ТВОРЧІСТЬ

ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

ТОМ ПЕРШИЙ

ЛИСТ ДО Ю.ГУМЕНЮКА

Дорогий п. Гуменюк!

Почуваю свою вину перед Вами і прошу вибачити мені, що я своєчасно не одповів на Вашого листа, де знайшов стільки теплих слів і щирих запитань українського старшини до свого отамана. Стверджуючи отим отримання від Вас двох листів з грошовими додатками до них: а) 128 франків і б) 5 канад. долярів, — прошу перш за все прийняти мою правдиву подяку за добру пам'ять про мене, а одночасно і признання, що Ваш шляхетний крок мене зворушив до глибини душі не так матеріяльно-грошовою стороною справи, як національно-патріотичними мотивами її. Тим більше я ціню Ваш щирий лист до мене, що він рідкий в наші часи. З великою приємністю і батьківським почуттям я стиснув би Вашу руку. Жалко, що простори ділять.
Здається мені, що пам'ятаю Вас (фотографія мене упевнила б в цьому), як добре знаю і Доморацького, якого теж уважав завжди за доброго старшину, хоч він дещо й переборщував у вживанні алькоголю.
Переходжу тепер до іншого.
Ще раз дякуючи за Ваше бажання допомогти мені персонально в моєму житті, повинен відмовитись від цієї допомоги. Я знаю добре, що й Вам оті доляри з неба не падають і що кожний цент доводиться Вам заробляти тяжкою працею. З мого боку було б зле, коли б я запрацьоване руками наших, xоч би й по приязному до мене настроєних людей, зужитковував особисто для себе. На це я не маю права. Отож присланих Вами 128 фр. і 5 долярів для своїх потреб прийняти від Вас не можу. Проживу якось і без них.
До отримання відповіді від Вас з приводу справи, про яку буду зараз писати, означену суму триматиму на Вашому рахункові.
А справа ця така.
До Вас більш-менш доходять відомості про сучасне становище на Україні. Воно тяжке, але не безнадійне. Большевики здушили вільну пресу, всяке громадське життя, всяку ініціятиву, щоб за допомогою монопольної комуністичної пропаґанди защепити нашому народові думку про комуністичну державність, як єдину одповідаючу інтересам українського народу. В школі дітей цьому навчають, у війську — теж; на різних зібраннях систематично провадять пропаґанду про „спасенність" зв'язку України з СССР і про шкоду для нашого народу справжньої державности і незалежности. Фактично все це потрібно большевикам, щоб визискувати Україну з її багатствами для московського імперіялізму і завдань „всесвітньої революції". Все це Вам відоме. Здавалося б, що деморалізація, яку провадять большевики серед нашого народу, могла б убити серед нього всяку думку про краще майбутнє. На самім ділі так не є. Живі і здорові сили народу большевикам не пощастило отруїти. Навіть серед „комсомольців" є свої люди, як є вони скрізь по большевицьких установах. Хоч перебуваю я тепер здебільшого в Парижі, але зв'язків з Україною не гублю. Навпаки: підтримую їх і по можливості зміцнюю сталий зв'язок з національно-революційними організаціями, які свою діяльність там провадять в контакті і по директивах зверху. Останніми часами, в зв'язку власне із зміцненням організацій та налагодженням постійних зносин з ними, вияснилась потреба створення спеціяльно аґітаційної літератури для України. Звідти наші люди криком кричать: дайте популярних книжок, аґітаційних відозв і невеличких розмірами брошур, за допомогою яких можна було б боротись з большевицькою брехнею, з большевицькою деморалізацією і організувати народ для дальшої боротьби на національному ґрунті. Потреба такої літератури наростає в зв'язку із загальним підвищенням активности народніх мас, про яку з певним острахом говорять самі большевики і яку вони намагаються реґулювати на свою користь. Тих прохань та вимог, які в справі утворення літератури, ставлять до мене свої люди, я на превеликий жаль власними засобами не можу задовольнити. Для цього потрібна допомога тих, хто розуміють величезне значення такої літератури для розвитку національного руху на Україні і відчувають обов'язок бути корисними в реалізації тих зусиль, за допомогою яких ця література може бути: а) утворена, себто написана, б) надрукована і в) переправлена таємно по призначенню в різні закутки України.
Відчуваючи і усвідомлюючи, що одним із моїх обов'язків на цей переходовий час є взятись за переведення всієї цієї справи в життя, я за допомогою вірних старшин і козаків, а також за співучастю літературних сил, приступив до реалізації завдання, яке уважаю одним з найбільш одповідальних, які лежать на українській еміґрації і які, крім неї і за неї, ніхто не може виконати.
Ясна річ, що з огляду на небезпеку для життя тих однодумців, що хотіли б друкувати таку літературу нелеґально в Совдепії — вся справа з друкуванням брошур і книжок повинна бути скупчена за кордоном України. Зрозуміло також, що для всього цього потрібні гроші, а також і спеціяльна технічно-революційна організація для перетранспортування літератури на Україну та для вмілого розповсюдження її серед народу, отож: коли Ви поділяєте мої думки про вагу піднятої мною справи і коли Ви погодилися б прислані Вами для мене персонально гроші передати в спеціальний фонд для утворення згаданої вище літератури, то 128 фр. + 5 долярів я, після отримання від Вас на це згоди, негайно передам по призначенню. В разі Вашої незгоди означену суму я негайно поверну Вам поштою або через банк.
Одночасно я уважаю корисним звернутись до Вас з таким проханням: заінтересувати порушеною справою тих Ваших друзів та знайомих, яким Ви вірите, яких уважаєте за порядних людей. Може й вони зрозуміють вагу цієї справи і уважатимуть за свій патріотичний обов'язок допомогти здійсненню її. Великих грошей на це не треба, бо і скромними жертвами можна тут не малих наслідків осягнути. Я знаю, що наші українці в Канаді і Америці мають уразу і недовір'я до всяких потреб, з якими до них звертаються з „старого краю", їх не раз і не два дехто дурив, може дякуючи цьому вони й мають рацію, коли ставляться з застереженням до подібних апеляцій. Відомо з життьового досвіду, що хто гарячою водою опарив собі губи, той і на зимне молоко дує, щоб остудити його, а крім того перелякана ворона кожного куща боїться і на кожен кущ сідає. Я ніби знаю трохи психологію людей розчарованих, а тому й гадаю, що наприклад, широке розголошення тієї справи, в якій я звертаюсь до Вас, їй не допомогло а тільки пошкодило б. Знайдуться завжди демагоги і нечесні люди, які почнуть обкидати болотом запідозрювати чесні і святі мотиви і сіяти баламутство серед легковірних людей. Через це я й гадаю, що більш доцільним буде про допомогу для згаданої справи говорити в тісному колі чесних і національно бездоганних людей.
Але перш за все для мене важно знати, як Ви персонально до неї ставитесь. В тому разі, коли б Ви мені одповіли, що на канадійсько-українському ґрунті акція для неї — безнадійна і що Ви не можете стати в пригоді, — це ніскільки не вплине на моє сердечне відношення до Вас та моральне признання з мого боку тієї зворушливої приязні, яку Ви виявили до мене.
Щоб закінчити з порушеною справою, повинен додати, що грошове звідомлення про витрати з „спеціяльного фонду" підлягає контролю спеціяльної ревізійної комісії і буде друкуватися установленим порядком — так, що кожний жертводавець може бути особисто певним в тому, що його жертва піде туди, на що він її призначив.
Тепер коротко відповім на запитання, поставлені Вами у Вашому першому листі.
При тому стані національної свідомости нашого народу, його організованости і дисциплінованости, на якому застав його 1917 і 1918 роки, лише скоординованою акцією обох його частин — „наддніпрянців" і „галичан" можна було досягнути ідеалу державної самостійности. Цієї скоординованости не було в самому початкові боротьби. Обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі, щодо того пляну і програми, по яких ця боротьба мусіла провадитись. Фактично ідея Соборної України була фразою, якою користувались для святочних промов, деклярацій і з якої не уміли і не хотіли витягти обов'язуючих логічних наслідків. Стратегія національної боротьби як і боротьби військової, вимагає: бити в першу чергу по головному ворогові, з другорядним потім можна раду дати! В своїй діяльності я керувався думкою, що таким ворогом була, є і буде Московщина. Це ясно кожному, не засліпленому місцевим патріотизмом. Я знаю історію нашу, знаю сили нашого народу, — розпорошені, неспоєні, не підперті працею поколінь і віків і не роблю собі ілюзій щодо тієї легкости, з якою ідеал Соборної України може бути здійсненим, особливо коли взяти на увагу анальфабетизм наших політиків і провідників в справах міжнародніх. Досвід показав, що українські політики не могли собі ради [дати]1 з ужиткуванням для добра України міжнародніх чинників. Майже всі наші проводарі поставили карту на Центральні Европейські Держави, — ця карта була побита. „Перестраховки" політичної не було зроблено: і тут ні канадійська ні американська наша еміґрація „не дописали", бо не змогли і не зуміли, як це зробили поляки та чехи, використати впливу Англії та Америки. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді, коли не можна було направити пороблених іншими блудів і недоглядів, — коли не згадувати взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків, яка виявилась у загальній непідготовленості народу до самостійного життя і [не]вмінні2 його поставити над клясовими інтересами цілого — нації. Міжнародні обставини для нас всіх — українців склались тяжко — не сприяюче. Наші сусіди перехопили більш зручно вигоди нового порядку відносин, установленого перемогою Антанти над Німеччиною і Австрією, бо ці сусіди — поляки, румуни, чехи — показали себе більш організованими і підготовленими не тільки до того, щоб створити свої держави на суто етнографічних своїх землях, а й захопити собі те що лежало у сусіда без належного догляду і оборони. Для мене, як для реального політика, який базує свою діяльність на підрахункові дійсних сил, як своїх, так і ворожих, було ясно вже в кінці 1918 року, що ми свою справу на деякий час програли. Я гадав і сподівався, що спільна акція „галицької" і „наддніпрянської" армії допоможе її направити: ударом по головному ворогові, з тим, щоб потім, зміцнившись, організувавшись, набувши зброї — вдарити по інших. Зрада галицької армії, чи вірніше її командування, ці надії розвіяла і поставила як мене так і уряд УНР перед непереможною ситуацією існування більш зміцнених ворожих сил, які не мали ні своїх „галичан" ні своїх „наддніпрянців", — а замість цього мали єдність і координацію національних зусиль. Щоб спасти ситуацію — і мені і моїм політичним однодумцям нічого не залишалось, як забезпечивши себе від Польщі, спробувати боротись проти Москви. Настрій на Україні цьому сприяв; на жаль і тут міжнародні обставини були проти нас: поляки зрадили. Зброї ми не могли в Европі дістати. Решта — зрозуміла.
Тільки нечесний демагог може дозволити собі говорити про те, що „Петлюра продав" Галичину, Волинь тощо. Петлюра, коли вже говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні „гріхи" і хиби української незорганізованости, малої культурности і несприяючих обставин в житті української нації. Я зауважив, що знаю свій народ і не роблю собі ілюзій щодо його сил і підготовлености для самостійного життя. Може Ви пригадуєте, як в 1918 р. наші селяни роззброювали наші ж військові трени-обози? Я знаю більше таких фактів. На декого вони справляють таке враження, що взагалі „з нас людей не буде" і що взагалі справа з українською державністю безнадійна.
Я так не думаю. Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Укр. Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика — це мрії, нереальні комбінації, що призведуть до того, що ніякої України не буде. Вся цілокупність обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх (міжнародніх) мені доводить, що іншого шляху для здійснення наших ідеалів немає: в першу чергу Чорне море — Дніпро, як дорога і зв'язок з Заходом і з Кавказом (нашим союзником), а потім уже, після того, як збудуємо свої заводи зброї і організуємось, — ширша програма національного будівництва і заокруглення кордонів. В цьому напрямку я й працюю, не зважаючи ні на що. Мене мало обходять сплітки, брехні, помиї, інсинуації, бо це та „леґуміна", яку мусить споживати кожний одповідальний діяч від „друзів" і „недрузів". Я певний, що правильність обраної мною лінії виправдає історія, як виправдала вона Хмельницького за трактат під Зборовом, хоч народня поезія і посилала на адресу великого гетьмана побажання, щоб „перша куля його не минула". У мене немає розчарування ні в нашому народі, бо він є такий, яким його зробили обставини, часом сильніші од нього, ні в його здатності до самостійного життя, бо ця здатність буде розвиватись і зміцняти його. Ситуація, в якій він опинився сьогодні, не є ні вічною, ні безнадійною. Змінити її до певної міри залежить і від напруження власних сил. Треба працювати над цим всім і кожному, — в міру його сил і можливостей.
Та праця, про яку я згадував в початку свого листа, — є теж потрібна, а на даній стадії нашої історії — історично неуникнена і тому обов'язкова. Може вона не ефектна, занадто „чорна" і непомітна, але великі ефекти досягаються мозольною попередньою працею, — а так, з нічого, не виникають.
Тимчасом кінчаю. Коли матимете потребу та бажання ще писати мені, радий буду і з великою приємністю одповім на Ваші запитання, сумніви чи вагання.
Наприкінці прошу зробити мені маленьку персональну послугу: зайдіть до п. Генерала Сікевича і перекажіть йому та його родині мій привіт. Я незабаром писатиму йому.
Стискаю Вам руку. Дай Бог всього кращого.
Петлюра
P. S. З мого листа прошу не робити публічного вжитку. Писав його для Вас персонально.


* Друкується з ориґіналу, що зберігається у Ю.Гуменюка
1 Очевидно в оригіналі пропущено слово „дати". Ред.
2 В оригіналі пропущено „не-". Ред.