ТВОРЧІСТЬ

ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

ТОМ ДРУГИЙ
 

ГАЛИЦЬКІ ВІДНОСИНИ В СВІТЛІ „ЦЕРКОВНОГО ВЕСТНИКА"*

Передивляючись н-ри „Церковного Вестника" за 1904 рік — органу Петербурзької Духовної Академії, що найбільш із-поміж інших російських духовних журналів уділює місця оправам громадського життя як у Росії, так і за кордоном, освітлюючи їх звичайно зі свого церковно-релігійного становища, мусимо сконстатувати факт інтелектуального жебрацтва і малосвідомости редакції і всіх тих авторів, що зважуються чіпати в дописах і ширших статтях ті справи. „Наше духовенство есть каста и как каста имеет прирожденные пороки . . . Если в среде его и появляются блестящие дарования, то сила их ослабляется узким умом направлением душ в одну сторону, к колокольням... Наставники семинаристов и академиков большею частию малосведущи . .. они — кимвалы звенящие, большею же частию молчащие..." Ся характеристика російського духовенства і тісно з ним зв'язаних „учених" церковних сфер, зроблена перед двома десятиліттями п. Порфірієм (Успенським), котрого ледве чи можна підозрівати в якійсь чи тенденційності супроти тієї касти, до якої сам належав, має свою силу й тепер.
І справді, коли приглянемось до російської духовної літератури і візьмемо перш усього теоретично-теологічну частину її, нас зразу вразить неприємно езотеричність сієї літератури. Вся вона, від початку своєї появи на російському книжному ринку і аж до наших днів, узята в цілому — занадто суха, схоластична, занадто спеціяльна і тому мало зрозуміла для ширших кругів інтеліґентних, освічених верств, що в тій чи іншій мірі цікавляться питаннями віри і релігії. Відділена від справжнього духового життя мурами мертвої схоластики і закам'янілого догматизму, замкнена в собі самій, вона мало реаґує на болючі питання релігії і сумління людського. Розвій і продукція її зростають не в міру і не відповідно до попитів громадської думки, а по особистих інтересах теологів-дослідників, що в своїх дослідах і працях керуються мотивами другорядного навіть у теологічній науці значення. Весь будинок тієї російської теологічної науки, назверх такий величезний, по якості не має високої вартости: в російській теології, за немногими виїмками, нема видатних наукових сил, нема коштовних праць, нема тої ориґінальности, того живого духу і інтересу, що творять характерні ознаки, напр., німецької теологічної науки. Дякуючи віддаленості, відірваності російської теологічної науки від життя, дякуючи її мертвенності і закаменілості, ширші круги російського суспільства не виявляють ані найменшого інтересу до неї. Російські теологи-вчені пишуть наукові розвідки, статті, боронять маґістерські дисертації, видають різні „ісагого-екзегетичні" і інші досліди, і все те, крім авторів та обмеженої сфери їх знайомих, нікому не придатне, ні на що не потрібне, зайве.
Коли візьмемо ту частину духовної російської літератури, яка по завданнях своїх мусить більше займатися справами громадського життя, а власне духовно-періодичну пресу, то і в ній прийдеться зазначити ті ж самі риси, що характеризують і зараз згадану нами галузь духовної літератури. З кожної статті першого духовного журналу, з кожної сторінки його пробивається відірваність від громадського життя, брак об'єктивної знайомости з ним, цілковите нерозуміння тих ідейних течій і інтересів, що в дану хвилю приваблюють до себе увагу суспільної думки. З кожної стрічки того журналу відчуваємо тенденційність, малонауковість і неосвіченість тих, що зважуються чіпати явища громадського життя і в той чи інший спосіб розв'язувати їх. До сих прикмет треба ще додати неможливо лайливий і неввічливий тон духовних журналів, що набирає все більше і більше прав гражданства в духовній пресі і стає, так би сказати, conditio sine qua non духовних і церковних літератів.
Тут можна би було навести чимало фактів, що стверджували б подану нами характеристику російської духовної преси, та гадаємо, що досить буде, коли обмежимося на тих увагах, які присвятив у минулому році галицьким справам один із найбільш розповсюджених і „авторитетних" у Росії духовних журналів, „Церковный Вестник", редакторами і головними співробітниками якого являються професори Петербурзької і інших духовних Академій, отже такий орган, який з огляду на склад редакції і співробітників мусить бути найбільш науковим і взірцевим і для інших духовних періодичних видань.
Подаючи відомості про сучасні галицькі відносини, ,,Ц. В." бере сі відомості з таких обскурних джерел, як „Русское Слово" і „Галичанин". Інших джерел орган російських духовних професорів не знає. Отже наперед уже можна вгадати, в якім світлі виглядають на сторінках ,,Ц. В." факти й явища галицького життя. І справді — майже кожен раз, як тільки почне „Ц. В." говорити щось про галицькі відносини, не може, йдучи за „Галичанином" і ,,Рус. Сл.", утриматися, щоб не обкинути брудом і лайкою всього того, що не подобається редакторам сих видань. Розглядаючи всі ті відносини, „Ц. В." повторяє пусті, безпідставні і стереотипні брехні про „жидівську", „польську" і „німецьку" інтриґи, що начебто породили „українство в цілях і інтересах ворогів Росії і при тім як такий рух, що стоїть на шляху „поступу і европейської культури". В освітленні „Ц. В." тільки „старорусская" (москвофільська) партія може бути названа партією культурною, щиро прихильною до інтересів і потреб „родного несчастного галицкого народа"; інші — то „дикі-злі" вороги народу. Тому то тільки основні засади „старорусской" партії можна визнати за абсолютно вірні і непохибні; тому то справжні культурні люди в Росії і в Галичині мусять відчувати якнайвищу радість, коли, приміром, у якомусь галицькому селі засновується читальня ім. Качковського, навпаки, відкриття читалень Просвіти — факт шкідливий для народнього самопізнання і справжнього розвою і тому не бажаний, бо лише читальні першої категорії несуть у народню масу „справжній світ" і „ведуть її на шлях добра, правди і просвіти" — тоді як читальні другої категорії тільки шкодять цьому, бо мають на меті „задавити національні стремління (sic!) русинського народу". Коли напр. галицьке суспільство держиться неґативно супроти російсько-японської війни і засуджує розбишацьку внутрішню політику російського уряду, то те суспільство треба поставити поруч із „японцями, жидами і соціялістами" (всіх в одну купу). На питання, чим пояснити таке відношення галицького суспільства і до війни і до сучасних подій у Росії, „Ц. В." слідком за „Рус. Сл." і „Галичанином" повторяє, що „в галицких русских много крови азиатов, татар, монголов, нападавших когда-то на Галицкую Русь" і що коли русини спочувають Росії, то сим найкраще доказують „своє родство до татар, печенегов и половцев". Після такого рішучого засуду всі більш-менш освічені і культурні люди всього світу, а не лише одної Галичини, мусять признати, що лише в крові „истинно-русских" москвофілів нема примітки тої азіятської крови, що отруїла мозок і думки всіх культурних людей, які протестують проти тої безчоловічної війни, яку „Ц. В." знов таки за москвофільськими „чистокровними" органами називає „боротьбою за християнство, за культуру і европейську цивілізацію". Ся абсурдність поглядів „Ц. В." доходить до Геркулесових стовпів, коли він починає розв'язувати такі складні питання галицького життя, як аґрарні відносини Галичини, економічний її стан і т. д. Для того напр., аби поліпшити также економічне становище галицьких селян, по рецепту „Ц. В." треба тільки, щоб галицькі учителі менше віддавали часу політиці, і більше своїм безпосереднім обов'язкам, а найпаче, щоб навчали дітей по підручниках, написаних етимологією, а не фонетикою! Боже борони від того лиха. В числі факторів, що економічно руйнують Буковину, „Ц. В." уважає найбільш шкідливою — діяльність українських фонетичних учителів. Бідна фонетика! Вона по думці церковного академічного органу — злий фатум галицького народу, вона цілком знищила політичне і економічне значення його в Галичині і тим самим загрожує йому і на Буковині! Щоб внести коректив у сю фатальну помилку, досить тільки завести етимологію, що історично зв'язує і Галичину і Буковину з Росією, — і тоді русини позбудуться тих злиднів, тієї бідноти, що виглядають із кожного кутка руської хати і неминуче ведуть Гал. Русь при сучасному капіталістичному ладі до пролетарства.
В такий же легкий спосіб можна би було залагодити і справу з галицьким шкільництвом. Сумний стан останнього, по думці „Ц. В.", залежить не від ненормальної, антипедагогічної організації його, а лише від того, що викладовим язиком по школах не є язик російський. Закликати в школи „русских" учителів, доручити їм вести справу народньої просвіти по підручниках і виданнях Т-ва ім. Качковського — от і вся реорганізація шкільництва в Галичині! Тут можна би навести ще безліч „перлів" мудрости „Ц. В.", щоб показати, як уявляє собі сей орган усі ті факти і явища галицького жіиття, про які зважується так докторально говорити, які критикує, засуджує, обкидає болотом і брудом без жадного на те фактичного права, без жадного знайомства з тими речами, та гадаємо, що й наведеного досить для того, щоб більш-менш об'єктивно судити про характер і фактичну уґрунтованість поглядів органу російських духовних професорів на галицькі справи. Простувати фактичні помилки, доказувати безпідставність поглядів „Ц. В.", взагалі полемізувати з ними — нема рації, бо ті помилки і хибні погляди походять із основної тенденції журналу в відношенні до Галичини. Погляди „Ц. В.", дякуючи тим органічним зв'язкам, які існують у Росії між урядом і „церковними сферами", се погляди російського уряду, який бачить у Галичині і Буковині „ключ у Росію в стратегічному, політичному і релігійному відношенні". Впродовж цілих століть російське духовенство т. зв. „Ведомства Православного Исповедания", стоїть на послугах т. зв. „Ведомства Православного Исповедания", стоїть на послугах уряду і нахабно, безстидно допомагає йому в його політиці нищення свідомости і живого духу в ширших народніх масах. І здається, банкрутство відживаючого свій вік історичного християнства, що завши було на послугах уряду і тюрмами, засланням і смертю карало щирість почуття, вільність думки і боротьбу за право сеї думки, що століттями тримало народні маси в темноті — ніде так яскраво не виступає, як на прикладі російського духовенства і російських „церковних сфер". Російські попи і урядові „Ведомства Православного Исповедания" виконують ролі русифікаторів і денаціоналізаторів різних пограбованих національностей російської держави, і в той самий час являються досить активними пітонами російського уряду. І тисячі, сотні тисяч „раскольників і сектантів" мусять бути вдячними тій продажній, підлесливій касті за муки тюремного в'язнення, заслання і каторги, а цілий люд російської держави в значній мірі за ту духову темноту і політичне безправ'я, в якому нидіє ще й досі. Ся ганебна діяльність російського духовенства, якої початки лежать у далекій історичній минувшині, в наші часи виступає в найбільш огидливій і обурюючій формі. За фактами ходити недалеко: Св. Синод забороняє видання св. Письма в українській мові; піклується про заведення російської мови, яко викладової, в грузинських школах; установляє неможливу драконівську цензуру для народніх видань; замикає зібрання Філософського Товариства в Петербурзі, де руйнувалася ідеологія і ганьбилася практика історичного християнства; підкупами, насильством і іншими не менше неморальними засобами „навертає" на християнство „інородців"; виточує численні процеси проти „сектантів", завдає їх у тюрми, засилає на поселення, і нарешті перед кількома днями в імени Христа і релігії, а власне в інтересі російського уряду і бюрократичних верховодних кляс, засуджує повстання і рухи робочих мас і оправдує ті злочини, які вчинив уряд над невинними жертвами своєї сваволі. Взагалі скрізь і в усіх учинках своїх виступає в ролі прислужника російського уряду, гасителя світла, душителя вільного слова, вільної думки і акції, втіленого провідника реґресу, темноти і безправ'я.
Не дивно ж, що виконуючи такі функції в російській державі, .духовні діячі" і їх брати — церковні публіцисти і письменники і поза межами своєї держави спочувають усьому тому, що по духу і по характеру свойому має однакові риси і прикмети, однакові напрями і цілі. Не дивно після цього, що і в „родной Галиции" „Ц. В." — сей вірний провідник і одблиск російської урядової політики і об'единительних тенденцій — знайшов зразу „близьких по духу" і виконуючих подібні ролі публіцистів і письменників із „Галичанина" і „Русского Слова" і почав хвалити і прославляти їх діяльність, як найсвітлішу і всяких нагород достойну. „Своя своїх познаша".

С. Петлюра

*Літературно-Науковий Вістник, Львів, 1905. Том XXXI, ст. 245-250.