ТВОРЧІСТЬ

ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

ТОМ ПЕРШИЙ

ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ ГНІТ 

Крім того гніту, що тяжить над робітниками всього світу - гніту капіталу — над робочим людом російської держави лежить ще один тягар — тягар самодержавної самоволі. Робітники російської держави несуть на своїй шиї два ярма, і через те їхнє становище важче, ніж становище робітників в інших краях. Та деякі з робітників російської держави несуть на своїй шиї ще й третє — ярмо національного гніту.
Про оце третє ярмо — про національний гніт ми й хочемо поговорити в цій статті.
В таких державах, як Росія, де поруч живе багато різних народів, один народ (нація) має більше прав ніж другі народи, один народ являється паном, а другі народи його підданими. Мова цього народу — пануючого народу — є пануючою мовою у всій державі. На цій мові і дітей вчать по школах і по різних державних інституціях („правительственных учреждениях") балакають і т. д.
В російській державі пануючий народ — це руські (великоруси, москалі, кацапи). Всі інші народи, як от ми: українці, поляки, литовці, євреї, лотиші і інші — всі вони мають менше прав у державі, ніж пануючий народ: великоруси (москалі). Приміром взяти євреїв. Для них заведена „черта оседлости", дальше якої вони не мають права оселятися; їх не приймають в школи нарівні з дітьми других народів; їм не дозволяють селитися по селах і т. п. Подібно до цього стоїть справа і з іншими непануючими в Росії народами.
Що ж за причина цього національного гніту, кому він потрібний і чи багато він шкодить нам робітникам українським?
А ось розгляньмо.
Колись давно на місці теперішньої Росії жили різні народи самостійно. Вони не складали з себе однієї держави, але кожен з них сам собі був державою, або складав одну державу вкупі з другим народом. Так жили собі поляки, руські українці і інші. Кожен з цих народів мав своїх королів, царів, або якихнебудь інших правителів. Ці правителі, спираючись на темноту свого народу, гнітили його і визискували, як могли. Та коли їм ставало за мало того, що вони здирали з свого народу, вони силкувалися урвати шматок землі у своїх сусідів. Отак московські царі раз-у-раз воювали з польськими королями, польські королі з українськими гетьманами, українські гетьмани з московськими царями і т. п. Кров народня лилась ріками без перестанку, а все для того, щоб різні правителі могли краще розкошувати. Та нарешті московські царі увійшли в найбільшу силу і підгорнули під себе всі сусідні народи. З колишньої Польщі, Литви, України і інших країн склалася одна держава — Росія. Російські царі почали заводити в завойованих землях свої самодержавні порядки, а старі вільніші порядки винищували з корінням. Зібравши під своїм троном такий величезний охват землі, московські царі почали входити у все більшу силу, слава їх росла і ширилась поміж іншими царями, багатство їх швидко зростало. І чим більше вони багатіли, чим більше набирались слави, — тим більше вони боялися втратити завойовані землі, тим старанніше вони викорчовували у поневолених народів усяку пам'ять про старі вільніші часи. От-тут почався національний гніт. Російські царі намагалися з поляка, українця і всякого іншого неруського зробити руського.. З усіх цих багатьох народів вони захотіли зробити один народ з однією мовою, однією вірою, одними звичаями, однією назвою. Вони хотіли, щоб кожен з поневолених народів вірив і думав, що він з поконвіку живе під царським пануванням, щоб кожен думав, що історія московських деспотів — це його власна історія, щоб кожен почував себе руським (москалем). Хто не хотів або не міг перевернутися на руського, того всякими способами утискали і переслідували. Все це російські царі робили й роблять для того, щоб ніхто не намислив виплигнути з-під царської кормиги і тим зменшити царське багатство, царську славу, бо однакова мова, однакові звичаї й обичаї — це те, що найщільніше зв'язує людей між собою.
Це „святе" діло, діло примушування завойованих народів, діло зривання національних прикмет, — російські царі провадили не самі, а у двійці з своїми прихильниками ясновельможними царедворцями російськими панами, а часом з панами самих таки поневолених націй. Царі російські роздавали всім вірним своїм підлизам великі обшари завойованих земель в нагороду за всякі їхні послуги.
Отак царі та пани-дворяни укупі провадили свою політику.
Та ніщо не стоїть. „Все рухається, все одмінюється". На старому полі зросла нова рослина.
До половини XIX століття в російському царстві скрізь була панщина (кріпацтво). Фабрик, заводів, торговлі, залізниць майже зовсім не було. Все хазяйство держалося на праці кріпаків. Пануючою клясою в Росії були поміщики-дворяни.
На заході Европи в Англії, Франції, Німеччині і т. п. в цей час уже скрізь було заведене капіталістичне хазяйство. Там уже скрізь було багато городів, в городах багато великих фабрик, на фабриках вироблялося силу дешевих товарів. Купці, фабриканти, заводчики, або, одним словом, кляса буржуазії набралась великої сили, скинула панування дворян-поміщиків і забрала в свої руки державну власть. Ця кляса, кляса буржуазії, виробляючи робітничими руками багато товарів і продаючи ці товари, зібрала в своїх руках величезні капітали, побудувала залізниці, узброїла величезне військо. Західньо-Европейські держави стали сильними, багатими.
Щоб зрівнятися з ними у силі, Росія теж повинна була стати капіталістичною державою, вона повинна була і у себе завести фабрики й заводи, вона повинна була скасувати панщину, бо панщина спиняла розвиток торговлі і промислу. Царі російські зрозуміли це, і от року 1861 панщину було скасовано, скрізь почали зростати фабрики і заводи, зав'язалась торговля.
На перше місце в російській державі, як і у всіх інших, — виступила буржуазія — фабриканти, заводчики, купці і інші капіталісти. Царі російські поспішили прихилити їх до себе і зробити з них собі приятелів. Буржуа теж не цурались царського лицяння.
Отак цар придбав собі нових приклонників. Він почав скрізь боронити інтереси капіталізму, інтереси фабрикантів, заводчиків, капіталістів.
Капіталістичний засіб вироблювання товарів потребує широких ринків. Він враз виробляє багато товарів і потребує десь ці товари поспродувати, щоб виробляти нові товари.
Буржуазія ненажерними очима оглядає увесь світ і пильнує, де б урвати шматок землі, щоб з нього зробити собі ринок. На тих ринках, які вже в її руках, вона пильнує, щоб ніхто інший не продавав своїх товарів, щоб ніяка чужоземна буржуазія не „конкурувала" з нею. Такі ринки вона хоче як найміцніше прикувати до свого краю, щоб ніхто його не міг видерти у неї. Крім того буржуазія пильно слідкує за тим, щоб в тій країні, яка для неї є ринком, не завівся свій промисл, свої фабрики й заводи, своя буржуазія, яка могла б виперти її відтіля своїми, може дешевшими, товарами.
Буржуазія російська (а її найбільше обороняють російські царі) дуже не любить, коли якінебудь з поневолених російським царем народів починають піднімати голос за свої національні права. Вона вбачає в тім велику для себе небезпеку. Раз вона боїться того, щоб поневолений народ, згидувавши своїми кайданами, не відклонився від російського царства, бо це б зменшило її ринок; друге, вона боїться того, що поневолений народ, прокинувшись від національного сну, почне розвивати свої сили, заведе власний промисел, власну торговлю і випре її своїми товарами з своєї країни і цим способом знов таки зменшить її ринок.
Через оце все, через усі ці зловісні передчування, російська буржуазія всіма силами силкується задавити всякі поривання пригнічених народів Росії до визволення. Вона хоче, щоб вони всі забули свою віковічну назву і щоб охристили себе „руськими". Буржуазна „наука" силкується „науково" довести, що, наприклад, мова українська — це не мова — це лиш жаргон, „нарєчіє" російської мови.
Як бачимо, цар найшов собі добрих спільників на своїм важкім шляху „святої боротьби" з завойованими народами. Навіть тепер, в цей час, коли буржуазія „перейшла в опозицію", коли вона наїжилась проти царя, навіть тепер вона не дуже любить, коли якийнебудь з пригноблених національне народів упоминається за свої національні права.
Може б нам дехто сказав: „Нехай собі буржуазія російська бореться з буржуазією поневолених національне народів, нехай одна з одною ворогують.
Яке нам, робітникам, діло до того? Яка нам, робітникам, шкода од національного гніту; нам, робітникам українським, єврейським, польським, лотиським і іншим, нам, робітникам поневолених націй?"
Ось про це ми й розміркуємо. Нам, українським робітникам, найвидніша наша українська справа, ми її може краще й розберемо до ладу.
Який же гніт, які обмеження в правах тяжать над українською нацією ?
Перш усього, пануючою мовою в нас, на Україні, є мова російська (московська). На цій мові вчать дітей, як по сільських і інших „нижчих" школах, так і по гімназіях, по університетах. На цій мові провадяться суди, нею балакають по всіх державних інституціях („правительственных учреждениях"), в волостях, земських управах, тощо. Мова українська, мова, що на ній балакають всі селяни на Україні, і 4/5 городських робітників, цю мову вважають „мужицькою" мовою, вона вигнана геть звідусіль.
Таким робом, діти вчаться по школах і нічому не навчаться, бо не розуміють тієї мови, на якій в школі балакається. По скінченні школи дитина так само неграмотна, як і була. Коли хто з учителів посміє забалакать з дітьми по-українському, його всякими способами переслідують. Яку вагу для робочого люду має освіта, — про це нічого багато говорити. Якби у нас було більше грамотних, освічених робітників, може б ми досі уже виробили собі краще становище. Через що ж у нас досі робітники так погано ще розуміють свої інтереси, як не через те, що рідко хто й читати вміє? А тому найбільше винна погана незрозуміла школа. Правда й самі школи у нас ні до чого, в наших школах вчать не тому, чому слід, але все ж і з таких шкіл можна б принаймні хоч грамотним вийти, якби в них учили зрозумілою мовою.
А тепер дивімось дальше.
Діти всіх українських чиновників, попів і інших, що вчаться по гімназіях та по університетах, вчаться на чужій російській мові. Вони нашої мови не знають, за приводом царської і буржуазної „науки" вони нашу мову теж уважають за „мужицьку".
Ми живемо в такі часи, коли багато освічених людей, тих людей, що здобувають собі хліб з „духовної" праці, інтеліґентів, переходять на бік народу, на сторону робітників. Багато з цих інтеліґентів, завдяки своїй освіченості, зрозуміли, що будуче належить нам, робітникам; багато з них зрозуміло, що ми здобудемо всім людям новий кращий світ, через це багато з .них переходить в наші ряди.
Своєю освіченістю ці люди несуть світло в наші ряди, в наші голови свідомість, штовхають нас на шлях боротьби.
Але у нас, на Україні, вчать цю інтеліґенцію на російській мові і вона виходить із шкіл здебільшого російською інтеліґенцією. Багато цієї інтеліґенції пристає до російських робітників, їх усвідомлює. До нас, українських робітників, вона майже не пристає, вона не розуміє нашої мови. А хоч і пристає, то як до російських робітників, себто, балакає до нас незрозумілою для нас російською мовою, вважаючи нашу мову за приводом панських та царських „наукових" брехень або неіснуючою або „мужицькою".
Дивіться далі. Селянин, робітник прийшов у волость, на суд, в земську або яку іншу управу. Він не знає, на яку йому ногу ступить; він багато вже чув, що його мова — це „мужицька" мова, на якій тільки „дурні мужики" балакають. Йому соромно своєї мови, соромно самого себе. Не знаючи російської мови, він оповідає якоюсь китайською мішаниною про свою справу. Нарешті, виходить, що ні його ніхто не зрозумів, ні він нікого. Він тільки чує сміх і глузування з своєї „глупоти".
А вся його „глупота" тільки в тому, що він на чужій мові не уміє як слід про те, чого йому треба, розказати. Правда, в російських теперішніх судах, різних управах все одно ошукають чоловіка, хоч як би він добре і по-російському балакав. Та насувається краща пора. Наближається час, коли сам народ порядкуватиме собою. Що ж і тоді ми будемо мнятись по судах і різних управах, соромлячись себе і своєї „мужицької" мови, не розуміючи, що нам говорять, і не знаючи, як нам розказать про себе? ...
Це ми говорили про перший гніт, який тяжить над українською нацією. Ми бачили вже, чи є нам, українським робітникам, діло до цього гніту, чи нема.
Та є ще й другий гніт. Він починається з царського „указу" 1876 року.
В 1876 році цар Олександер II видав такий указ: „українському народові забороняється мати на своїй мові газети, наукові книжки. Забороняється йому привозити книжки з-за кордону (там теж живуть українці). Забороняється йому виставляти на своїй українській мові театральні представлення. На своїй українськії мові має право український народ лиш писати байочки та вірші та хіба ще оповідання про „білого бичка".
Не будемо багато балакати про цей славний „указ", бо про нього трохи писалося в „Селянині" (Додаток до ч. ЗО); скажемо тільки, що завдяки тому, що по-українському було заборонено писати розумні книжки, наші українські робітники та селяни не мали спромоги читати майже ніяких книжок, бо по-російському вони не розуміють, а по-українському цар не дозволяв. Це раз. Друге те, що завдяки тому, що заборонено друкувати українські книжки та газети, українська інтеліґенція ще менше могла научитись рідній мові, ще менше могла стати українською інтеліґенцією і ще менше могла пристати до українського робітника і допомогти йому в його боротьбі. Ще багато дечому пошкодив цей „указ", та про це вже нема місця тут говорити.
Національний гніт проявляється не тільки в утисках над мовою. Царське правительство, оберігаючи свої інтереси та інтереси російської буржуазії, залюбки спиняло розвиток промислу і торговлі на Україні. Царський міністер і слуга московських буржуїв, а теперішній граф — Вітте десять літ був міністром і десять літ дбав про те, щоб завести промисел і торговлю в Москві і її околиці та щоб спинити промисел і торговлю на Україні і по інших крайніх місцях Російської держави. Цей добродій робив ось що: він позичав із всеросійської казни величезні гроші московським купцям та фабрикантам, щоб вони могли на ці гроші будувати фабрики та заводи в московському „центральному" районі.
В цей самий час промислові і торговлі „на окраинах", себто на Україні, в Польщі, на Кавказі тощо, не тільки не допомагали казенними позичками, а ще крім того їх гальмували. Так само справа стоїть з залізницями. В той час, коли в „центральному районі" будувалося багато залізниць — у нас, на Україні, правительство будувало тільки воєнні залізниці, залізниці, які обминають торговельні міста.
Та цього мало. Попередник Вітте, міністер Вішнєґрадський, щоб охоронити московську промисловість від німецьких дешевих і кращих товарів, наложив на німецькі товари високе мито („пошлину"). Таким робом німцям невигідно стало привозити свої товари в Росію, бо їх ніхто б не купував, бо були далеко дорожчі від московських. Тоді німці, щоб віддячитися Росії за це і щоб примусити Вішнєґрадського зменшити мито („пошлину" — акциз) на їхні товари, наложили високе мито на український хліб, що до того часу завжди купували німці. Ціна у нас на товари піднялася, бо московські фабриканти тепер не мали ніякої конкуренції і дерли за свої товари скільки хотіли. Разом з тим, німецька людність, не маючи спромоги обходитись без хліба, умовились з американськими купцями, щоб вони привозили їм хліб. У нас настало ось що: хліб український такого збутку, як раніше, уже не мав, або як то говориться, „потерял рынки", селянські хазяйства швидко почали руйнуватися, великі хазяйства не росли, бо не було вигоди з хлібом діло вести; торговля хлібом значно спинилась. На Україні настав нерух, економічна руїна, бо хоч дрібні селянські хазяйства і скрізь гинуть, але зате на їх місці розвиваються великі хазяйства — капіталістичні. На цих хазяйствах хліб обробляється машинами і через це стає дешевшим, та й селяни, які, не видержавши конкуренції, обернулися в пролетарів, — знаходять собі роботу. А унас виходило ось що: малі хазяйства зруйновані, великі не мають потреби зростати, людність конає в злиднях, та ще й товари дорожчають, бо московські капіталісти, одгородившись від німецьких товарів, не пускають їх в Росію, а різні Вішнєґрадські в угоду цим московським капіталістам, гальмуючи промисел „на окраинах", не дають як слід розвиватися конкуренції в середині Росії.
Національний гніт не тільки в цьому проявляється, але досить вже й цього, щоб показати, що і ми, робітники пригнобленої нації, маємо чого журитись за волю національного розвитку нашої країни.
Національний гніт спинює розвиток нашої країни, а разом з тим спиняє і наш рух робітничий, і через це ми повинні проти нього боротись.
Ідучи поруч з робітниками всієї Росії, ми будемо домагатись того, чого домагаються робітники всієї Росії, а саме: знищення царського самодержав'я і заведення демократичної республіки, але разом з тим, ми будемо домагатися і признання рівних прав за всіма націями, що заселяють Росію, а також і за Україною. Ми будемо домагатись, щоб кожна нація могла сама собі рішати про себе і своїми законами боронити себе від сусідських утисків.


* „Селянин", 1905, ч. 33-34, вересень-жовтень.