Варцок, обер-штурмфюрер СС Вільгауз, лейтенант СС Шейнбах, обер-лейтенант СС Сіллер, штурмфюрер СС Райс, штурмфюрер Веске, обер-штурмфюрери СС Рокіта, Урман, Шульц, обер-лейтенант СС Векне, шарфюрер СС Колінко, шарфюрер СС Гейне, унтер-штурмбанфюрер Гайніш, гауптштурмбанфюрер СС Гжімік, шеф зондеркоманди №1005 Шерляк, гауптштурмбанфюрер Раух, шарфюрер СД Елітко, шарфюрер СД Прайс, керівник «бригади смерті» Ейфель, шарфюрери СД Райс і Майєр, обер-вахтмейстери СД Клік і Вольф, капітан Блют, майор Сідорен, майор Рох, обер-фельдфебелі Міллер і Пер, комісари в справах євреїв Енгель, Зейс, Укварт, Леонард, шарфюрери СС Еріх, Хан, Блюм, Верет, Біттерман та інші.

Результати діяльності цієї комісії були підтверджені Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі на засіданнях 15 лютого і 30 серпня 1946 року. Зокрема головний обвинувач з радянської сторони генеральний прокурор Роман Руденко, виступаючи на процесі, заявив: «Загони гестапівців ще до захоплення Львова мали складені за наказом німецького уряду списки найвидатніших представників інтелігенції, призначених до знищення. Одразу після захоплення міста Львова почалися масові арешти і розстріли». У цьому ж виступі є й такі слова: «Вбивства радянських громадян здійснювалися не випадковими бандитськими групами німецьких офіцерів і солдатів, а згідно із затвердженими планами німецькими військовими з’єднаннями, поліцією та СС».

Факти, встановлені комісією, побутували як незаперечні в історіографії, зокрема й радянській, до прес-конференції східнонімецького професора Альберта Нордена 24 жовтня 1959 року. Професор зробив сенсаційне «відкриття»: масові вбивства у Львові організували й здійснили… українці, вояки спеціального батальйону «Нахтіґаль». Проте, як виявилося згодом, основною мішенню його звинувачень були не стільки українці, як його колега професор Теодор Оберлендер, котрий у 1941 році був німецьким зв’язковим офіцером в українському батальйоні.

Почалася активна робота зі збору матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність «Нахтіґалю» та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові. Цією справою зайнявся Комітет німецької єдності, що базувався в Німецькій Демократичній Республіці (НДР). Усі докази зібрали надзвичайно швидко — протягом листопада 1959 року. Проте набралося їх лише дев’ятнадцять. При перегляді обвинувальних матеріалів впадає в око одна деталь — свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де «Нахтіґаль» з Оберлендером мали чинити свої «злочини». З усіх знайдених свідків лише троє до війни були корінними жителями Львова, інші опинилися в місті випадково, тимчасово, проїздом тощо. Можливо побоювалися, що свідки-львів’яни зможуть згадати не тільки вбитих у липні євреїв і поляків, а й десятки тисяч замордованих НКВД українців, залишених у тюрмах Західної України після відступу Червоної армії.

Отож операція із компрометації Оберлендера почалася 2 жовтня 1959 року, коли Друге управління КҐБ УССР отримало вказівку з Москви від заступника начальника Другого управління КҐБ СССР Щербака щодо збору матеріалів про участь Теодора Оберлендера та батальйону «Нахтіґаль» в організації масового знищення єврейського населення у Львові в липні 1941 року. Як зазначено в документі, вказівка була зумовлена тим, що Оберлендера, тодішнього міністра у справах переміщених осіб західнонімецького уряду, обвинувачували в злочинах «наші німецькі друзі» (очевидно, йдеться про східнонімецьку розвідку «штазі»).

Власне з того часу починається інтенсивний пошук «свідків», який зачепив Львівську, Тернопільську та Хмельницьку області, де мали б пам’ятати про «злочини» «Нахтіґалю». Перша отримана КҐБ інформація була не особливо втішною для цієї структури. У довідці з Хмельницької області від 16 жовтня 1959 року читаємо: «Встановлено, що в першій половині липня 1941 року із Західної України через Сатанів по шосейній дорозі до Хмельницька рухався на велосипедах та автомобілях озброєний загін українських націоналістів у німецькій формі. Загін в Сатанові не затримувався. Розстрілів ним радянського партійного активу та їх сімей не встановлено».

Незабаром надійшла інформація із Тернопільського КҐБ, в якій ідеться про те, що створена ще в 1945 році Надзвичайна державна комісія виявила низку фактів про звірства німців на території області. Зокрема детально розповідається про табір для військовополонених та скоєні в ньому злочини: «Ніяких інших офіційних документів, що підтверджували б звірства німецьких окупантів у Тернопільському таборі радянських військовополонених не знайдено, — читаємо в документі, — в актах Надзвичайної державної комісії, що констатували злочини німців на території Тернополя і Тернопільської області, батальйон «Нахтіґаль» і, зокрема, Оберлендер не згадуються».

Очевидно, такі відповіді не могли задовольнити керівництво КҐБ, яке просить повторно провести пошук потрібної інформації. Проте цього разу чітко вказується, як має відбуватися цей пошук. Отож цитата з іще одного секретного документа — інструкції з Москви від заступника начальника Другого управління КҐБ СССР Щербака: «Встановлених свідків злочинів «Нахтіґалю» слід підготувати для допиту працівниками прокуратури, про що будуть дані вказівки прокуратурою СРСР. При підготовці до допитів свідків слід використовувати опубліковані статті про злочини «Нахтіґалю». Отже, для доказу злочину слід було використовувати пропагандистські матеріали, написані на замовлення обвинувачів. Сюжет знайомий багатьом, хто читав про репресії 1937 року.

Не всі «свідки» виявилися свідомими радянськими громадянами і часом навіть наважувалися просити за свої «послуги» відповідних преференцій з боку КҐБ. Так, в одній із довідок КҐБ за 19 жовтня 1959 року зазначено, що професор Сокольницький, який готовий виступити свідком на прес-конференції в Берліні, «просить дозволу на відвідання деяких навчальних закладів та підприємств електротехнічної промисловості в Берліні, а згодом відвідати сина та доньку в Польщі». Проте головне було зроблено — «очевидців» злочинів «Нахтіґалю» знайшли, і вони дали «правильні» свідчення.

Тому вже незабаром, у травні 1960 року, голові КҐБ УССР тов. Нікітченку упевнено звітували: «Відповідно до ваших вказівок Управлінням КДБ при РМ УРСР по Львівській області за період з жовтня 1959 до квітня 1960 проведено заходи по документації і збору доказів про злочини в місті Львові на території області, здійсненні Оберлендером і батальйоном «Нахтіґаль». З метою компрометації Оберлендера і українських націоналістів, зібрані УКДБ матеріали широко використовувалися в місцевій і центральній пресі, кінохроніці, а також на прес-конференціях у Москві. Крім того, були виявлені і відповідно підготовлені свідки, що виступали з даної справи на прес-конференції в Москві і на суді в Берліні».

Зібрані таким чином свідчення було швиденько передано до Верховного суду Німецької Демократичної Республіки, який 29 квітня 1960 року заочно визнав Оберлендера винним і засудив до довічного ув’язнення. Наступним етапом мав бути процес у ФРН. Збиранням доказів у Західній Німеччині зайнялась Асоціація жертв нацизму. 6 квітня 1960 року зібрані нею матеріали було передано до штабу асоціації в місті Людвігсбурзі. У них ішлося про те, що батальйон «Нахтіґаль» нищив євреїв і поляків у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині, Міхалполі, а в ніч з 3 на 4 липня українські легіонери нібито розстріляли сотні польських інтелектуалів.

Західнонімецький суд провів власне детальне розслідування і в жодному випадку не знайшов достатніх доказів для підтвердження злочинів, що приписувалися «Нахтіґалю». Слідчі встановили, що «більшість членів «Нахтіґалю», хоча й знали про жахливі вбивства, здійснені енкаведистами, а серед замордованих були і члени родин деяких солдатів, як правило, дотримувалися взірцевої дисципліни». На суді працювала спеціальна слідча комісія, яка вислухала 232 свідки й визнала, що закиди проти формування «Нахтіґалю» та офіцера Оберлендера цілковито позбавлені підстав, хоча німецькі слідчі не виключали, що «члени українського батальйону «Нахтіґаль», прізвищ яких не встановлено, на власний розсуд могли брати участь у вбивствах та погромах, без відома і всупереч виразним заборонам командирів батальйону».

26 вересня 1960 року Земельний суд Бонна закрив справу, визнавши недостатніми надані докази. З огляду на викладене вище, підсудних звільнили від покарання, призначеного Верховним судом НДР. Урешті, після об’єднання Німеччини у 1990 році, Теодор Оберлендер оскаржив рішення суду НДР у Земельному суді Берліна, який 24 вересня 1993 року визнав рішення ВС НДР нелегітимним. Отже, судові органи Німеччини двічі визнали недійсними звинувачення проти вояків батальйону «Нахтіґаль».

А тепер спробуємо дати відповідь на головне питання — про мотиви цієї масштабної кампанії. По-перше, прагненням покарати військових злочинців прикривалася політична гра, інспірована КҐБ проти західнонімецького уряду на чолі з канцлером Конрадом Аденауером. Він у 1953 році призначив Теодора Оберлендера на посаду міністра в справах жертв війни, депортованих і репатрійованих німців. Під його опікою опинилися мільйони німців-утікачів і переселенців із колишніх земель Рейху, які після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини та СССР. Серед цих людей панували виразні антикомуністичні настрої. Із часом Оберлендер, спираючись на них, вирішив створити потужну політичну партію з яскравим антилівим ухилом, чим привернув до себе увагу «штазі», а відтак і КҐБ. Частково завдання з компрометації уряду Аденауера і безпосередньо Оберлендера доблесним чекістам таки вдалося реалізувати. Попри виправдання в суді, Оберлендер мусив піти у відставку як міністр, причетний до гучного політичного скандалу.

Іншим завданням кампанії проти «Нахтіґалю» було відвернути увагу світової громадськості від злочинних дій КҐБ. Адже трохи більше ніж за тиждень до згаданої прес-конференції терорист КҐБ Богдан Сташинський у Мюнхені вбив провідника ОУН Степана Бандеру. Очевидно, що підозра у скоєнні цього злочину відразу впала на радянські спецслужби. Аби захистися від цих звинувачень, чекісти запустили інформацію про те, що Бандеру вбив… Оберлендер, який таким чином намагався приховати свої злочини 1941 року. Проте ця інформаційна кампанія зазнала цілковитого краху, коли через кілька років до західнонімецьких правоохоронних органів звернувся сам Богдан Сташинський, який визнав свою вину й докладно розповів про деталі вбивства, здійсненого за наказом КҐБ.

Отже, звинувачення проти «Нахтіґалю» є чудовим зразком переписування історії, спотворення історичних фактів для їх використання в політичній грі. Судячи зі шквалу публікацій та повідомлень ЗМІ на цю тему, що з’явилися наприкінці минулого і на початку цього року, почата 49 років тому гра для декого не закінчилася й досі. Сподіваємося, виявлені та використані в цій публікації документи поставлять у ній крапку.

Створення «Нахтігалю» було результатом реалізації політики ОУН(б), спрямованої на підготовку власних військових кадрів. Домовленості про формування українського легіону в німецькій армії було досягнуто на переговорах із військовою розвідкою — абвером у лютому 1941 року. Мобілізацією до легіону займалися керівники ОУН, які сформували його з членів своєї організації, що мешкали на той час в окупованій німцями Польщі. Мобілізованих оунівців розділили на дві частини, які в українських документах фігурують як дружини українських націоналістів (групи «Північ» та «Південь»), у документах абверу вони отримали кодові назви «Спеціальний відділ «Нахтіґаль» та «Організація Роланд».

«Нахтігаль» вишколювався в підготовчих таборах абверу на території генерального губернаторства. Завершальна підготовка проходила у військовому таборі в Нойгаммері разом із першим батальйоном спецполку абверу «Бранденбург 800». Батальйон «Роланд» формувався у Відні, а вишкіл відбувався у навчальному таборі «Зауберсдорф».

Від ОУН(б) командиром куреня «Нахтігаль» призначено сотника Романа Шухевича. На початку літа 1941 р. «Нахтігаль» налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом. Солдати батальйону носили типові німецькі польові уніформи. Національна ж символіка з’явилася лише після входження до Львова.

З початком німецько-радянської війни курінь розпочав рух на схід. Близько півночі 29 червня 1941 року, діставши від оунівської розвідки підтвердження інформації про масові страти радянськими спецслужбами в’язнів у львівських тюрмах та про відступ Червоної армії і військ НКВС з міста, командир батальйону самостійно ухвалив рішення про зайняття Львова вночі з 29 на 30 червня 1941 року, не чекаючи на підхід основних сил німецької армії.

У Львів курінь «Нахтігаль» увійшов зранку 30 червня о 4 год. 30 хв. Бійці українського батальйону зайняли стратегічно важливі об’єкти міста й в’язниці. Біля Собору Святого Юра їх благословив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Солдати українського батальйону передали до штабу інформацію про виявлення закатованих в’язнів у тюрмі на вулиці Лонцького. Серед убитих знайшли брата Р.Шухевича Юрія. Протягом 30 червня 1941 р. бійці «Нахтігалю» займалися пошуками у в’язницях закатованих родичів і знайомих, брали участь у підготовці проголошення Акта відновлення Української держави. За сприяння бійців українського куреня, які несли охорону львівського радіо, текст Акта було двічі зачитано в ефірі.

Занепокоєне активною політичною діяльністю, що суперечила офіційній політиці нацистів, німецьке командування 1 липня 1941 р. віддало наказ легіонерам звільнити всі стратегічні пункти Львова та передати їх під охорону новоприбулих відділів німецької поліції. Прагнучи розосередити українську частину, щоб позбавити військової опори щойно створений український уряд, німці надали «Нахтігалю» тижневу відпустку, після чого невдовзі вермахт наказав «Нахтігалю» покинути місто. 7 липня 1941 р. перша сотня «Нахтігалю» вирушила через Золочів у напрямку Тернополя, а 8—9 липня місто покинули й інші дві сотні.

Після прибуття до Тернополя, 13 липня 1941 р. «Нахтігаль» переправився через р. Збруч і розпочав рух на схід як передове забезпечення 1-ї Гірської дивізії — через містечка Сатанів, Ярмолинці та Деражне в напрямку на Проскурів.

14 липня 1941 р. «Нахтігаль» брав участь у штурмі радянських укріплень на старому польсько-радянському кордоні і поряд з іншими частинами вермахту увійшов до Проскурова, де перейшов під командування Альпійської охоронної дивізії. 16 липня 1941 р. «Нахтігаль» через Вовковинці, Жмеринку та Браїлів вирушив на Вінницю. 17 липня 1941 р. брав участь у запеклих боях за м. Браїлів, а потім — за Вінницю. Після передислокації до м. Юзвин (Некрасове) бійці дізналися, що 17 липня 1941 р. Гітлер своїм декретом приєднав Галичину до Генерального губернаторства, а також про арешти лідерів ОУН(б) й невизнання Німеччиною відновленої у Львові незалежності. Р.Шухевич як український командир батальйону надіслав верховному командуванню вермахту протест: «внаслідок арешту нашого Уряду і Провідника Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії». Відповіддю німців став наказ від 13 серпня 1941 року передислокувати відділ до Жмеринки. Курінь роззброїли і під охороною німецької жандармерії вивезли до Кракова. 22 серпня бійців було відправлено до міста Нойгаммера, куди вони прибули 27 серпня 1941 року.

Наприкінці вересня 1941 р. легіонерам було повернуто зброю й залучено до бойової підготовки. 16 жовтня 1941 р. українські старшини батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» ухвалили звернення до німецького командування та керівників Рейху «Меморандум українського Легіону». У документі містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити заарештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками, не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині, у разі продовження служби, надати можливість кожному бійцеві підписати індивідуальний контракт строком на один рік. Відповіддю стало переформування в частину охоронної поліції і підписання індивідуальних контрактів на рік служби.

21 жовтня 1941 року обидва курені об’єдналися в одну частину з 650 українських солдатів і старшин і до 19 березня 1942 року перебували у Франкфурті-на-Одері. Весною німецьке командування перекинуло український батальйон до тилової зони 3-ї танкової армії генерал-полковника Гелена Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й дивізії охоронної поліції. Тому в спеціальній літературі український Легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-й батальйон охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину «Курінь імені Євгена Коновальця». У Білорусії 201-й український батальйон не був сконцентрований в одному місці, охороняючи мости на річках Березині та Двіні. Відділам у містечках було також доручено охороняти місцеву німецьку адміністрацію. Наприкінці листопада 1942 року офіцери-українці вирішили максимально обмежити активну участь батальйону в німецьких військових акціях, щоб уникнути подальших втрат.

1 грудня 1942 року бійці батальйону відмовилися продовжувати контракт з німцями, через що багато з них, особливо старшин, було заарештовано. Іншим, серед них і Романові Шухевичу, вдалося втекти з під варти. Згодом чимало вояків батальйону влилося в Українську повстанську армію, де як добре вишколені солдати обіймали командні посади. У лавах цієї армії, захищаючи українське населення, вони завзято боролися зі своїми колишніми союзниками — німцями.