Oryginal document is http://www.geocities.com/ua_ukraine/ukrayinarus092.html

Збройні сили Директорії та другій напад більшовицької Московщини на Україну

ІНСТРУКЦІЯ ЛЬВА ТРОЦЬКОГО КОМУНІСТАМ-АГІТАТОРАМ, ЯКИХ МОСКВА ПОСИЛАЛА НА РОБОТУ В УКРАЇНУ 1918 р.

"Товарищи!

То, о чем мы здесь - в России - говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ухо, а то лучше и совсем не говорить. Умение молчать есть тоже одна из фигур красноречия. Вы, товарищи, отправляетесь на Украину. Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине. В третий раз мы посылаем сильные кадры туда и каждый раз все с новой тактикой и новыми приемами. Первым кадрам в 1917 году было очень легко, от них требовалось подорвать доверие украинских крестьян к Центральной Раде и Генеральному Секретариату.

В то время украинский народ не мог себе представить политической жизни своей отдельно от России, а поэтому одно указание агитатора на то, что украинцы отрывают Украину от русских, с которыми рядом в окопах лежали, из одного котла ели, решало вопрос в нашу сторону, а намек на то, что Центральная Рада буржуазная, а Генеральный Секретариат состоит только лишь из генералов, окончательно отшибал в украинского крестьянства всякую охоту поддерживать свое правительство.

Намного труднее дело обстояло при втором походе на Украину, потому что мы готовились воевать с гетманом, а пришлось иметь дело с Петлюрой. В связи с этим и задача агитаторов сильно усложнилась. Нужно было руководителя противогерманским народным восстанием Петлюру уронить в глазах самих повстанцев. Это была очень трудная задача, в особенности, когда Петлюра покрыт был славой свержения гетмана, отдачи трудовому крестьянству Украины всех земель без выкупа и немедленного созыва трудового конгресса. Предвиделась затяжная война.

Но нам помог случай с полковником Балбачаном, который изменил повстанческому правительству и перешел на сторону Деникина. Указывание агитаторов на этот случай, связывание его с тем, что Петлюра был членом Генерального Секретариата, утверждение мысли, что Петлюра сверг гетмана для того, чтобы самому стать гетманом, что "самостийна" Украина это значит Павло Скоропадский или Петлюра, охраняемый от украинского народа немецкими штыками - все это искусно соткано нашими агитаторами в густую сеть, сделало крестьянскую среду столь надежной, что она не выдержала в юго-, западной части Киевской, а также Подольской губерниях.

Вспыхнули народные восстания против Петлюры, и его армия была почти вся уничтожена без всякого труда со стороны Красной Армии. Вот что значит хорошие агитаторы. Готовясь ныне к третьему походу на Украину, Совет Народных Комиссаров по примеру прежних лет в авангарде посылает вас, товарищи агитаторы. Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и вы "не посрамите" земли Русской. Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас сытое украинское крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души.

В нем проснулся спавшый сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит и бурлит, как самый грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны - каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою "самостийность" и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией, то под Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и его успех будет обеспечен.

Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами. Идите же на работу, трудную, ответственную работу. Конкретно ваша задача сводится к следующему:

1. Не навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех пор, пока наша власть не окрепнет.

2. Осторожно заводить ее в бывших имениях под названием артелей или товариществ.

3. Утверждать, что в России нет коммуны.

4. В противовес "самостийнику" Петлюро и другим говорить - что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью, а Петлюра продает Украину буржуазным государствам.

5. Так как нам необходимо обезоружить всех повстанцев, чтобы они снова не обратились против нас, а то обезоруживание вызовет недовольство среди крестьянских масс - необходимо внушать, что среди повстанцев большинство деникинцев, буржуев и кулаков.

6. Труднее дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство на него и надеется. Нужно быть осторожными. Только дурак или провокатор без разбора везде и всюду будет твердить, что мы воюем с Петлюрой. Иногда, покуда не разбит Деникин, выгодно распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлюрой.

7. Если будут случаи грабежей в Красной Армии, то их необходимо сваливать на повстанцев и петлюровцев, которые влились в Красную Армию. Советская власть постепенно расстреляет всех петлюровцев, махновцев и повстанцев потому, что они вредный елемент, и это будет явным доказательством не только строгой революционной дисциплины, но и суровой карой за грабеж.

8. Так как правительство России вынуждено вывозить хлеб Украины, то на вашей обязанности, товарищи, объяснить крестьянам, что хлеб возьмут только с кулаков и не для России, а для бедных украинских крестьян, для рабочих и Красной Армии, которая изгнала Деникина из Украины.

9. Старайтесь, чтобы в Советы и Исполкомы вошло большинство коммунистов и сочувствующих.

10. Принять все меры к тому, чтобы на Всеукраинский съезд Советов не попали такие от волостей, которые могут примкнуть на съезде к нашим врагам, и таким образом избрать правительство Украины не из коммунистов-большевиков. Отправляясь ныне на работу в Украину, помните, что вам здесь передавалось, не забудьте этих моих десяти заповедей: они во многом вам помогут, кроме того, знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши. Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда. Желаю вам полного успеха и счастливого пути."


Старшини січовиків з представниками УСС. Київ, 1918р.
Армія України. Частина експозиції Королівського мозею армії в Брюсселі

"Під час анти гетьманського повстання під прапори Директорії стали близько 300 тисяч осіб, та на жаль, здебільшого це були різношерстні селянські загони, які ставили собі за мету повалення гетьманського режиму. Відділи не були належним чином організовані і вишколені, там не завели справжньої військової дисципліни. Отже, попри велику масу озброєних людей, не було частин, якими можна було б забезпечити охорону державних кордонів.

Ядром армії Директорії були Запорозький корпус, який дислокувався на Лівобережжі і яким командували фахові старшини, свідомі українські патріоти, та Окремий Загін Січових Стрільців, який у час протигетьманського повстання переріс у корпус. Натомість численні Дніпровська дивізія, що мала 4 полки піхоти, кінні і технічні підрозділи, Чорноморська дивізія, Селянська (Київська) дивізія розкладалися, породжували отаманщину, вносили нелад і анархію в державі. Не були боєздатними в повному розумінні Волинська, Подільська дивізії, а деякі частини, такі як «Курінь 14. XII», Директорія змушена була розформувати сама.

Через війну і територіальні втрати Ґенеральний штаб Військового урядництва не зміг здійснити своїх планів організації кадрових частин, хоч там була достатня кількість таких фахових військовиків, як полковник О. Сливинський, Генерал Л. Дроздовський та інші. Після втрати Києва старшини Генерального штабу (який називався тоді Генеральна Булава) перейшли до штабу Дієвої Армії, що керував бойовими операціями від імені Головного Отамана.

Більшовицька Росія, яка змушена була вичікувати зі справою нової війни з Україною допоки там більш-менш стабільно правив гетьман П. Скоропадський, з початком протигетьманського повстання вдалася до швидких дій. Вже 17 листопада в Москві створено т. зв. «Совєт українського фронту», і на базі 2-ої Орловської кінної дивізії почалося формування окупаційної армії. Коли її частини стали на українсько-російському кордоні, створили т. зв. «Український радянський уряд» на чолі з Г. П'ятаковим, на заклик якого розпочалася окупація України.

В другій половині грудня 1918 р. більшовицькі орди вдарили на Лівобережжя з боку Слобожанщини. На півночі, в районі Мозиря і Лунинця, великі українські сили зв'язували більшовицькі реґулярні частини, які готові були перейти державний кордоні, що не давало змоги забезпечити захист зі сходу.

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.104]

На той час у Галичині точилася війна з поляками, і звідти допомоги чекати було годі. З південного боку Україні загрожували добровольці А. Денікіна, над Дністром чатували ворожо нейтральні румуни. З допомогою шаленої комуністичної пропаганди і готової мережі антиукраїнських більшовицьких організацій, вдаривши зі сходу, за місяць боїв більшовики опанували Харків, Полтаву, Катеринослав, Чернігів і попрямували на Київ. Величезну допомогу більшовицьким ордам надали українські отамани й отаманчики: Махно зі своїми загонами опанував Катеринославщиною, вдаривши у праве крило лівобережного фронту. В спину своїм соратникам, Катеринославському кошу, під час переходу на Херсонщину вдарив отаман Зелений. Зрада самозваних отаманів вносила розлад дисципліни в армію, підривала її боєздатність. 5 лютого 1919 р. українське військо і Директорія змушені були під ударами більшовиків залишити Київ.

У лютому і березні 1919 р. північне угруповання більшовиків у районі Мозиря і Лунинця розпочало наступ. Ворог окупував Лунинець, Сарни, Мозир, Коростень і розвинув наступ на Житомир. Водночас військо з Київської окупаційної групи скерували на Бердичів, Козятин і Вінницю.

В такій ситуації, одначе, вдалося перегрупувати сили української армії. Північна група з околиць Рівного вдарила на Сарни, Коростень, Мозир і відтіснила більшовиків на лінію Прип'яті, причому частина 1-ої більшовицької армії перейшла на український бік. На бердичівську більшовицьку групу вдарили із заходу Корпус Січових Стрільців, а з півдня частини Запорозького корпусу. Головні сили цього корпусу завдали удару на сході в околицях Цвіткового, у напрямку на Таращу, де в той час розпочалося протибільшовицьке повстання.

Операція розгорталася дуже успішно, але в цей час склалися непередбачені українськими стратегами обставини. Впавши в паніку від слабкого удару Червоної армії на півдні України, військо Антанти покинуло береги Чорного моря, оголивши південне крило армії Директорії. Щоб захопити владу, командир Північної групи війська Володимир Оскілко вдався до антиурядової авантюри. Після його втечі до Польщі деморалізувалося боєздатне з'єднання. На запіллі армії докучали різного роду повстанчі банди.

За цей час більшовики оговталися від ударів української армії й, отримавши свіжі резерви, почали контрнаступ у напрямку Вінниці, Жмеринки, Проскурова і Кам'янця-Подільського. Внаслідок цієї операції Запорозький корпус і вся південна група були відрізані від основної частини армії і, переслідувані ворогом,

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.105]

пробилися до Румунії. До Дієвої армії особовий склад дістався аж у квітні 1919р. За цей час більшовики опанували майже все Правобережжя. Влада Директорії поширювалася лише на кілька повітів Північного Поділля і Волині. За 5 місяців війни з 300-тисячної армії Директорії залишилася хіба що десята частина, якихось 30тисяч вояків, з них лише 20 тисяч були бойовиками. Втрачено величезну територію. Аналіз трагічних помилок дає право зробити такі висновки:

1) йдучи на антигетьманське повстання, його керівники не мали чіткої програми дій внутрішнього будівництва держави;
2) Директорія, членами якої були колишні керівники Центральної Ради, допустилася трагічних помилок у керівництві власними збройними силами, а також не залучила до оборони молодої держави наявний чужинецький контингент;
3) допущено анархію і отаманство в державі і,що найгірше, в її збройних силах (спроба державного перевороту Оскілка та ін.);
4) незважаючи на велику кількість різноманітних місій та закордонних депутацій, зовнішня дипломатія працювала слабо. Українці не зуміли прихилити до себе хоча б одну з нейтральних держав, яка могла б допомогти в такий скрутний час.

Окрім цих власних промахів і помилок, були ще й зовнішні причини, які стосувалися передусім політики Франції супроти України. Та, мабуть, найважливішим було те, що політичним керманичем другої УНР треба було бути відповідальнішими за свої дії і перед собою, і перед українським народом. Державу від остаточного розгрому в 1919 р. врятувала Українська армія.

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.106]"


ДІЄВА АРМІЯ УНР ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ

22. Вояк 1-ї сотні Окремого загону Січових Стрільців. Листопад 1918 р.
23. Старшина штабу Сірожупанної дивізії. Весна 1919 р.
24. Військовий інженер. Червень 1919 р.
25. Старшина 3-го Гайдамацького полку Запорозької групи. Весна 1919 р.
26. Урядовець Військового Міністерства. Червень 1919 р.
27. Старшина 1-го Гуцульського полку морської піхоти. Квітень 1919 р.
28. Козак 20-го Запорозького полку ім. гетьмана Мазепи. Серпень 1919 p.
29. Підстаршина Житомирської юнацької школи. Серпень 1919 р.
30. Старшина Прикордонного корпусу. Серпень 1919 р.
31. Старшина штабу (з освітою Академії Генштабу). Вересень 1919.
32. Козак відділу охорони Головного Отамана. Квітень 1920 р.
33. Головний Отаман. Липень 1919 р.
34. Кіннотчик полку Чорних Запорожців. 1919 р.
35. Старшина артилерії. Квітень 1920 p. j
36. Підстаршина жандармерії УНР. Липень 1920 р.
37. Генерал Генерального Штабу. Квітень 1920 р.

КОКАРДИ І ЕМБЛЕМИ ДО ШАПОК:

1. Стрілецька кокарда Легіону УСС (1916 p.).
2. Знак Легіону УСС (1916 p.).
3. Старшинська "рожечка" Легіону УСС (1916 p.).
4. Спосіб ношення кокарди в українізованих частинах (листопад 1917 p.).
5. Кокарда Української Народної Армії (17(30) грудня 1917 p.).
6. Емблема Січових Стрільців (січень 1918 р.)
7. Кокарда війська Української Держави (6 червня 1918 p.).
8. "Зоря" Окремої Сердюцької дивізії (31 серпня 1918 p.).
9. Кокарда підстарший флоту (липень 1918 p.).
10. Кокарда війська УHP (26 січня 1919 p.).
11. Варіант кокарди часів Директорії.
12. Стрілецька кокарда УГА (1919 p.).
13. Варіант старшинської кокарди УГА (1919 p.).

НАГРУДНІ ЗНАКИ:

14. Знак Української Боєвої Управи.
15. Варіант знака, популярного в Легіоні УСС.
16. Варіант знака, поширеного у війську УНР.
17. Знак випускника Інструкторської Школи Старшин (1918 p.).
18. Відзнака ради Корпусу Січових Стрільців (1919 p.).

Об’єднання Української армії . Злука УГА і Дієвої Армії УНР

НАГОРОДИ:

1. Орден "Визволення" 1-го ступеня.
2. Медаль "За заслуги" (Медаль Тризуба) 1-го класу.
3. Орден "Залізний хрест" (За Зимовий похід і бої 6.12.1919—6.05.
5. Хрест Симона Петлюри.

ПРОПАМ'ЯТНІ ВІДЗНАКИ:

4. Хрест Легіону УСС (Гуцульський). 1918 р.
6. Галицький хрест (для військовиків). 1928 р.
7. Хрест 3-ої Залізної стрілецької дивізії.
8. Мініатюра Бойового (Мазепинського) хреста 1-ої бриг: Української Галицької Армії. 1940 р.
9. Відзнака 6-ої Січової стрілецької дивізії.

Голова Директорії і Головний отаман військ УНР
Михайло Омелянович-Павленко. Начальний вождь УГА і командувач Армії УНР
Олександр Осецький. Наказний отаман
Микола Юнаків. Начальник Генерального Штабу
Володимир Сальський. Командуючий Армії УНР
Василь Тютюнник. Командувач Армії УНР
Михайло Греків. Начальний вождь УГА. 1919р.
Мирон Тарнавський. Начальний вождь УГА. 1920р.

"Політичне і, стратегічне становище УНР на час переходу Української Галицької Армії через Збруч було дуже важким. Проти молодої держави одночасно воювали два зовнішні вороги — червона Росія і Польща. Більшовики, використовуючи зрусифіковане, а то й чисто російське населення міст східної України, завоювали в цьому регіоні міцні позиції. Червона армія в основному розбила сили адмірала О. Колчака в Сибіру, і її командири змогли перекинути резерви на боротьбу з Українською державою. За Польщею стояла Антанта. Південний сусід України, Румунія, зберігала ворожу нейтральність. На превеликий жаль, не було єдності і одностайності в проводі УНР. У широкому масштабі в Україні проявлявся

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.132]

анархізм — в українських степах діяла велика свавільна армія Н. Махна. Не координувалися дії численних повстанських загонів, а їх отамани витворяли що заманеться.

Після домовленостей між диктатурою ЗОУНР (Є. Петрушевич) і Головним отаманом УНР (С. Петлюра), внаслідок вдалих дій, Армія УНР зосередилася на невеликому трикутнику, лінія якого визначалася Збручем на заході, Дністром на півдні, лінією Гусятин — Ярмолинці — Бар на півночі, залізницею Жмеринка — Вапнярка на сході. Весь простір мав близько 350 км в ширину і 90 км у глибину. В руках українських Збройних Сил після переходу УГА через Збруч були залізничні лінії Гусятин — Ярмолинці і Бар — Могилів, з більших міст у цьому просторі містилися лише Кам'янець-Подільський та Могилів. Через Могилів уряд мав зв'язок з Румунією, звідки з великою бідою надходило бодай якесь військове майно.

Сили Армії УНР були вкрай виснажені: 30 червня 1919р. проти неї розпочала наступ Червона армія, метою якої була ліквідація «петлюрівщини». В найкритичніший момент, коли стала реальною загроза, що Армія УНР може бути зіпхнута російським більшовицьким наступом на територію Румунії, Збруч без паніки, у повному спорядженні, перейшли стяги Української Галицької Армії.

За даними Л. Шанковського, Дієва Армія УНР мала тоді такий склад і дислокацію:
— Волинська група (полковник В. Петрів, 1-ша Північна та 4-та Холмська дивізії) — 4000 баґнетів і шабель, зосереджена в районі Сатанова;
— група Січових Стрільців (СС) під командою полковника Є. Коновальця, 9-та залізнична, 10-та і 11-та дивізії СС — 4500 баґнетів і шабель, зосереджені в районі Ярмолинців;
— Запорозька група (полковник В. Сальський, 6-та, 7-ма і 8-ма Запорозькі дивізії) — 3000 баґнетів і шабель, зосереджена в районі на схід від Проскурова (тепер Хмельницький);
— 3-тя Залізнична дивізія (полковник О. Удовиченко) — 2000 баґнетів і шабель, зосереджена в районі Могилева — Ямполя.

В той час до Дієвої Армії з Херсонщини пробралася група Ю. Тютюнника (близько 1500 баґнетів і шабель) та група Запорозька Січ під командуванням отамана Ю. Божка. З цих двох груп сформовано 2-гу, 5-ту та 12-ту дивізії. За підрахунками історика Я. Тинченка, армія УНР налічувала близько 20 тис. баґнетів і шабель бойовиків, а загалом мала 30-40 тисяч харчового стану, 150 гармат та приблизно 580 кулеметів. Армія підлягала штабу

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.133]

Дієвої Армії на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою, начальником штабу був отаман Василь Тютюнник, а керівниками відділів — ґенерал В. Сінклер (ґенерал-квартирмайстерський) та полковник М. Капустянський (оперативний). Через Збруч Галицька Армія перейшла у складі трьох армійських корпусів:

— І корпус: входили 5-та (Сокальська), 6-та (Равська), 9-та (Белзька), 10-та (Янівська) бриґади, командир ґенерал О. Микитка; зосередилася для відпочинку в околиці Маньковець;
— II корпус: входили 3-тя (Бережанська), 4-та (Золочівська), 7-ма (Львівська) бриґади — 20000 баґнетів, 200 шабель, командир ґенерал А. Вольф, шеф штабу отаман Ф. Льонер, зосереджувався в районі Нової, Ушиці;
— III корпус: входили 2-га (Коломийська), 8-ма (Самбірська), 11-та (Стрийська), 14-та (Станіславівська), 1-ша кінна бриґади — 10000 баґнетів та 2000 шабель, командир ґенерал А. Кравс, шеф штабу отаман В. Льобковіц, зосереджувався в районі Мурованих Курилівців.

Під час Чортківської офензиви планувалося створити IV і V корпуси, але під час переходу через Збруч їхні частини були влиті до бриґад І-ІП корпусів.
Три Галицькі корпуси складалися з 12 піших і однієї.кінної бриґад, загальною кількістю 45000 крісів, 2700 шабель. Разом з етапними і запільними частинами це становило 85000 осіб.

Поза межами території дислокації обидвох українських армій влітку 1919 р. існувало дуже багато різноманітних повстанських загонів. Найсильнішим угрупованням були загони Н. Махна, що діяли на Катеринославщині з осередком у Гуляйполі та налічували понад 25000 баґнетів і шабель. Махновці не визнавали в Україні ніякої влади і боролися з усіма, хто вступив на терен їхніх дій. Проте багато повстанських загонів, наприклад, отамана Зеленого (понад 10000 баґнетів і шабель, 12 гармат), група «Холодний Яр» під керівництвом отамана В. Чучупаки, загони отаманів Ангела, Соколовського, Я. Шепеля, Волинця, Марусі Соколовської та ін., виконували доручення Штабу Дієвої Армії. Загальна кількість бійців цих повстанських загонів становила понад 30 тис. осіб.

На жаль, політичний провід УНР (С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко), передусім його соціалістичний кабінет міністрів в особі Б. Мартоса (прем'єр) і членів кабінету — І. Мазепи, А. Лі-вицького, С. Тимошенка, Д. Одрини, П. Красного, не зміг порозумітися з проводом галичан в особі Є. Петрушевича, що дуже заважало загальній стратегії боротьби за Українську державність. Що більше, уряд Б. Мартоса не усвідомлював, що головним питанням

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.134]

моменту є плекання збройних сил, постачання армії всім потрібним. Водночас гроші часто йшли на іноді дуже сумнівні справи, а то й осідали в кишенях спритних ділків, що скористалися з українських визвольних змагань. На жаль, і головний отаман С. Петлюра не виявився на висоті свого становища, не виказував сили волі, щоб полагодити розбіжності, об'єднати політичні проводи й мобілізувати всі сили і ресурси для перемоги над російським більшовизмом в Україні.

Стратегічне становище об'єднаних українських армій. Після переходу УГА через Збруч встановлено перемир'я з поляками. Демаркаційна лінія проходила Збручем через Волочиська, Базалію, Корець, Олевськ, Мозир, Шепетівку і Славуту. Вже 15 серпня поляки розпочали похід супроти більшовиків.

Та домогтися допомоги від Антанти політичному проводові УНР не вдалося: Антанта далі ставила карту на Польщу, хоча та не мала жодного інтересу воювати з більшовицькою Росією, а російські білі армії були недостатньо сильними, розкиданими без зв'язку на великих просторах, що врешті мусило привести до їх поразки.

Мало того, повне ігнорування національного питання, наприклад, ґенералом А. Денікіним, ніяк не могло зробити українців його союзниками. Майже 150-тисячна сила українського війська могла за допомогою Антанти збільшити свою чисельність до 1 млн. вояків і розгромити більшовизм, але Антанта не тільки не допомагала військовим майном, а й не дала навіть ліків для того, щоб здолати страшну пошесть тифу, яка десяткувала ряди українських стягів. Навпаки, блокадою Антанта прагнула придушити Визвольні змагання українців і простелити шлях ґенералові А. Денікіну. Внаслідок такої політики мусило дійти лише до того, що більшовицька Москва отримала перемогу і запанувала на просторах колишньої Російської імперії.

Червона Росія прекрасно використовувала в боротьбі з білими арміями і УНР цю недалекоглядність Антанти. Страшна диктаторська влада, оперта на дисципліні в комуністичній партії, криваве ЧК тримали російську масу терором. Дуже вдало використовувалися фальшиві гасла для народу, а структури Червоної армії були опановані інститутом комісарів. Причому гасла були різні для різних категорій і прошарків населення та суперечили одні однім: робітників і селян купували дешевеньким «заводи і фабрики — робітникам, земля — селянам», національні сили —

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.135]

облудним «воля народам аж до відокремлення»; натомість росіяни чітко знали, що вони воюють за «єдину Росію».

Окрім усього, більшовики, воюючи в Україні, вдало використовували військову тактику. Обидві більшовицькі армії, 12-та зі штабом у Києві та 14-та зі штабом в Одесі, отримали підкріплення приблизно до 700 тисяч бойовиків і були підсилені кіннотою, великою кількістю панцерних поїздів та «швидкою піхотою», яка переміщувалася разом з кіннотою на возах.

З п'ятої колони на місцях швиденько формувалася «революційна влада», долучалося до роботи ЧК, а на селах проводилася мобілізація до війська та здиралися «продналоги», які швиденько залізницею скеровувалися до Росії. Орієнтуючись на тактику «позиційної війни» і не створюючи власних мобільних з'єднань, провід українських армій дуже сильно програвав. Окрему кінну дивізію сформували лише під час Першого Зимового походу. Не використали українські стратеги ще дуже серйозного моменту — створити умови, коли б Біла і Червона армії зійшлися в герці між собою. А тому дуже сумнівним було розгортання влітку 1919 р. одночасних ударів на Київ і Одесу. Від того, куди спрямовувала зусилля 100-тисячна українська армія, залежала великою мірою доля Української державності.

Наступ на Київ і Одесу. До серпня діями обидвох армій — Наддніпрянської і Галицької керував штаб Дієвої армії УНР. Але для того, щоб керувати такими різними за організацією і менталітетом об'єднаннями, треба було створити спільний провід, складений з представників обох армій. Тому 11 серпня 1919 р. утворено Штаб Головного Отамана (ШГО), який очолив ґенерал-поручник Микола Юнаків, визначний військовий історик, професор Військової Академії в Петрограді, а ґенерал-квартирмайстером став ґенерал-четар УГА Віктор Курманович.

Одразу ж постало питання: куди спрямувати головний удар? Одні пропонували йти на Київ, хоч це було питання більше політичне, інші, для захоплення військових баз Чорного моря, — на Одесу, звідки потім розвивати операції у північному напрямку. Компромісова ухвала С. Петлюри здійснити наступи і на Київ, і на Одесу, яке врешті прийняли, була хибною: для виконання завдань не вистачало сил, а більшовицьке військо, що відступало з Чорноморського узбережжя, заходило в запілля Київського угруповання. Тим паче, що, здобувши Одесу, можна було б інтенсивно вести переговори з іншими державами, закуповувати спорядження,

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.136]

спровадити з Італії близько 40 тисяч українських полонених, чим підсилити власні сили. Але сумнівні політичні досягнення були поставлені попереду стратегії ведення війни.

Щоб виконати завдання наступу на Київ і Одесу, армії поділено на три армійські групи. Лівокрилова, під командуванням ґенерала А. Вольфа, складалася з корпусу Січових Стрільців і II Галицького корпусу, мала близько 25 тис. крісів і шабель й діяла в операційному напрямі Старокостянтинів — Полонне — Чуднів — Житомир — Коростень. Найбільшою була Осередня армійська група під командуванням ґенерала А. Кравса, яка складалася з І і III Галицьких корпусів (без 11-ої бриґади) та Запорозького корпусу і мала у своїх стягах близько 30 тис. крісів і шабель. Ця група повинна була розвивати наступ у напрямку Жмеринка — Вінниця — Козятин — Фастів — Київ. Третя, правокрилова група, під командуванням отамана В. Тютюнника, мала у своєму складі дивізії Ю. Тютюнника, групу полковника О. Удовиченка (3-тя і 9-та дивізії, 11-та Галицька бригада), ґенерала П. Єрошевича (1-та і 4-та дивізії) і мала на початку 10 тис. крісів і шабель. Завданням цієї армійської групи був наступ у напрямі Бірзуля — Роздільна — Одеса, а праве крило її спиралося на р. Дністрі, що був кордоном з Румунією.

Початок наступу об'єднаних українських армій призначено на 20 липня 1919 p., але через перевтому галицьких і наддніпрянських частин вчасно розпочатися він не міг. Група ґенерала А. Вольфа розпочала наступ на Проскурів і Деражню 27 липня, 2 серпня група В. Тютюнника вдарила на Жмеринку, 5 серпня до наступу долучилася група ґенерала А. Кравса. Вже 7 серпня здобуто Жмеринку, де більшовики зосередили 20 тис. крісів і ескадру панцерних потягів. Концентричне розвиваючи наступ, 10 серпня від Червоної армії очищено Вінницю, населення якої зустріло українське військо квітами і радістю. Удар у напрямку Бірзулі був стриманий шаленим опором 45-та і 50-та дивізій червоних, які покинули Одесу і проривалися на Жмеринку. 20 серпня українські армії здобули Звягель (тепер Новоград-Волинський), Житомир, Бердичів, Попельню і Сквиру. Радості населення не було меж, зголошувалася маса добровольців, та брали лише тих, хто мав свою зброю. Шлях на Київ, по суті, став вільний.

Броневик „Хортиця” Української галицької армії. Вид-во „Бистриця”. Станіслав. 1919р.
Броневик „Вільна Україна” Української галицької армії. Вид-во „Бистриця”. Станіслав. 1919р.
Панцирне авто "Черник" у Сихові з дивізіону УСС
Один з літаків УГА
Гарматники
Артилерія на марші
Автокоманда корпусу стрільців. Шепетівка, жовтень 1919р.
Бійці армії УНР

Але в той час ШГО отримав тривожні вісті: з Лівобережжя дуже швидким ходом у напрямку на Київ наступав корпус Добровольчої армії під командуванням ґенерала М. Бредова, якому більшовики легко звільняли територію.Тим не менше, загальний наступ на столицю України розпочався

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.137]

вранці 30 серпня, а вже під обідню пору українське військо оточило Київ з Правобережжя. Ворог у паніці тікав до міста, його наздоганяла українська артилерія. Близько 15 години на передмістях столиці з'явилися перші галицькі стежі.

Вдосвіта 31 серпня кінні відділи Добровольчої армії під командуванням Генерала М. Бредова з'явилися під Києвом і через міст, на якому українське військо не виставило охорони, дісталися до міста. Білі частини зайняли Печерське, а галицькі бриґади, збаламучені наказом проводу не зачіпати добровольців (командування плекало нездійсненну надію, що вдасться домовитися з денікінцями і воювати спільно проти більшовиків), пропустили їхні стежі до столиці.

Вступивши до міста, денікінці вимагали вивісити на будинку Думи поруч з українським прапором російський триколір. Ґенерал А. Кравс, розуміючи, що відмова може спричинитися до збройної сутички з денікінцями, дозволив це зробити, але запорожці, які готувалися до параду на Хрещатику, дуже захвилювалися. Хтось з українських патріотів з цивільного населення, яке у великій масі зустрічало українське військо, зі рвав російський прапор. Тоді, очевидно більшовицькі агенти, кинули кілька петард, почали стрілянину з дахів. Денікінці виступили проти української залоги Києва, що змусило А. Кравса дати наказ про відступ на лінію Ігнатівка — Васильків для переформування.

Переговори з денікінцями нічого не дали, а оскільки Генерал М. Бредов за дорученням Денікіна однозначно заявив, що вони не визнають уряду УНР і Головного Отамана С. Петлюри, стало ясно — українські армії мають справу ще з одним ворогом. Це зробило тяжке враження на вояків, але таким було життя.

Щоб не вступати в подальші конфлікти з денікінцями, київські групи відтягнуто ще далі на південь. І тут між українським військом і денікінцями з півдня вклинилася 14-та більшовицька армія. В середині вересня група А. Кравса і II галицький корпус звели з нею тяжкі бої, витративши майже весь запас стрілива. 20 вересня червоні зайняли Житомир, а денікінці, не відчуваючи більшовицької загрози, й собі розпочали наступ на українське військо. Знову українська армія опинилася у складному становищі: з півдня і сходу були денікінці, з півночі — червдні. ШГО змушений був припинити наступ проти більшовиків, а 24 вересня Директорія УНР оголосила війну Добровольчій армії і урядові «Юга Росії».
Бої на одеському напрямку в районі Вапнярки тривали від 23 до ЗО серпня 1919 р. Наприкінці серпня дивізії О. Удовиченка і

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.138]

Волинської групи розгромили 45-ту дивізію і під Городовищем взяли в полон 3 тис. полонених, багато військового майна та 2 панцерні потяги. 47-ма дивізія залишила Бірзулю і відступила на Бершадь. Шлях на Одесу був вільний, але звідти, слідом за червоними, наступало біле російське військо.

Українці опинилися між трьома вогнями: червоним російським військом, білою «Добровольчою армією» Денікіна та Польщею, яка на той час поступово окупувала Західну Волинь і Поділля. На початку жовтня третій корпус УГА вів бої з денікінцями і, вибивши їх з Монастирищ, загрозив угрупованню в районі Умані, яке мало вдарити на Армію УНР. Завзяті бої тривали до 20 жовтня. Незважаючи на те, що Наддніпрянська Армія завдала удару в напрямку Балти, денікінці розпочали протинаступ на українське військо, вдарили по III і І корпусах УГА, завдавши важких втрат, особливо 2-й та 7-й бриґадам.

Українські армії практично не мали запілля. Антанта влаштувала Україні блокаду: вона не тільки допомагала білим російським формуванням, а ще й не дозволила доставити майно, яке Директорія придбала в Американської Ліквідаційної Комісії. Бракувало не тільки зброї і стрілива, бракувало одягу, до того ж становище погіршили сльотава осінь та ранні морози.

Пізньої осені 1919 р. українські армії опинилися в сумнозвісному «чотирикутнику смерті» на Поділлі в районі Вінниці, куди з усіх боків наступали вороги української державності. Але цього, як виявилося, було замало. На українське військо впав ще один ворог, якого ніхто аж ніяк не сподівався, — плямистий тиф. Масштаби епідемії вражали: за останній тиждень жовтня тиф скосив понад 2000 бійців, тобто 10 відсотків усієї армії. На думку Л. Шанковського, ця епідемія була штучною, стала першим в історії людства прикладом застосування засобів бактеріологічної війни. Для такого висновку є багато підстав: хворіли цілі українські частини і цілі українські села. І якщо проаналізувати пізніші саме такі спроби поборювання УПА, маємо підстави гадати, що епідемія тифу мала штучне походження. Особливо страждали галичани, бо козаки Наддніпрянської Армії хворобу переносили трохи легше. Сотні вояків, цивільного населення вмирали щодня, бо не було ліків. А ці ліки були поруч, у Румунії, одначе їх не хотіла дати Антанта, яка допомагала з усіх сил білим «неділимцям», а Визвольні змагання українського народу її зовсім не обходили.

Саме ці світові сили після величних перемог українського війська влітку 1919 р. створили «чотирикутник смерті». Тиф зумовив військову катастрофу: невдовзі ряди УГА були здесятковані,

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.139]

в гарячці, у страшних умовах лежали 90 відсотків особового складу армії.
Потрібно було щось вирішувати. На 29 жовтня 1919 p. C. Петлюра і Є. Петрушевич скликали у Вінниці нараду представників обидвох армій. Але жодних шляхів розв'язання проблеми не знайдено і запропоновано зустрітися 3 листопада у Жмеринці. А час не чекав — УГА могла бути взята без бою денікінцями. До того ж, саме тоді, мабуть, порозумівшись, польська і денікінська армії повели наступ на УГА. Про стан УГА свідчать ось які слова санітарного шефа, полковника д-ра А. Бурачинського, подані у звіті для НКГА : «Наша армія — це не є вже ніяке військо, навіть не лікарня, а мандрівний магазин трупів». У такій ситуації Начальний Вождь УГА Мирон Тарнавський, не маючи іншої ради, розпочав переговори з денікінцями і 6 листопада уклав з ними договір про перемир'я. Як свідчить сотник О. Левицький, на це вплинули:

1) безнадійний стан Галицької Армії, стверджений референтами і командантами;
2) переконання про недалеке заламання Добрармії під ударами повстанців і більшовиків;
3) неясне ставлення Уряду УНР до Добрармії взагалі — заборона виступати проти неї збройне, замасковані спроби власних переговорів з Денікіним;
4) безпідставна вперта надія на великодушність і милосердя Антанти та бажання якомога довше виграти час;
5) таємні переговори Уряду УНР з Польщею коштом Галичини, про що стало відомо з польської преси.

Про доконечність такого кроку Генерал М. Тарнавський заявив ще на нараді у Вінниці 28 жовтня 1919 p., але ані С. Петлюра, ані його оточення, особливо прем'єр уряду Б. Мартос, не розуміли, що прийшов час вирішувати, а не витрачати зусилля на безплідні наради. Обидва уряди УНР і ЗОУНР уневажнили цей договір, а розпорядженням Диктатора Є. Петрушевича від того ж таки 6 листопада усунено з посад Начального Вождя генерала М. Тарнавського та шефа штабу полковника А. Шаманека. На їх місце призначено Генерала О. Микитку та Генерала Ґ. Ціріца. Тарнавського і Шаманека віддано під суд. Одначе суд виправдав дії командування.

Але поки велися нові переговори, 10 листопада денікінське військо взяло Жмеринку, а 14 листопада Армія УНР втратила Могилів-Подільський, почала відступати на північ. Зв'язок між урядом і Наддніпрянською армією перервався. НКГА змушена

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.140]

була поновити свій договір з денікінцями, що й сталося 17 листопада 1919 р.

Перший Зимовий похід Армії УНР. Оточена у другій половині листопада в околицях Любара і Чорториї, Армія УНР була теж практично в безнадійному становищі. Одна частина перейшла до Польщі, а друга, під командуванням генерала

М. Омеляновича-Павленка, вирішила пробратися в більшовицьке запілля. Цей рейд Дієвої Армії УНР увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Шлях прориву більшовицького фронту визначено на північ від Вінниці і на південь від Козятина, через територію дислокації УГА. Треба зазначити, що ця наперед засуджена багатьма скептиками ідея мала глибокий сенс, зуміла зберегти Дієву Армію УНР, дала зразки характерної партизанської війни. За весь Зимовий похід пройдено 2500 км (це становило 16,5 км на день ), проведено більше ніж 50 боїв, не рахуючи прориву фронту 14-ої більшовицької армії. Здобуто низку містечок, взято військову базу 14-ої армії, розгромлено штаби 41-ої, 45-ої, 46-ої червоних дивізій. Використовувалися такі тактичні способи, як вибіp командуванням оперативних напрямків, і, відповідно до цього, марш цілою армією або роз'єднаними колонами, організація демонстрації і маскувальних акцій, форсовані марші, переправи через ріки, виходи з оточення — все це зразок військового мистецтва, яке має глибоко вивчатися у військовій академії, але замовчувалось упродовж усього існування СРСР.

Зимовий похід Армії УНР дав навесні 1920 р. унікальні можливості для створення на півдні України протибільшовицього фронту: дні денікінської армії були лічені. Але білий Генерал Шілінґ спеціально затягнув переговори аж до того часу, поки під Одесою з'явилися червоні орди. Очевидно, денікінці розуміли, що червоне військо, хоч воно й іншого кольору, все ж воює за ту ж «недєлімую Росію». Причому вдруге ця можливість повторилася навесні 1920 p., коли 1-ша Галицька кінна бриґада, піднявши протибільшовицький зрив, узяла Тирасполь, а 15 квітня до р. Богу наблизилися учасники Зимового походу і взяли м. Вознесенське.

Зимовий похід Армії УНР закінчився 6 травня 1920 р. пробоєм через фронт 14-ої армії. Удар був таким сильним, що більшовицьке військо розбіглося, взято тисячі бранців, у полон здалася ціла червона бриґада. Цього дня частини Дієвої Армії увійшли до Ямполя.

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.141]"


ЗБРОЙНІ СИЛИ ЗОУНР (УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ)

38. Вояк пробоєвої сотні. Лютий 1919 р.
39. Старшина піхоти. Квітень 1919 р.
40. Скорострілець. Квітень 1919 р.
41. Кіннотчик бригади УСС. Літо 1919 р.
42. Старшина саперів. Серпень 1919 р.
43. Підстаршина Народної Сторожі. Серпень 1919 р.
44. Генерал. Серпень 1919 р.

В.Гриневич, Л.Гриневич, Б.Якимович та ін. Історія українського війська (1917-1995). Упорядник Я. Дашкевич. -Львів: Світ, 1996.


Доля Армії УНР. Московсько-більшовицька окупація України

Масенко Г., Плахі Ф. Голгофа України. Вид-во Г.Гасенка „По світу”. 1920-і рр.

"Як вже зазначалося вище, 6 травня 1920 р. група учасників Першого Зимового походу злучилася з частиною Армії УНР, що тоді в спілці з поляками йшла на Київ. Між урядом УНР і Польщею 21 квітня 1920 р. укладено договір, за яким Польща зобов'язалася допомогти звільнити Україну від більшовицької окупації.

Ще під час Першого Зимового походу армії УНР навесні 1920 р. полковник О. Удовиченко протягом короткого часу сформував на Поділлі 3-тю українську Залізну дивізію, до якої приєдналися галицька кінна бриґада отамана Ю. Шепаровича і кінний полк донських козаків полковника Фролова, який під гаслом "За самостійну Україну, за самостійний Дін!" виявив бажання битися з більшовиками в складі українського війська. Водночас у Бересті-Литовському полковник М. Безручко сформував і очолив 6-ту Січову стрілецьку дивізію. Крім того, зусиллями військового міністра УНР, ґенерала В. Сальського в запіллі формувалися 6 запасних бриґад. 6 травня 1920 р. в районі Ямполя через радянсько-польський фронт пробилася Армія УНР під командуванням ґенерала М. Омеляновича-Павленка, яка закінчила Зимовий похід. Після короткого відпочинку і проведеної реорганізації до складу українських збройних сил увійшли дивізії: 2-га Запорозька (командир — Генерал А. -Т. Гулий-Гуленко), 2-га Волинська (Генерал О. Загородський), 3-тя Залізна (полковник О. Удовиченко), 4-та Київська (ґенерал Ю. Тютюнник), 5-та Херсонська (полковник А. Долуд), 6-та Січова (полковник М. Безручко), Окрема Кінна (ґенерал І. Омелянович-Павленко). Кожна дивізія мала З стрілецькі, артилерійну бриґади, кінний полк, технічний курінь. Командувачем Армії УНР залишався ґенерал М. Омелянович-Павленко. Армія налічувала, як свідчив О. Удовиченко, близько 20 тис. старшин і стрільців, з них 1,2 тис. кінних.

Від 6 травня до 12 червня 1920 р. головні сили Армії УНР вели оборонні бої на лінії Ямпіль — М'ясківці. 6-та Січова дивізія спільно з частинами 3-ої польської армії брала участь у травневому наступі на Київ, однією з перших вступила в українську столицю. До червня 1920 р. польські й українські з'єднання здобули Київ, Поділля, Волинь, частину Херсонщини.

На початку червня 1920 р. Червона Армія перейшла в наступ на всьому фронті. 5 червня 1-ша Кінна армія С. Будьонного прорвала польський фронт і розпочала швидкий наступ на Бердичів — Житомир, що змусило польське військо залишити Київ й оголосити про загальний відступ. З боями відходили й дивізії

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.145]

Армії УНР. У районі Чорного Острова відбувся запеклий бій 3-ої дивізії О. Удовиченка з радянською 8-ою Червонокозачою дивізією В. Примакова. В тому бою 6 липня був смертельно поранений полковник Є. Мишковський.

14 липня Армія УНР зайняла оборону на західному березі Збруча від Дністра до Гусятина. Два тижні вона стійко обороняла зайняту лінію. Тоді особливо відзначилася Окрема Кінна дивізія, яка в околицях Сидорова в бою за участю понад 2 тисяч кіннотників завдала противнику тяжкої поразки. Після того, як Будьонний прорвав польську оборону під Рівним та розпочав наступ на Львів, Армія УНР відійшла на захід і 27 липня зайняла оборону на р. Сереті. Протягом 10 днів її частини відбивали впертий натиск противника. 20 серпня Генерал М. Омелянович-Павленко відвів своє військо на р. Дністер. У ті дні по всьому фронту рознеслася слава про подвиг 6-ої Січової дивізії в обороні Замостя.

Згідно з наказом Москви 20 серпня С. Будьонний припинив безрезультатні атаки Львова і скерував свою армію в напрямку Люблін — Варшава, де нищівної поразки зазнало військо Західного фронту під командуванням М. Тухачевського. Силами 1-ої Кінної армії більшовики вирішили відновити своє становище під Варшавою. Передові частини армії підійшли під стіни Замостя, яке обороняла 6-та Січова дивізія полковника М. Безручка з підлеглими йому польськими 31-м піхотним полком і двома етапними куренями. Кінній армії Будьонного (близько 15 тис. шабель) протистояли всього 3,2 тис. січовиків. Ядро оборони становила старовинна фортеця Замостя — містечко, оточене високим муром.

Протягом трьох днів за підтримки артилерії (50 гармат) та авіації (20 літаків) спішені кіннотники С. Будьонного вели неперервні атаки. 30 серпня вони оточили Замостя й увірвалися на західні околиці міста. Становище врятував полковник Р. Сушко, який особисто очолив контрудар своєї бриґади і відкинув ворога. Зазнавши великих втрат і переконавшись, що прорвати оборону українського війська не вдасться, 31 серпня Будьонний відступив у Володимир-Волинський. Плани Москви перекинути 1-шу Кінну армію під Варшаву провалилися завдяки героїзму українських вояків, талантові командира 6-ої Січової дивізії М. Безручка.

15 вересня Армія УНР перейшла в наступ. Пнрнд початком операції військо розділили на три оперативні групи: Права — під командуванням Генерала О. Удовиченка (3-тя, 4-та, 5-та дивізії) — діяла в напрямку Чорткова; Середня — Генерала О. Загродського (1-ша, 2-га, 6-та дивізії) — наступала на Бучач — Чортків; Ліва — Генерала І. Омеляновича-Павленка (Окрема Кінна дивізія)

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.146]

— йшла на Підгайці — Бучач. У ніч на 15 вересня вони форсували Дністер і за 4 дні просунулися на 110 км. Українські частини вийшли впритул до Жмеринки і Вапнярки, де їх застав наказ припинити наступ. Розпочалися переговори між польським і більшовицьким командуванням, наслідком яких стали перемир'я, а потім мирна угода 18 жовтня 1920 р. в Ризі. Попри все, українське військо далі вело бойові дії супроти більшовиків, але ті переважальними силами змусили українські стяги 21 листопада перейти знову Збруч. Армію УРІР відведено на територію Польщі і розміщено в таборах для інтернованих у Каліші, Ланцуті, Стшалкові та інших.

Остання велика операція Армії УНР — це Другий Зимовий (або, як його ще називають, Льодовий) похід. Він розпочався 4 листопада 1921 p., здійснювався трьома армійськими групами загальною кількістю близько 2000 бійців під керівництвом Ю. Тютюнника (шефом штабу був Ю. Отмарштайн). Група під проводом генерала А.-Т. Гулого-Гуленка мала пройти через Бесарабію в херсонські степи для підсилення т. зв. Степової дивізії от. Блакитного, але її розбили недалеко від кордону і прогнали назад до Румунії. Подільська група під командуванням полковника Палія-Сидорянського пройшла 1500-кілометровий рейд, була аж під Києвом і з мінімальними втратами повернулася за кордон. Найбільшою, але найгірше озброєною, була Волинська група, яка ділилася на дві бриґади під командуванням полковника Л. Ступницького та Генерала В. Янченка. Проти неї більшовики кинули дві дивізії, які знищили її 17 листопада 1921 р. в бою над річкою Звіздаль. Смертю героя поліг у бою командир морських піхотинців, капітан III ранґи М. Білинський. 21 листопада, за згодою Г. Котовського і за його безпосередньою участю, під містечком Базаром розстріляно з кулеметів 359 полонених цієї Волинської групи. Армія УНР остаточно припинила своє існування. Але Україна продовжувала боротьбу методами повстанської війни, яку окупанти придушили остаточно десь аж у 1925 р.

Епілогом українських Визвольних змагань стало підписання 18 березня 1921 р. мирної угоди між Польщею і Радянською Росією. Правобережну Україну поділено на дві частини: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до Української Соціалістичної Радянської Республіки, як та тоді називалася. Долю Галичини вирішено аж 14 березня 1923 p., коли Конференція Амбасадорів ухвалила надати Польщі мандат на урядування в Галичині, з наданням крайові автономії, чого, одначе, не сталося аж до чергового поділу

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.147]

Польщі у 1939 p. Окрім усього, за Ризьким договором, на території Польщі не могло бути антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія і уряд УНР втратили право свого легального існування на території цієї держави...

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.148]

У 1921 р. впала Українська державність нового часу, а українські землі опинилися під окупацією Румунії (Буковина), Чехо-Словаччини (Закарпаття), Польщі (Галичина з Лемківщиною і Холмщиною), більшовицької Росії (Наддніпрянська Україна).

Ми вже аналізували вище, чому український народ зазнав поразки у Визвольних змаганнях. Без сумніву, до найголовніших належать помилки політичного проводу, нерозуміння того, що державність могла утримати лише армія, що для армії треба було віддати все, а не орієнтуватися на ефемерну допомогу ззовні, якої так ніхто і не дочекався. А сам провід армії винен у тому, що після відступу з Києва восени 1919 р. втратив рівновагу і не діяв за єдиною можливою логікою військовика, навіть всупереч діям політичного проводу.

Слідом за багатьма дослідниками української військової історії скажемо таке: українські армії — Дієва УНР і УГА виконали все, що від них залежало. Український вояк був натхненний ідеєю української державності, сумлінно і жертовно виконував свій громадянський обов'язок, і він заслуговує на найвищу вдячність і пам'ять нащадків, вивчення тієї слави, яка упродовж 70 років більшовицького режиму в Україні старанно приховувалась і спотворювалась.

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.159]"


Підпільна боротьба за державність та її збройні структури. Українська Військова Організація (УВО) та Організація Українських Націоналістів (ОУН)

"1920 рік став фактичним часом втрати Україною своєї державності: 12 жовтня між польським урядом та урядом більшовицької Росії підписано прелімінарний договір про кордон по річці Збруч, а далі через Остріг аж до впадання Горині і Прип'яті, закріплений потім Ризьким договором від 18 березня 1922 р. Україна знову була розшматована своїми сусідами. Комуністичний режим в СРСР пробував створити щось показне, твердячи про «суверенність» УРСР. Поляки, захопивши Галичину, Лемківщину, Холмщину, Волинь, і не збиралися навіть про людське око надавати будь-яку автономію окупованим землямх. На Буковині хазяйнувала Румунія, а Закарпатська Україна добровільно-примусово, з огляду на загрозу угорської окупації, на підставі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919р., увійшла до складу Чехо-Словаччини.

Український народ не припинив визвольної боротьби, але вів її в умовах окупації, передовсім проти реакційної Польщі і більшовицької Росії. Про змагання українського народу свідчили: — кількарічна партизанська та повстанська боротьба по всій

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.161]

Україні після припинення юрисдикції законної державно-політичної влади; діяльність уряду УНР на еміґрації; підпільна боротьба Всеукраїнського Повстанського Центру (діяв до 1923 p.), Братства Українських Державників (БУД), Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН);
— селянські повстання проти насильницької колективізації;
— боротьба за культурне і політичне відродження в УРСР, що було природним вислідом української державності 1917-1921 pp. і, попри величезні втрати внаслідок червоного, білого та інших терорів, особливо в рядах інтелігенції, йшло по висхідній лінії без жодного впливу КП(б)У, як це дуже точно зазначив історик Я. Дашкевич. Наслідок цього — новий терор, розстріли і самогубства М. Хвильового, М. Скрипника, О. Шумського, П. Любченка, репресії проти майже 500 українських письменників;
— героїчна боротьба Карпатської України проти мадярських окупантів у березні 1939 p.;
— пацифікація на західноукраїнських землях з 1930 p.;
— політичний процес СВУ в 1930 р. у Харкові (засудження групи 45 діячів української культури на чолі з академіком С. Єфремовим) та подальші нагінки свідомого українства;
— штучний голод в Україні 1932-33 pp.;
— варшавський процес проти ОУН у 1934 p.;
— серія політичних вбивств, влаштованих більшовицьким режимом (С.Петлюри 1926 p., Є. Коновальця 1938 p.).

Слід зазначити, що повстанська боротьба в Наддніпрянській Україні у 1921-1923 pp. була значною, що послідовно замовчувалося радянською історіографією. В Холодному Яру під керівництвом Василя Чучупаки, Андрія Чорноти, Юрія Горліса-Горського та інших членів військового штабу повстанці завели організаційний лад серед селян округи та поставили свідому ціль — визволення України. Села були поділені на сотні, які об'єднувалися в полк. Кожен хлібороб був озброєний і готовий захищати свою землю від будь-яких нападників. Центром бойової організації селянства став оспіваний Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотронивський монастир поблизу нього.

З перебігом подій повстанська організація мала вже не тільки суто місцевий характер. У лавах її бойовиків воювали полтавці, таврійці, херсонці, галичани, козаки-українці з Кубані і Дону. За словами Ю. Горліса-Горського, Холодний Яр дав десятки вогненних прикладів героїзму, якими не кожна нація може похвалитися, про це мало хто знає, бо холодноярців практично не було в

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.162]

еміґрації. Вони загинули в боротьбі з ворогом — білим і червоним, були замучені у льохах чека, в тундрі Півночі, проте не зганьбили прапору, на якому написали: «Воля України — або смерть!»

На Кубані боротьба українських повстанців під керівництвом отамана Рябоконя тривала аж до 1924 р. Великим недоліком партизанського руху на східноукраїнських землях стало те, що не вдалося створити збройно-політичної організації з одним центром та розгорнути широкої ідеологічно-політичної діяльності.

Спроба створити такий центр, ЦУПКОМ — Центральний Український Повстанський Комітет, який заснував полковник Є. Коновалець, зазнала невдачі. Більшовики розстріляли в 1921 р. його керівника, видатного українського поета Григорія Чупринку і 38 членів революційного осередку. Інші спроби успіху не мали. Основною причиною невдачі партизанського руху в Східній Україні було те, що ідеологічно він орієнтувався на початок нової війни і допомогу чужих держав. Як тільки більшовики проголосили політику непу, а згодом «українізацію», повстанський рух втратив ґрунт під ногами і почав згасати.

Великою перемогою української національної ідеї став факт, що певні елементи ідеології українського самостійництва захопили й українських комуністів О. Шумського, М. Скрипника, М. Хвильового та інших. Але безпрецедентний геноцид 30-х років зламав народ до такої міри, що, незважаючи на величезні потуги, відновити боротьбу в Східній Україні було несила.


Українська Військова Організація (УВО) та Організація Українських Націоналістів (ОУН).
Спадкоємцем українських військових формувань після поразки українських армій і втрати незалежності стала нелеґальна військово-революційно-політична структура — Українська Військова Організація (УВО), створена з ініціативи Є. Коновальця та його товаришів по зброї у 1920 p., куди увійшли старшини українських армій — Українських Січових Стрільців, Січових Стрільців (київських), Української Галицької Армії. Головна мета, яку ставила перед собою організація, — боротьба за державність. Умови для створення УВО були сприятливими: в Наддніпрянщині продовжувалася активна партизанська боротьба, статус Східної Галичини, окупованої Польщею, ще не був вирішений на міжнародному рівні. До УВО влилися також різні конспіративні гуртки, створені на українських землях, а також за кордоном («Воля»,

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.163]

«Молода Україна», «Комітет української молоді») та ін. Тимчасова Начальна Колегія УВО, створена у Львові (вересень 1920 p.), куди увійшли О. Навроцький, Ю. Полянський. М. Матчак. Я. Чипе, В. Целевич, після приїзду Є. Коновальця в липні 1921 р. перейменована на Начальну Команду, її очолили Є. Коновалець і начальник штабу Ю. Отмарштайн. Створено організаційно-кадрову, розвідчу, бойову та пропаґандистсько-політичну реферантури. Галичину поділено на 13 військових округ, створено 58 окружних і повітових команд, з якими Начальна Команда підтримувала окремі зв'язки. Протягом року у Львові проведено три таємні конференції. Шеф штабу Ю. Отмарштайн розробив заходи діяльності УВО в УРСР, а практичну роботу там вів Ю. Тютюнник. УВО мала своїх представників на Наддніпрянщині.

Двох з них, М. Опоку та І. Андруха, вбито, коли розкрили повстанський штаб у Києві, а В. Романик, Решетуха і Недорослик пропали безвісти. Проведена в 1923 р. загальна амністія в УРСР та початок політики українізації (декларована 1923 р.) не сприяли поширенню військової підпільної організації: навіть Юрій Тютюнник від кінця 1923 р. став викладачем у Харківській школі червоних старшин, там почав працювати і Гриць Коссак, один з бойових командирів усусусів. До речі, ще до початку контрукраїнізації (1933) вони були фізично знищені сталінським режимом (Тютюнника розстріляно 1929 p., Коссака — 1931 p.). Свої відділи УВО мала і поза межами українських земель, підтримувала зв'язки з чужинецькими колами, транспортувала літературу і зброю.

Діяльність УВО мала два періоди — революційно-військовий (1920-1922) та революційно-політичний (1922-1931). Зроблено реєстрацію військовиків, причому на випадок війни робилася ставка на інтерновані в Чехо-Словаччині українські військові частини та полонених в Італії. У відповідь на незаконні дії польських окупантів УВО провела замахи на маршала Ю. Пілсудського та воєводу О. Грабовського (1921), був убитий С. Твердохліб (1922). Є. Коновалець невдовзі був змушений емігрувати, команду у Львові перебрав А. Мельник. Від січня 1927 р. УВО видавала журнал «Сурма», підтримувала видавництво «Червона Калина» у Львові, цим самим перебирала на себе і політичне виховання. Внаслідок неможливості збройної боротьби, репресій влади та дій опозиції, відновлення діяльності політичних партій від середини 20-х років старшинські кадри УВО увіллялися в легальне політичне життя. Після утворення в 1929 р. Організації Українських Націоналістів поглиблювалися політичні та ідеологічні розбіжності серед членів УВО, яка перейшла до бойових акцій, перебудувалася не за

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.164]

військовою традицією, а за потребами конспірації. З діяльності УВО цього періоду відомі: експропріація державних грошей (під Богородчанами і Калушем), напади на пошту у Львові та інших місцях, замах на президента Польщі С. Войцеховського у Львові (1924), стрілянина з польською поліцією 1 листопада 1928 р. біля собору Св. Юра, вбивство посла до польського парламенту Т. Голувка (1931) та ін. УВО мала добре організовану власну розвідку, але принципово відмовлялася від співпраці з будь-якою чужинецькою розвідчою службою. Приписування УВО, пізніше ОУН співпраці з розвідчими службами чужих країн надалі є предметом політичних спекуляцій. Якщо така співпраця окремих працівників і була, то організація та її Служба безпеки загалом до цього не були причетні. Вливши молоді кадри в ОУН, на чолі якої став Є. Коновалець, УВО до кінця 1934 р. видавала журнал «Сурма», зберігаючи свою окремішність, і була резервом на випадок потреби бойових дій. УВО не ліквідувалася якимось актом, а її практичну діяльність перебрала ОУН.

Які ж були причини для утворення ОУН? Головна причина — це реакція на невдачу Визвольних змагань 1914-1920 pp. і ствердження бажання продовжувати боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу. Єдиним прийнятним засобом ОУН вважала шлях революційної боротьби. За невдачу Визвольних змагань висувалися докори українським соціалістичним партіям. Поширювалася теза, що демократія не виправдовує себе у боротьбі за незалежність. Філософські засади і програми-положення ОУН були одночасно її слабкістю: гостра критика політичних партій 1917-1920 pp. була не завжди компетентною, що відвернуло від активної діяльності в русі дієздатного старшого покоління, яке не схвалювало або було неспроможне вести революційну боротьбу. Це спричинилося до розколу і розпорошення сил, знецінювалася леґальна боротьба, через конспіративність посилилася нетолерантність щодо інакомислення, взаємні звинувачення послаблювали організацію.»

Але перед розколом ОУН відбувся ще ряд дуже важливих політичних подій міжнародного значення. Найголовнішою з них стало самовизначення Закарпаття, боротьба за незалежну Карпатську Україну, до якої доклала багато зусиль й Організація Українських Націоналістів. Там пройшли пробу вогнем і загинули як герої кілька провідних діячів цієї організації.

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.165]"


Короткий опис подій доби визвольних змагань 1914-1920 рр.
   

"Долю українського народу змінила велика світова війна, що розпочалася 1914 р. Спершу Росія мала перевагу і російські війська зайняли Галичину. Це був Страшний час для українців. Російський уряд заборонив видавати українські часописи і книжки, закрив усі школи, всі читальні «Просвіти» й інші товариства, заборонив урядування в українській мові. Сотні українських діячів арештовано і вивезено на заслання в Сибір. На Наддніпрянщині закрито українські товариства, заборонено часописи та арештовано багато діячів. Здавалося, що на український народ прийшов уже крайній кінець,— що Росія знищить українців всюди, де лише вони живуть.

Та Росії війна не вдалася. Російські війська мусили виступити з Галичини. Для боротьби з Росією зорганізовано нове українське військо — Українських Січових Стрільців.

В березні 1917 р. в Росії вибухла нова революція. Цар Микола II. зійшов з престолу. Всі народи російської держави кинулися добувати собі волю. На Україні всюди почалися українські маніфестації, наради і з'їзди. Перший раз на вулицях міст показалися українські жовто-блакитні прапори, перший раз залунала широка пісня «Ще не вмерла Україна». В Києві утворилася Українська Центральна Рада, в якій зібралися представники всіх частин України для спільної ради і спільного діла. Головою Ради був професор Михайло Грушевський, що здавна вів всеукраїнську політику.

Спочатку українські діячі думали залишити Україну в союзі або федерації з Росією. Вони уявляли собі, що український народ не дозрів ще до самостійної держави. Центральна Рада вела переговори з російським Тимчасовим Урядом Керенського, надіючись що постане нова Росія, з якою можна буде порозумітися. Тим часом владу в Росії захопили большевики і під гаслом знищення буржуазії почали руйнувати всю культуру. Вони поставилися також вороже до України. Тільки тоді Центральна Рада, універсалом від 22 січня 1918 p., проголосила самостійність України під назвою Української Народної Республіки (УHP).

Нова держава мала демократичний устрій. Всі громадяни, без огляду на національність і інші різниці, мали рівні права і громадянські свободи. Окрему опіку мали дістати робітники і селяни. Нетрудову власність і земні скарби націоналізовано. Широкі права дістали національні меншості. Українське військо почало творитися з ініціативи Миколи Міхновського, який вказав на те, що без сильної армії держава не може існувати.

[І.Крип’якевич Історія України... -C.85]

Але Б країні, розбурханій революцією, важко було завести лад і порядок. Селяни, малоосвічені і несвідомі, нічого більше не бажали, як тільки землі; справа організації держави, яка повинна їм цю землю забезпечити, їх не цікавила. Робітництво піддавалося під впливи большевиків, які обіцяли трудящим рай на землі. Національні меншості вели свою власну національну політику, шукали порозуміння з чужими державами. Найбільше на Україні шкодило те, що українське громадянство розбилося на кілька ворожих партій. Кожна партія думала, що тільки її програма справедлива, що тільки її провід уповноважений вести українську політику. Ніяка партія не хотіла другим зробити ніяких уступок. Партії вели з собою завзяту, уперту боротьбу, не вважаючи на те, що українська держава була ще слаба і неорганізована.

Боротьбу в українському таборі використали большевики і, спираючись на жидів та чужо-національне робітництво, вдерлися в Україну. В бою під Крутами, 29 січня 1918 p., лицарською смертю полягло 300 українських студентів. Центральна Рада мусіла уступати з Києва. В той час українські делегати вели переговори з Німеччиною і Австрією в Бересті над Бугом; дня 9 лютого 1918 р. підписано мир. Умова була доволі корисна для України, бо до української держави мала належати також Холмщина, яку поляки бажали забрати для себе. Галичина з Буковиною залишилася при Австрії, але провід у них мали дістати місцеві українці.

Маючи забезпечений мир на західньому кордоні, українські війська під проводом Скмона Петлюри, а між ними також Січові Стрільці під командуванням Євгена Коновальця, рушили проти большевиків. На допомогу прийшли німецькі й австрійські війська. За короткий час Україну очищено від большевицьких банд.

Але Центральна Рада втратила вплив серед народу, її політика, особливо соціялізація землі, не подобалася заможнішому селянству. Дня 29 квітня 1918 р. хліборобський з'їзд, в порозумінні з німцями, виступив проти Центральної Ради і проголосив гетьманом Павла Скоропадського, потомка колишнього козацького гетьмана. Під його проводом зорганізовано на новий лад українську державу. Уряд, складений з Визначних фахівців, упорядкував адміністрацію, скарбовість, військо, заснував Академію Наук. Спираючись на союз з Німеччиною, вів успішну закордонну політику, приєднав до української держави Крим, старався прилучити Кубанщину, порозумівся з Донською республікою. Але хиткий гетьман у всьому потурав різним чорносотенним московським реакційним елементам, що в той час шукали на Україні пристановища та захисту від большевиків. Також у соціяльних справах гетьманський уряд вів політику прихильну для великих землевласників, і скасував всі соціяльні реформи Центральної Ради. Це привело до невдоволення селянства. Коли ж уряд проголосив федерацію з Росією, демократичні партії (Український Національний Союз) підняли проти нього повстання і гетьман зрікся влади в грудні 1918 р.

[І.Крип’якевич Історія України... -C.86]

Владу прийняла тепер Директорія Народної Республіки. Вона відновила закони Центральної Ради, але скасувала соціялізацію землі і повернула дрібні селянські господарства. Вона встановила також тісні зв'язки з Галичиною. Під кінець J918 р. розпалася Австрія, і тоді (1 листопада 1918 р.) галицькі українці проголосили Західно-Українську республіку. Але проти українського уряду виступили поляки і почалася довга боротьба за Львів. Українська галицька армія, чисельна і добре зорганізована, хоробро відбивала наступи ворога. Дня 22 січня 1919 р. представники Галичини на Національному Конгресі в Києві проголосили об'єднання західних земель з Українською Народною Республікою (акт соборності).

Головний Отаман Симон Петлюра провів нову організацію українського війська і відновив війну з большевиками, що наступали на Україну. Але большевицькі сили виявилися краще озброєні і війська Директорії уступили на Поділля. Туди також надійшла галицька армія, яку на схід перли поляки. Всі українські війська злучилися разом і в серпні 1919 р. знову добули Київ. Але на українців ударили з другого боку російські добро-вільці, що бажали обновити царську Росію. Почалася кривава боротьба і з большевиками І з добровільцями. Українські війська були відперті на Поділля і тут опинилися у безвихідному становищі, без зброї і харчів, нищені тифом. Але боротьба з ворогами української держави тривала далі. По всій Україні розгорілися проти большевиків селянські повстання ще довгі роки.

У героїчній боротьбі українська держава упала. В Ризі 28 березня 1921 р. большевики склали мир з Польщею: Галичина, Холмщина і Волинь відійшли під владу поляків, решта українських земель під большевицьке ярмо. Буковину зайняла Румунія, Закарпаття (Карпатську Україну) Чехія, пізніше Угорщина. Коли в 1939 р. у боротьбі з Німеччиною впала Польща, західно-українські землі дісталися під владу московських большевиків (СССР). Всюди занепало українське національне життя,— кожна держава на свій лад намагалася знищити український народ.

В 1941 р. німецькі війська рушили проти СРСР. Україна увійшла в новий період історії.

[І.Крип’якевич Історія України... -C.87]"


Orginal dostepny pod adresem http://www.geocities.com/ua_ukraine/ukrayinarus092.html



 Начальник контррозвідки УНР