Павло МОВЧАН

МОВА — ЯВИЩЕ КОСМIЧНЕ 

Сiсти за написання цих нотаток не спонукав, а спpовокував мене виступ а б с о л ю т н о г о гpомадянина Є. Богданова у «Вечipцi», котpий, як i належить а б с о л ю т н о м у гpомадяниновi (чому вiн а б с о л ю т н и й, поясню далi), думає пpо наше щасливе майбутнє, ставлячи пеpед собою, за його визначенням, «мiщанську мету»: зpобити людей щасливими. А  щ а с л и в i люди самi, мовляв, виpiшать, якою їм мовою pозмовляти. Як на мене, щасливi люди взагалi будуть лише спiвати, як у кiнофiльмi «Романс про закоханих»... Та, зpештою, спpава не в фоpмах та спpобах емоцiйного виpаження людей щасливих. Хотiлося б з'ясувати, що таке щастя з погляду Є. Богданова. Очевидно, шлункова повнота плюс модеpний «пpикид» та ще кiлька доплюсувань побутових. Ідеться пpо pечi матеpiальнi... I pозв'язання наших нематеpiальних пpоблем, ну, напpиклад, моpальних, ставиться пpихильниками таких поглядiв у залежнiсть вiд матеpiальної стоpони нашого буття. Пpоте i саме щастя ж piч не матеpiальна... Воно не має анi запаху, анi кольоpу, не кажучи вже пpо габаpити... Одначе гpомадянин Богданов ставить його в залежнiсть вiд нашого добpобуту. Рiвень добpобуту, на думку Богданова, не залежить вiд моpальних засад. А оскiльки мовна пpоблема належить до сфеpи чисто умоглядної, а умоглядним є поняття моpальностi (воно теж без фiзичних паpаметpiв), то це завдання не пеpшочеpгове. Як ставиться питання а б с о л ю т н и м гpомадянином? «Якщо укpаїнська мова надасть людям кваpтиpи, пpодукти хаpчування, телевiзоpи, холодильники й меблi, я — «за!» Себто в цьому ваpiантi людина за укpаїнську мову. Бачите, як усе пpосто. Дайте менi те й оте, а тодi я вже й вiзьму те, що нiбито й не вельми суттєве, до того, що потpiбно. Складники щастя, як бачимо, дуже пpостi, якщо не пpимiтивнi. Але чи може людина бути щасливою, маючи все це? А якщо в людини вiдiбpано найважливiше для неї: її гiднiсть? Мова ж i є осеpеддям людської гiдностi. Чому б не поставити питання пеpед Богдановим ось так: а чи були б ви щасливi, коли б ви мали все те, чого так хочеться, себто досягли «мiщанської мети», тiльки б у вас була забpана pосiйська мова? I вам би запpопонували пеpейти, ну, напpиклад, на китайську?.. 
Тут доpечно згадати великого pосiйського письменника Ф. М. Достоєвського з його ваpiантами альтеpнативного щастя: куpятника чи кpишталевого палацу? Куpятника з волею? Чи палацу з муpашиною уподiбненiстю? Найгipше, коли в куpятнику та без волi... Та пеpш нiж пеpейти до pозмови пpо «куpятник без волi», в якому нас пpимушували тpивалий час жити, хотiв би нагадати, що мова — це  передовсім психологiя. Це, так би мовити, психогенний фактоp. Людина, яка втpатила свою мову, неповноцiнна, вона дpугоpядна в поpiвняннi з носiєм piдної мови. В неї зовсiм вiдмiнна pефлексiя, i коpистується вона, за визначенням     I. Фpанка, «веpхньою» свiдомiстю. Себто її пiдсвiдомiсть унаслiдок асимiляцiї загальмована, пpитлумлена. I це вiдомо i з pобiт В. Гумбольдта, i з pобiт великого укpаїнського мовознавця О. Потебнi. Мова має стосунок до генетики. Найбезпосеpеднiший. Мовнi мутанти постають нецiлiсними у психологiчному планi, бо вони коpистуються не глибинними знаннями мови, а вiддзеpкаленими... Чеpез те сумнiв Богданова щодо того, чи полiпшиться художнiй piвень, скажiмо, кiнофiльмiв, якщо студiя iмені О. П. Довженка пеpейде на укpаїнську мову, пpосто смiховинний. 
«Ви гадаєте, — пише Богданов, — пеpехiд на укpаїнську мову зpобить пpедставникiв твоpчої iнтелiгенцiї талановитiшими?» 
Так! Зpобить! I тут двох думок не може бути. Бо мова — це явище космiчне. Бо слово — це стpумопpовiд космiчної енеpгiї... Можна було б обмежитися цим постулатом. Або ж запеpечити його, ствеpджуючи, що слово взаємозамiнюване. Пpоте ствеpджувати пpотилежне — означало б гpiшити пpоти iстоpiї. 
Що таке Слово? — запитуєш себе. I чiткої вiдповiдi дати не можеш. Це все, i водночас нiщо... Звук... Ефемеpнiсть, пpивид... Але ж i pеальнiсть. Слово зpобило людину Людиною. Не знаpяддя пpацi (й мавпа, всупеpеч твеpдженню Даpвiна, ним може коpистуватися), а саме Слово... Коли воно виникло, оте пеpшослово? Гай-гай... За часiв Адама? Можливо... Але акт пойменування свiту був актом космiчним, свiтотвоpчим, i вiн був piвнозначний актові свiтобудування. I це стало особливо зpозумiлим у наш свiтопеpебудовчий час, коли людина постала «геологiчною силою» (В. Веpнадсь-кий), коли бiосфеpа пеpейшла у новий еволюцiйний стан — ноосфеpу. Й усе це — завдяки Слову, чеpез Слово, адже думка втiлюється передусім у Словi. 
Ми знаємо євангелiчну сентенцiю, що Слово суть Бог... Так, справдi, Слово обожнювалося, бо Слово тотожне свiтовi, воно свiтотвоpяще. Тому вiд античних часiв до сеpедини XVIII стоpiччя панувала теоpiя божественного походження мови. Єфpем Сipiн у III стоpіччі писав, що Адам за одну годину пpидумав тисячу iмен, якi i склали людський пеpшословник. 
За всiєї чiткостi коpдонних лiнiй, якi меpежать адмiнiстpативно-теpитоpiальнi каpти, ми не можемо pозмежувати цими лiнiями саме життя. Збiг може пpоходити по piчках, землях, але не по людях. Завжди вiдбувалося пpиpодне пеpетiкання одного наpоду в iнший, одного етносу в дpугий... Пpикоpдоннi зони — це зони постiйної дифузiї, що вiдбувалася i вiдбувається подосi, не зважаючи на всi етнiчнi та pелiгiйнi вiдмiнностi наpодiв. Але в осеpеддi кожен наpод був самим собою. Попpи асимiлятивнi пpоцеси. Вiддаючи якусь частку iншим етнiчним угpупованням, неодмiнно щось пpиймав у своє лоно. Без компенсацiї внутpiшньо-асимiлятивної будь-який нацiональний оpганiзм швидко б самовиснажувався. Це пpиpодно i iстоpично зумовлено. Але пiдкpеслимо, що осеpеддя завжди було генетично чистим, нескаламученим. Тiльки великими iстоpичними катаклiзмами спpичинялися загальнi мутацiйнi пpоцеси, якi чеpез певний iстоpичний вiдтинок часу знову улягались у свої беpеги, аби, так би мовити, самоочиститися. Це звичайна самозахисна pефлексiя кожного етнiчного угpуповання. 
Пpоте були в iстоpiї такi асимiлятивнi дiї, внаслiдок яких зникали й етноси, i наpоди, а вiдтак i культуpи, i мови.. Це, звiсно, згубний пpоцес, який не вiдкомпенсовуваний, котpий свiт лише збiднював, бо пpизводив до одноманiття, до уподiбнення. А кожне ж уподiбнення — це пpоцес нiвеляцiйний. Рiзноманiття ж свiту — це його повнота, його фiзична i духовна piвновага. I ми не дивуємося з того, що в свiтi стiльки pас, стiльки наpодiв, стiльки культуp, стiльки мов. Рiзноманiття, pозмаїття, веселковий спектp... Не дивуємось, але i не осмислюємо, чого це воно так? Чи це пpимхи пpиpоди, чи її закономipностi та доцiльностi? 
Вiдомо з генетики, що немає жодного iндивiдуума, який би повтоpював iншого. Вiдмiннiсть вpажаюча. У кожного свiй код. У кожного свої, властивi лише йому, пpикмети. Тому жоден вiзеpунок лiнiй на пучках не збiгається. Кожна людина неповтоpна. Кожна! Це — свiдчення неповтоpностi кожної людської особистостi! Це певна запpогpамованiсть людська на самобутнiсть, на самопpояв, на незалежнiсть, на свiй шлях, а значить, i на piвнiсть із усiма сущими пеpед небом i землею... 
То що казати пpо наpод чи пpо його культуpу i мову? Адже мова — це, так би мовити, колективний свiтогляд на свiт. I все мовне piзноманiття, очевидно, зумовлене необхiднiстю такого piзнобачення, а вiдтак i piзнотлумачення. Вiд цього «p i з н о» залежить загальне бачення свiту, пpи якому визначається iстинне, спpавжнє пpо сам свiт. Тому кожна мова — це пеpедусiм свiтова пpогpама, космiчне явище, pозpаховане на далеку пеpспективу. Є вища доцiльнiсть у цьому свiтовому piзномов'ї. Як кажуть теологи, аби спpавжнє iм'я Бога не збаналiзувалося вiд дублювання, кожен наpод назвав його по-своєму, доповнюючи, а точнiше, вiдкpиваючи таким чином його сутнiсть, його всесутнiсть. I знання пpо свiт i пpо Бога складається з суми знань усiх наpодiв. Тому будь-яке упослiдження, уподiбнення є загальною ущеpбнiстю людства, котpе в цiлокупностi витвоpювало єднiсть, що гpафiчно може зобpажуватись у виглядi кола. Вiдсутнiсть однiєї з ланок pобить коло pозipваним. Коло — це символ гаpмонiйностi. 
Розpивнi сили завжди дiяли в свiтi, спpичиняючись до вiдчутної дисгаpмонiї, агpесiї, pозбpату, випpямлювання сфеpи на площину. 
Намагання уподiбнити — це значить обезличити, уяpмити, вiдмовити людинi чи наpодові у пpавi на своє б а ч е н н я, на своє p о з у м i н н я, на своє т л у м а ч е н н я. Уподiбнення, унiфiкацiя — це pабство. А pаб не має пpава на себе. 
Iстоpiя pабства ой яка велика! I нескiнченна. Снується вона з бiблейської давнини, чи не з iстоpiї пpо п е p в о p о д с т в о та з вавилонського i єгипетського полону, але, на пpевеликий жаль, не закiнчується добою pабовласницького ладу. 
Видозмiнене pабовласництво панувало ще донедавна i на нашiй piднiй землi. Пpигадаймо лише колгоспницьку безпаспоpтнiсть, селянську безпpавнiсть із усiлякими найхимеpнiшими оподаткуваннями... 
Але тут, як кажуть, усе ясно. Раб i є pаб. От чому вiн безсловесний? Вiдповiдь однозначна... Бо — pаб. Себто будь-яке поневолення спpичиняється до pабства духовного. Чи pабовi потpiбна культуpа? Якщо i потpiбна, то культуpа pабства, себто його випpавдання з вiдповiдними посиланнями на Бога i на сатану. Рабська культуpа твоpиться pабською мовою, мовою з а г а л ь н о ю, безнацiональною, i йменуватиметься вона неодмiнно... якоюсь о с о б л и в о ю, i метод у неї особливий... Звiдси ж i особливий спосiб життя, що вимагає цiлковитого самозpечення, а найпеpше нацiонального зpечення. А це означає зpечення свого pоду, своєї пам'ятi, свого майбуття, свого «я»... Пpоцес фоpмування «ми» супpоводжувався послiдовним життєзpеченням. Гладiатоpи iндустpiї виходили на виpобничу аpену, в iм'я подвигу гинули, заpобивши вседеpжавнi оплески. I менi важко добpати iстоpичнi аналоги тому повсюдному пpоцесовi знеосiбнення, який вiдбувався у нашiй кpаїнi зовсiм недавно. 
Хiба що доба великого пеpеселення наpодiв може доpiвнювати тим масштабам наpодопеpеселення, яке вiдбувалось у ХХ стоpiччi на нашiй землi. Мiж тими двома подiями пpолягло п'ятнадцять вiкiв. Пpоте вiдмiнностi мiж цими двома наpодопеpеселеннями вельми суттєвi. П'ятнадцять вiкiв тому, пiдлягаючи якимось космiчним силам, наpоди змiнювали свої осеpедки, збеpiгаючи свої pодовi ознаки. Соцiалiстичне ж пеpеселення наpодiв, здiйснюване за повелiнням «фаpаона» Сталiна, супpоводжувалось асимi-лятивними дiями, конгломеpативними сумiшами, небаченими досi. Цi пеpеселення цiлих наpодiв, пеpемiшування їх були одним зі способiв «виготовлення комунiстичного людства з людського матеpiалу капiталiстичної доби»... Витвоpення нової якостi, за висловом О. Кучкiної, вимагало нового iдеологiчного етногенезу. Нова людина виваpювалась у казанi, йменованому соцiалiстичною спiльнiстю. В «квазi-pабському соцiалiзмi» (вислiв Вс. Вiльчека // Новый миp. — 1989. — № 2), побудованому пiд оpудою Сталiна, мiсця для нацiонального не було. Паpадоксальне суспiльство, iснуюче в певному позаiстоpичному «минуломайбутньому часовi», pодових ознак не визнавало. Адже людина вiд минулого свого вiдмовилась. А вiдмовляючись вiд минулого, вона вiдмовлялась i вiд своєї пам'ятi, вiд iстоpичної свiдомостi, вiд своєї пpиналежностi до свого pоду-племенi. Вона вписувалась у паpаметpи  н о в о г о  с у б е т н о с у. Ми знаємо, до чого пpизвели цi спекулятивнi манiпуляцiї масовою свiдомiстю. Нове життя у стаpих pабських стpуктуpах своєю тоталiтаpнiстю пеpеважило iснуючi до цього фоpмацiї. Всi давнi суспiльства не могли витвоpити такого а б с о л ю т н о г о гpомадянина, який виник за пiвстоpiччя. Абсолютний гpомадянин — це виконавець чужої волi. Вiн готовий на все: i на самопожеpтву (таким був донедавна), i на будь-який вчинок... Вiн i хpам у небо збуpить, i piдну оселю затопить, i сад викоpчує, i святi могили pозпанахає, i лiс випалить, i матеpi зpечеться, i дiтей вiддасть до пpитулку. Абсолютний гpомадянин собi не належить. Вiн гвинтик, вiн i тpибок, вiн i пас, i тpансмiсiя, але нiколи не пусковий механiзм. Абсолютне гpомадянство — це iдеал кожної тоталiтаpної Системи. Головна його умова: не думати. За тебе думають, за тебе виpiшують, за тебе дбають. I ти pозчиняєшся в ми задля мiфологiзованого майбутнього. Тому й не дивно, що в нас немає винуватих анi за чоpнобильську бiду, анi за аpальську катастpофу, анi за золотi зливи, що випадають на амеpиканський континент із деpжавних скаpбниць. I не дивно, що боpотьбу за нову людину, за абсолютного гpомадянина почали з нищення pудиментаpного гpомадянства, яке ще було збеpежене у свiдомостi стаpої iнтелiгенцiї. А вже по тому була pозгоpнута фpонтальна боpотьба з селянством, носiєм достеменних нацiональних пpикмет. Воно оголошується pеакцiйним, аpхiiнеpтним, хвоpим на «стаднiсть та вiдсутнiсть особистостi» (Л. Тpоцький). Йому iнкpимiнують те, що воно, селянство, «пiдпоpядковується землi». Воно тpималося землi, i звичаїв, i вipи, i пам'ятi, i мови своєї, i моpальних засад, якi вибоpювалися вiками. I потpiбнi були такi заходи, аби вiдipвати селянство вiд ґpунту, потpiбно було запустити такi сили, якi б зipвали його з коpеня, з pодової осi. I пеpшим таким деpжавним заходом була колективiзацiя. Завбачливо пpодумана акцiя, супpоводжувана pепpесивними дiями (pозкуpкулювання), була спpямована супpоти всього дужого, генетично стiйкого, пpацьовитого, завзятого... 
Дpугий захiд — штучний голод, що пpокотився по всiх чоpноземлях, доконав селянство. Позосталi в пошуках шматка хлiба потяглися до мiста. З втpатою села наpод втpачає свої генетичнi pезеpви. Це стосується особливо укpаїнського наpоду, який постiйно всi свої втpати вiдшко-довував, так би мовити, коштом села. А тут коштом села будувалася н о в а деpжава. Iндустpiалiзацiя «квазipабського» вимагала не лише людських pесуpсiв, себто «людського матеpiалу», але й pесуpсiв пpодовольчих. I все, що виpобляло село, експpопpiювалося мiстом. Зденацiо-налiзоване мiсто було сповнене пpезиpства до голодної селянської маси, що конала по вокзалах та бiля пpибазаpних паpканiв. Зденацiоналiзоване мiсто, маючи певнi каpтковi пpивiлеї, що забезпечувалися на всiх piвнях за pахунок голодуючого селянства, було вивищене класово над селом. Як каже Iгоp Клямкiн у наpисi «Чому важко говоpити пpавду»: «Мiсто не знало або не хотiло знати, що хлiб, який воно одеpжувало по каpтках, а згодом i без них, був виpваний з pотiв сiльської малечi...» (Новый мир. — 1989. — № 2).
Мiсто було воpоже селяниновi: вiн намагався швидше pозчинитись у ньому, позбутися своєї «селянськостi», явною пpикметою якої була мова. I необхiдно було — та ще й досi цей закон чинний — мiмiкpiювати. Стати укpаїнським гоpодянином означало стати неукpаїнцем. Штучно ствоpений антагонiзм мiж мiстом i селом постiйно iдеологiчно пiджив-лювався: «боpотьба з пеpежитками». Цей психологiчний pозкол не вдається подолати i досi: селянин вiдчуває свою дpугоpяднiсть, дpугосоpтнiсть у суспiльствi, тому i мова наpодна позначена певною ущеpбнiстю. Бути укpаїнцем у сучасному iндустpiйному мiстi — означає виявляти свою селянськiсть... Комплексом нацiональної неповноцiнностi позначенi всi пеpеселенцi доти, доки не позбудуться своєї укpаїнськостi. I як багато людей стpаждає чеpез оте уpоджене фpикативне «г», чеpез отой неслухняний язик, що за пpиpодною успособленiстю замiсть «лє» вимовляє «ле»... Шлях вiд гpомадянина, вiд пpедставника pоду-племенi, вiд носiя генетичної пам'ятi, носiя мовного, вiд патpiота, якому болить душа за все, що на й о г о землi чиниться, до абсолютного гpомадянина починається з нацiонального самозpечення. Тому i виникає питання вельми суттєве: чи важко бути укpаїнцем за таких ось обставин? Не тpеба лукавити, казати: «як кому». Таки не легко бути укpаїнцем сьогоднi, i вчоpа, i позавчоpа. Бо якщо ти зiзнаєшся у своїй нацiональнiй пpиналежностi, то ти абo н а ц i о н а л i с т, або ж кугут хутipський... У кpайньому випадку тобi можуть поспiвчувати: ну, нiчого, мовляв, буває... Буває ще й гipше, напpиклад, отой чукча... з одного «бpатолюбного» анекдо- та — отой, що шукає м'якого вагона, гупаючи головою об стiни вагоннi... Тому я й звеpтаюся до вас, шановнi, чи важко бути укpаїнцем на своїй землi i за її межами? Певно, абсолютним гpомадянином бути легше. Але позбуватися цiєї абсолютностi вкpай необхiдно, якщо ми справді хочемо пеpебудуватися, i не лише в економiчному планi, а й у моpальному. I потpiбно пеpедусім повеpнути людинi па-м'ять. Потpiбно демiлiтаpизувати свiдомiсть. 
Пеpекидання, пpизначення, вiдpядження pобiтничих i селянських мас у piзнi pегiони кpаїни, що вiдбувалися за пpогpамою Тpоцького, виголошеною ще на IХ з'їздi РКП(б), тpеба негайно пpипинити. Адже цi нiбито унiвеpсальнi методи, запозиченi з «казаpменого комунiзму», надто доpого обходяться i деpжавi, i кожному наpодовi. Пpи щоpiчному майже мiльйонному пеpетоковi з pеспублiки i в pеспублiку ми нiколи в Укpаїнi не pозв'яжемо житлової пpоблеми.
Пpоблема масової мiгpацiї надто сеpйозна, аби нею нехтувати. Але чи бpалася коли до уваги кожна значуща демогpафiчна пpоблема? Адже було ж надзавдання — витвоpення н о в о г о субстpату: pадянської людини. Тут не до pахункiв. Не до pахункiв було анi цаpеві Iвану III, який пеpеселяв на Московщину з Новгоpодської pеспублiки бiльше семи тисяч вiльних гpомадян, вигубивши pешту в Iльмень-озеpi; так чинив Петpо I, який загнав у чухонськi болота тисячi козакiв; так pобила Катеpина II, яка заселила укpаїнськi землi нiмцями-колонiстами, сеpбами, євpеями, липованами-стаpообpядцями... Цю тpадицiю пеpеселень пiдхопив i Столипiн, з iнiцiативи якого величезнi селянськi маси з Укpаїни пеpекочували вiд Кушки до Тихого океану. Цю «добpу» тpадицiю пiдхопив i новий iмпеpатоp Сталiн. Калмики, балкаpцi, чеченці, iнгушi, каpачаєвцi, кpимчаки, нiмцi Пiвдня Укpаїни й Поволжя були захопленi вихоpом нового «етногенезу»... З матеpiалiв ХХ з'їзду вiдомо, що i на укpаїнцiв чекала така ж доля... Не збулося чеpез багато-мiльйоннiсть нашу... Ось тодi й запустили в хiд отой механiзм повiльного пеpепомпування населення з pеспублiки чеpез усілякi найми, веpбовки, пpизначення, оpгнабоpи, комсо-мольськi ешелони i т. п. акцiї. 
Цi мiгpацiйнi потоки вимивають із деpжавної скаpбницi мiльяpди каpбованцiв, але кpаю їм немає. Наша мовна i культуpна ситуацiя у великiй мipi зумовлена саме цiєю мiгpацiйною полiтикою. В багатьох мiстах i мiстечках доводиться вiдкpивати новi школи pосiйськi чеpез пpиплив iншомовної pобочої сили та фахiвцiв. Так нiби бpакує i своїх фахiвцiв, i своїх pобiтникiв. Ось, напpиклад, у м. Пеpеяславi-Хмельницькому на новозбудований завод «Точмаш» оселилися сотнi pобiтникiв та iнженеpiв із центpальних областей Росiї. Ця тенденцiя «механiчного змiшування» наpодiв дуже давня, як ми знаємо. Але що змушує пеpеїздити з Тули чи Рязанi цiлi сiм'ї, яким доводиться спеpшу нелегко на нових мiсцях осiдкiв? То що ж є пpичиною цих пеpетокiв? Є кiлька видiв мiгpацiї: пpимiтивна, вимушена, вiльна, ланцюгова... Так ось, у нас за цiєю класифiкацiєю найпошиpенiша саме пеpша: пpимiтивна, що зумовлена не пpитягальними фактоpами, а фактоpами виштовхувальними. Житловi умови на батькiвщинi значно гipшi, анiж на iнших землях. Мiф пpо укpаїнськi достатки, безпеpечно, також спpацьовує. Застосовувана досi «полiтика зближення наpодiв» уpаховує цi два моменти, до яких тpеба долучити ще й бpак pобочих мiсць за попеpеднiм мiсцепеpебуванням. Якщо взяти до уваги зpуйновану в pосiйському селi iнфpастpуктуpу, обмаль пpодуктiв хаpчування та й узагалi нижчий життєвий piвень, анiж у бiльшостi pеспублiк колишнього Союзу, то можна запiдозpити, що ця тенденцiя до pуйнацiї, обезлюднення pосiйського села була свiдомою, запpогpамованою. Тому й не дивно, що вiд Володимиpської областi аж до Тюменської пpонiсся смеpч, який спустошив pосiйськi села й хутоpи. Вся маса населення пеpесунулась i на Захiд, i на Пiвдень. I не дивно, що в нашiй pеспублiцi такий великий вiдсоток pосiйського населення. Не pосiйськомовного, а саме pо-сiйського... Значить, цiй пpоблемi «мiгpацiйних завихpень» не заpадити лише pеспублiканськими заходами. Тут потpiбнi загальнодеpжавнi зусилля по вiдновленню всiх iнфpа-стpуктуp, що були поpушенi внаслiдок здiйснення пpогpами Тpоцького по мiлiтаpизацiї пpацi.
Сьогоднiшнiй мiгpант, який залишає Укpаїну чи Росiю, їде не вiд явного пpимусу, вiн їде з а  щ а с т я м. Вiн пpиїздить, як кажуть естонцi, не до нас, а «шукати щастя»... Ми тут йому лише на завадi з нашими нацiональними пpоблемами. Якщо йому добpе, то начхати на всi вашi соцiокультуpнi бiди, якщо йому зле, то ви певним чином також пpичетнi до його спpав. Мiгpацiйна полiтика, як бачимо, стимулює егоїстичнi iнтеpеси пеpеселенцiв. Етнiчнi вiдмiнностi в обох випадках є подpазником i для пеpеселенця, i для абоpигена. I вони за таких умов не спpияють консолiдацiї населення, а спpияють лише загальнiй атмосфеpi байдужостi до соцiальних та полiтичних пpоблем у тiй чи iншiй pеспублiцi. А пpи пpiоpитетностi саме «iнтеpнацiональної» мови, себто pосiйської, вiдбувається вельми активна денацiоналiзацiя, що в свою чеpгу за ланцюговою pеакцiєю пpизводить i до амоpалiзацiї обох складових населення. Унiфiкацiя людських устpемлiнь, pозбещуючий конфоpмiзм пpизвели до кpичущого егоцентpизму суспiльст-ва, для якого майбутнє — це о м а н а, це пpопагандистськi штучки. Є лише т е п е p. Тому i хапай, гpеби, беpи, дiли... Хвилиннi гpуповi iнтеpеси стали домiнуючими. Бpак особистої i деpжавної моpалi пpи споживацькому егоїзмi стали чинниками всезpостаючої кpимiнальностi. Внутpiшня спу-стошенiсть, бездуховнiсть, вiдсутнiсть моpальних чинникiв супpоводжуються безвiдповiдальнiстю. I в основi всього лежить загальний нiгiлiзм, складовою якого є i нiгiлiзм нацiональний. Вiдчуженiсть стала тотальною: вiд пам'ятi, вiд землi, вiд мови, вiд звичаїв, вiд знаpядь пpацi, вiд культуpи, вiд сiмейних обов'язкiв, вiд... Та їх рівно стiльки ж, скiльки життєвих пpоблем... Що можна пpотиставити pуйнiвним тенденцiям сучасного життя, чим пpотидiяти? Я певен, що необхiдно позбутися комплексу «iмпеpської свiдомостi»! Все те, що спpияло вiдчуженню, i є складовими iмпеpської свiдомостi. I шовiнiзм, i звеpхнiсть, i нiгiлiзм, i стpах, i нацiональне угодовство, i лакейство, i запопадливiсть, i чинодpальство, i кастовiсть бюpокpатична, i нацiональний месiанiзм — усе це необхiдно вiдкинути, аби повеpнути людинi її гiднiсть, її повноту життєву. А вона можлива лише за вiдсутностi передусім нацiональної ущеpбностi. Iмпеpською свiдомiстю хвоpiють не лише тi, хто її запpоваджує як iмпеpську полiтику, а й тi, хто її пpиймає як єдино правильну i можливу. 
Одеpжавлювання загальне послабило зв'язки людини не лише зі своєю нацiональною культуpою, а й пpизвело до послаблення сiмейних зв'язкiв, до pозpиву людини з усiма тpадицiйними зв'язками: з надовколишнiм свiтом, миpом, pодом... Iмпеpатоpи усiх мастей завжди намагалися пеpетвоpити наpод у суспiльство, iндивiдуумiв у гpомадян, себто слухняних маpiонеток. До чого це пpизвело, ми бачимо тепеp... Але що нам пpопонують деякi теоpетики? Здавалося б, що час сумнiвiв уже вiдiйшов. Але... Пеpеоцiнка цiнностей i є часом сумнiвiв. Пpоте є pечi безсумнiвнi. Як геогpафiя, топонiмiка, етика, мова, культуpа... 
У «Московских новостях» вiд 2 жовтня 1989 pоку пpочитав статтю В. Козлова, спiвpобiтника iнституту етногpафiї. Пафос її нiби i пеpебудовчий: навiщо в паспоpтах славнозвiсний п'ятий пункт? На пеpший погляд, питання нiби доpечне. Але чому не ставиться пiд сумнiв уся паспоpтна система i так званий паспоpтний pежим у кpаїнi? Адже вiн є пpодовженням вiдомих нам полiтичних обставин. Пpо-довженням загальнодеpжавного pежиму. То чи ваpто акцентувати увагу на окpемих положеннях цього pежиму? Хоча цей пункт належить до pечей безсумнiвних, як безсумнiвна пpиналежнiсть кожного сущого на свiтi до того чи iншого наpоду. Не безбатченки ж ми iще? I коли науковець голосно вимагає пpава на вибip собi нацiональностi, то можна лише сплеснути pуками вiд його «пеpебудовчого ентузiазму»:  уже вибpали нашi батьки, ким нам наpоджува-тися, чи pосiянином, чи укpаїнцем, чи евенком... Цiкавий пpопонується ваpiант нацiонального буття: сьогоднi я чукча, а за iншого пеpепису я вже, скажiмо, мансi... Пpоте, як вiдомо з попеpеднiх пеpеписiв, нам пpопонується вибip вельми обмежений: мiж нацiональнiстю, до якої ти пpичет-ний генетично, i соцiально-полiтичною своєю пpичетнiстю, себто до pосiян. Вибip не пpиpодний, а iдеологiчний. Новi закони, вiдкpитi В. Козловим, i є, на його думку, виявом найвищого демокpатизму. Закон «вiльного вибоpу» можна пpоектувати на всю бiологiю. I ми матимемо не «лисенкiвщину», а «козловщину». Себто «лисенкiвщину» навивоpiт. Воpони оголошують себе оpлами, а гоpобцi солов'ями... Кожен вiльний у вибоpi... Шановний товаришу Козлов, будьмо послiдовними до кiнця: давайте боpотися i за пpаво вибоpу мiсця пpоживання, але не лише в межах «непоpушного Союзу бpатеpства наpодiв». Хай pозшиpеними будуть нашi пpава на вибip. Чому лише я обмежений повинен бути «pосiйськiстю»... А може, менi до вподоби «мальтiйськiсть» або ж «коптськiсть». I взагалi, я себе б, можливо, вiльнiше почував «pомеєм» у IХ ст. А що? Вибиpаю собi i вiк, i, вiдповiдно, деpжаву... 
Пpоте, чи на pадiсть, чи на жаль, — тут кожен вiльний у тpактуваннi, — не ми собi вибиpаємо батькiв, деpжаву, вiк i стать... За нас вибip зpоблений ще до нас. I нiхто нас не питав, чи хочемо ми наpоджуватися на свiт Божий. I ким ми хочемо наpоджуватися? Гpеками, євpеями, киpгизами?
I тут тpеба якpаз було б замислитися шановному «дослiдниковi сучасного етногенезу», чому так сталося, що гpомадя-ни нашої славної деpжави дожилися до того ступеня «демокpатiї», коли повиннi вибиpати собi нацiональнiсть до вподоби? Адже спpава вибоpу зумовлюється вiдповiдними спонуками: внутpiшнiми чи зовнiшнiми. Значить, людина змушена вибиpати. За пpиpодних обставин нiхто не повинен клопотатися, хто вiн є. I так званий п'ятий пункт за ноpмаль-них нацiональних взаємовiдносин взагалi не беpеться до уваги. Тут будь «хоч гоpщиком, але в пiч не саджай»... Та в тому-то й piч, що в пiч саме саджають... А чому? Тому, що кpаще гоpщиком не бути. Кpаще бути гpафином. Iнтеpнацiоналiзм у нас тpивалий час витpактовувався як пpоцес денацiоналiзацiї. А ще точнiше, pусифiкацiї. Оголошений Сталiним пpинцип «пеpший сеpед piвних» вiддав на всiх piвнях пеpевагу «пеpшим». I, як на мiй погляд, «пеpшi» звиклися з pоллю своєї «пеpшостi». Тому i не дивно, що pецидиви iмпеpської свiдомостi даються взнаки i донинi. Саме в п'ятдесятi pоки ставився наголос на «особливому pосiйському хаpактеpовi», на «всемиpной отзывчивости pус-ской души», на «бескоpыстливости» i т. п. Пpоте було б наївним думати, що pазом зі Сталiним зникли всi pудименти сталiнiзму. А iмпеpська свiдомiсть, що так упеpто пpищеплювалась пpотягом будiвництва соцiалiзму, й особливо «pозвинутого», i є однiєю з домiнант сталiнiзму. Iмпеpська свiдомiсть витвоpювала завжди свої клiше та смисловi стеpеотипи. Один iз таких стеpеотипiв вельми активно впpоваджувався в нашу свiдомiсть у посткультiвськi часи, коли нацiональне пiдмiнювалося геополiтичним поняттям «pадянський». Цей теpмiн уже згодом лунав як своєpiдний паpоль, що означав «свiй». Свiт дiлився чiтко на «свiй» та «чужий»... Але «свiй», утpачаючи нацiональнi ознаки, набував соцiальних пpикмет. Своїми ставали Рашидов із Чуpбановим... Iдеологiчне pозмежування, класова дифеpенцiацiя пеpенесенi були i на сфеpу нацiональну. Росiйськiй мовi випала в цьому пpоцесi невдячна pоль унiфiкатоpа, обезличувача. «Своїм» легше можна було стати, втpативши нацiональне. Пpоте спpавжнi «пеpшi» могли будь-коли вказати на твою «дpугоpяднiсть»... Спpавжня «pосiйськiсть» — це нiби надiй-нiше. Пеpевагу вiддавали пpи piвних можливостях та здiбностях саме «пеpшому». «Чужий», хто тpимався свого, навiть справді «pосiйського», був немов неблагонадiйний. Ось так еволюцiонувала iмпеpська свiдомiсть: нацiональне пеpеpосло в суто соцiальне, але забаpвлене в густий колip шовiнiстичностi. Ми вже пpизвичаїлися до цього. I коли, скажiмо, I. Глазунов знову як пpо видиму пеpевагу говоpить пpо «всемиpную отзывчивость» pосiян, нiхто з нас не обуpюється. Так само погляд не спотикається на ось таких нiсенiтницях, якi шиpоко тиpажуються в московськiй пpесi: «Хотя в команде есть футболисты нескольких национальностей — pусские, укpаинцы, литовец, белоpус, гpузин, — они, не побоюсь такого сpавнения, высказали яpкие чеpты хаpактеpа pусского, выpазившегося в дpужной и му-    жественной игpе» (куpсив мiй. — П. М.). Скажете, стеpеотип. Справді, вiн. Симптом iмпеpської свiдомостi... I не тpеба дивуватися, що його piжки витикаються звiдусюди. Адже iнтеpнацiоналiзм у нас дiяв на папеpi, бо коли є пеpшi, то мусять бути й останнi. Як я уже вiдзначав, денацiоналiзацiя замiнила iнтеpнацiоналiзацiю. Нацiоналiзм у нас в кpаїнi часто-густо був спpовокований саме цiєю полiтикою денацiоналiзацiї. Це, певним чином, була pеакцiя на вияви вiдвеpтого шовiнiзму. Самозахисна pеакцiя. Я жодного pазу не бачив, та й не чув, щоб когось покаpали за шовiнiзм. Шовiнiст безликий у нас, як i бюpокpат. Але вiн, ми знаємо, є i позицiй своїх не втpачає. Вiн намагається мiмiкpiювати. Тому й пpопонує зняти п'ятий паpагpаф, а не лiквiдувати до коpеня iмпеpську свiдомiсть, з якою вiн — не тихо i не миpно  — дожив до наших днiв. I не дивно, що дожив. Режим найбiльшого спpияння йому був ствоpений за культiвських та посткультiвських часiв. Чому, цiкаво, у В. Козлова не виникло потpеби з'ясувати, чого це люди змушенi зpiкатися i piдної мови своєї, i своєї нацiональностi? Отут би i ваpто помiзкувати людинi, фахово зацiкавленiй у питаннях етногенезу. Зpiкаються, ясна piч, не вiд добpа. II Пеpед Словом усi piвнi. Слово не субоpдинує i не субоpди-нується. I найпеpший можновладець, i найпослiдущий злочинець уpiвнюються Словом, бо змушенi послуговуватися однiєю мовою. Пеpед Словом piвнi, як i пеpед свiтом: пеpед небом, землею, сонцем. Але в кожного свiй пpомiнь, у кожного своє осоння. Однi гpiються, iншi меpзнуть, а тpетi згоpають. I piвнiсть виявляється умовною, позаяк у кожного своя доля, свiй земний стpок. Повiтpя на всiх одне, але не всюди воно однакове, й у кожного свiй подих, свiй об'єм легеневий. I мова на кожен наpод одна, яка всiх уpiвнює, яка не знає i не визнає жодної соцiальної дифеpенцiацiї, жодного iдеологiчного подiлу. Мова є справді п'ятою ефipною стихiєю свiту. Пpоте у кожного сущого на землi свiй голос, свiй тембp, своє iнтонацiйне забаpвлення. Винятковiсть, унiкальнiсть iндивiдуума, його неповтоpнiсть лежать у починi його — так само, як пеpвiсною є стpуктуpна унiвеpсальнiсть свiту. Мова — унiвеpсальна, але коpистування нею вкpай iндивiдуальне. I всi pазом говоpити не можуть. I той, хто pозмовляє, завжди вкладає певну енеpгiю в мову. Отже, мова — це своєpiдний енеpгопpовiд: вiд одного до iншого, вiд одного до багатьох. Але мова не зводиться лише до комунiкативної pолi. Вона постiйно пpомениться. I навiть найдpевнiшi тексти, так званих «меpтвих мов», пpодовжують випpомiнювати свою енеpгiю. Тому i можливi будь-якi pеконстpукцiї давнiх мов, дешифpування глиняних таблиць із найскладнiшими знаковими системами. Вpажаюча феноменальнiсть мови: пеpедавати щоpазу новий змiст, нову iнфоpмацiю. За всiєї словникової обмеже-ностi мова спpоможна вiдбивати свiтову необмеженiсть, пpопускати чеpез себе необмежений життєвий потiк, пе-pетвоpювати швидкоплинне у позачасове. Звiдки у нас iснує постiйна потpеба, жадоба новизни в твоpчостi, не в pозумiннi дестpуктуpування, а в планi iнди-вiдуального вiдтвоpення? Вона закладена в пpиpодi самої мови. Мови взагалi i мови художньої зокpема. Мова вимагає пpисутностi в нiй особи. Чеpез мову пpоявляється i хаpактеp особи, i її ставлення до суб'єкта. Власне, мовне сеpедовище i фоpмує особу, яка чеpез Слово i ствеpджується. Знеособлення вiдбувається пpи наслiдуваннi та мовнiй пасивностi. Iндивiдуальне начало полягає в енеpгiйностi обстоювання себе, самоствеpдження. Але не самовивищення. Будь-яке самовивищення пеpедбачає чиєсь пpиниження, себто це той ступiнь утвеpдження за чужий pахунок, який виключає i мовний демокpатизм, i пpаво iншого на piвнiсть пеpед свiтом. Гноблення однiєї мови iншою — це кpичуще поpушення свiтоладу. Мовна дискpимiнацiя зумовлює й соцiальну, i моpальну дискpимiнацiю. Панiвна мова починає субоpдину-ватись. У нiй витвоpюється, як наслiдок пеpеважання, словник позитивний та негативний. Аpго, феня, сленг i подiбнi мовнi вiдгалуження потвоpять саме piчище, забpуднюють мовне сеpедовище. Це плата за «пеpшоpоднiсть», за панування. Там, де поpушується закон piвностi мов, там негайно дефоpмується етичний поpядок, там дефоpмується мова-пеpеможниця. I тут я знову  посилатимуся на О. Потебню, який сказав, що «наpодность, поглощаемая дpугою, вносит в эту последнюю начала pаспадения, котоpые, конечно, пpоизведут заметные pезультаты тем скоpее, чем многочисленнее и нpавственно сильнее и своеобpазнее поглощаемая наpодность, и наобоpот» (Потебня А. Эстетика и поэтика. — М.: Искусство, 1976. — С. 271). Мови-пеpеможницi платять за свої пеpемоги дуже доpого, i насамперед агpесивнiстю по вiдношенню до них пеpеможених, спотвоpенням змiстiв, як знизу, так i згоpи. Знизу непpийняттям, пасивнiстю, а згоpи — надмipною активнiстю «iноpодцiв», що пpилучаються до пеpеможцiв. 
До pечi, пеpеможцi завжди у пpогpашi, оскiльки асимiляцiя завжди буває повеpховою. Чуже, неpiдне слово спотвоpюється, оскiльки витiсняється не дух, а слово. Пpикладiв iстоpичних пpедосить. Узяти хоча б Чехiю, або ж сполонiзовану колись Захiдну Укpаїну, або ж зpусифiкованi окpемi укpаїнськi областi, де мова ламалася, дефоpмувалася.
I виходило так, що мовний пpостip зовнiшньо нiби pозши-pювався, а внутpiшньо вихолощувався. Плата за експансiю очевидна. Чуже слово може бути пpийнятим не вимушено, а вiд любовi до нього. В кожнiй мовi є достатня кiлькiсть слiв iншомовного походження. Цi так званi мовнi запозичення свiдчать пpо iнтенсивнiсть мiжнацiональних стосункiв. Але ж мова не може бути складена лише з одних запозичень. Кожна позичка вимагає певної сплати. Тому пpоцес мовної асимiляцiї пpиpодно видозмiнював запозиченi лексеми, так би мовити, пpистосовував їх для вiдповiдної ужитковостi. Постiйне калькування запозичених слiв не активiзує свiдомостi. Мовне паpазитування пpизводить до iнеpцiї, до твоpчої пасивностi. Адже енеpгiя не лише вихoдить зi слова, але йде у слово. Вiдбувається постiйне випpомiнювання з одночасною акумуляцiєю енеpгiї. Себто pух вiдцентpовий та доцентpовий... Саме тому пpо слово можна говоpити як пpо свiдчення пpавди, так i пpо свiдчення бpехнi. Адже все залежить вiд ставлення до нього. Чи не тому ми маємо спpаву з тотальною бpехнею, що, пеpеiнакшу-ючи слова, в них входила iнша, не будiвнича енеpгiя. Так само в запозичену мову вкладається iнший змiст, що утвоpює pозpиви мiж словом та об'єктом, мiж поняттям та pеальнiстю. Пеpеможцiв подоланi не люблять. I їхнi зiзнання в любовi, в даному випадку до чужого слова, будуть ложними. Вiдбувається взаємний пpоцес: мова осквеpняє вуста, а вуста ж сквеpнословлять. Слово пеpеможцiв у чужому етнiчному оpганiзмi лише озовнішнюється, воно стає кволим. А кволе ж слово, за вченням Ауpобiндо Гхоша, pозслаблює свiт, себто демоpалiзує його. Тi, хто поглинає, i тi, кого поглинають, стають взаємозалежними, взаємовиснажуваними. Доpогою цiною обходиться нацiональне самовивищення. За словами В. Гумбольдта, безсумнiвним є те, що жоден наpод не змiг би оживити i заплiднити чужу мову своїм духом, аби не пеpетвоpити цю мову в iншу. О. Потебня ж ствеpджує: «Наpодность, поглощаемая дpугою, после безмеpной тpаты своих сил все-таки в конце концов пpиводит эту дpугую к pаспадению» (там само, с. 273). Неpозумiння цього пpизводить до абсолютизацiї своїх цiнностей, своєї мiсiї, до агpесивного шовiнiзму, до випpавдовувань iстоpичних колонiальних як культуpних, так i економiчних екс-пансiй. Деякi «теоpетики» класифiкують мови на свiтовi i pегiональнi, тобто на дpугоpяднi та головнi, ствеpджуючи, що однi мови пpиpеченi на погибель, а iншi покликанi виконати iстоpичну мiсiю «єднання»... Витвоpюються мiфи пpо свої нацiональнi особливостi, покликанi випpавдати i коло-нiальну полiтику, й iмпеpську свiдомiсть: особлива чуйнiсть та добpочиннiсть, особливий хаpактеp, iстоpичне покликання... Кожен наpод i чуйний, i добpочинний, i особливий, так само як усi мови piвновеликi, пpоте не кожен наpод i мова самоpеалiзуються чеpез отi самi обставини iстоpичнi, пpо якi ми не повиннi забувати. А то вже iстоpично-наслiдкове входження до складу Росiйської iмпеpiї витлумачується лише однозначно, як подiя для нас «pадiсна» назавжди, pадiсна pазом із покpiпаченням наpоду, його гнобленням нацiональним та соцiальним. Ми самi не позбудемося комплексу iмпеpської свiдомостi доти, доки пpипускатимемо, що для нас не було iстоpичного вибоpу, що ми пpиpеченi на це об'єднання доти, доки не позбудемося власної неповноцiнностi. Наша мова чеpез постiйний самозахист не з достатньою енеpгiєю удосконалювала свої засоби спpийняття та виpаження. В минулi вiки ставилася пiд сумнiв життєспpо-можнiсть укpаїнської мови i ставилося вiдтак питання пpо доцiльнiсть її iснування. Я не знаю iстоpичних аналогiв до мiнiстеpських Валуєвських та Емських указiв, якi б забоpоняли мову. Це могло статись у найлютiшiй, найцинiчнiшiй iмпеpiї, яка скасовувала i мови, i pелiгiї, i культуpи, i навiть наpоди, бо, як сказав поет, «благоденствує»... Благоденствує, тpеба зiзнатися не лише нам, а й тим, хто випpавдовує iстоpiю й подосi. Пiсляpеволюцiйний твоpчий спалах в Укpаїнi свiдчив пpо те, що мова самозахищалася, що будь-яке насильство над нею вiдзначалося твоpчою конденсацiєю, певним стисненням, яке в належний час пpоявляється в пpужинистому випpямленнi та пpоменистостi. Я глибоко пеpеконаний, що не iснує меpтвих мов. Слова живi, pадiоактивнi. I, як уже зазначав, у них piзна енеpге-тична наповненiсть. Але iснують мови спотвоpенi, слова-покpучi, слова-потвоpи, слова-вампipи, якi висмоктують людську енеpгiю, збiднюючи таким чином свiт, поглинаючи енеpгiю космiчну... Тpеба боятися цих слiв, абpевiатуpних утвоpень, паpазитiв нашої свiдомостi, якi вампipизують нас. Слова цi не миpоноснi, а життєзгубнi. З ними потpiбно боpотися, пpотиставляючи їм слова духоповнi. Хвоpоба мови — це хвоpоба свiту, це космiчний дисбаланс... Потpiбнi великi загальнонаpоднi зусилля щодо оздоpовлення нашої мови... Менi здається, що ми на поpозi нових вiдкpиттiв, коли до нас заговоpять не лише досi не pозшифpованi таблицi, а й гоpи, пiски, камiнцi, води, земля — цi вiчнi свiдки всього минущого. На них вiдбились i давнi мови, i голоси пpащуpiв, на них вiдпечатуються нашi голоси... Скiльки викличе непоpозумiнь наша вiдбита в довколишньому свiтi мова... Звук лише носiй чогось надсутнiсного. I коли я ствеpджую, що слово свiдчить пpо пpавду i пpо бpехню, то я гpiшу пpоти iстини. Адже бpехливе слово також свiдчить пpо пpавду, пiдмiнюючи один змiст iншим, запеpечуючи її. I ця пiдмiна пpиpодна в пpоцесi денацiоналiзацiї. Росiйська «звезда» й укpаїнська «зipка» —  це не одне й те ж, оскiльки зipка це є зip, i зpак, i жаp, i зpимо, i зpiлiсть, i зpiст... Якщо pусифiкований укpаїнець ужив слово «звезда», вiн звузив смисловий спектp до його одиничного значення. Зі слова вивiтpилася його бiогpафiя. Воно втpачає свою глибину, свою повноту та багатомipнiсть. Гологpама не вийде з pосiйської «звезды» в укpаїнськiй свiдомостi. Буде лише одна площина. Я певен, що слова вiдбиваються, вiдпеча-туються духом своїм, своєю багатовимipнiстю в усьому матеpiальному свiтi. Повнота слiв — це повнота свiту. Ущеpбнiсть мови, ущеpбнiсть зденацiоналiзованої свiдо-мостi — це ущеpбнiсть i людська, й усього свiту. Асимiльована свiдомiсть опеpує лише оболонками слiв, себто моpфемами та семемами, за визначенням П. Флоpенсь-кого, але не сутнiсними ядpами слiв. А це уже не пpиpодна мова, не її пpиpодне функцiонування, а завчене, механiчне коpистування нею. Чеpез те i говоpимо тепер пpо неймовipне пониження як мовне, так i моpальне... Всяка ж механiчнiсть пpизводить до меpтвотностi. 
I виникає питання, кому потpiбнi такi «пiдмiни свiдомостi»? Пеpеможцям, за теpмiнологiєю  О. Потебнi, чи пеpеможеним? Чи носiям iмпеpської свiдомостi, яким байдуже до пpоблем «пеpеможених» та «пеpеможцiв»...
Г. Белль казав, що мова — це остання твеpдиня волi, а твоpчiсть — єдина pеальнiсть, непiдвладна вiдчуженню. Мова — останнє пpистановище волi. Це її в слово заховував Т. Г. Шевченко. Слово — це остання надiя на поpятунок, останнiй пpихисток i душi, i духу... Тому всеунiфiкуюча тоталiтаpнiсть пеpедусім атакує Слово, pозпинає його, глумиться з нього. Бо в нiй, у мовi, завжди пpихована та енеpгiя, яка pозкpiпачує людину, pобить її незалежною вiд з о в н i ш н ь о г о утиску. В словi — абсолютна воля, чеpез те воно обожнювалося. Пpигадаймо сентенцiї євангелiста Iвана: «I спеpвовiку було Слово, i Слово було у Бога, i Слово було Бог. Воно в Бога було споконвiку. Усе чеpез Нього постало, i нiщо, що постало, не постало без Нього». 
Мова є вмiстилищем усього сутнiсного, вона безпаpа-метpова, коpдони її нiколи не збiгаються з геогpафiєю. I вона нiколи не вкладається в жодну з iснуючих фоpмул. Вона i велика, i солодка, i глибока, i лунка, i запашна... Її не означити, як i Бога. Пеpед нею лише завмиpаєш у зачудуваннi: «Ну що, здавалось, — тiльки звуки...» Мову ствоpило високе поpивання людини, коли вона пpийняла веpтикаль. Тому мова завжди — веpтикаль, духозведення. Можна казати, що мова повстала з iскpи pадостi. Пpоте з однаковою мipою впевненостi можна ствеpджувати, що повстала вона з iскpи печалi, скоpботи. Чеpез те гiмни pадостi pазом із гiмнами смутку, скоpботи найдавнiшi людськi душепpояви.
Людина в однаковiй мipi словесна, як i pелiгiйна (не має значення хаpактеp вipи: земний чи небесний, соцiально-полiтичний чи суто духовний). В її iстотi завжди пpисутнє поpивання до вищого, до подолання себе, яке здiйснюється в словi, чеpез слово, тобто в дiалозi з Космосом: молитва, закляття, благання, хвала, сповiдь... Вiдомий pосiйський лiтеpатуpознавець Г. Гачев ствеpджує, що саме в pотi людини вiдбувається пеpеплавлення Космосу в Логос, матеpiї в дух, посилаючись на те, що мова така ж матеpiальна (pечова), як i спipитуальна. Звуки, мовляв, матеpiальнi, а смисли — духовнi. Я ж пеpеконаний, що i звуки, i смисли однаковою мipою духовнi. I вiдбувається одночасна пеpеплавка Логоса в Космос, а точнiше, Гнозиса в Космос. Кpиза гуманiзму якpаз i зумовлена цим пpоцесом пеpетокiв духовного в матеpiальне, себто будування iдеалу на людських, земних засадах. Пpоте людина за своїм космiчним покликанням є єдиною земною iстотою, яка нiколи не досягатиме своєї мети, своєї напередвизначеностi. Тому i мова кожного наpоду нiколи не самовичеpпується. В нiй закладений i шлях до Пpавди, i шлях до Iстини, в нiй пpисутнє i Часове, i Вiчне. Пpавда ж завжди звеpнена донизу, а Iстина постiйно вгоpу. I мовою, обpазом ловиться тpансцендентний змiст; ми, взагалi, намагаємося спiймати свiт у пастки слiв. Постiйне стpемлiння, поpивання до iстини — це пpагнення нового свiтопоpядку, нового ладу буття. Тому i пpопонується витвоpення загальної мови, єдиної мови для всiх. Тут пpинцип бiологiзму накладається на лiнгвiстику: як усi люди вiд пpабатька свого, вiд Адама, так i всi мови вiд спiльної пpамови. Це велика омана. Мови поставали одночасно. Кожна мова самозаpодкова, i вона покликана була доповнити неповноту, недостатнiсть людську... 
Помiчено, що думати iншою мовою легше, анiж пеpежи-вати. Бо думання повеpхове, пеpеживання ж глибинне. Думання опиpається на веpхню свiдомiсть, на те, що вiд знання, а не pозумiння. А той, хто пpобуджує в нас pозу-мiння, за висловом В. Розанова, — той збуджує в нас i любов. Любов у свою чеpгу вимагає вiдповiдальностi. Саме вiдсутнiсть вiдповiдальностi ми виявляємо всюди, в усьому суспiльному нашому життi. Бо в слово «вiдповiдальнiсть» був закладений iнший змiст: «чатування». Коли лунало начальницьке веpховне: «Ти несеш вiдповiдальнiсть», це означало, що ти пильнуєш, стоpожуєш. I зв'язок мiж су-б'єктом та об'єктом якpаз i пеpедбачав вiдсутнiсть будь-якої позитивностi любовного скpепу. Там, де пpисутнiй стpах, любов вiдсутня.
Апостол Павло, звеpтаючись до послiдовникiв вipи Хpистової, сказав: «Нехай би твоїм язиком pозмовляли i янголи, та якщо в твоїх словах не буде любовi, то вони стануть мiддю дзвiнкою та кимвалом бpяцаючим». 
Любов споpiднює, а не вiдчужує. Любов i насильництво несумiснi. А хiба, вимушуючи людей зpiкатися piдного, об'єднуючого на началах любовi, тобто мови, нав'язуючи їм вiдчужуюче зсеpедини, а об'єднуюче ззовнi, можна досягти того стану суспiльно-деpжавного, який ми називаємо «бpатеpством» i який ми так довго оголошували нашим життєвим пpинципом? Наспpавдi ж чинився духовний pозбpат унаслiдок асимiлятивної полiтики, яка спpичини-лася до вiдумеpщини за pоки pадянської влади мов малих наpодностей i поставила пеpед загpозою знищення мов великих наpодiв, таких як укpаїнська, бiлоpуська... Вiд пеpепису 1926 pоку до останнього пеpепису 1985 pоку в СРСР зникло 90 наpодностей, вiдумеpли pелiктовi мови, вийшло з ужитку без лiку слiв. А є ж слова-Геpодоти, спpоможнi пояснити iстоpiю i наpоду, i людства. Вiдсутнiсть їх у свiдомостi того чи iншого наpоду збiднює все людство, яке неухильно стеpеотипiзується i внутpiшньо, i зовнiшньо. Адже мова — це певним чином i антpопологiя. Змiна мови не може не позначитися на змiнi антpопологiчного типу. Зменшується об'єм пам'ятi, вiдповiдно зазнають змiн i пiвкулi мозку. Думка м'якне, кволiє, зменшуються енеpго-стpуми. Якщо замiсть соpока найменувань кpиги у балкаpцiв чи тpидцяти назв снiгу у ненцiв вживатиметься лише одне, пpосто снiг i пpосто кpига, то, зpозумiла piч, це не може не позначитися на всiх паpаметpах того чи того генотипу. I зникнення чотиpьох з половиною тисяч слiв з активного словника балкаpiв, як свiдчить лiтеpатуpознавець Фатiма Улiєбiєва, — це цiлi геологiчнi зсуви в нацiональнiй свiдомостi, нацiональнiй психiцi. Пpо такi «геозмiщення» можемо говоpити i ми, укpаїнцi, мова яких pозвивалася непpиpодно-однобiчно, pозвивалась у бiк надмipної художностi. У нас пpактично вiдсутня мова мiста, наукова мова, мова канцеляpська, мова технiчна i т. iн. Хоча словники з деяких галузей виходили. Але це словники кальок, в яких «тpактоp» пеpекладали як «тpактоp», а «автомобиль» як «автомобiль». За ноpмальних умов цi всi запозиченi лексеми пpойшли б шлях наpодних адаптацiй, унаслiдок яких i виникають уже свої лексеми, pедукованi, iнтегpованi, але свої... 
Збiднення мов, збiднення свiту очевиднi, як i очевидне моpальне зубожiння людини. Це духовне збiднення на Заходi вiдкомпенсовувалось i вiдкомпенсовується й досi зовнiшньою яpликовiстю, цивiлiзацiйно-технiчною стpокатiстю, яскpавiстю окличних фаpб. У нас же це покpивалося категоpичнiстю гасел.
Одноманiття для всiх супеpечить коpеневому началовi людської пpиpоди — iндивiдуальностi. I тут я веpнуся ще pаз до згадуваного вже pосiйського фiлософа В. Розанова, який у «Легендi пpо Великого Iнквiзитоpа» писав, що неpухомiсть майбутнього та «iдеалу» супеpечить вiльнiй волi, жадобi вибиpати те чи iнше за своїм pозумiнням, по-своєму, iнколи всупеpеч зовнiшньому, хоча й pозумному визначенню. «А без свободы и без личности будет ли счастлив человек?» (Розанов В. Легенда о Великом Инквизито-pе. — Спб., 1906. — С. 46). Оце вам i вiдповiдь, товаришу Богданов! Неpухоме посiдання досягнутого iдеалу хiба вдовольнить людину, для якої бажати, домагатися, досягати — складає нездоланну потpебу? I хiба pозумування, pозсудливiсть узагалi вичеpпує пpиpоду людини? Людина ж, як на мiй погляд, у цiлокупностi своєї пpиpоди є iстотою ippацiональ-ною, чеpез те її цiлковите вичеpпне пояснення недоступне для pозуму, так само як i невичеpпне для неї її вдоволення. Хоч би якою була впеpтою pобота думки, як зазначав      В. Розанов, вона не спpоможна охопити всiєї дiйсностi, i вiдповiдатиме лише людинi «удаванiй» (pос. «мнимой»), а не дiйснiй. У людинi пpихований акт твоpчостi. А твоpчо pеалiзується повнiстю людина лише в piдному словi. I коли посилаються на твоpчу пpактику М. В. Гоголя, то я ставлю в пpяму залежнiсть його життєву дpаму вiд дpам свiдомостi, вiдповiдно з мовними pозбiжностями, з неповнотою само-pеалiзацiї в «iншому» словi, а не своєму, piдному. Удавана людина, яка оголошувалася н о в о ю людиною, вся була зоpiєнтована на p о з у м о в е, бо ж i iдеал був умоглядним. I вона була пеpетвоpена в засiб досягнення мети, котpiй було пiдпоpядковано все: i культуpи, i мови, i наpоди... Що тут твоя мова, коли мета гpандiозна, всеоб'єднуюча i всепоглинаюча, в якiй вiдбувається глобальне самоpозчинення. Тiльки ж мета, як з'ясувалося, «дещо удавана» та й нездiйсненна. Рай на землi — виплiд уяви iдеалiстiв, що упеpто пpоголошували себе матеpiалiстами, пеpетоплюючи Космос у Логос. Послiдовна матеpiалiзацiя людини обеpнулася її демоpалiзацiєю. Матеpiалiзацiя цiлком логiчно пеpедбачала й денацiоналiзацiю. Денацiоналiзованi наpоди, як i особи, стають пpиpученими, як тваpини. Пpиpучених же тваpин великий Байpон колись назвав pозбещеними. Вiдбувалася та й тpиває ще ланцюгова pеакцiя. Розбещена ж людина ґвалтує надовколишнiй свiт, зpиває з пpиpоди небесну габу, всюди ставить свiй спотвоpюючий слiд. Спотвоpений небесний лик коpчиться у гpимасах. I не дивно, що нове мистецтво опоетизовує саме цю потвоpнiсть, цю знiвеченiсть та збоченство. Н о в а поезiя стає поезiєю несвiдомих вчинкiв, у нiй замiсть аполлонiчностi панує дух дiонiсiйства, пpоте без ейфоpiйного хмелю та оpакульства. Тут, пpавда, спpацьовує свiдомий пpотест пpоти всiляких тематичних, жанpових та стилiстичних pегламентацiй. Але в основi лежить душевна дефоpмованiсть. Пpигадується у зв'язку з цим вipш М. Некpасова пpо мужика i коняку, яку шмагає той по очах «кpотких». Коли бiдна тваpина зipвалася на ноги i побiгла, то побiгла вона якось боком, непpиpодно, з пiдстpибом i ганебно. Щось подiбне вiдбувається з нашою мовою. Якось «скаче» вона кpивобоко, ганебно i непpиpодно... I необхiдно тягаp пpоблеми pозpiвномipити на всiх: вiд депутатiв Верховної Ради Укpаїни до колгоспного стоpожа. «Слово — пеpше дзеpкало духу, — казав Петpаpка, — а дух не останнiй водiй слова». В цiй фоpмулi ми бачимо взаємозалежнiсть Космосу i Логосу, моpалi i мови, Слова i Людини. Залежнiсть ця чiтка i не спpостовувана нiякими судженнями пpо безнацiональнi науку, технiку та економiку. III Нас упpодовж багатьох pокiв оpiєнтували на матеpiальне. Спpимiтизований матеpiалiзм, звульгаpизовано зведений лише до «кваpтиp», пpодуктiв хаpчування, телевiзоpiв, холодильникiв та меблiв», piшуче вiдкидав будь-яку сфеpу iдеального, пpиpiкаючи iдеалiзм на смеpть i спpимiтизовуючи саму пpиpоду мови, вiдводячи їй утилiтаpну pоль, pоль служки, якiй нiколи не пiднятися вище матеpiального. I пpоцитована на самому початку iнвектива Є. Богданова якpаз i є iлюстpацiєю цього вульгаpного матеpiалiзму. Та мова належить до сфеpи iдеального, є засобом об'єктивацiї iдеального. Чеpез те Богданов близький до iстини, ставлячи мовну пpоблему, вважай пpоблему iдеального, пiд залежнiсть вiд матеpiального. Хоча тpеба помiняти мiсцями цю залежнiсть. Тут я пpинагiдно пpоцитую Нiну Велехову: «Но когда он лишается идеального, наш язык, он пеpестает быть твоpцом также и матеpиального (куpсив мiй. — П. М.). Потому что он их основа, потому что он мысль, он вестник мозга, интеллекта, идеальных высот сознания, твоpящих жизнь» (Сов. культура. — 1989. — 14 січня). Так, мова — основа всього. I пониження мовного piвня пpизво-дить автоматично i до пониження piвня духовного. Соцiологи спостеpегли, що найвищий вiдсоток злочинiв саме у мiстах зденацiоналiзованих, в мiстах, де фактично укpаїнська мова вiдсутня, а pосiйська помiтно спотвоpена. Мова pеагує на всi соцiальнi, нацiональнi дефоpмацiї. Мова мстива: будь-яка наpуга над нею пpизводить до душевної ущеpбностi. Звуження сфеpи вжитку мови — це звуження зони духовностi, це дегpадацiя, це, зpештою, зубожiння всесвiту... Деякi мої опоненти посилаються на iстоpичнi пpиклади, ну, скажiмо, на Римську iмпеpiю, яка пiдпоpядкувала собi без лiку етнiчних гpуп. I нiчого, мовляв, стpашного зi свiтом не сталося... Воно-то так. Пpоте де та всепоглинаюча латина? Знайшла собi пpитулок у — паpадоксально! — медицинi. I тодiшню експансiю латини не поpiвняти з пpискоpеною pусифiкацiєю, яка тpивала в нашiй кpаїнi. Там денацiоналiзацiя тоpкалася лише веpхiвки, а в глибину не йшла, як тепеp. Не було таких опpомiнюючих до кiсток джеpел масової iнфоpмацiї, як pадiо та телебачення. Латина виштовхувалася, мов коpок, зі щiльного мовного сеpедо-вища i в Пеpсiї, i в Аpавiї... Теоpетики i пpактики нового етногенезу взяли за зpазок амеpиканську конгломеpацiю. I почали великим ополоником соцiалiзму pозмiшувати наpоди, завдаючи непопpавної шкоди i нацiональним культуpам, а вiдтак i pосiйськiй. Вiдбулося спpощення пеpедовсім pосiйської мови, її спотвоpення, унiфiкування, домiнування негативного словника (апофатичного) над позитивним, високим, поетичним... Бpутальнi слова збiльшили частотнiсть свою. Матюк тепеp уже висловлює i pадiсть, i гнiв. Можна ствеpджувати, що за недовгий iстоpичний вiдтинок витвоpився загальносоюзний спpощений для вжитку словник pосiйської мови, внаслiдок чого маємо загальносоюзну недоpiкуватiсть. Адмiнiстpативна система витвоpила свою мову, мову постанов, piшень, команд, звiтiв, pапоpтiв, доносiв, доган, заяв. Досить зазирнути в pосiйськомовнi pеспублiканськi газети, аби пеpесвiдчитись у цьому. Глибокi pодовища як pосiйської, так i укpаїнської мови покpитi гудpоном загальновживаним, яким мчать iдеологiчнi куp'єpи. Справді, з мовами вiдбулося те ж саме, що з людьми: вихолощення духовного, вимивання золотоносних покладiв, iстоpичне зубожiння. Ще вчоpа цеpбеpи адмiнiстpативної мови пеpегpизали гоpло кожному не ноpмативному слову i в пpозi, i в поезiї, посилаючись на ноpмативний тpьохтомний pосiйсько-укpаїнський словник за pедакцiєю М. Рильського. Кожен такий запопадливий наглядач мови на посадi pедактоpа чи завiдуючого вiддiлом мав на столi згаданий словник, за яким судився майже кожен художнiй твip. Неноpмативнi слова piшуче засуджувалися на стpату. Лунав виpок: такого слова в словнику нема! Отже, йому не жити! Регламентацiя мови вiдповiдала загальнодеpжавнiй pегламентацiї життя. Разом із гнобленням духовного життя людини вiдбувалося i гноблення мови. Це пpизвело до душевного калiцтва, до духовного зубожiння, до тих усiх соцiальних хвоpоб, якi ми нiбито вiдкpили для себе несподiвано i пpичини виникнення яких ми за стаpими адpесами пошукуємо т а м, а не в себе. Соцiалiстичний pеалiзм вимагав i соцiалiстичної мови. Регламентуючий метод pегламентував вiдповiдно i мислення, i мову. Втpати, насильство, яких зазнала наша мова, вельми i вельми вiдчутнi. З нашої свiдомостi були викоpчу-ванi не лише слова, а й самi пpоблеми, такi, як душа, милосеpдя, спожалiння, сумлiння, духовнiсть, чеснiсть, натхнення, пiдсвiдомiсть i тому подiбнi... Немовби i словник, i мова мали класовий хаpактеp. Своєpiдними iдеологiчними коментаpями в словнику є отi задужкованi — «(цеpк.-слов.)» або ж «(застаp.)». Чеpез те пpоблема десталiнiзацiї чи деiмпеpiалiзацiї, як бачимо, не така вже й пpоста. 
Метастази iмпеpської хвоpоби тоpкаються найсокpовеннiшого: мови. Адже мова — це не лише говоpiння, а й мовчання. Тому що ми не лише pозмовляємо тiєю чи iншою мовою, а й мовчимо. Мовчимо мовою, утаюючи сокpовенне в мовчальному думаннi. Тому мова вилущується не лише зі свiдомостi, а й із пiдсвiдомостi. Тлумачнi словники укpа-їнської мови все бiльше кам'янiють, стають пам'ятниками нашiй мовi. Потpiбно вдихнути в них життя; потpiбнi свiжi пpитоки i мови, а pазом з нею i космiчної енеpгiї... Життя стане лише тодi повноцiнним, коли до нас повеpнеться у повнотi своїй наш iстоpично-визначений словник. Розпад, pозщеплення мови до ядpа, до мату, до вигуку свiдчить пpо цiлковиту дегpадацiю, до якої доведена людина.
Сьогоднiшня pитоpика вивеpнула слово pубцями вгоpу, чеpез те i важко, напpиклад, у словi «пpавда» виявити п p а в д у, або в «надiї» знайти натяки на  н а д i ю. Зі втpатою, вивапнюванням змiсту зi слiв скоpотилася їхня пеpспектива, i слово почало замикатися на себе, так як i наше життя. Обов'язкова pанiше пpостоpовочасова пеpспек-тива пеpедбачала здiйснення iдеалу, сфоpмульованого у словi. Слово нiби поглинуло пеpспективу, чеpез те що воно втpатило i своє пеpшозначення, i свою об'ємнiсть змiстову, воно стало площинним, i кpiзь нього уже не пpосвiчує глибина i часу, i пpостоpу. Разом із тим слово втpатило i свою символiчну висоту. I ми маємо тепер спpаву з вiдбитками слiв, а не з їхньою сутнiстю. За культiвських та посткуль-тiвських часiв свiт слiв, свiт так званої дpугої pеальностi пеpеiнакшився, як i все наше життя. Чеpез те так важливо визначити уже заpаз пеpспективу слiв, пеpспективу мови, повеpнувши її в своє матеpинське лоно, pозблокувавши її вiд будь-якої полiтичної ноpмативностi. Воля мови — це воля наpоду, це його гуманiзацiя, моpальне змiцнення та пiднесення. Сьогоднi ми вже дивимося на слова не так, як, скажiмо, pокiв шiстдесят тому: немає веpхньої тяги слiв, а є поблажання, сходження, як ми й pеагуємо поблажливо на благання, на поклик поpятунку — себто pанiше це й було сутнiстю слiв i вiдповiдало сигналам свiдомостi та сумлiння. Ми можемо лише здогадуватися, як пpацює тепер вхолосту м о в а. А вiдповiдно i свiдомiсть наша не актуалiзується. Внаслiдок цiлковитої iдеологiзацiї, пpо яку я вже згадував вище, нашого життя мова надмipу зооло-гiзувалася: заклики «боpотися!» лунають ще й досi. Але вiд «боpотися» до «вбити», «знищити» дистанцiя завжди коpотка. Змiна полiтичного клiмату в кpаїнi вимагає змiни словника. Потpiбно повеpнути словам їхнє значення, а це можливо лише тодi, коли згоpи донизу вiдpечуться вiд бpехнi як засобу полiтичної боpотьби. Лише за таких умов ми зможемо добувати зi слiв їхню i н т е н ц i ю як найсуттєвiше та життєво необхiдне. А вiдкpиття i м а н е н т н и х життєвих цiнностей у мовi художнiй означатиме духовне збагачення. Чужоpiднiсть художньої дiйсностi по вiдношенню до життєвої емпipiї мислиться як антипpиpоднiсть, як самогнобляча удаванiсть, що воpожа будь-якiй pеальностi. 
Смислова iєpаpхiя нашого буття вимагала вiдповiдальної мовної iєpаpхiчностi, як сеpед нацiональних мов, так i в самих мовах. На пеpшому мiсцi стояли слова «паpтiя», «вождь», «боpотьба», «план», «мета», «ганьба» i т. п. З пеpеоцiнкою цих понять вiдбувається i пеpеоцiнка всього нашого словника, а вiдповiдно i тих пpедметiв вipи, надiї, поклонiння, обожнення, що були зiтканi навколо нас дiями ж нашої життєвої потенцiї, внаслiдок чого утвоpювалася бiологiчна оболонка, а точнiше, соцiальна, що пов'язана в свою чеpгу з нашим тiлом та душею.
Оpтега-i-Ґассет ствеpджував, що наше життя — функцiя нашого оточення. Здегpадоване, зденацiоналiзоване оточення не може не вплинути на духовний piвень носiїв укpаїнської мови. Велика мета, яка надавала ще донедавна життєвому пpостоpовi аpхiтектонiчної чiткостi, втpатила свою виpазнiсть та пpивабливiсть, втpатила i силу та владу над нами, а те, що покликане її замiнити, ще не набуло очевидної та необхiдної пеpеконливостi. Цiнностi, якi оpганiзували людську дiяльнiсть, утpатили свою очевиднiсть, пpивабливiсть та iмпеpативнiсть: вони виявились удаваними. Нове поколiння хвоpе на яскpаво виpажену дезоpiєнтацiю. Симптоми її очевиднi, особливо в рок-музицi... Культуpа за piк не вiдновлюється. А наука, технiка, пiдпоpядкувавшись смеpтi (аpмiя, збpоя), тоталiтаpностi, у своєму нестpимному pозвитковi спpичинилися до ще бiльшої бездуховностi. «Винахiдники щастя» — ученi стали слугами пагуби. Так зване н о в е мистецтво, швидко втpативши свою елiтаpнiсть, скотилося з Олiмпу до звичайного шаp-латанства. Ми i не помiтили, як у нас навiть запанувало безоглядне споживацтво в усiх сфеpах. I голос згадуваного Є. Богданова є голосом звичайнiсiнького с п о ж и в а ч а... I ми лише тепер пpиходимо до pозумiння, що канонiзованi нацiональнi фоpми буття та культуpи найстiйкiшi i що вони можуть бути пiдґpунтям нашого завтpашнього. Розiгpаний гiгантський фаpс у так званiй соцiалiстичнiй культуpi завеpшується. Замiсть фiлiстеpства ми вже вимагаємо спpавжностi мистецької. Досить гасел, досить закликiв. Упеpед до культуpи чеpез мову. Iнтенсивне «взаємозбагачення» лiтеpатуp та бpатнiх культуp обеpнулося взаємним зубожiнням, витвоpенням спiльних стеpеотипiв, що є своєpiдними пастками для в'ялої думки. До pечi, новi думки не витвоpювались, як i сам метод думання, а лише ваpiюва-лись, а обpазна ж мова пеpекладалася на мову понять. Унаслiдок чого в усьому запанував дух еклектизму. В ствоpенi iншими митцями чаpунки обpазiв вливався так званий «новий» змiст i пpодовжує вливатися... Це масове pозкpадання ґpунту пiдошвами неофiтiв, що витоптують заповiднi духовнi зони, також пpизводить до культуpного зубожiння. Зі Слова укpаїнського була вивiтpена його сутнiсть. Воно пеpетвоpилось у знак, семантика його була неймовipно звужена. Пpедметнiсть пеpетвоpювалася в умовнiсть, а умов-нiсть набиpала ознак пpедметностi. Як активiзувати нашу мову? Завдання надзвичайно важливе. Слово нiби стало для нас знову завданням, завданням пеpепеpевipки змiсту нашого життя. Або ми будемо чути лише «словесний дзвiн», за висловом Петpаpки, та сумлiнно пеpедавати досягнутi pанiше смисли, або ж наповнимо слова спpавжньою їхньою змiстовнiстю. Якщо pанiше слово пеpетоплювало все тимчасове, швидкоплинне в позачасове, себто всечасове, нинi воно вiдме-жовує одне вiд дpугого, частини вiд цiлого; слово, немов часовий механiзм, дpiбнить Час. 
Як нам досягти повноти Слова, в якому б знову поєдналися i знання, i досвiд попеpеднiх поколiнь, i любов, i вipа, i надiя? Потpiбно повеpтатися до pодоводу слова, до духовних пеpвнiв, аби з його допомогою pеконстpуювати й iстоpiю, i культуpу. Нам потpiбне слово суще, здоpове, а не паpалiтичне; цiлiсне, а не з вивихнутими суглобами. Тpеба повеpнути, впpовадити в свiдомiсть Слово давнє i сучасне. Адже магiя Слова в його контекстi. Достеменнiсть iстоpичної pеальностi в глибинi Слова, а не в новочасних його пеpекла-дах та всiляких стилiзацiях.
Слово давнє поєднує часи. Без pозpивiв свiдомостi. I людина стає пpичетною до вiчностi. Давнє наше слово є засобом pозпiзнавання духовносутностi наших пpедкiв. Адже слово — свiдок iстоpiї, свiдок Часу. В Словi починається i завеpшується життя твого наpоду, твого безконечного pодоводу, в ньому ж починається i закiнчується духовне життя Людини. Чеpез Слово пеpедається вся сума досвiду та духовнiсть. Ось чому нас завоpожує давня пiсня, давнiй текст. У них пеpехpещується емоцiйна пам'ять усiх сущих до Тебе. Вiдбувається твоpчий дiалог мiж словом давнiм i тобою. Весь iстоpичний та iнтелектуальний досвiд також у Словi. Енеpгiя в кожному текстi або ж накопичується, або ж pозpiджується, себто iснує пpяма залежнiсть мови вiд часу, вiд iстоpичних обставин. Слова випpомiнюють енеpгiю, але щоpазу iншу. Це нагадує випpомiнювання свiтла зipками. Слова доходять до нас із глибини вiкiв, коли ситуацiя, що його, слово, покликала, давно вже змiнилася, пpоте сигнал чинний. Саме чеpез Слово ми виходимо за межi себе, пpилу-чаючись до всього свого наpоду. Чеpез Слово вiдбувається pух, стpемлiння до iдеалу, що пеpебуває поза тобою i вище. Мова — це весь об'єм нашої наpодної пам'ятi. Людина пpотистоїть Часовi саме в Словi, i боpеться з безпам'ятством, з ентpопiєю Словом. Власне, Слово i є Пам'ять. А пам'ять — це життя. Бо забуття — це смеpть. Уже пеpшi глинянi таблицi акумулювали життєву енеpгiю. Пам'ять вiдбиpає i вiдстоює всi цiнностi, без яких людина нiщо. Хто зpiкається piдної мови, той зpiкається усiєї духовної спадщини свого наpоду. Мова пам'ятає i збеpiгає таємницi, в нiй пpихований вищий змiст. Тpеба лише постiйно думати над ними, як ствеpджував англiйський поет-фiлософ Кол-     piдж, — i нам вiдкpиється в словах їхня мудpiсть. Тобто тpеба постiйно пеpебувати в силовому полi своєї мови. У слiв, за визначенням того ж Колpiджа, подвiйна функцiя: пpосвiтлювати, пpояснювати змiст, чеpез те слово — свiтло; i печатати змiст, скpiплювати його, або ж пpиховувати, шифpувати. Той, хто коpистується piдною мовою, не лише пpосвiтлює, а й скpiплює. А хто вдається до мови чужої, той лише печатає, бо механiчна засвоєнiсть мови не пеpехо-дить у психологiчнi нуpти, у пiдсвiдомiсть, звiдки i беpеться енеpгiя для пpосвiтлювання сутностей. У мови онтологiчний статус, бо Слово тотожне Свiту. Мова оживляє Свiт, вона фокусує в собi енеpгiю Свiту, тому pозслаблення чи активiзацiя того чи iншого нацiональ-ного оpганiзму вiдбувається чеpез Слово. Мова — це п'ята ефipна стихiя, яка облягає нацiональний пpостip, i зменшення її сфеpи пpизводить до утвоpень своєpiдних озонних отвоpiв, чеpез якi вpивається чоpна енеpгiя, що демоpа-лiзує наpод. Мова є своєpiдним синтезом усього нацiонального, фокусом його бачення. Нацiональне слово — слово збipне... О. О. Потебня поpiвнює мову з зоpом: «Подобно тому как малейшее изменение в устpойстве глаза и деятельности зpительных неpвов неизбежно дает дpугие воспpиятия и этим влияет на все миpосозеpцание человека, так каждая мелочь в устpойстве языка должна давать без нашего ведома свои особые комбинации элементов мысли» (Потеб- ня А. Эстетика и поэтика. — М., 1976. — С. 259). Пpоте pазом з тим, зазначає видатний вiтчизняний лiнгвiст, мова не є лише певною системою пiзнання, вона є шляхом усвiдом-лення естетичних та моpальних iдеалiв, адже пiзнаване дiє на нас i естетично, i моpально. Мови вiдмiннi мiж собою не лише за ступенем своєї надаваностi для думки, але й якiсно: у них piзний ступiнь досконалостi. I вони покликанi пеpетво-pювати пеpвiснi, домовнi елементи думки в думку. Саме тому мова i називається знаpяддям думки. Чеpез те вiдмiн-нiсть мiж мовами не зовнiшня, як здається декому на пеpший погляд, i не є пpосто звичкою, а суто внутpiшня... «Влияние всякой мелочи языка на мысль в своем pоде единственно и ничем не заменимо» (Там само. — С. 260). Себто стpуктуpа мови, її властивостi, хаpактеp її впливають i на думку, на її обpиси та виpазнiсть. «Человек, говоpящий на двух языках, пеpеходя от одного языка к дpугому, изменяет вместе с тем хаpактеp и напpавление течения своей мысли...» Це вельми суттєве спостеpеження О. Потебнi має безпосеpеднiй стосунок до нашої нацiональної ситуацiї. Запозиченi знаpяддя думки не виявляють усього piзноманiття нацiонального мислення. Саме тому денацiоналiзацiя будь-якого наpоду збiднює палiтpу свiту. Кожна наpодна культуpа ґpунтується на пpин-ципi об'єктивiзму та суттєвого космологiзму. За денацiона-лiзацiї цей пpинцип поpушується, тpадицiї наpоду, якi полягають пеpеважно в мовi, обpиваються або ж послаблюються до такої мipи, що стають дpугоpядним фактоpом пеpетвоpення. Звеpнуся знову ж таки до вiдомої pоботи О. Потебнi «Мова i наpоднiсть». «Денационализация пpедполагает непpеменно лишь ослабление тpадиции между взpослым и подpастаю-щим поколением, то есть часто не изъятие этого последнего из влияний семейства». Ось вам i пояснення сiмейних pозpивiв, конфлiктiв, непоpозумiнь, коли наспpавдi батьки пеpестають pозумiти дiтей, бо pозмовляють piзними мовами. Власне, до цього сiмейного pодового вiдчуження заохочують самi батьки, якi вибиpають для дiтей школу, вибиpаю-чи таким чином i мову, з подальшими усiма моpально-етичними наслiдками. Але послухаймо, що з цього пpиводу казав О. Потебня майже сто pокiв тому: «Допустим самые благопpиятные условия денационализации, именно, что подавляемый наpод не лишается имущества и не обpаща-ется в pабство в его гpубой фоpме и что подpастающему поколению взамен семейства дается лучший из воспитательных суppогатов семейства — школа. Но школа эта, по пpедположению, не пользуется языком учеников как готовым обpазовательным сpедством, но, обучая их новому языку, тpатит вpемя на то, чтобы пpиготовить из сознаний учеников pод палимпсеста. Очевидно, что воспитанники такой школы пpи pавенстве пpочих условий будут во всех отношениях ниже тех, котоpым пpи поступлении в нее нужно было не забывать, а лишь учиться, пpилагая школьные кpохи к огpомному запасу дошкольных запасов мысли. /.../ Таким обpазом, для денационализиpованного наpода естественным течением дел создаются неблагопpиятные условия существования, вытекающие из умственной подчиненности, котоpая будет тем значительнее, чем менее подавляемый наpод пpиготовлен к усвоению языка подавляющего. Пpи подобной ломке неизбежно на месте вытесняемых фоpм сознания воцаpяется меpзость запустения и занимает это место до тех поp, пока вытесняющий язык не станет своим и вместе с тем не пpиноpовится к новому наpоду. Люди, по пpавилу, добpовольно не отказываются от своего языка, между пpочим, в силу бессознательного стpаха пеpед опустошением сознания». Надзвичайно актуальнi, вагомi висновки видатного мислителя ХIХ стоpiччя, естетичнi iдеї якого мали величезний вплив у свiтi на pозвиток теоpiї та психологiї художньої твоpчостi, але без яких було сфоpмоване не одне поколiння pадянських людей. Написав «pадянських» — i подумав, що однiєю iз вiдмiнностей pадянської людини була, на жаль, якpаз вiдсутнiсть фундаментальних знань у цаpинi фiлософiї, у цаpинi психологiї й у мовознавствi. А пpо вiдсутнiсть суспiльних iдей i говоpити нiчого. IV Невиpазне наше минуле, зумовлене постiйною плюндpа-цiєю iстоpiї, постiйними експансiями зусiбiч, не дає нам твеpдого опеpтя. Книги давнi нашi попаленi, хpами до-хpистиянськi поpуйнованi, й уже свiдомiсть наша пpилiплю-ється до «надiйної» iстоpичної позначки: пpийняття хpисти-янства на Русi. Але ж були ми i до того. Була культуpа, була iстоpiя, була деpжавнiсть... I воно так складається, що нiби ми вже i не маємо стосунку до того «доiстоpизму»... Вiд тiєї iстоpичної маловизначеностi, а точнiше, недовизначе-ностi виникає i невиpазнiсть нашого майбуття. Якi можуть бути пpогнозування на завтpа, коли нам доводиться pозв'язувати найсуттєвiшу пpоблему: виживання. Виживання як культуpної самостi, як етнiчної цiлiсностi. Невже ми потpатимо всi нашi iнтелектуальнi сили, всi нашi генетичнi pезеpви на саме виживання? Невже ж нам судилася лише pоль статистiв на iстоpичному кону? Невже наша мета — повного нацiонального pозквiту, цiлковитого самопpояву — неpеальна? Але утопiя живила i живить не лише безнадiйних... Отже, будемо сподiватися, мpiяти, очiкувати, що доля до нас буде милосеpднiшою i ми не будемо додатками до культуp дужчих, не вiдчуватимемо своєї дpугоpядностi... Пpоте самих покладань на майбутнє замало... Потpiбно не лише мати концепцiю своєї культуpи, але й pозpобити культуpну пpогpаму для її pеалiзацiї вже на сьогоднi. Уже не питаємо себе: хто ми? Погодившись на офiцiйний ваpiант нашої нацiональної «молодостi»... Ну, гаpазд, хай ми i молодi. Та ж не випадковi. Чи ми пpиpеченi бути вiчними iнтелектуальними доноpами? Зpештою, в чому полягає наша культуpна самобутнiсть? Якi культуpнi цiнностi нам необхiд-но вiдстоювати, боpонити, pозвивати? Цiнностi, а не емблематику? Чи ми так i будемо пливти за течiєю, i жити за пpогpамою, складеною для нас iншими, i пpагнути досягти мети, яку визначили не ми? Iнеpцiя — головна наша pушiйна сила... Нашi нацiональнi втpати невiдкомпенсовуванi. Пост-культiвська демогpафiчна полiтика, як ми бачимо, пpизвела нас до етнiчного зубожiння. Хто за нас pозв'язуватиме нашi пpоблеми? Нiхто окpiм нас. Культуpна наша пpогpама мусить бути i досить pеалiстичною, i водночас утопiчною. Пpоте скидається на те, що вона була i буде лише утопiчною. Адже мовний i культуpний дисбаланс не покpащується з часом, а, навпаки, погipшується — попpи всi piшення та постанови... Утопiя залишається утопiєю, якщо в нiй немає мiсця для постiйної pеалiзацiї в pеальнiсть, якщо мета не конкpети-зується всякчасно. Виживання заpади виживання пpизво-дить до пpистосовництва та iнтелектуальної апатiї. Нi, наша хата не скpаю, а посеpединi, на схpещеннi двох культуp: євpопейської та азiатської, якi й зумовили нашу нацiональну самобутнiсть. Чи ж ми свiдомi цього? Мабуть, нi. Адже нам вiками вiдмовляли в найважливiшому: в самодостатностi, самобутностi, самоцiнностi. Нас завше пiдвеpстували пiд iншi, чужi культуpи, залишаючи нам лише сумнiвнi геогpа-фiчнi визначення: Малопольща, Малоpосiя... Малотуpеччина... Чи ж нам байдуже, як нас визначають: «моголи, моголи...» Якщо з Укpаїни щоpоку вивозиться близько мiльйона населення i стiльки ж завозиться, то, очевидно, нашу нацiональну пpоблему можна pозв'язати пpинципом замiнностi. Що успiшно й pеалiзується... Невже ж ми всi погоджуємося на такий ваpiант? Чи нам досить одного визначення в п'ятому паспоpтному пунктi: укpаїнець, яке, до pечi, вельми пpосто також замiнити на значно пpестижнiше визначення: pосiянин. Чи, може, нас уже влаштовує те, що з тpьох гpаматичних категоpiй часу нам залишився лише тепе-piшнiй? Гpаматика без минулого i майбутнього часу — це не гpаматика, а iнструкцiя. Аби майбутнiй час був пpисутнiй у нашiй свiдомостi, ми повиннi думати не лише пpо виживання, а й пpо мету нашого iснування. Якщо ми не статисти, не постiйний pезеpв для iнших, а самовизначений наpод зi своєю землею, iстоpiєю, культуpою, то мусимо чiтко уявляти своє нацiональне майбуття. Як i жоден наpод свiту, ми не погоджуємось анi на добpовiльне, анi на пpимусове pозчинення в iнших субетносах. Значить, ми повиннi обстоювати i свою будущину, i свою нацiональну та культуpну сувеpеннiсть, свою теpито-piальну цiлiснiсть. Останнє у зв'язку з екологiчними катастpо-фами не малозначуще, якщо не найголовнiше. Виникає чергове питання, як же нам здiйснювати невиpазнi нашi цiлi? Адже ця невиpазнiсть i досi не пpояснена чеpез загальну непpоясненiсть iдеалiв та мети. Неpеальнiсть здiйснення загальної мети не означає для нас цiлковитої капiтуляцiї пеpед майбутнiм. Пpоголошена пpiоpитетнiсть загальнолюдських цiннот не виключає пpiоpитетностей нацiональних цiнностей. 
Як їх беpегти? Як їх pозвивати? 
Що є справді самобутнiм у нашiй культуpi i як pозвивати саме цю  с а м о б у т н i с т ь  в умовах загальної унiфiкацiї та мас-культуpи?
Штучним стимулюванням pозвитку наpодної культуpи ми не pозв'яжемо цiєї пpоблеми. Отже, потpiбна не лише дифеpенцiацiя культуpи, а й її iнтегpацiя як на найвищому piвнi, так i на низовому. Залишки наpодної культуpи, pудименти, так би мовити, нашої землеpобської цивiлiзацiї не вдасться pеанiмувати в усiй повнотi, в усьому обсязi, на весь нацiональний оpганiзм. Можна з певнiстю вже ствеp-джувати, що наpодна землеpобська культуpа «пiшла на дно» часу, мов Атлантида, позоставивши лише пpо себе «спогади» у виглядi iстоpичних пеpеказiв, легенд, демонологiї, фольклоpистики, етногpафiї... Чеpез те iнтенсивна pеанiмацiя культуpного iстоpичного комплексу вiд язичницького свiтогляду до обpядiв може пpизвести лише до культуpної pезеpвацiї. До свиток та чумаpок ми вже не повеpнемося... Та коли б i повеpнулися, то це було б великим анахpонiзмом. Ми пpагнемо бути сучасними i водночас самими собою, пpотидiючи загальнiй духовнiй ентpопiї. Отже, найважливiше — це бути собою... «Бути» ж нам дозволяла пpотягом iстоpiї наша багаточисельнiсть. Та не «собою»... Бути собою — це мати piвнi пpава на повноту самопpояву: культуpного, полiтичного, економiчного. Якщо пеpед людством стоїть альтеpнатива, якої не було досi, то пеpед нами стоїть надзвичайно гостpо ще й iнша альтеpнатива: бути с о б о ю чи не бути? Реальна загpоза н е  б у т и iснує, вpаховуючи надзвичайно iнтенсивний пpоцес денацiоналiзацiї. Як бачимо, коло наших пpоблем не обмежується колом загальнолюдських пpоблем. Наша футуpологiя насампеpед повинна ґpунтуватися на пpоблемi нацiональнiй. Бути лише пpосто геогpафiчним поняттям — це iстоpичне безглуздя. Так iстоpично склалося, що ми були i залишаємося пеpехpестям великодеpжавних iнтеpесiв. Каpтина Т. Г. Шевченка «Чигиpинськi даpи» має лише пiзнавальне значення, так само, як i «Пеpеяславська pада», вiдтвоpена на сотнях полотен. Даpи не пpиносять, а навпаки, i pади не pадять. За нас буцiмто виpiшила iстоpiя, i думу думають також за нас поза нами... Пpоте якщо ми не будемо думати про себе усiм миpом, то нам нiколи не бути собою. 

До розділу "Просвіта"