ТВОРЧІСТЬ

ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

ТОМ ДРУГИЙ
 

РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ І ЕВРОПЕЙСЬКА ПРЕСА*

Величезні криваві події останніх часів, коли російський пролетаріат і пролетаріят інших народностей, що мають нещастя увіходити в склад російської держави, підняв на свої плечі величезну боротьбу проти своїх учасників, проти всього державного ладу, що стислим металевим тягаром давить його ось уже цілі сотки літ і стоїть на перепоні не тільки пролетарського — по самих засадах своїх — руйнуючого цей лад руху, але і загрожує культурному і правовому розвою населення цілої Росії — ці криваві події, що схвилювали навіть замертвіле російське суспільство і вивели його з вікового ганебного сну на шлях такої-сякої акції, ці криваві події-розрухи приковують до себе тепер увагу цілої Европи. З надзвичайним інтересом стежать тут за ними різні верстви европейського суспільства; кожна звістка, кожний — незначний навіть — епізод з тої боротьби викликують рефлекси і тисячні коментарі, по найбільш характерних тонах котрих можна досить ясно і непомильно зазначити різноманітність і самих відносин до російських подій з боку різних клясових груп европейського суспільства.
Нема чого й казати, що різноманітність тих відносин, їх зміст і мотиви заховуються в комплексі тих ідейних поглядів і державно-громадських симпатій, яких тримається дана клясова група, які вона репрезентує собою і проводить в життя. І боротьба пролетаріяту в Росії, і підвищення громадської думки і акції, навіть сам напрям, по якому останні прямують тепер, відограють ролю інтересного стимулу, на якому досить недвозначно ілюструється психологія і громадське „святе святих" конґльомеративного по свойому соціяльному і ідейному складу европейського суспільства.
Перед нами лежить ціла купа шовіністичних і урядових австрійських, німецьких і французьких часописів — органів реакційніих груп французького, австрійського і німецького суспільств. Являючись провідниками в своїх державах принципів грубої сили, ідеальним втіленням котрої в їх очах являється російський абсолютизм з його невідірваними атрибутами: темнотою мас, цілковитим безправ'ям, мілітаризмом, маринізмом, розбишацтвом вищого і нижчого уряду, неґативною і затемнюючою народню свідомість діяльністю духовенства і т. д., ці обскурні органи преси, що хотіли би завести і у себе царство „кнута і нагайки" і спинити процес все більш і більш розвиваючогося робочого руху, ці „темні сили" европейського суспільства засуджують повстання робітничих російських мас і їх стремління до нового життя, в якому б займали місце не обездолених наймитів, а повноправних горожан, господарів нового правового і соціяльного ладу. Спідлені в своїй діяльності, виховані в обіймах „половинчатої" европейської культури, живучі соками реакції і обскурантизму — всі оці „Hamburger Nachrichten", „Konservative Korrespondenz", „Die Post". „Der Reichsbote", ,,La Libre Parole", „Gasette de France", „L'Autorit?", „Figaro", S?owo Polskie", et tutti quanti, що так страшаться ідеалів нового суспільного ладу, за який бореться пролетаріят на цілому світі, що так ненавидять войовниче гасло цієї боротьби, обкидають болотом і помиями спліток і лайки проводирів робітничого руху, неґативно відносячись як до нього самого, так і до ліберально-опозиційної діяльности найбільш поступових і радикальних кругів російського суспільства. Ні кров невинно забитих робітників Петербурґу, Варшави, Лодзі, Риги і інших міст, ні звіряче і до божевільства жорстоке поводження російського уряду з демонстрантами, ні безцеремонне нехтування елементарними правами їх, яко людей і горожан, не спиняють їх в потоці лайки; всі вони, згоджуючись з думкою „Die Post", що „найбільш небезпечний звір" для сучасного державного ладу — „це — могутня народня сила", доходять до такого цинізму, що починають робити навіть статистичні викладки про minimum озброєних жовнірів, необхідного для приборкання „без попускання і насильства (?!!!) робітничого повстання" (L'Autorit?). Німецька „Kreuzzeitung", висловлюючи свій острах за цілість любого їй монархістичного ладу російської держави, каже, що „той, хто б тепер сказав, що настрій російських робітників мирний, був би або занадто наївним або занадто пристрасним" і тому то, по думці часопису, „загрожуючому натиску робітників держава мусіла протиставити всю свою силу, в противнім разі вона мусить загинути" . . . „Немилосердна енерґія в певний момент (а тепер якраз він має місце в російських відносинах) далеко гуманніша (sic!), ніж якісь непевні хитання". Таку ж саму думку арґументує на всі лади і відома „Gauloie", і при тих умовах, які склалися тепер, дякуючи робітникам в російській державі, по думці лакейського часопису, урядові тільки і залишилось одно: „Здавити рух з якнайбільшою суворістю. Такий спосіб був єдиним, якого могло вжити російське правительство для спасення свого захитаного авторитету".
Деякі з перелічених нами і інших реакційних органів повторюють шаблонові і стереотипні фрази про „англійську" інтриґу, що головним і виключним робом спричинилась до повстання і розжеврювання розрухів і про „спеціяльні англійські фонди", на які провадиться боротьба робітників з царатом. „Англійська" інтриґа варіюється антисемітичними часописами („La Libre Parole", „Галичанин" і др.) на [з] „жидівську" [ою] в супроводі самої брудної і скверної лайки по адресі загальних ,,козлов отпущения". Але що інтересно підкреслити у відносинах реакційної преси до російських подій — так це те, що вона винайшла справжні їх цілі, відчула їх зміст і характер і назвала все це вірним, відповідаючим дійсності іменем. Перелічивши вимагання відомої петиції петербурзьких робітників, і подавши до цих петицій свої коментарі, цитована нами вже „Kreuzzeitung" приходить до того висновку, що було би помилкою вважати ці вимагання лише такими, що відносяться до спеціяльних болячок і інтересів робітничих мас. Часопис з сумом констатує, що „революція" загрожуюче підняла свою голову в Петербурзі і вкупі з „Die Post" і „Der Reichsbote" складає відповідальність за криваві наслідки розрухів на самих робітників і невеличку групу інтеліґентів, проводарів тих розрухів.
Менш консеквентною в оцінці цих останніх і констатуванні логічних наслідків, які випливають з них, виступає ліберально-буржуазна преса. Являючись оборонцем капіталістичного ладу і у себе дома і в Росії, зв'язана з цією останньою тисячами непоривних інтересів торговельної політики, вона так само, як і „реакційна" сестра її, боїться „страховища" революції і старається упевнити себе саму в тім, що петербурзькі розрухи нічого спільного з цією революцією не мають; що вони не є прелюдією її, „початком кінця", а звичайною, лише трохи більшою по своїх розмірах, демонстрацією і не віщують нічого загрожуючого ні для сучасного абсолютично-капіталістичного ладу в Росії, ні зв'язаним з цим останнім, їхнім інтересам.
„Імперії не загрожує небезпечність з боку інтеліґентної кляси" . . . говорить „Matin"; у данім разі ми маємо перед собою не революцію, а звичайний бунт". Але ж все таки кривава бойня, яку вчинило перелякане і жорстоке в цьому переляку російське правительство з безоружними робітниками спочатку в Петербурзі, а потім на вулицях Лодзі, Варшави, Риги і ін. городів, сотні убитих ним, ранених, покалічених; вся та звіряча лютість, яку воно виявило при „втихомиренні" повстанців-робітників і запровадженні громадського спокою, не могли не вивести із рівноваги навіть індиферентне і спокійне при картинах „мирного", але ненастанного — із дня в день — висмоктування робітничої сили европейське буржуазне суспільство, і воно устами своєї преси видало більш або менш різкий засуд поводженню російського уряду.
Правда, засуд цей походить не із признання справедливости і рації економічним і політичіно-правовим домаганням робітників, так само і не з оправдання тих методів, яких вживали вони під час провадження боротьби, а із мотивів цілком іншого порядку. Більшість напр. англійських часописів ліберальної закваски, висловлюючи в досить острій формі своє обурення проти уряду за його нелюдську розправу з петербурзькими демонстрантами, покликується лише на гуманні почуття і принципи християнської етики, зневажені і грубо-безглуздо понищені „християнським" російським урядом. Не кажучи вже про мильність і сумнівну цінність цих мотивів, у кожнім разі не маючих об'єктивної і тому обов'язкової для всіх вартости, прийдеться зазначити певну неясність, „половинчатість" відносин [шення] ліберально-буржуазної преси як до поводження уряду російського з робітниками, так і до тих „пунктів домагань", в ім'я яких і знята сама боротьба. Ці останні мало дискутуються названою пресою; їм вона уділює не абияк багато уваги, даючи нестриману волю вибухам „ображеної" моралі і „християнського" чуття. Деякі часописи обмежуються лише докорами на адресу уряду російського за його нетактовність, невміння „мирними" способами залагодити справу і т. д. „Те, чого легко було уникнути, сталося", сумує „Deutsche Tageszeitung", подаючи далі думку про можливість вже подарувати народу конституцію, аби випадки, подібні тим, що зчинились 9 січня, не повторялись. Потрібність заведення більш правового ладу в Росії, надання її відносинам конституційних форм визнається ліберальною пресою, а надто радикальним крилом її („Vossische Zeitung", „Lokal Anzeiger", „Berliner Morgenpost", „Le Petit Bleu" і др.) за річ конечну при сучасних обставинах і таку, що стоїть на порядку деннім. Оскільки щира в своїх бажаннях щодо заведення конституційного ладу в Росії европейська ліберально-буржуазна преса, оскільки бажання це вона зв'язує з інтересами російського пролетаріяту; які права, яке місце уділила би вона пролетарським групам в будучій реформованій Росії — на всі ці питання знаходимо в ній небагато даних, аби на підставі їх будувати сякі чи такі, але певні висновки. Але все ж іноді попадаються і в ній досить „милі" і коштовні вказівки, які кидають більш-менш правдивий світ і на щирість тих бажань і на їх справжні мотиви. Відомий французький екс-міністер Жорес, що від давніх вже часів грається в соціялізм, умістив у своїй „L'Humanit?" характерну і розв'язуючу наші сумніви по згаданих питаннях статтю.
В ній він старається переконати французьких капіталістів, що зміна державного ладу в Росії, не може відбитись неґативно на „платежеспособности" цілого краю. Росія буде тим більш „платежеспособной", чим більшою вона буде володіти свободою; французьким капіталістам і банкам, що віддали „дружественній" державі в позичку свої мільйони, нічого значить страшитись за їхню долю. Вони будуть цілі і повернуться „героями-борцями" навіть з лихвою. Ergo — треба підтримувати цих героїв в боротьбі проти збанкрутованого уряду. Такими ж самими мотивами, або подібними до них, справжня моральна цінність котрих досить ясно виступає просто на очі, подиктована, очевидно, щирість менш радикальних, ніж „соціялістичний" орган Жореса, журналів і часописів ліберально-буржуазної преси щодо заведення в Росії конституції і задоволення домагань робітників. Домінуючий тон мотивів тої щирости — то шукання більш певної і непомильної ґарантії величезним позичкам, забраним російським урядом у чужоземних капіталістів по чужоземних банках, якої тепер не може дати останній, дякуючи свойому непевному захитаному становищу і банкрутству.
Іншими рисами зазначується характер соціял-демократичної преси до „діл" 9 січня і до всієї величезної і смілої боротьби, яку підняв на свої плечі, різноманітний по національному складу, суцільний по ідейних симпатіях і практичних завданнях, пролетаріят російської держави. Являючись відблиском ідеології цілого всесвітнього пролетаріяту, розширяючи цю ідеологію, так необхідну йому для найбільш вірного і непохибного практичного переведення соціял-демократичних доктрин в життя, соціял-демократична преса зайняла в відношенні до всіх тих подій, які відбуваються останніми часами в Росії, те єдине становище, яке вона і могла зайняти, з огляду на органічно рідну близькість і тотожність інтересів російського пролетаріяту з пролетаріятом цілого світу. Преса вітає боротьбу російського робочого люду проти „міжнароднього" жандарма і прославляючи пам'ять невинно забитих, поранених і відданих на тюремні тортури офір тої боротьби, убачає в цій останній початок нового історичного моменту в житті російського пролетаріяту, зорю нових реальних надій його на ліпшу будучність, поруку нових здобутків в боротьбі за ідеал соціялізму.
... „В російську історію вмішався новий діяч. Народ, вічно грабований і зневажуваний, прийшов до свідомости свого жебрацтва і своєї недолі і робить першу пробу пірвати ті кайдани, що ними скуто його" — говорить „Hamburger Echo", відзначуючи нову еру в житті Росії. Ця ера по думці „Leipziger Volkszeitung" — ера революції, і проводарем її являється робітничий клас. Цей факт в очах часопису є порукою того, що рух не може бути задавленим в самому початку. ,.Можна розстріляти купку заговорщиків, можна повісити декількох студентів, але не можна розстріляти цілий робітничий клас . . . До побіди над царатом готуються тепер російські робітники; в ній міжнародній пролетаріят бачить умову своєї побіди над капіталізмом; оцінюючи боротьбу за свободу російського народу проти розбишацької зграї, що зве себе російським правительством, ми можемо сказати: російська побіда — німецька побіда — то міжнародня псбіда."
Ми не наводимо тут цитат із інших соціял-демократичних французьких, німецьких, англійських, італійських, польських і др. видань, їхній тон, і зміст, і характер відносин до подій в Росії зазначується однаковими рисами — братським співчуттям невинним офірам боротьби і радістю з приводу самої боротьби, успішна побіда якої, що дісталась би на долю російського пролетаріяту, означала б міжнародник побіду пролетарів всіх країн над грубим, жорстоким міжнароднім жандармом. Пролетарів всіх країв зв'язує і робить рідними і близькими одна дума, одні інтереси, одні події. Тому то однаково відчувають вони всі ті болі і радощі, якими живе в дану хвилю пролетаріят російської держави, тому то зрозуміла і та нота щирої симпатії і глибокої заінтересованости, яка звучить у всіх статтях, звістках і розвідках соціял-демократичної преси, що так або інакше дотикуються сучасних російських подій.

Зілот

* „Праця", Львів, 1905, ч. 12. 16