ЧАСТИНА ДРУГА

ЧЕТВЕРТИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З'ЇЗД РАД У ХАРКОВІ

(травень 1920 р.)

1. Перед 4 Всеукраїнським З'їздом Рад у Харкові.

Відлучившись у Курську від транспорту Коша УСС-ів, що під проводом Василя Порайка був спрямований до табору примусової праці далеко на північний схід над Волгою, я пересів на вантажний поїзд, що незабаром мав відходити на Харків. Перед тим я ще встиг захопити часопис "Красная Армія". На першій сторінці впав мені в вічі великий напис над вступною статтею "Изменники" (зрадники), від якого мені мурашки полізли по спині. Я зразу відчув, що тут мова про галичан, про події на фронті 2-ої і 3-ої бриґад УГА наприкінці квітня 1920 р. І справді, це було офіційне звідомлення Московської революційної військової ради (Реввоєнсовєта) про ці події. В ньому стояло чорним на білому, що єдиною причиною невдачі червоних військ на протипольському фронті була "зрада" галицьких бриґад. Уряд і партія, мовляв, пригорнули УГА в її тяжкому становищі, зогріли, нагодували, узброїли, а в відплату за це галичани "встромили ніж у спину" союзній червоній армії, що геройськи боролася проти капіталістів Заходу. У звідомленні не було ані слова згадки про те, що все ж таки одна бриґада УГА, а саме УСС, завзято боролася проти поляків (про що я тоді ще не знав). Така згадка, очевидно, не пасувала до пляну Реввійськради, до гасла для терору проти галичан. Цим ця найвища військова установа хотіла: 1) виправдати невдачу червоних військ і 2) одержати згоду від партії на знищення решток зненавидженої УГА, які ще залишалися в запіллі.

Сталося найгірше, що могло статися, і це пригнітило мене до краю. В такому душевному стані я добився пізно ввечорі до Харкова. На заліз. станції було повно великих плякатів з повідомленням про місце реєстрації делеґатів на 4 Всеукраїнський з'їзд Рад. Без великих труднощів я прибув до вказаного на плякатах "Ґранд" готелю на Павлівській площі, зареєструвався й дістав кімнату на ночівлю. Після скромної вечері пішов на відпочинок, бо від фізичної й душевної втоми ледви держався на ногах.

Чергового дня з самого ранку в готелі був великий рух. В коридорах і кімнатах повно людей, що жваво розмовляли. Проходячи коридором, я почув, як хтось голосно гукнув до мене по імені; оглянувся й побачив "старого друга" Андрія Хвилю, з яким останній раз бачився у Вінниці перед від'їздом до Бердичева, до бриґади УСС-ів. Він з радісним вигуком привітався, сказавши, що передчував цю зустріч зо мною на з'їзді Рад. Хвиля розповів мені багато такого, чого я не знав, а саме про виступ наших частин у Вінниці проти червоних і про хоробру поставу УСС-ів на фронті. Остання вістка піднесла мене на дусі. Вона давала мені арґумент для оборони галичан проти червоного терору. Для цього я зразу перевів нашу розмову на офіційне звідомлення Реввійськради про "зраду" галичан, назвавши це звідомлення генеральним засудом галичан без уваги на те, що наслідком цього певно будуть розстрілювати невинних людей, тих, що були в запіллі й не мають нічого спільного з подіями на фронті. Хвиля намагався виправдати поставу Реввійськради "контрреволюційними діями" галицьких старшин, що несуть відповідальність за перехід двох бриґад на сторону "ворога". Але в кінці він сам визнав, що звідомлення найвищої установи червоної армії неправильне.

Того ж дня прибув до Харкова Ф. Конар, що був відлучився від нас у Ніжені. Він розповів нам, що аґенти ЧК, комісари військових частин і навіть червоноармійці розстрілюють галичан без ніякого суду. Ми з ним зараз же домовилися, що мусимо вжити всіх можливих заходів для оборони невинних галичан. На допомогу прийшов комісар 44 дивізії Мих. 'Кручинський, що прибув до Харкова безпосередньо перед відкриттям з'їзду. Вигляд у нього був змарнілий, обличчя змінилося (мав поголену бороду). Він розповів мені, що зміг прибути сюди тільки завдяки допомозі УСС-ів, які помогли йому пробитися через загрожений повстанцями район і дали на дорогу грошей. Про УСС-ів він говорив з великим захопленням. Це настроїло й Хвилю прихильно до нас.

Перед відкриттям з'їзду я зустрів ще І. Немоловського, тестя колишнього прем'єра УНР Голубовича, що про нього я згадував у І частині. Я ввесь час на засіданнях з'їзду тримався коло нього, і він давав мені цікаві інформації про кожного промовця й про кожночасну ситуацію на з'їзді, зокрема тоді, коли між членами РКП й КПбУ з одного та українськими комуністичними угрупованнями (к. боротьбістами й лівим крилом с-д-ів) з другого, ішов завзятий бій над питанням державного становища УСРР. Боротьбісти, щоправда, тоді вже злилися були з КПбУ, одначе в справі української політики московського радянського уряду були в опозиції, себто обстоювали державну автономію України. Ці самі позиції обстоювали також ліві с-д, що незабаром створили були окрему українську компартію — УКП.

В першій частині цієї праці була вже мова про постанову з'їзду РКП в березні 1919 р. в справі ревізії політики РКП в Україні. Це примусило українських комуністів змінити свою тактику супроти московського центру; одні — ліві с-р — злилися з КПбУ під впливом М. Скрипника, старого комуніста, і сподівалися добитися автономії України у федерації з РСФСР; другі — ліві с-д — рішили співпрацювати з КПбУ, застерігаючи собі право конструктивної критики московського центру в справі його політики в Україні. Обидві ці групи твердо обстоювали право України на автономію в союзі радянських республік (РСФСР). Тим самим вони стали проти УНР і політики її уряду. Одначе, обидві ці групи не довіряли москалям, а постанову РКП з 1919 р. вважали за тактичний маневр Леніна, продиктоваваний потребою часу.

Поки перейду до перебігу самого з'їзду Рад, вважаю за потрібне спинитися на хвилину на особі проводиря московських комуністів В. Ленінові.

На початку першої світової війни, в листопаді 1914 р. він виголосив у Цюріху прилюдну доповідь на тему: "Війна й російська соціял-демократія". В цій доповіді він присвятив багато місця українському питанню. Цитую за "Вісником Союзу Визволення України", ч. 3-4 за 30. XI. 1914, стор. 15-17, як подає його швайцарський кореспондент:

"Змалювавши капіталістичний роззій Европи, що його вона змогла досягнути тільки зорганізувавшись у національні одиниці (держави), Ленін доводив, що Московщина, в якій живе кількадесять націй, а між ними така чисельна, як Україна, позбавлена своєї рідної мови, не може досягнути цього розвою. Бо мова це головний чинник у торговельних зносинах, без котрого ніяка торгівля, ні промисловість не може розвиватись. Україна, позбавлена цього головного культурного чинника, зостається до сьогодні країною натурального господарства. Вона стала для Московщини тим, чим Ірляндія для англійців: з неї тягнуть усе, а не дають нічого. Інтереси міжнароднього пролетаріяту, а московського особливо, вимагають того, щоб Україна мала свою державну самостійність, при котрій вона матиме змогу досягнути необхідного для пролетаріяту розвою.

— На жаль, — продовжував Ленін, — деякі наші товариші зробилися московськими патріотами. Ми — москалі — є хами. Ми не тільки даємо гнітити себе, а ще до того пасивно помагаємо гнітити других; а це зовсім не в наших інтересах. Московська нація досить велика, щоб сама одна могла становити свою окрему національну державу. І це дасть їй можливість найскоршого розвою.

В цій війні буржуазна преса багато кричить про руйнування Бельґії, але всі мовчать про руйнування прекрасної України, начебто кров українського селянина не така червона, як бельґійського буржуа.

Щождо Галичини, то там здійснюється давня мрія московського уряду, там руйнується такими ворогами проґресу, як гр. Бобринський, культурне надбання українського народу. В австро-угорській державі українська культура знайшла захист для себе перед панами-панславістами. У нас багато говориться про боротьбу з Австро-Угорщиною за визволення слов'ян; але відповідайте, панове, де слов'яни мають таку свободу культурного розвою, як в Австро-Угорщині, і де вони, як от українці, позбавлені своїх національних прав, права вчитися на рідній мові, як не в слов'янській Росії? Коли вже говорити про слов'янську державу, то такою є власне Австрія, а ні в якому разі Росія.

Інтереси московського пролетаріяту не можуть вимагати перемоги Росії в цій війні".

Отакі ліберальні думки проголошував восени 1914 року в Швайцарії московський дворянин, турансько-монгольської крови азіят Ленін, нібито від імени московського пролетаріяту. А коли через три роки його партія большевиків захопила владу в Москві, він виявився крайнім контрреволюціонером, московським імперіялістом. Завівши нечуваний досі в історії терор, він касує всі здобутки революції, нищить поголовно своїх недавніх товаришів соціял-демократів меншовиків; щодо завойованих колись царями немосковських народів він виявляється куди жорстокішим гнобителем, чим його короновані попередники.

Замість колишньої московської тюрми народів він організує совєтський концтабір народів. Поки його влада не закріпилася, він визнає Україні право на самостійне життя, визнає її державу; але вже через місяць після того він шле червоні банди під проводом Муравйова-Антонова на Україну, щоб загарбати її для московської імперії і топить у крові героїчний змаг українського народу за свою волю й незалежну державу. А коли господарська руїна Московії в 1920 р. примусила Леніна за всяку ціну кінчати війни із зовнішніми ворогами, він воліє віддати одну третину українських земель на заході шляхецькій Польщі, ніж дати згоду на їхнє самостійне життя.

Під владою Леніна десятки мільйонів українських селян гинуть від голоду, на сибірських каторгах та в кааематах московської ЧК. Большевики, керовані Леніном, винищують усіх наших працівників культури, нашу церкву обох віровизнань, а жертви крови українського народу під владою червоних московських катів у тисячі разів більші, ніж наші втрати за часів усіх царів разом.

В момент наступу поляків на Україну большевики зазнали катастрофи: знищений зовсім транспорт і господарське життя, в краї повно повстанчих загонів українських селян, що паралізували не тільки постачання червоної армії, але й тактичні рухи її частин; на Україну разом з поляками вступила армія УНР під проводом популярного С. В. Петлюри, що могла збудити ввесь народ до вибуху великого повстання проти червоних тиранів. До того в таборі революційних угруповань в Україні були непорозуміння, що загрожували большевицькій владі. Тому й не диво, що Ленін мусів поступитися перед рішучою вимогою українців, які не йшли сліпо за РКП і КПбУ, але добивалися автономних прав для свого краю. В такій саме атмосфері відбувався 4 Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові в травні 1920 року. До дискусії про державне становище України готувалися обидві спірні сторони з великим завзяттям. Ленін, передбачаючи бурю в Харкові, вислав туди свого речника Гр. Зінов'єва, щоб він рятував загрозливу ситуацію в таборі комуністів.

2. Четвертий з'їзд Рад.

Але вернімось до самого з'їзду. Він відбувався в будинку дворянського зібрання, його відкрили з великою помпезністю. Після формальної частини забрав слово голова народніх комісарів Християн Раковський для звіту про становище на протипольському фронті. Говорив він багато, але ні словом не згадав про "зраду" галичан. Після його доповіді один із делеґатів подав записку, в якій запитував Раковського про галичан, що про них він читав у звідомленні Революц. військ. Ради. Раковський відповів цілком у дусі цього звідомлення, мовляв, галичани зрадили своїх союзників у найзагрозливішій хвилині й цим спричинили невдачу червоної армії. На це зразу ж став до слова М. Кручинський і став рішуче заперечувати позицію Раковського. Він сказав: "Товариш Раковський сидить собі спокійно в Харкові, спить на м'яких матрацах, ходить у шовковій сорочці й курить гавани. Він розповідає нам тут байки про фронт. А я, товариші, прибув прямо з окопів, з фронту. Разом зі мною боролися галичани, УСС-и, і я бачив своїми очима їхню хоробру боротьбу проти ворога; я кількох із них запропонував до відзначення за хоробрість. Якби вони не помогли мені пробитися через повстанчі райони, то я не був би тут між вами. Ми хочемо скинути з себе відповідальність за невдачі на фронті на нещасну галицьку армію, але забуваємо, що раніше цілі червоні дивізії переходили до ворота; тоді ми мовчали, не складали на них провини. Тепер же за те, що сталося на фронті двох галицьких бриґад, повинні відповідати ті з нас, що не вміли підійти до галичан, як слід, і настроїли їх проти нас. А з того скористали контрреволюційні елементи, що є між галичанами. Це дуже гарні, надійні люди, але з ними треба поводитися розумно, тактовно. Наші політпрацівники не зуміли використати цих наших союзників".

Слова Кручинського зробили помітне враження на приявних. Я щиро потиснув руку Кручинському й просив його помогти мені в моїх заходах перед урядовими колами в справі реабілітації галичан і припинення безглуздого терору проти них. Кручинський відповів мені, що він радо це зробить, бо вважає це за свій обов'язок. Шанси нашої справи наступного дня ще збільшились. Коли один з делеґатів, який не був на з'їзді першого дня, запитав Раковського про зр'аду галичан, то цей відповів тепер цілком у дусі інформації Кручинського. Цим він офіційно відступив від позиції Реввійськради.

Користаючи з цієї прихильної для нас коньюнктури, я просив Кручинського не відкладати справи, і ми зараз же після засідання пішли до Раковського з пропозицією провести слідство в справі переходу двох бриґад УГА на сторону ворога й реабілітувати неповинних людей. На нараді в бюрі Раковського Кручинський ще раз з притиском повторив свої інформації та вимагав урядового слідства. При цьому він заявив, що справа для нього тому така спішна, що він незабаром мусить вертатися на фронт і в Харкові довго бути не може. Раковський прийняв нашу пропозицію, просив тільки вичекати до кінця з'їзду, бо тепер він дуже зайнятий.

Тим часом ми з Конаром стали розглядатись за якимсь галичанином-комуністом, який пішов би нам на руку під час слідства. Це мала бути людина, що не була тоді в УГА й об'єктивно поставилася б до нашої справи. На щастя, тоді в Харкові був Іван Сіяк, що про нього була вже мова. Він не був делеґатом з'їзду, але крутився в урядових колах як довірена в Леніна й Троцького людина. Він справді поставився до нашої справи позитивно, йому сподобалося, що УСС-и не перейшли до ворога, бож і сам він колись служив у леґіоні УСС-ів. Він погодився ввійти в слідчу комісію партійців. Тому ми на конференції в Раковського по закінченні з'їзду запропонували Сіяка до складу комісії від галичан. Раковський прийняв цю пропозицію. Комісія одразу приступила до праці; насамперед переслухала Кручинського, а потім усіх тих, що працювали в УГА, галичан і чужих. За три дні комісія закінчила свою роботу й видала бюлетень, що 60% вини за перехід галицьких бриґад лежить на політпрацівниках УГА. Наслідком цього видано розпорядження про припинення терору проти галичан. В цьому багато помогли нам також боротьбісти та ліві с-д, що геть усі ставилися прихильно до нас і робили прихильні для нас настрої.

Раковський зробив на мене вражіння політичного спекулянта, дуже нагадував мені буковинського політичного діяча Миколу Василька, ситого, випещеного сибарита, не звиклого до невигід і нестатків. Коли я переказав Немоловському мої завваги про Раковського, він відповів: "Та це ж болгарський боярин". Я не бачив великих симпатій до Раковського серед українських комуністів, але ж він був ставлеником Леніна в уряді УСРР.

В центрі уваги з'їзду стояло, як уже згадано, питання державного становища України. Московський історик А. В. Лихолат у праці "Разгром националистической контрреволюции в Украине 1917-22" збуває цю справу коротким, не згідним з правдою твердженням, що делеґати з'їзду дали рішучу відправу "ворожим вилазкам буржуазних націоналістів" (так називає він опонентів щодо московської політики в Україні з-поміж українських комуністів). На стор. 465-467 цитованої праці він каже дослівно так:

"Питання про форми зв'язку України з РСФСР, про шляхи дальшого закріплення братньої дружби з великим руським народом обмірковували робітники України на передодні 4-го Всеукраїнського з'їзду Рад. У зв'язку з передбачуваним розглядом цього питання на 4 Всеукраїнському з'їзді Рад ЦК КПбУ опублікував 21 лютого тези "Державне відношення радянської України й радянської Росії, в яких вияснив необхідність повного закріплення зв'язку рад. України й рад. Росії. Всякі проби розірвати або послабити цей зв'язок, — говорилося в тезах, — являються в суті контрреволюційною і спрямованою проти влади робітників і селян справою.

Всупереч змаганню українських робітників і селян до найтіснішого зв'язку рад. України й рад. Росії українські буржуазні націоналісти всіми силами пробували перешкодити дальшому закріпленню військово-політичної і господарської співпраці між українською й російською радянським республіками. Це найшло свій вияв також у виступі націоналістів на 4 Всеукраїнському з'їзді Рад, які з наміром обманити маси прикидалися сторонниками радянської влади. Напр., Шумський (Олександер — Н. Г.), один із колишніх провідників партії боротьбістів, у своїй промові на з'їзді по-клеветницьки твердив, що Україна це величезне село, котре бореться проти пролетарської Росії.

Проти тісного союзу України з радянською Росією на з'їзді виступили представники укапістів, поалей-ціоністів та інших національних груп.

Делеґати з'їзду дали рішучу відсіч ворожим вилазкам буржуазних націоналістів, які "боролися за самостійність УНР", що на ділі виглядало на заклик до боротьби проти диктатури пролетаріяту, заслоною для зради життєвих інтересів українських робітників і селян на користь імперіялістів заходу".

Четвертий Всеукраїнський зї'зд Рад потвердив усі акти українського радянського уряду, що були спрямовані на закріплювання братніх союзних відносин з російською республікою та іншими радянськими республіками. В резолюції з'їзду про державне відношення між УСРР і РСФСР відмічено, що тільки дякуючи взаємній помочі, яку на протязі двох з половиною років проявляли одна одній радянські республіки, вони змогли вдержатися в часі жорстокої, безпощадної, кривавої боротьби проти численних буржуазних ворогів. У своїй постанові з'їзд зобов'язав Центральний Виконавчий Комітет України також на майбутнє вести політику тісного наближення України до РСФСР".

Отак сказав Лихолат. Треба дійсно мати стільки московської забріханости й цинізму, щоб так фальшиво зображувати дійсний стан справи на 4 Всеукраїнському з'їзді Рад. Проти позиції московських комуністів з РКП й КПбУ дуже рішуче виступили всі укоаїнські комуністи, навіть і ті, що були членами РКП(КПбУ), як М. Скрипник. Гаслом до дискусії того питання була "Деклярація Української Комуністичної Партії до З'їзду Рад", яку відчитано на засіданні пленуму з'їзду. Вона має історичне значення й тому наводжу важливіші місця тексту, поданого в праці д-ра М. Стахова "Звідки взялася совєтська влада в Україні та хто її будував".

"В цій боротьбі, яку веде УСРР, головним ворогом диктатури пролетаріяту й радянської влади є петлюрівщина, як унутрішня українська контрреволюція й реакція, яка росте в масах на кошт нерозуміння української революції й невдалої політики тих сил, які до сього часу приходять із зовні й опановують революційний рух в Україні.

Петлюрівській буржуазній державності український пролетаріят мусить протиставити українську пролетарську державність, як форму диктатури пролетаріяту, як засіб для перемоги над українською контрреволюцією, як двигун економічного будівництва радянської влади. Такою формою є державна й самостійна в своєму економічному й політичному порядкуванні Українська Соціялістична Радянська Республіка, — тільки вона оголяє кляси українського суспільства і розвіває туман "національного визволення" колонії України з-під гніту метрополії Росії; тільки через неї український клясово свідомий пролетаріят потягне за собою масу незаможного селянства, яке хитається між петлюрівщиною і радянською владою; тільки так буде невтралізована націоналістична дрібна українська буржуазія.

Не пристройкою з боку державного апарату РСФСР, не облюдочною формою Української Республіки, з обкраяним політично-державним апаратом, який висить у повітрі, не спираючись і не об'єднуючи продукційних сил України і її господарського організму — не можна задовольнити вимоги української революції й дати їй перемогу.

Український пролетаріят, політично організований в державу, а економічно розпорошений і в такому виді підпорядкований Москві — це є та суперечність, в якій сучасна радянська влада саморозкладається і яка паралізує активність і творчість.

Четвертий з'їзд Рад не виконає своїх завдань перед революцією, якщо не розв'яже цю суперечність, не поставить дійсну незалежність УСРР з цілим апаратом економічного, політичного і військового управління та культурної творчости.

Радянські республіки України й Росії, як незалежні й рівнорядні країни, повинні об'єднатися в братерському союзі на ґрунті спільної боротьби з капіталізмом і контрреволюцією і взаємної допомоги в комуністичній творчості, Тільки з'їздові Рад належить визначати форми того союзу, який у першу чергу мусить бути військово-економічним союзом.

Для успішної боротьби з українською контрреволюцією, для внутрішньо-громадської війни конче необхідною і неминучою є організація української червоної армії, яка, виросши з української революції й працюючих мас України і тільки, може оборонити пролетарську революцію і робітничо-селянську Україну. Але в цій боротьбі з російською армією проти світового капіталізму українська червона армія, будучи окремою організаційною одиницею, повинна бути об'єднана спільною командою й апаратом постачання".56

Як видно з тексту "деклярації" укапістів, опозицію проти московського централізму й колоніялізму вели наші ортодоксальні комуністи, які ідеологічно нічим не різнилися від РКП-істів, але на пункті національного питання спиралися на запевнення Леніна про право народів московської імперії самим вирішувати свою долю, включно з відокремленням від московського центру і на постанову з'їзду РКП з березня 1919 р. про необідність зміни української політики партії. Одначе для московських комуністів це була контрреволюція, буржуазний націоналізм. На ділі вони самі були націоналістами, московськими імперіялістами, але в їхній термінології це називалося "пролетарською революцією".

Дискусія над тезами КПбУ і деклярацією УКП була довга й гаряча. Обидві сторони завзято обстоювали свої позиції. Зінов'єв, що керував З'їздом Рад з доручення Леніна, як і слід було сподіватися, став на бік КПбУ. Далеко за північ справа не була вирішена, були моменти, коли, здавалося, з'їзд розіб'ється. Врешті, щоб рятувати становище, прийнято пропозицію укапістів, негайно запитати думки Леніна. Наради з'їзду перервано, і представники УКП поїхали на пошту, щоб безпосереднім сполученням зв'язатися з Леніном. Цей навіть не вислухав інформації укапістів до кінця й перервав розмову словами: "Доволі, я зрозумів. Чи Зінов'єв тут?" Коли йому відповіли, що його немає, Ленін сказав: "Сейчас покличте його до апарату!"

Коли Зінов'єв з'явився до апарата, то Ленін привітав його словами: "Що ти там виробляєш, Ґріша? Я послав тебе проводити з'їзд Рад, а ти затіваєш контрреволюцію. Пиши: УСРР, зберігаючи свою державну автономію, лишається членом федерації РСФСР".

Рішення Леніна з'їзд Рад прийняв без дискусії. Так "папаша" Ленін поступився перед вимогами українських комуністів, за своїм звичаєм тактичним маневром "зробив один крок назад, щоб пізніше ступити два кроки вперед". Цим він врятував революцію комуністів від провалу в грізному моменті 1920 р.

Для нас, галичан, дискусія, чи пак спір українських комуністів з московськими потвердив те, що ми перед тим чули від боротьбістів про змагання московського партійного центру захопити Україну як колонію під свою владу. Україна з своїми безмежними ресурсами була ключем до московської потуги, і РКП, попри облудні гасла, якими вона намагалася обдурити наївних українців, виявилася гідним спадкоємцем московських царів. Ті з боротьбістів, що зимою 1919/20 р. злилися були з КПбУ, зреклися справи організації української червоної армії, але за них тепер виступили укапісти, які на з'їзді Рад звели бій з представниками московських комуністів — РКП і КПбУ.

З'їзд Рад багато уваги присвятив польсько-українській війні. Польська армія окупувала тоді значну частину Правобережжя, включно з Києвом. Большевики готувалися до протинаступу. Незмірно важкі господарські умови примусили радянську владу звернутися по допомогу до українського населення. Після довгої дискусії над воєнним становищем виріщено оголосити прочитаний на пленумі маніфест до селян, робітників і червоних бійців, до всього люду України із закликом до мобілізації всіх сил для оборони загроженої країни. Гасло маніфесту було: умерти або перемогти білих поляків. В ньому оголошувалося, що на поміч Україні спішать найкращі полки червоної армії, які розгромили вже білі армії Юденича, Колчака й Денікіна; спішать робітники й селяни Росії. Все населення України мусить помогти бійцям, що воюють на фронті, доставкою харчів, направою залізниць тощо.

Цей маніфест появився за два тижні перед большевицьким протинаступом.

Під кінець з'їзду розглянено ще і затверджено проєкт закону про організацію комітетів незаможних селян (комнезамів), що його завданням мала бути поміч сільської бідноти в організуванні радянського апарату. З того часу цей закон почали здійснювати.

3. Моє перебування в Харкові.

Харків — місто Сковороди, Квітки, Метлинського, колиска нашого романтизму, серце Слобідської України, де постав перший університет в Україні заходами й щедрими пожертвами наших патріотів Слобожанщини. Його називають "конторою Донбасу". Красою він далеко не дорівнює нашому Золотоверхому, але в ньому зберігаються цінні пам'ятки козацької старовини в музеях Сковороди й Слобідської України. Тут зосереджувалися наші письменники, поети й наукові дослідники народнього побуту на початках літературного відродження (в першій половині минулого століття).

Дні нашого перебування в Харкові були так виповнені нашими біжучими турботами, про які ще буде мова, що нам ніколи було й думати про справи рідної культури. Все таки мені вдалося бодай поверхово оглянути наші музеї. Між ін. я бачив тоді ориґінальні полотна нашого знаменитого живописця козаччини й степу України, Васильківського.

Перед собором, недалеко від Павлівського майдану, я вперше в житті побачив народніх співців-бандуристів, які по одному або вдвох співали історичних та релігійних пісень. Біля них спинялися люди, здебільшого селяни, слухали їхнього співу й кидали лепти свої. За кожним разом, коли мені доводилося переходити повз цих бандуристів, я щоразу спинявся й приглядався до слухачів. Високі на зріст, вусаті в широких шараварах і вишиваних сорочках вони нагадували козаків, що їх зобразив Репін на своїх картинах; це певно були їхні нащадки, як і самі співці. Увага, з якою селяни слухали бандуристів, свідчила про популярність останніх серед населення.

Якось я переходив там з Ф. Конаром. Тоді два бандуристи сиділи перед собором. Я запропонував Конарові послухати хвилину їхнього співу. Цей зневажливо махнув рукою, кажучи — за тодішньою модою — "ет, національні предразсудки". Але я таки примусив його пристати. Бандуристи заспівали Шевченків "Заповіт", "Думи мої, думи мої". Це справило на Конара велике вражіння; він уважно прослухав спів і кинув у шапку тисячу карбованців. "Ну що? — кажу йому — "національні предразсудки" взяли за душу, товаришу?" Мій Конар махнув лиш рукою, але було видно з його обличчя, що Шевченкові слова та спів бандуристів зворушили його глибоко.

Кілька разів я побував на лекціях проф. Багалія в університеті. Після першої лекції я відрекомендувався професорові й просив його дозволу бувати на лекціях. Він зустрів мене привітно, в розмові гаряче цікавився долею нашої УГА; він знав про нас більше, ніж я міг сподіватись. Гаряче співчував нашій трагедії. На його пропозицію я після лекцій заходив до його кабінету, де ми могли розмовитись вільніше. Від професора я почув тоді, що в українських архівах є приблизно один мільйон недосліджених актів; коли б пощастило їх дослідити, то наші погляди на минуле України дуже змінилися б. Але для цього треба сотень учених і десятки років праці. Досі, напр., зовсім не досліджена мартирологія нашої національної церкви від часів Петра І. Тисячі наших священиків, що не хотіли визнавати над собою влади московського синоду, накиненої тим царем, замучено в підвалах московських тюрем. Але світ ще про це не знає.

Між українськими душпастирями багато було колишніх козаків, що по закінченні студій у київській академії ішли на Січ, довгі роки воювали за волю рідного краю, а на старші роки висвячувалися й були священиками у наших селах. Це були великі патріоти, що їх прототипа зобразив П. Куліш у своїй знаменитій "Чорній Раді" в особі полковника Шрама. Тоді наш нарід був дуже прив'язаний до своєї церкви, глибоковіруючий. Бо церква жила тоді турботами й радощами народу, з ним разом переносила всі удари ворога з півночі. Коли ж Москва стала надсилати своїх батюшок, які були донощиками поліції, її таємними аґентами, то наш нарід відвернувся від тих "казьонних батюшок", зненавидів їх і став байдужим до церкви взагалі.

В книгарні "Вукопспілки" я переглядав полиці з книжками й дуже шкодував, що не мав грошей на купівлю цінних для мене видань. Здобувся я лише на історію проф. Єфименкової та на її ж історію для дітей народніх шкіл. Є. Чикаленко в своїх "Спогадах" не дуже високо ставить цей твір, одначе він написаний з великою любов'ю автора до предмету і подає дуже важливі статистичні дані про занепад українських шкіл від часів Петра. Є там надзвичайно цікаві дані про притулки для сиріт при сільських парахвіях за часів тяжких козацьких воєн. По наших селах було багато дітей, що їх батьки загинули в тих війнах; селяни організовували опіку над цими жертвами воєн, закладали сиротинці, а священики заступали дітям батьків та вчили їх грамоти й піклувалися ними. Взагалі в "Історії українського народу" проф. Єфименкової знаходимо наочну картину утисків Москви над українською культурою, що була значно вища за культуру окупанта.

В книгарні "Вукопспілки" працював мій шкільний товариш, сотник УГА Роман Левицький. Він запустив величезну бороду, носив московську "рубашку", і я зразу й не впізнав його. Саме в 1920 році минало 15 років від нашої матури, і тоді мав відбутися наш перший матуральний з'їзд. Я був обраний в члени з'їздового комітету, тому запропонував Ромкові скликати цей з'їзд зараз же. Було нас два, тому й з'їзд міг відбутися зараз же. Ми склалися по 200 карбованців, купили 1 фунт хліба, посідали на наріжнім камені головної вулиці й, споживаючи хліб, пригадували собі різні пригоди з часів шкільної науки в коломийській гімназії; згадували наших учителів і товаришів, хто з них живий і т. ін. В таких обставинах нас побачив один старшина УГА; він приступив до нас і збирався говорити з нами, але ми попросили його відкласти цю розмову до іншого часу й не перешкоджати нам у "матуральнім з'їзді". Він з гумором перепросив нас і пішов у своїх справах.

При харківському університеті був колись звіринець; тепер він був майже порожній, усього кілька свійських травоїдів і один старенький лев. Він лежав нерухомо на сонці, видно, був дуже ослаблений і не мав уже сили обганятися від мух, що виїдали йому очі. Сумно було дивитися на цього здетронізованого царя звірів, що лаштувався вже йти слідами Романових.

Вдруге мені довелося бути в Харкові весною 1921 року. Це був щасливий випадок у моїм житті, що його мушу завдячувати доброті Божого Провидіння, яке вивело мене з большевицької неволі й привело до рідного краю. Про цей випадок я хотів би розповісти докладніше.

Никифор Гірняк
(Після втечі з совєтської Росії, Прага 1921 р., Чехія)

На протязі зими 1920-21 р. я працював у Губвідділі Наросвіти в Києві. Увесь той час томила мене тяжка ностальґія; в такому стані на весні 1921 р. зустрів мене один УСС, що постійно мандрував тоді між Києвом і Львовом та привозив нам звідти нашу пресу й вістки з рідного краю. Він розповів мені, що М. Галущинський мав недавно розмову з нашим колишнім шефом з років нашої служби в леґіоні УСС, з ген. Лямезаном. Галущинський розповів йому, що я є в Києві і дуже хотів би вернутися до рідні в Галичину. Лямезан запитався Галущинського, чи я не "почервонів", а коли цей сказав, що рішуче ні, тоді Лямезан сказав: "Гірняк може спокійно вертатись. Я накажу польським частинам на Збручі, щоб Гірняка, як тільки він появиться на кордоні, привезли до мене".57

На таку вістку я негайно покинув свою посаду в Губнаросвіті й таємно вирушив до Кам'янця Под., щоб звідти пішки йти до Збруча. Але в Кам'янці трапилась мені невдача, я мусів якнайшвидше тікати звідти, бо ЧК слідкувала за мною. Я поїхав прямо на Харків. Тут я випадково познайомився з Юрком Лапчинським, секретарем УКП (пізніше він був радянським консулом у Львові). Почувши в розмові зі мною, що я добре говорю по-німецькому, Лапчинський запропонував мені поїхати з ним до Москви, куди вибиралася делеґація УКП на 3-й конґрес комінтерну. Коли я завважив, що я не член УКП, Лапчинський відповів, що я буду перекладачем на німецьку мову; сам він добре говорить по-французькому, і ми зможемо порозумітися з делеґатами компартій різних західніх країн. Він хотів би в цих розмовах ознайомитися з політикою комуністичних партій Заходу щодо національних меншин, напр., англійських комуністів щодо ірляндців, індійських і англійських комуністів щодо питання національного відродження індусів, московських комуністичних підпільників у прибалтійських країнах і т. д. Лапчинський був зацікавлений критикою московських комуністів та їхньої політики в Україні, на підставі зібраних матеріялів. Про наші розмови з чужоземними комуністами я розповім при іншій нагоді.

В розмові з Лапчинським мені блиснула думка, що може з Москви пощастить мені втекти з большевицького "раю", і я охоче прийняв його пропозицію. Моя мрія дійсно сповнилася, замість вертатися в Україну, я виїхав через Лотвію, Балтійське море й Німеччину до Чехо-Словаччини, до Праги.

В Харкові я мав тоді ще одну цікаву зустріч; там жив тоді кол. прем'єр і міністер закордонних справ УНР Володимир Чехівський. Цілу зиму він просидів у тюрмі й перебув там сипняк, його я зустрів у клюбі УКП, куди запросив мене Лапчинський на розмову в справі виїзду до Москви. З Чехівським я був знайомий ще з тих часів, коли працював у Кам'янці у військовому міністерстві. З переконання він був соціялістом, але глибоковіруючою людиною. До большевиків він не виявляв ніякої ненависти, дарма, що вони мучили його цілу зиму в тюрмі. Як Ісус Христос навчав: "Любіть ворогів ваших", Чехівський ставився до своїх мучителів без злоби, хоч і не хотів мати з ними нічого спільного. Він подав був заяву до ЦК УКП про прийняття в партію. Йому відповіли, що він може собі бути віруючим, але мусить зректися пропаґанди релігії серед людей. Чехівський не погодився на це, і його до партії не прийняли.

В розмові я запитав його, чи він справді вірує в Бога. Чехівський відповів: "Так". — В якого Бога ви віруєте, в православного чи католицького? — питаю його. На це він сказав: "О, ні. Мій Бог зовсім не такий, яким уявляють його православні й католики. Це вища істота, вольова, наділена високим розумом, що створила світ, встановила йому закони й править ним за цими законами".

На питання, чи його соціялістичні погляди не суперечать вірі в Бога, Чехівський відповів приблизно так:

"В житті людини часто бувають такі моменти, коли вона має потребу почувати себе часткою Всесвіту, до якого вона належить. Заспокоєння цієї потреби людина находить тільки в єднанні з Творцем Усесвіту, Богом; те єднання дає нам молитва до Бога. Ні суспільна етика, ні мистецтво, ні наука не може заступити того, що ми находимо у вірі й безнастанному намаганні наближатися до Бога. Без віри життя людини позбавлене вищого сенсу, рації існування на світі".

 

------------------------------------------------------------------------

[56] Пор. д-р М. Стахів, цит. твір, от. 67-71. — Н. Г.

[57] Лямезан був тоді командантом львівської корпусної области і йому підлягали польські прикордонні частини. — Н. Г.