ТВОРЧІСТЬ

ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

ТОМ ПЕРШИЙ

ПЕРЕД ШИРОКИМ СВІТОМ

Наша боротьба не закінчилася відступом Уряду та Армії поза межі батьківщини. Те становище, в якому ми перебуваємо, можна схарактеризувати так: під натиском переважаючих сил ворога та з огляду на несприяючу міжнародню ситуацію, ми відійшли на другу лінію наших бойових позицій, де й провадимо підготовчу працю для осягнення чергової мети нашої боротьби. Ми уважаємо себе ні морально, ні ідейно не розбитими. Поки зберігається у нас ця відпорна сила, поки ми плекаємо її і дбаємо про її розвиток, доти ми уявляємо собою для ворога потенціяльну небезпеку, яка може стати для нього кожного часу і цілком реальною.
Ми певні, бо дійсність щодня нашу певність стверджує, що Україна не помирилася з московсько-большевицькою окупацією і що вона, зберігаючи відпорну силу в собі, думає і дбає про знищення, коли слушний час прийде, окупантської влади, збираючи покищо необхідні для того засоби, передумови успішної боротьби. Ми, уявляючи собою органічну частину нашого народу, живемо одними думками, як і вся наша батьківщина. Доки цей „унісон" переживань має місце, доти моральний дух наш, як бойців, уявляє величезну динамічну силу, знищуюча вибуховість якої залежатиме від всієї попередньої організаційно-підготовчої праці в тому напрямку; доти й ті позиції, на яких ми сьогодні „окопалися", набувають не абиякої ваги.
Як довго наша нація і ми, як частина її, поза межами батьківщини суща, буде перебувати на цих позиціях, як довго тягтися буде період підготовчої праці до рішучої боротьби, — такі і схожі до них питання являються сьогодні безпредметними. Більше значення має власний контроль над перепровадженням тієї праці, що її в подібних обставинах потрібно здійснити. Однією з вимог в цій справі є своєчасність і непроволікання певних підготовчих засобів. Деякі риси української вдачі вимагають частішого нагадування про вагу своєчасности, бо нехтування нею не раз призводило вже в нашій історії до фатальних наслідків.
Маштаб цієї праці — колосальний. Не будемо покищо говорити про нього. Зазначимо тільки, що закон розподілу національних сил поклав на нас — тих, що живуть тепер на чужині, — певну пайку праці, яку тільки ми — і більше ніхто — й можемо виконати. Вона полягає в бережному плеканні державних традицій, здобутих під час кривавої боротьби, в утворенні та розвитку культурних цінностей, потрібних для нашого всебічного звільнення, і в широко закроєній програмово-інформаційній роботі, тісно зв'язаній як зі справою нашої визвольної боротьби взагалі, так і з поодинокими її потребами зокрема. Кожне з цих завдань, в міру того, як ми його реалізуємо в тій чи іншій частині, зміцняє нас самих, а одночасно піднімає шанси наші назовні, в опінії зовнішніх політичних і громадських сил. Іґнорувати цю опінію і не рахуватися з нею — свідчило б про брак у нас чуття дійсности та вміння розважувати питому вагу тих чинників, що можуть мати реальне значення в справі осягнення нами національної мети.
Тільки спільними силами всіх творчих елементів нашого громадянства, свідомого своєї історичної відповідальности перед справою і організованого, ми можемо собі дати раду з тими численними завданнями, що стоять перед нами сьогодні в нашій діяльності назовні.
Коли ми поставимо собі запитання, — чи все у нас в цій справі стоїть гаразд, чи всі сили нашого громадянства беруть у ній належну участь, то відповідь на нього буде не завжди потішаючою. Є певні громадські угрупування як політичні, так і корпоративні, або професійні, що виявляють в цьому напрямку велику енерґію і рухливість. Зате суть і протилежні їм. Поскільки в діяльності назовні останніх угруповань має місце зазначене явище, постільки вони надщерблюють свій власний вплив серед українського громадянства, а що найголовніше, постільки вони не виконують одного з найбільших обов'язків, покладених на них нацією.
Українська професура багато зробила на чужині. За її працею в українських високих школах в Чехословаччині, де здебільшого здобуває тепер освіту наша молодь, з уважністю і прихильністю завжди стежить наше громадянство, високо ту працю її, таку потрібну, цінючи. Але само собою, роботою в авдиторіях, семінарах, лябораторіях, бібліотеках, наукових виданнях не може обмежуватися роля професури в нашому житті. Допомога її в згаданій вище справі є конче потрібна і настигла. І допомога не окремих індивідуальних сил нашої молодої професорської колеґії, а її — колеґії — в цілому, як організованої корпорації, що утворилася на чужині і виросла в певну культурну і інтелектуальну силу, на яку за осягнені в науково-культурній праці наслідки уже з пошаною, та ще більше з надією, дивляться всі земляки наші, що перебувають поза межами батьківщини. Та й не тільки вони. Досі наша професура, здається, не виступала, як національно-наукова корпорація, перед широким світом, коли не рахувати участи наших професорів в слов'янському науковому з'їзді етнографів та географів, її рухливости в цьому напрямку не можна поставити, наприклад, поруч з систематичними виступами українського організованого студентства на міжнародньому полі, з розголосом української справи, який воно самою участю в міжнародніх студентських з'їздах їй надає. Зазначене явище в діяльності нашої професури має свої причини, які його не так виправдують, як поясняють. Та які б не були ці причини, треба перебороти їх гальмуючий вплив, як в інтересах самої професури, так і в інтересах української науки. Відгук української наукової праці, що провадиться в високих школах Праги та Подєбрад, мусить перейти поза межі тієї країни, де ці школи функціонують, та стати відомим як науковому, так і громадському світові. В організації такого відгуку, в створенні певного резонансу для тієї наукової праці згаданих шкіл полягає одно з важливих завдань програми нашої національної праці взагалі. Ясна річ, що це завдання може бути здійснене тільки заходами самої професури, і тільки її творчими зусиллями і організаційною ініціятивою, бо ніяка інша національна корпорація цього виконати не може. Ось через що ми можемо привітати певні проекти в цьому напрямку, виявлені нашою професурою. Хоч може в інтересах національної справи було, щоб проекти ці повстали не на четвертий рік існування високих українських шкіл в Чехословаччині, а раніше. Та добре і те, що до тих проектів уже наша професура береться.
Річ іде про утворення Українського Академічного Комітету в Празі, як академічної організації, що об'єднує зусилля українських наукових товариств, які перебувають на чужині, на ґрунті розвитку української науки та нав'язання контакту з созвучними міжнародніми науковими організаціями. Широкі завдання, поставлені собі згаданим Комітетом, охоплюють організацію наукових з'їздів українських учених, співробітництво їх, як певної корпорації і окремої національної секції при спеціяльній установі Ліґи Націй — Комісії Кооперації Інтелектуальної Праці, співробітництво в наукових міжнародніх установах, участь в міжнародніх наукових виданнях, участь в чергових міжнародніх конґресах та конференціях і т. д. Нема чого доказувати велику вагу від реалізації нашою професурою згаданих завдань, доцільніше буде, може, підкреслити вагу реалізованих кроків у цьому напрямку і зазначити, що позитивні наслідки від кожного з них можуть мати значення не лише наукове, а й національно-громадське. Організовані зусилля і живий науковий зміст тієї праці, яку б при цьому було б розгорнуто, виявляють цінності і творчі можливості нашої нації, про що мало знають в широких колах міжнароднього світу, і що ми повинні зробити відомим йому. Більше як якась інша сфера, ця галузь нашого життя наочно демонструє нашу національну здібність до конструктивної праці і наявність за нами тих елементів державної творчости, що самі за себе промовляють і являються незаперечними доказами оправданости наших змагань в цьому напрямку. В очах кожного обсерватора такі докази набувають об'єктивного значення, бо, оперті на фактах, вони проречисто свідчать про творче напруження нації і її підготовчу многогранну працю, потрібну для здійснення конечного національного ідеалу.
В тих умовинах, серед яких нам, як виразникам державних змагань нашого народу, приходиться ідею державности пропаґувати перед широким світом, і зазначена нами галузь інформації має своє місце і вагу. Ми не кличемо наших учених, як корпорацію, до якоїсь політичної маніфестації, ми політичних виступів од неї не вимагаємо; ми не хочемо, щоб до їхньої наукової діяльности назовні прищеплювалися чи штучно прив'язувалися якісь політичні тенденції. Наукові межі, форми і завдання діяльности наших учених, коли їм надати нові напрямки, самі по собі вистачають, щоб творити на підставі них висновки ширшого значення про ті передумови, з якими приступає наша нація до відновлення своєї державности. В очах чужоземного політика вони є певною величиною, з якою він не може не рахуватися в утворенні своєї опінії про наші творчі можливості; рівно як і в руках українського політика вони є тим цінним матеріялом, що улегшує його політичну працю і дає їй міцніші підпори. Посереднє політичне значення від чисто наукової діяльности наших наукових сил мусять одчути в Празі і в Подєбрадах особливо, бо сьогоднішні професори, доценти, ляборанти і стипендіяти вчора провадили одповідальну політичну працю на своїй батьківщині і з власного досвіду знають, як багато заважив в рішаючу добу нашої боротьби факт невідповідного, перекрученого і викривленого знання нашої справи одповідальними чинниками Европи, а в тому числі і науковими. Ще й сьогодні всякі „несотворені" речі і думають і виписують різні чужоземні вчені, коли торкаються української справи. Ще й сьогодні ворожа аґітація використовує мовляти б науку для політичних завдань, зв'язаних з проблемою української державности. Розвіяти неправду, розсіяти упередження, невтралізуючи ворожі впливи можна лише творчими актами і конструктивними заходами з нашого боку.
На нашу професуру в цій сфері, як уже було зазначено вище, спадає частина одповідальної праці, якої за неї ніхто не виконає і яка вимагає від неї не лише постійної до себе уваги, а й широко закроєної програми.
Українському громадянству було великою радістю довідатися про утворення наукової інституції, що ніби вивершила організаційні заходи нашої професури в справі об'єднання наукових сил та намітила нові шляхи для їхньої діяльности в напрямку зближення з созвучними їм міжнародніми науковими установами. Ще більшою радістю буде для нього, коли воно дізнається про кооперацію і контакт у праці наших учених з цими установами, як про річ реальну і переведену в життя. Нові зв'язки з представниками світової науки викривають нові перспективи для нашої інформаційної праці. А ними не слід нехтувати вже хоч би через те, що сьогодні люди науки є одночасно і громадськими та державними діячами. Сьогодні професор виступає не лише перед своєю студентською авдиторією, його кличуть експертом в державних справах, йому дають одповідальні політичні доручення, його ради слухають, до його висновків і опіній прислухаються. Поміркувати над усім цим варто і нашій професурі, бо в безпосередньому науковому контакті її з представниками світової науки можуть одкритися і нові можливості і нові перспективи для нашої справи.

В. Марченко

* „Тризуб", рік видання І, ч. 1, 15 жовтня 1925 р.