ТВОРЧІСТЬ

ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

ТОМ ПЕРШИЙ

ЛОВЦІ ДУШ

Большевицька влада на Україні з того часу, як її леґальний уряд примушений був залишити вкупі з національною армією рідну землю — це сталося головним чином, дякуючи несприяючій міжнародній ситуації, що утворила непоборні обставини для провадження військової боротьби, — не перестає запевняти і до наших днів самого себе і весь світ в остаточній „пацифікації" нашої батьківщини. Згідно з цими запевненнями робітничі та селянські маси України радо привітали окупантів з Москви і стали уважати її за справжню свою владу. Що більше: окупантська, влада, виступаючи назовні, почала з часом підкреслювати, що свої уповноваження вона має не тільки від робітників і селян, а й від всього нашого народу. Отже вона має ніби всі леґальні і публічно-правні підстави звати себе дійсною „народньою" владою України. Цій зовнішній самопевності ніби перечили: повстання селянські, партизанський і повстанчий рух, численні акти терору над аґентами окупантської влади, саботаж розпоряджень і заходів останньої, загальна ворожа і недовірливо-вичікуюча постава населення, примушеного удавати себе покірливим перед грубо-фізичною силою окупанта з його жорстокими формами масового та індивідуального терору, — але від ілюзії щодо сталости і певности свого становища тяжко було відмовитися. Ослаблення (тимчасове) активного відпору з боку населення большевицькій політиці на Україні було витлумачене як примирення з нею, а використання населенням деяких леґальних можливостей (напр., участь у виборах до місцевих органів влади) для полагодження невідкладних життьових потреб, як симптом охочої і творчої співпраці його з окупантською владою.
Наскільки щиро робились такі висновки, це інша річ. Ми думаємо, що більш реально настроєні большевицькі політики робили такі висновки переважно для зовнішнього вжитку, бо в глибині душі не могли ж вони — прихильники історичного матеріялізму — припускати наявність якогось іраціонального чуда у вікових призвичаєннях і поглядях населення. Аджеж переробити українця (надто селянина), з діда прадіда глибокого індивідуаліста і власника, в прихильника комуністичного світогляду, та ще на протязі п'яти-шести років — це абсурд, очевидність якого могли зрозуміти навіть неофіти большевицької ідеології з „Вістей" або „Пролетарської Правди". Але власне ці органи большевицької преси уважали за свій обов'язок культивувати ілюзії офіційного благоденствія та примирення українського населення з новим — ґвалтом і терором нав'язаним — станом речей.
Одним із самообманів було легковаження такого чинника в житті українського народу, як його політична еміґрація. „Добрим тоном" для большевицької преси вважалось опоганювати не тільки осіб і проводирів еміґрації, але й ідеї останньої. Політична, ідейна і моральна „безвартність" української еміґрації описувалась при кожній нагоді. Казенні пера не жаліли ні чорних фарб, ні огидливих вигадок, щоб підкопати довір'я до неї серед ширших кругів українського населення і прищепити йому застереження і навіть ненависть до тих, кого воно уважало за проводирів, ідеологів і виразників своїх інтересів. Назовні здавалось, що офіційна преса „совісливо" виконала своє завдання: вся українська еміґрація була нею обезчещена, політична вартість її знижена, а від моральної не залишено каменя на камені. В свідомості доконаного завдання один з редакторів „Прол. Правди" Щупак міг оголосити, що віднині українська еміґрація існує тільки як „ матеріял для фейлетона".
Не минуло й двох тижнів від того часу, коли „Пролетарська Правда" надрукувала цю заяву свого редактора, як — хто б міг подумати? — голова уряду УССР, сам Чубар, робить поправку до неї і свідчить, що справа стоїть зовсім не так добре, як запевняє київська большевицька газета. З промови Чубаря на з'їзді українського комсомолу випливає, що українська політична еміґрація не є то "quantit? n?gligeable", за яку її уважають різні Щупаки, що її ідейні політичні концепції находять відгук серед населення України, находять своїх прихильників і однодумців, що між „тим боком" і „цим боком" існує ідейний контакт, наявність якого проґавили не тільки ДПУ з Балицьким на чолі, а й різні „Вісті", „Пролетарські Правди" на чолі з усілякими Баранами, Щупаками і Касьяненками.
Але краще буде, коли читач матиме змогу безпосередньо ознайомитися з промовою п. Чубаря:
„Робітничо-селянська молодь України має тим більші завдання, що їй доведеться зростати серед суперечностей, які виникають у нас в зв'язку з розв'язанням національного питання. Коли національне питання на Україні ще не було розв'язане, воно було великою перешкодою в боротьбі робітників з буржуазією, на чолі якої стала Центральна Рада, Петлюра, — всі людці, що запродували Україну европейським буржуазним державам.
В своїй буденній праці ви не уявляєте собі, товариші, що поруч із радянським урядом робітників і селян є за кордоном ще другий „уряд" УНР Симона Петлюри — „уряд" без території, без людей. Але цей „уряд" готується за допомогою Чемберлена знову спробувати зруйнувати наше будівництво, пошкодити трудящому людові йти мирним шляхом до соціялізму.
Щоб остаточно знищити цю небезпеку, ми мусимо не тільки покласти надію на червону дипломатію та її переговори, але й стежити за тим, щоб у нас тут не було прихильників нової боротьби з нами, прихильників спілки з буржуазією.
Хай це не здається вам якоюсь абстракцією, але є у нас ще й досі люди, що схиляються до петлюрівщини, до дрібнобуржуазного устрою, що провадять підпільну роботу. Вони заявляють себе оборонцями національної республіки, ніби незалежної від Росії, а на ділі — незалежної від диктатури пролетаріату.
Проводячи українізацію, ми виконаємо завдання нашої програми, завдання Леніна, в цьому питанні. До робітників-українців, до селян ми йдемо і кажемо: ми за робітничо-селянський уряд на Україні, але ми переконані, що він може існувати тільки в спілці з іншими робітничо-селянськими урядами, тільки в Радянському Союзі. Світова буржуазія не допустить, щоб на відокремленій Україні був робітничо-селянський, а не буржуазний уряд, через те злочин робить той, хто намагається відокремити українських робітників та селян від Радянського Союзу: така незалежність чи самостійність є незалежністю та самостійністю від робітників і селян, а не від буржуазії.
Царат гаразд використовував національні суперечності, нацьковуючи націю на націю. Так він зміцнився. Але наш революційний рух зміцнюється на іншому — на спільній революційній праці, як у межах національних республік, так і в межах усього Союзу. Кожний свідомий пролетар, селянин, кожний свідомий комсомолець повинен провадити боротьбу з націонал-шовінізмом, чи то українським, чи російським, чи татарським, чи яким іншим".
Переходячи до справ українізації п. Чубар звертає увагу на те, що українізація не є тільки вивчення української мови як може гадає дехто з молоді.
„Вам треба вивчити українську культуру, треба вивчити історію українського народу, і не абияк, а історію до кінця. Ви мусите знати, чому між Лютневою й Жовтневою революціями так розгорнувся національний рух на Україні, чому попрямував не до робітників і селян, а туди, звідки посадили гетьмана, звідки наступала польська шляхта, де Петлюра продавав Україну всім европейським буржуазним урядам.
От і досі є чимало української інтеліґенції, діячів у колах суспільства українського, кооперації тощо, які вважають, що шлях відбудови українського господарства, шлях забезпечення всіх вимог трудящих мас України йде тільки через спілку з сучасною західньо-европейською культурою, тільки через спілку УССР з західньо-европейськими державами. Ось куди прагнуть. Еміґрація висловлюється одверто, дехто на терені України теж так гадає, але не висловлюється одверто. Отож для боротьби з такими тенденціями треба достоту знати історію національного руху на Україні та ролю цих культурних держав у гнобленні трудящого люду" („Прол. Правда", ч. 59, з 14. III. c. p.).
В високій мірі характерно, що з такою промовою пан Чубар виступив власне на з'їзді українського комсомолу. Цю організацію українська філія „всесоюзної" комуністичної партії вважає за одну з головніших підпор своєї влади на Україні. Про неї вона дбає, як про своїх майбутніх наступників, як про „молоду ґвардію", що з честю заступить „старих ветеранів"; нею вона пишається не тільки через те, що в цій „ґвардії" рахується 320,000 підлітків1, а й через те, що її виховано цілковито ніби в дусі „ленінських принципів". Здавалося б, що таке виховання мусіло убити в „комсомолятах" всяку згадку про „уряд УНР", як про щось варте уваги, але голова „уряду УССР" уважає проте потрібним спинитись над існуванням уряду УНР, ствердити, що справді такий уряд існує, що він щось робить, про щось дбає, що „є у нас люди, що схиляються до петлюрівщини", „що провадять підпільну роботу".
В чому річ? Чому стільки уваги до „фейлетонного матеріялу"? Хіба не можна було перейти над ним, слідком за Щупаком, до порядку денного або принаймні говорити про нього в тому блазенському дусі, що його засвоїли собі ретельні публіцисти з „Вістей" та „Прол. Правди"?
Треба думати, що у „відповідального" голови московської експозитури в Харкові були мотиви говорити на цю тему більш поважно і без тої кльовнади, яка досі характеризувала виступи большевицьких керівників, коли вони торкались теми уряду УНР і політичної еміграції. Не будемо дошукуватися тих мотивів, незалежно від того, чи вони лежать у настроях „комсомольців" та їх цікавості до ролі „старих політичних діячів України" (як про це згадав в дальшій промові Чубар), — ця цікавість симптоматична — чи в міжнародній акції української еміґрації, чи, нарешті, в поширенні ідей її на Україні.
Варто зазначити, що згадавши про дражливу для нього тему, Чубар уважав потрібним встановити ріжницю між концепцією УНР і УССР і переконати своїх молодих слухачів в невідповідальності та шкідливості першої з них для інтересів „робітничо-селянської України", з чого на його думку, випливає доцільність і перевага для цих інтересів другої. Своє ідеологічне завдання перед комсомольською авдиторією Чубар перевів хоч не дуже глибоко, але досить виразно. Щоправда, не уникнув вулично-демагогічних інсинуацій на адресу противника, але це вже первородна хвороба, якої не можуть перетравити большевики. Поза ними залишаються певні політичні тези, які ми, слідом за Чубарем, повинні ствердити, додавши до них свої коментарії, що в багатьох фактах будуть різнитися від тих, якими Чубар їх супроводив.
Стверджуємо, отже, що на Україні існує два уряди: один леґальний, а другий нелеґальний. Перший — це „уряд Української Народньої Республіки на чолі з С. Петлюрою". Другий — уряд УССР, багнетами російської червоної армії посаджений в Харкові, як експозитура червоної Москви на Україні. Той факт, що Москва проробила комедію обрання цього „уряду" радами „робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів", не надає йому ні леґальности, ні морального авторитету в очах українського населення. Щорічно повторяєма комедія з'їзду згаданих рад, які мають ніби про людські очі свідчити про верховну ролю народу в державних справах, не може збільшити цього авторитету, коли взяти на увагу брак елементарних політичних прав у населення, позбавлення 9/10 його виборчих прав і заборону існування будь-яких політичних партій та організацій, виключаючи одної — комуністичної.
Ріжниця між урядом УНР і урядом УССР полягає між іншим і в тому, що перший є урядом національним, як по своєму персональному складу, так і по провідним лініям своєї діяльности. В другому уряді національні (з походження) елементи перемішані з елементами зайшлими або приблудними, нічого спільного ні з українською нацією, ні з її ідеалами немаючими. Діяльність цього уряду не самостійна, а наперед і згори підпорядкована вимогам Москви, досить виразно окресленими в конституції так зв. Союзу Совєтських Республік. Не маючи ні фактичної, ні юридичної самостійности в найважливіших функціях державного життя (оборона країни, зовнішні зносини, економічна і податкова політика, внутрішні зносини — шляхи і пошта і т. ін.), уряд УССР має лише фікцію самостійности, якою швидко не можна буде вже дурити навіть „піонерів", — не то що комсомольців. Дякуючи цілковитій залежності від Москви, Україна стала фактичною колонією, або вірніше факторією її. Постільки, поскільки цій ганебній справі допомагав і Чубар та інші українці з походження, їх не можна інакше назвати як злочинцями супроти української нації, а самий акт комедії зфедерування Совєтської України з Москвою, поскільки під цим актом стоять українські підписи, є одним із найганебніших актів нашої історії, і вина за нього лежить у значній мірі на українських елементах, представлених Чубарем. Надщерблення історичного ідеалу української нації, що виявилось у засвідченій назовні формальній відмові від державної самостійности України, згода на укорочення адміністративних кордонів України, за рахунок найбільш цінного району — гірничого, — признання за центральними органами Союзу права на порядкування господарчими ресурсами України, відмовлення від права провадити самостійну податкову і фіскальну політику, самопідпорядкування Москві в справах уніфікації судівництва і народньої освіти, незабезпечення інтересів України в міжнародніх зносинах, антиукраїнська політика в справах національних меншостей (утворення штучних республік — Молдавської і проектованої жидівської та польської, і таких же районів з підпорядкуванням інтересів української місцевої більшости інтересам національних меншостей), — всі ці акти, як і решта інших в такому ж дусі, під якими охоче давали, дають і будуть без затримки давати свій підпис члени уряду УССР, як і КПбУ, логічно випливають з першого хронологічного злочину, якого вони допустилися. Він полягав у тому, що в переломовий момент нашої історії, коли за державні змагання нації треба було провадити військову боротьбу, ці елементи відверто або скрито стали на бік ворога і своєю розкладовою працею серед нашого народу сприяли приборканню його та пригашенню у нього духа національної відпорности. Послуга, зроблена зрадниками і перекінчиками нації, очевидно була незабута тими, в чиїх руках вони були знаряддям для осягнення модернізованих на комуністичний лад імперіялістичних інтересів Москви. Не можна їй було знайти ліпших виконавців своєї політики на приборканій Україні, як тих, хто в рішучу хвилину відцурався одвічних ідеалів батьківщини і, збаламучений доктриною комунізму, виявив готовність не за страх, а за совість, підперту силою московського червоного багнету, запроваджувати в своєму рідному краю чужий йому правний лад, невідповідний економічний устрій і суперечний його віковим призвичаєнням побут.
Чи треба дивуватись, що шестирічні зусилля в цьому напрямку збольшевизованих українців могли викликати протилежні наслідки, як ті, що їх вони очікували? І чи треба з другого боку дивуватися, що національні ідеали українського народу, втілені і не надщерблені урядом УНР, не дивлячись на те, що уряд цей не має на сьогодні території, не згасають і не тільки серед тих, кого Чубар з погордою зве „дрібною буржуазією", а й серед пролетаріяту України? Аджеж кожний „обиватель" український, незалежно від свого клясового походження чи професії, мав і час і змогу переконатись в придатності і вигоді для нього як зв'язку України з Москвою, так і тої політичної системи, яку вона на нашій землі запровадила. Ми маємо підстави думати, що ні селянин український, ні український робітник (підкреслюємо: український, а не зайшлий), ні тим більше дрібно-міщанський і буржуазний елемент, не кажучи вже про свідому українську інтеліґенцію, не задоволені тим станом речей, що його запровадили на Україні Чубарі. Хіба робітник, для прикладу кажучи, має ту заробітню платню, яку він отримував за часів української національної влади? Хіба селянин певний своєї власности, в яку він вірив, коли був на Україні „уряд УНР С. Петлюри"? Хіба український кооператор має змогу служити ідеї економічного піднесення населення? Хіба український інтеліґент має змогу бути корисним в розвиткові національної культури та провадити безборонно працю в обсягу науки і творення національно-корисних цінностей? Руїнництво на полі господарському, руїнництво в галузі промисловости, руїнництво скрізь і скрізь донкіхотське еспериментаторство, квазісоціялістичного характеру дали на протязі шести років занадто багато наочних лекцій навіть тим клясам населення, які в теорії повинні ніби бути базою большевицької влади, щоб вони не розпочали „переоцінки" большевицьких „цінностей". Арешти за останні місяці власне серед робітників, адміністративні заслання їх з України і низка інших симптомів показують, що така переоцінка вже почалася і що вона провадиться по лінії, закресленій тими політичними кругами українського громадянства, які скупчились під прапором УНР, виробили ідеологію її і уміють умирати за цей прапор. Досвід дотеперішнього під'яремного співжиття України з Росією під одним державним дахом, або — по Чубарю — „в спілці з іншими робітничо-селянськими урядами", з кожним днем все виразніше стверджуватиме населенню України, що порука його добробуту, як індивідуального, так і національного, лежить „в спілці з західньо-европейською культурою", а не „в спілці з культурою московською". Іншими словами кажучи: „орієнтація на Москву", незалежно від тієї фарби, в яку вона краситься, є самогубством для України як державним, так і національно-культурним. Ось через що ми думаємо, що не „злочин", як думає Чубар, а подвиг і національний обов'язок „робить той, хто змагається відокремити українських робітників та селян від Радянського Союзу".
Ми думаємо, що поглибленню цього процесу сприятиме і переведення заклику Чубаря, заадресованого комсомольцям про потребу вивчення ними української історії і „не абияк, а до кінця". Коли вивчення рідної історії захопить комсомольців, то наслідки його будуть звернені в першу чергу проти автора заклику і його однодумців, — взагалі проти тих, хто старі „канальські роботи" замінив сьогодні на „роботи" в користь „всесвітньої комуністичної революції", інтереси якої потрібні українському селянинові та робітникові (а з їх родин постачається комсомол), як торішній сніг. І не виключена річ, що той самий комсомол, якому Чубар рекомендує „провадити боротьбу з націонал-шовінізмом чи то з українським, чи то з російським, чи татарським і т. д." — спиниться як раз на боротьбі проти російського, як найбільше для нього наявного і дошкульного. Вивчення рідної історії не така безпечна річ, як міркує собі Чубар, для тих, хто намагається заламати основну лінію її розвитку. Сьогоднішня постава українського комсомолу до пануючої влади, його персональний склад, мотиви, через які українська молодь іде до цієї організації, не можуть збити з толку уважних обсерваторів тих процесів, що відбуваються в лоні її. Настрої молоді взагалі мінливі і скоропроходящі. Не виключена річ, що й комсомольська молодь, співаючи сьогодні Інтернаціонал, завтра затягне „Ще не вмерла", тим більше, що й слова й мотив національного гімну вона вивчила в ті роки, коли вивчене не забувається на ціле життя і таїться в глибині душі, як найдорожчий скарб молодечого іраціонального чуття. І що частіш виступатиме Чубар перед комсомольською авдиторією з промовами на такі теми і такого змісту, як та, що про неї йде річ, тим скоріше ймовірність ця набуватиме реальної можливости. Можливо, звичайно, що й Чубар хворіє на самозаколисування, вірить в безкритичне відношення до його слів комсомольської авдиторії. Ми такої віри не поділяємо і маємо підстави думати, що не помиляємось.
Після всієї арґументації розгорнутої Чубарем в обороні тих позицій, на яких з одного боку стоїть уряд УССР і на знищення з другого боку позицій уряду УНР, у авдиторії не могло не залишитись враження, що арґументація ця мало переконуюча.
Справді. Чому Україна повинна бути обов'язково в залежності, чи, в злуці з Москвою? Які матеріяльні і моральні користі вона з цього має, крім тих, що їй припала доля знову бути, як за царських часів, дійною коровою для Москви з її модернізованими претенсіями на всесвітнє панування? Чому і за що Україна повинна віддавати Москві свій хліб, цукор, вугіль, марґанець і інші багатства своєї землі і муравлиної праці і не отримувати з Москви нічого потрібного їй, крім постолів і вагонів баламутячої голови і деморалізуючої душі комуністичної літератури? І чи не краще для України буде, коли вона піде шляхом, проказаним їй її національним урядом, вступить у безпосередні зносини з Европою та її віковою здоровою культурою, з якою у неї стільки спільних традицій в минулому і здорових споріднених зв'язків та рис в сучасному? Краще вже мати з Чемберленом діло, як з пройдохами, пануючими сьогодні в Москві і продовжуючими стару лінію хижацького поводження її з нашою батьківщиною. Адже це „коштуватиме" куди менше матеріяльних жертв, як ота федерація і союз з СССР!
Всі такі питання не можуть не лізти в голову комсомольцям після промови Чубаря.
Роздумуючи над цими питаннями, комсомолець не може не прийти до висновку, що всі інсинуації, пороблені головою уряду УССР на „уряд УНР" і зокрема на С. Петлюру, є ніщо інше, як перекладання відповідальности за долю України з хворої голови на здорову. Бо швидко і комсомольцеві стане ясним, що умова підписана урядом УНР з Польщею, є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікався від ідеї державної самостійности України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу або надщерблення його будь-якими федераціями з ким то не було, поводився в своїй діяльності оцінкою реальних сил і відносин як серед свого власного народу, так і на міжнародньому ґрунті, але не тяг свого народу в ярмо державної залежности і економічного поневолення перефарбованої на червоний колір і реституованої під новим державним титлом — „СССР" — Москви. Ця риса відрізняє уряд УНР від уряду УССР. Не дивно, що Чубар навмисне її утаїв від своїх слухачів. Інсинуації на тему: „Петлюра продавав Україну всім европейським буржуазним державам" занадто дешеві, щоб їм можна було поважно давати якусь ціну, тим більше, що фактична „продаж" України з її рухомим і нерухомим майном переведена була Чубарями значно раніш. За умову Б. Хмельницького під Зборовом українська історіографія не осуджує великого гетьмана. Він приневолений був її підписати з огляду на державні інтереси України. Такими ж державними інтересами продиктована була і умова 1920 року, підписана урядом УНР.
Хіба можна дошукатись будь-яких державних інтересів у поводженні Чубарів, Скрипників, Шумських, Полозів і всіх подібних на них „малоросіян", що поставили вище інтересів рідної нації інтереси комуністичного Інтернаціоналу, так зручно використані імперіялістичною Москвою?
Ми, звичайно, не настільки наївні, щоб припускати саму можливість про те, щоб подібні питання могли непокоїти сучасних виконавців волі московської на Україні. Останні, на чолі з Чубарем, занадто далеко пішли в своїй службі для неї і занадто зв'язали своє персональне становище з тими завданнями, які вона переводить на Україні, щоб почувати гризоту національного сумління. Віддавши Україну в цілковите володіння історичному ворогові, ці покидьки нації намагаються викупити свій злочин перед нею запровадженням т. зв. „українізації"; ніби інтереси нації вичерпуються діловодством на українській мові або викладами на ній шкільного навчання. „Українізація" нікого на Україні обдурити не може. Там знають справжню ціну їй і, використовуючи леґальні можливості її для ширших національних завдань, думають і дбають про те саме, про що дбає уряд УНР і скупчена біля нього політична еміґрація українська. Єдність думок в цій справі між „тим" боком і „цим" стверджена українським сучасним „генерал-губернатором" московської влади на Україні. Хоч ми цю єдність і без того відчували, підкреслення її власне Чубарем свідчить про те, що шестирічне полювання уряду УССР за українськими душами кінчилося нещасливо. Уряд цей може вивозити з України хліб, цукор, вугілля, всі багатства її, але української душі з неї не вивезе. Промова Чубаря стверджує, що української душі уряд УССР не переборов і не перетворив по своєму викривленому образу та подобію. Що б він не робив над нею, якими б підступними засобами не користувався для того, щоб увійти в довір'я її, які б подачки він не кидав їй (в формі „українізації", напр.) купити її не зможе. Бо „душу" продають тільки покидьки нації, — сама вона — непідкупна. Ми думаємо, що навіть оті молоді „душі" комсомольців, по які особливо так полює уряд УССР, теж не опановані ним. В кожному разі не всі. Самий факт, що перед комсомольською авдиторією голова неправно-окупантського уряду примушений виступати з полемічними випадами на адресу леґального і національного уряду УНР, свідчить про те, що й серед „молодих душ" не все стоїть гаразд, як хотілося б тим, що готують новітніх яничарів рідній нації.
Щоб закінчити наші уваги з приводу виступу Чубаря, ми повинні підкреслити, що цей виступ зайвий раз доказує велике позитивне як політично-національне так і ідеологічне значення діяльности української еміґрації для кристалізації тих процесів, що відбуваються на Україні.
Але це — ширша тема, над якою варто спинитися спеціяльно.

В.М.

* „Тризуб", рік видання II, ч 26-27, 18 квітня 1926 р.
1 Див. „Комсомолець України", ч. 26 з 2. III.