ТВОРЧІСТЬ

ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

ТОМ ПЕРШИЙ

ЛИСТ ДО ЮЗЕФА ПІЛСУДСЬКОГО

Пану Начальникові Польської Речі Посполитої, Головному Вождеві Польських Військ і Голові Ради Оборони Панства Юзефу Пілсудському Головний Отаман Військ У. Н. Р. Симон Петлюра відправив слідуючого листа.
Актом 22 квітня цього року уряди Польської Речі Посполитої і Української Народньої Республіки заключили історичну умову для боротьби проти споконвічного ворога обох Держав, який, прибравшись у крайню форму руйнуючої демагогії, має тенденцію повалити самостійність обох Республік і нанести великий удар давнім їх вольностям.
Та умова чесно і свято додержується обома сторонами в боротьбі, яку провадить військо і підпомагаюча його суспільність обох заприязнених народів аж до сьогоднішнього дня. В боротьбі за державну спільну вільність лилася братня кров і кращі сини Польщі та України одягнені в мундури старшин та козаків, своїм життям освятили і скріпили життєве значення згаданого вище історичного акту од 22 квітня ц.р.
По завзятих і переможних побідах, які одкривали широкі перспективи для майбутности і державного розцвіту обох Республік, військове щастя на разі змінилось на користь ворога і зробило ситуацію стратегічну, а разом з цим і щодо майбутности обох Республік більш поважнішою і загрожуючою.
Знаючи інтереси українського населення, його настрій, що Україна ніколи не погодиться з соціяльною і політичною програмою совєтської влади, знаючи вдачу противника, неорганізованість його запілля, нежиттьовість методів державного будівництва, яке він провадить, економічну руїну краю, я гадав, що глибоко помиляються ті, хто надає тимчасовим успіхам ворога рішаюче значення і вважає для себе потрібним починати з ним мирові переговори. Разом з тим я не вважаю стратегічного положення обох союзних армій таким лихим, щоби воно навівало безнадійність чи безвихідність становища. Я, як Головний Отаман українських військ, свідчу, що армія українська є здорова духом, перед ворогом не почуває ляку і певна є в остаточній перемозі над ним. Так само, думаю, що й лицарська польська армія, по тимчасовім відвороті почуває в собі моральну силу для провадження переможної боротьби з ворогом. Цю силу можна ще більше скріпити і зробити її рішуче непереможною при полагодженні деяких справ, які в даній стратегічній чи політичній ситуації мають на мій погляд рішаюче значення.
Українська Республіканська Армія, на чолі якої стою я, з моменту утворення єдиного польсько-українського фронту, свій відворот переводила з огляду на накази головного командування військ польських і проводячи цей відступ контратаками, зрештою зайняла згідно цим наказам лінію р. Збруча. Штаби частин і тилових військових установ опинились на території Галичини. Цей фронт творить скомпліковану ситуацію як для армії, так і мого правительства. Будучи переконаним, що лише спільне братерське співжиття Речі Посполитої Польської і Української Народньої Республіки може забезпечити їм тривку і сталу майбутність, яка стоїть перед давнім імперіялізмом Московської Держави хоча б і переодягненим в новітню (комуністично-демократичну) одежу, я хотів би усунути всі перешкоди, всі труднощі, які стоять на дорозі дальшого скріплення союзу обох Республік. Я свідчу, п. Коменданте, що та велика ідея, для якої я і правительство Української Народньої Республіки працювали з повним розумінням історичної її волі1 і яка знайшла глибокий та сердечний відгук у серці громадянства, а саме — ідея польсько-українського порозуміння, контрактної праці та інтересів обох вільних Республік, що вона переломила упередження невірів, слабодухість несталих і зв'язала золотою струною солідарности кращих представників обох заприязнених народів та повела їх шляхом може і тернів до слави і великої будуччини. Цій будуччині ніщо не може загрожувати, коли те взаємне довір'я, з яким ми починали велику справу польсько-українського союзу і далі не залишить нас, навпаки буде імпульсом і базою для дальшого, так одвічального в даний мент співділання. І власне це дає мені право і обов'язок звернутись до Вас, п. Коменданте, з рядом справ, полагодження яких вважаю невідкладним, полегшуючим ту скомпліковану ситуацію, яка витворилась з огляду на стратегічне становище. Бажаючи, щоби запілля моєї армії, яка так геройськи билась за спільні інтереси і понесла великі втрати в людях, було одповідаючим стратегічним завданням, зміцнило армію, а не кинуло її в дезорганізацію, я вважав би за конче потрібне, аби Ви, п. Коменданте, і Ваше Правительство зробили все, що одповідало б зазначеним мною стратегічним інтересам. З огляду на те, що запілля — Східня Галичина, і ще незагоєна рана для її населення як польського так і українського, я вважав би потрібним, аби ми знайшли силу духа і мужности ту рану, хоч як вона ятрить, загоїти мудрими державними засобами тоді, коли оба народи перед небезпекою од ворога тісніше подають один одному руки; я не хотів би, аби частина українського народу, заселяюча Східню Галичину, стояла осторонь і була штучно ізольована од участи в цій боротьбі, я не бажав би, аби справи біжучого дня і частини наших народів стояли на перешкоді для потреб дальшої їх майбутности. І галицьку частину українського народу треба прикликати і заохотити до спільної праці. Я гадаю, що це річ не тільки можлива, але історично необхідна. З повним почуттям одвічальности за завтрішній день, за долю обох народів повинно взятись до цієї справи, не підпадаючи наболілим враженням недавнього пережитого, а навпаки, лише думаючи про інтереси завтрішнього дня в житті Республіки. А для того такі справи як: а) амнестія всім, хто в добрій думці служби свойому народові добивався суверенности для Східньої Галичини, а тепер опинився в тюрмі, полоні, або конфінованим, б) вільний вступ всіх боєздатних галичан до союзних армій, в) покликання до одповідальної участи в житті краю також місцевих українців і г) зрештою розпочаття переговорів Польського Правительства з представниками українського населення Східньої Галичини. Я вважаю [не]2 настільки одіозним, аби до них не можна було негайно приступити, з приводу їх не знайти спільну мову, так потрібну в теперішній мент, а ще більше для будуччини обох народів. Я і моє правительство приложимо всіх сил для легшого переведення цієї справи.
22 квітня цього року знайшлось у нас спільне довір'я, яке дало нам умову, що переломивши традиції століття, повели армії наших народів дружньо на спільного споконвічного ворога. Тепер це наше взаємне довір'я скріплене і осягнене пролитою кров'ю лицарів і безумовно взаємною вірністю. Покликаючись на те, впевняю, що вжиття заходів з боку Вашого, п. Коменданте, і Вашого Правительства, аби в Східній Галичині утворити такий самий спільний ґрунт для згідного союзного співділання проти московського імперіялізму, найде і там зрозуміння і відповідний відгук, виведе тамошнє населення з бездорожжя на ясний вірний шлях і буде новим історичним фактом, який дасть нам змогу перемогти не тільки тепер, але завсігди, і не тільки теперішнього, але кожного ворога нашої спільної державної волі.
Про це треба думати нам, які перед історією і членами теперішнього покоління, відповідаємо не тільки за сьогоднішнє, але й за майбутнє.
З щирою приязню і відданістю
Петлюра
Ставка 14. VІІ. 1920 р.



* Джерело: Додаток до листа від Мін. Зак. Справ УНР до голови Надзвичайної Дипломатичної Місії УНР в Італії від 10 серпня 1920 року (зберігається в архіві-бібліотеці Української Православної Церкви в США).
1 Очевидно має бути „ролі". Ред.
2 [не] —— Ред.