ТВОРЧІСТЬ

ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

ТОМ ПЕРШИЙ

ОСТАННІЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДІЯЧ ШЕСТИДЕСЯТИХ РОКІВ
(До півріччя смерті К. П. Михальчука)

Сьомого квітня [1914]1 у Києві на 74 році життя упокоївся видатний український учений-лінґвіст та громадський діяч Костянтин Петрович Михальчук. Якщо ім'я К. П. Михальчука мало знане в широких колах російського суспільства, де його знала головним чином вузька родина філологів, то серед українського суспільства він користувався великою повагою не тільки як авторитетний учений та діяльний член Українського Наукового Товариства у Києві, але як і останній з живих діячів громадського руху на Україні, відомого під назвою „хлопоманського". З ім'ям К. П. Михальчука тісно пов'язаний яскравий період в історії українського відродження, що позначився поворотом до рідного народу „українців польської культури" та широкою науковою працею, що створила підстави українознавства. Таким чином для сучасного українського суспільства К. П. Михальчук був наче живим втіленням „минулого" українського відродження та органічною ланкою, що з'єднувала пережите, яке відійшло вже в далечінь історії, з теперішніми днями і завданнями національного життя. Учасник гуртка хлопоманів, що вони з його ініціятиви заклали відому Київську Громаду, цю першу клітину, з якої, після перерви створеної закриттям 1847 р. Кирило-Методіївського Братства, ступнево виріс організований рух українців, учасник більшости національних починів протягом майже півстоліття, свідок та жертва переслідувань, піднятих проти цього руху, він не загубив ні витривалости серед цих переслідувань, ні віри в перемогу обраного ще в юнацьких роках шляху. К. П. Михальчук наче був символом усієї хрестної путі, пройденої від 60-тих років минулого століття українським рухом і дійсно був втіленням довготривалої чинної любови до батьківщини.
Ці нариси постаті К. П. Михальчука, як громадського діяча, були в цілковитій гармонії з його особистими вартостями просто як людини, що знайшла в собі величезну силу протиставитись злигодням особистого життя і серед нестерпно несприятливих умовин його все ж залишити глибокий слід в історії наукової думки і національного руху на Україні.
Член-кореспондент Академії Наук і „основатель южно-русской диалектологии", як слушно називає його академік А. А. Шахматов, автор поважних праць у галузі української філології, що високо цінилися в колах фахівців і що були джерелом, без знання якого було не до подумання наукове вивчення української мови, К. П. Михальчук був своїм соціяльним становищем усього тільки бухгальтером броварні у Києві, де працював протягом сорока літ і віддавав цій нелюбій йому і нецікавій праці більшу частину своїх багатих сил. Непатентований учений, що йому „незалежні обставини" не дозволили навіть дістати диплом про закінчення університету, він відбив у своїй долі увесь драматизм, який випадає в умовах російської державної дійсности ученому „інородцеві", що не приховує своєї любови до рідного народу і що не знаходить в собі сил, щоб пристосуватись до вимог цієї дійсности.
Видайне життя цього непатентованого ученого, звичайно, знайде собі належну оцінку в тому суспільстві, що його побудові була присвячена допитлива думка та чинна енерґія К. П. Михальчука2 і ймення останнього з українських „шестидесятників-хлопоманів" займе почесне місце, як в історії української наукової думки, так і в історії українського громадського руху.3 Діяльність К. П. Михальчука в обох напрямках не вільно розглядати відокремлено; якщо науковець переважав у ньому громадського діяча, то все ж діяльність його, як науковця, щільно була пов'язана з явищами сучасної йому громадськости, сприйнятими ним глибоко і до тієї міри, що вони стали могутнім психологічним імпульсом для його наукових інтересів та дослідів. З цього боку К. П. Михальчук нагадує інших українських діячів-науковців шестидесятих та семидесятих років, близьких до нього і особистими дружніми взаєминами і однаковими поглядами на завдання та зміст наукової праці в умовинах тодішнього національного життя. Останнє ставило вимоги розкрити поняття української нації, з'ясувати її індивідуальні особливості і той культурний капітал, який, без огляду на історичні злигодні, був збережений народом, ставши перед діячами 60-их років у вигляді живого і багатого матеріялу з стихійними підставами до дальшого розвитку та формування.
„Як сурма архангела" за образним висловом Куліша, пролунала пісня відродження з уст Шевченка, виявивши силу народнього генія, пов'язавши заповіти минулих поколінь з новою історією народу, що її творити припало вже новим поколінням, спільною напругою їхньої волі та праці. Заклики до розбудови нового національного життя не могли бути сприйняті і належно розвинені без з'ясування та всебічного дослідження тих підвалин, що на них мала постати нова побудова національного життя. Особисті спроби Костомарова та Куліша скеровані, після знищення Кирило-Методіївського Братства на дослідження історії України, мистецької творчости її народу і фолкльору, спроби колективного вивчення та опрацювання питань українознавства вже при допомозі журнала „Основа" (1860-1861 p.p.), на жаль, швидко перервані, повинні були бути заступлені, доцільною, широкосяжною та, щодо децентралізації, ґрунтовніше проведеною працею над дослідженням циклю дисциплін, що їх охоплює поняття українознавства.
Ось які завдання стали на порядок денний українського життя, коли небіжчик К. П. Михальчук разом з іншими своїми товаришами „українцями польської культури", слухаючись збудженого в них і усвідомленого згодом почуття кровного зв'язку з українським народом, постановили зв'язати свою долю з долею батьківщини, що то від неї відійшли їхні батьки та діди і яку вони знову знайшли і полюбили гарячим почуттям неофітів. — Спомини Б. С. Познанського, видруковані в „Украинской Жизни" та „Сповідь" В. Б. Антоновича („Основа") дають глибоке психологічне пояснення почуття, що допровадило гурт хлопоманів до відмови від приналежности до польського середовища, сильнішого в культурному відношенні й міцніше організованого, та до повороту до народу, що його культуру ще треба було підносити та братися за організацію його національної волі. Цей процес національного перелому закінчився, як відомо, закладенням українськими членами з польської (київської) студентської ґміни національної української організації, відомої під назвою „Громади". В настроях членів її, принаймні в перших роках, переважають культурно-просвітні інтереси, завдяки чому і форма і зміст діяльности українських „шестидесятників" мають риси далекі від ставлення політичних завдань. Члени Громади, що її ініціятором треба вважати К. П. Михальчука, а керівником В. Б. Антоновича, беруть чинну участь в організації перших в Росії недільних шкіл, у створенні народньої літератури рідною мовою, до того ж найталановитіші з „громадян" найбільше уваги приділяють науковим дослідам та студіям в царині українознавства. Така перевага науково-просвітніх інтересів у настроях українських діячів 60-их років пояснюється, звичайно, тодішнім станом національної самосвідомости на Україні, що заторкнула тільки невеличкі кола інтеліґенції, не захопивши широких народніх мас.
Лише ступнево в другій половині семидесятих років в настроях Громади, як виразниці інтересів українського суспільства, помітно пробивається струмок уваги до політичних моментів в українськім питанні, що знайшов свій вияв в еміґрації проф. М. П. Драгоманова за кордон для закладення там вільної української трибуни з метою розвивання та з'ясування українського національного руху. Еміґрація Драгоманова відбулася за ухвалою Громади, до того ж збори, на яких обмірковувалося питання про еміґрацію та загальний напрямок діяльности Драгоманова за кордоном, відбулися в помешканні К. П. Михальчука на Кирилівській вулиці у Києві.
Перед цією подією в житті Громади, а так само і після неї, члени її, в межах наукових та культурно-просвітніх інтересів, виявляють велику ініціятиву та працездатність, поєднану з талановитим виконанням. Поставивши одним з завдань своєї діяльности, всебічне дослідження історії, творчости й побуту українського народу, вони уміло розподіляють між собою працю, згідно з особистими нахилами та науковими інтересами кожного, притягуючи до участи в ній прихильників та організуючи наче неофіційний інститут для дослідження українознавчих питань. З відкриттям Південно-західнього відділу Імператорського Географічного Товариства вони майже in corpore входять до складу членів відділу, визначаючи своєю участю в працях останнього, характер та зміст його діяльности. В наслідок цієї колективної праці з-під пера членів Громади виходить низка наукових праць, дослідів та матеріялів, що започатковують собою, як висловився компетентний дослідник, нову добу не тільки у вивченні питань українознавства, але й в українськім національнім житті.4 І дійсно, праці проф. В. Б. Антоновича з історії України та українського козацтва зокрема, І. Житецького з історії української літератури та народньої мистецької творчости, П. П. Чубинського з етнографії, проф. А. Кістяковського в царині звичаєвого народнього права, композитора М. В. Лисенка в галузі збирання та опрацювання пісенної народньої творчости та цілої низки інших дослідників, як от, проф. М. П. Драгоманов, О. О. Русов, В. Науменко, В. Рудченко, проф. Хв. Вовк, Б. С. Познанський, Т. Рильський, П. С. Єфименко, охопили собою найрозмаїтші галузі українознавства, поклавши міцні підвалини для його дальшого розвою. З-під пера небіжчика К. П. Михальчука в цій багатій спадщині, залишеній Київською Громадою вийшли праці з української філології, тобто тієї галузі українознавства, яка, беручи на увагу попередні досліди в цій царині, була найменш розроблена і тому ставила перед дослідником найбільші труднощі. Та проте, не зважаючи на це, так само як і на особисті умовини життя, вельми несприятливі науковій праці, К. П. Михальчук все ж спромігся побороти ці перешкоди і залишив по собі низку дослідів високої вартости, що створили їх авторові наукове ім'я та авторитет у колах фахівців. „Его давно высоко оценивали специалисты по малорусской, или как ее называл К. П. Михальчук, южно-русской ветви русского языка. Достаточно того, что К. П. Михальчук был основателем „южно-русской диалектологии" — каже про нього академік А. Шахматов5. Високої думки про К. П. Михальчука, як про авторитет у галузі української філології, були такі видатні учені філологи, як академік Ф. Є. Корш6 та В. Яґіч.7 Формальним визнанням заслуг померлого українського вченого було обрання його на члена-кореспондента Академії Наук, але чи не найбільшим визнанням цих заслуг було те почуття вдячности, яке відчував до нього, до непатентованого вченого, кожний, хто шукав наукового пізнання української мови, намагався з'ясувати властиві їй особливості, походження, будову, розпад на говірки та сучасний її стан. На працях Михальчука виховувалися молоді покоління українських учених-філологів,8 до них удавався кожний українець, бажаючи обґрунтувати свій національний світогляд науковими арґументами і своє ставлення до української мови, як самостійної лінґвістичної одиниці. Глибоке знання справи, ясний і стрункий розвиток думки, вичерпна ерудиція та спокійний науковий тон дослідника, поєднаний з простотою викладу, — от властиві риси К. П. Михальчука, як ученого, виявлені в його працях.9
До згаданих рис належить додати безсторонність та шляхетність у ставленні до ідейних супротивників, — риси, що яскраво виступають у полемічних працях К. П. Михальчука: „Что такое малорусская (южно-русская) речь?" (полеміка з проф. Флорінським і Бучілем) та „Открытое письмо к А. Н. Пыпину", з приводу його статтей у „Вестнике Европы" про суперечку між „южанами" і „северянами" („К истории отношений к украинству представителей прогрессивной части русского образованого общества").
Шуканням наукової правди перейняті всі праці К. П. Михальчука і в той же час в їх основі лежить почуття гарячої любови до рідного народу. Досліджуючи історію народу, його багатогранну творчість, побут, культуру, українські діячі шестидесятих років, кажучи словами К. П. Михальчука, „прагнули знайти самих себе, своє власне життя, свої інтимні і природні обставини, свою непідроблену вдачу, ідеали та смаки, свою живу душу, свого великомученика, генія народнього." В цьому прагненні К. П. Михальчука, як одного з найвидатніших „шестидесятників", виявилася риса властива неофітам ідеї, що вносили в діяльність ученого дух підвищеної напруги, який, з одного боку, ушляхетнював працю дослідника, а з другого викликав у середовищі молодих поколінь паростки прозелітизму та почуття вдячности до нього, як до одного з піонерів української національної ідеї. Дальший розвиток цієї ідеї вніс, звичайно, поправки та доповнення до тих завдань, що їх клали в основу національного руху українські діячі шестидесятих років, поширив та заглибив межі його, але історична заслуга піонерів руху, що заклали перші організовані його клітини та поклали тверді підвалини для наукового дослідження українознавчих проблем, залишається вікопомною в історії українського відродження. Почуттям поваги забарвлене було, зокрема, ставлення сучасного українського суспільства до К. П. Михальчука: в нім вбачали останнього з славетного гурту „хлопоманів", ініціятора першої Громади, людину, що до кінця своїх днів залишилася вірною ідеалам „юних днів, днів весни" національного руху. Головні етапи цього руху проходили перед його очима, або за його діяльної участи. Про все це, а зокрема про початий національного руху на Україні в 60-их роках XIX століття, багато міг би він оповісти такого, що залишилось нез'ясованим та невідомим і тим зробив би величезну послугу історикові українського відродження, який відчуває брак матеріялу і не посідає вичерпних відомостей для своєї мети. Останнім часом, схвильований спогадами Б. С. Познанського, К. П. Михальчук відчув потребу заповнити цю прогалину і свідомий недалекої смерти наглив себе залишити на папері збережені в пам'яті рештки пережитого, признаючи свої спогади „З українського минулого" для того ж видання, де з'явилися спомини Б. С. Познанського.10 На жаль, недуга, а потім смерть, що спіткала його 7 квітня, не дозволила закінчити розпочаті мемуари, обірвавши їх на перших розділах. З скорботою проводжало українське суспільство останнього свого „шестидесятника", що віддав свої знання і своє гаряче серце народові, до якого з іншого національного табору привело його збуджене почуття українця.
С. Петлюра

*„Голос минувшего”, ч. 10, 1914, ст. 236-243. Переклав з російської мови Лев Чикаленко.
1 Ред.
2Незабаром має вийти спеціяльний науковий збірник, присвячений пам'яті К. П. Михальчука у виданні Українського Наукового Товариства в Києві.
3 Див. Цікаві спомини Д. Дорошенка про К. П. Михальчука в 5 кн. Літ.-Наук. Вістника, Львів 1914 р.
4 Див. М. Грушевський ,,Україна", кн. II. 1914 р.
5 „Украинская Жизнь", 1914, кн. 4, ст. 9.
6 „Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка", 1914, ст. 4-6.
7 3 академіком Яґічом К. П. Михальчук стало листувався в наукових справах.
8 Див. статтю Вол. Я.: „На страже науки и об'ективности". „Украинская Жизнь", кн. 4, 1914 та статтю А. Ніковського: „К. Михальчук як філолог", в Літ.-Наук. Вістнику, кн. 4-5 за 1914 р.
9 „Наречия говоры Южной России в связи с наречиями Галичины", ,,Статистика в области диалектологии", ,,К южно-русской диалектологии", „Филологическое недоразумеиие" (по поводу труда проф. А. Крымского „Об именительном падеже множ. числа прилагаемых в малорусском язике на ое"), ,,К вопросу „До правопису форм м'якої деклінації в українській мові".
10 “Украинская жизнь”. Ред.