Начальник контррозвідки УНР
 

Власні спогади, окремі архівні документи, висловлювання сучасників, сторінки з листів до представників української політичної еміграції дозволили скласти більш-менш повний портрет керівника контррозвідки, коменданта запілля Дієвої Армії УНР, Директора Політичного Департаменту МВС, начальника охорони Головного Отамана, начальника ІІ секції Генерального штабу Військового міністерства ДЦ УНР - Миколу Чеботаріва.

Народився Микола Юхимович 24 жовтня 1884 р. на Полтавщині. Навчався у Лубенській гімназії. У 1905 р. вступив до УСДРП. За політичну діяльність неодноразово заарештовувався царською охранкою. Змушений був емігрувати до Америки, звідки повернувся у 1908 р. на батьківщину. Перша світова війна застала Чеботаріва в Москві, де він був мобілізований до російської армії. Військову службу проходив спочатку на теренах Свинської військової округи, потім - в одному із авіапарків у Вітебську. В радянських джерелах М. Чеботаріва йменують прапорщиком. У наступні роки він був піднесений до рангу сотника, а потім і полковника Армії УНР.

Діяльність Чеботаріва у добу визвольних змагань була строкатою та різноманітною як за змістом, так і за переліком посад, які довелося йому обіймати цього періоду. 1 травня 1917 р. він прибув з фронту до Харкова і увійшов до складу міської Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів як голова української фракції. Трохи згодом був заарештований більшовиками. Втік з-під арешту й деякий час перебував у Полтаві, а потім у Києві. За його спогадами, саме він організував "Кіш Слобідської України", який згодом передав під командування С. Петлюрі.

Взагалі, за доби Центральної Ради Микола Юхимович,  хоч де б він був, намагався якомога активніше прилучатися до всіх державотворчих процесів, гостро реагуючи на всі події, що відбувалися о тій порі. "Центральна Рада засідає, щось ухвалює, власне, для себе, бо ж ті ухвали ховалися по шафах і далі ніхто про них не знав... Я є переконаний, що далі м. Києва на Україні не знали й про ухвалені "Універсали"... Українська Центральна Рада не мала постійного широкого доброго контакту з периферією, з цілою Україною...", - із гіркотою констатував Микола Юхимович.

Він піддавав критиці і той факт, що ЦР навіть не зробила спроби закласти сітку адміністрації та політичної організації, залишивши провінцію саму по собі. І тому провінційні маси народу почали самотужки організовуватись під орудою місцевих отаманів, які ставали такими собі "півпровідниками" на українських землях, з багатою козацькою традицією. Майже кожна округа мала свої повстанчі відділи та центри і свої політичні орієнтації. Розгорнутий повстанський рух в Україні був у переважній більшості висловом недовіри ЦР, яка нав'язувала народові соціалістичні ідеї і порядки. Разом з тим, вони не здатні були створити чогось кращого.

Забігаючи трохи наперед, варто наголосити, що повстанський рух, отаманія, самі отамани стали серйозним подразником і об'єктом запеклої боротьби Чеботаріва на довгі роки. Розхитаність, неорганізованість, а іноді й просто розперезаність військових, їх безглузду поведінку, поруч із хаосом і анархією, а також бездіяльністю верхівки УЦР, Микола Юхимович вважав головними причинами поразки. "У військовому штабі на чолі з Ковенком, як і у всьому Києві хаос... Відданого війська ЦР не мала... Все козацтво добре їло, не гірше спало, лузкало насіння, грало, правда, в українські карти, без грошей, й тинялося по вулицях... Так будувалася наша, молода Українська держава!.. Над усім в Києві панувало хуторянство, розхлябаність, боязливість та відсутність ясної лінії... Військова служба перейняла від москалів бюрократичне ставлення до справи. Акуратно діставали місячне утримання, спокійно засідали на своїх посадах і думали, що вже є українська держава, - з неба для них спала!" - журився і обурювався Чеботарів.

За часів Гетьманату Микола Юхимович був заарештований і перебував під вартою у Лук'янівській в'язниці в Києві. Звільнений звідти разом з С. Петлюрою. На початку весни 1919 р. його призначили начальником "Коша охорони Державного майна при Мінпроді", створеного для охорони транспортування цукру до Галичини. Наступна посада Чеботаріва - начальник контррозвідки Дієвої Армії УНР стала визначальною у його житті. Обіймав він її трохи більше трьох місяців (квітень-липень 1919 р.). Але й за такий короткий термін Чеботарів встиг дуже багато у налагодженні роботи цього важливого підрозділу. Хоча за його власним визнанням "не довів організацію контррозвідки до кінця, тому що змушений був відволікатися на багато паралельних справ: і налагодження контррозвідки в окремих частинах, і на ліквідацію авантюр отаманів Оскілка, Болбочана...".

Микола Юхимович вкрай непримиренно ставився до будь-яких проявів анархії в армії, недисциплінованості, пияцтва, дезертирства. Різко негативно оцінював роботу судів Директорії. Чеботарів вважав, що навіть більшовицького агента, затриманого у запіллі Дієвої Армії, або на передовій, потрібно карати лише після відповідного слідства та суду. Втім, коли українські суди, користуючись законодавством царської Росії (бо свого не було - Авт.), засуджували до "заслання до Сибіру", слушно зауважував: "... а у нас же свого Сибіру не було", й змушений був возити арештантів в одному із вагонів свого поїзда по фронту. Більшість з них становили отамани.

Микола Юхимович не полишив своєї боротьби з отаманами і тоді, коли працював (липень-серпень 1919 р.) комендантом запілля Дієвої Армії. Він підкреслював: "... повстанський рух українського народу використали на свою користь повстанчі отамани, що в більшості своїй були звичайними авантюристами і тому утруднювали боротьбу і шкодили національній справі... На мою долю впав обов'язок ліквідувати "Отаманію"... На Правобережжі всі отамани, зрештою, опинилися у мене під арештом: Біденко, Палієнко, Божко, Палій...". Доки за наказом тодішнього міністра внутрішніх справ І. Мазепи не були звільнені. "... Через неправильну постановку боротьби з Отаманією моє прізвище стало ненависне для "повстанчих" отаманів...", -підкреслював Чеботарів.

Обійнявши у серпні 1919 р. посаду Директора політичного Департаменту МВС в уряді І. Мазепи, Чеботарів фактично продовжував свою попередню роботу, але вже підпорядковану головним завданням очолюваного підрозділу (виявлення і припинення антидержавницької діяльності з боку політичних противників УНР, боротьба зі шпигунством, вивчення противника та його військ, розвідувальна робота щодо країн - потенційних противників або можливих союзників).

Аналізуючи події, пов'язані із перебуванням Чеботаріва на тій чи іншій посаді, його вчинки, висловлювання, вимальовується портрет досить цікавої і складної постаті. В цій непересічній людині поєднувались різноманітні риси. З одного боку - державницька позиція у принципових питаннях, несприйняття свавілля, з іншого - особиста вседозволеність і непомірна жорстокість до ворогів, опонентів та й підлеглих. Це, зрештою, в повній мірі виявилося і в його поведінці та вчинках вже в еміграції - у Польщі. Там він не припинив своєї активної діяльності. Як і раніше, боровся із своїми опонентами: когось викривав, когось обвинувачував, підозрював. Заклятими, незмінними ворогами для нього, як і раніше, залишалися більшовики й радянська влада.

У 1921 р. Чеботарів, перебуваючи на посаді керівника особистої охорони Головного Отамана, продовжував опікуватися проблемами контррозвідки екзильного уряду УНР, здійснював "докладний реєстр осіб, котрі прибували на еміграцію з кваліфікацією їх політичних поглядів та інших важливих інформацій...". Саме тому Микола Юхимович тривалий час залишався об'єктом пильної уваги радянських органів державної безпеки.

Вже в 1924-1926 рр. у листах Чеботаріва до сотника Володимира Шевченка знаходимо цікаві роздуми щодо організації, перспектив та напрямків роботи спецслужб в нових умовах еміграції. Зокрема він пропонує "... утворити організацію молодих активних сил нашого народу..., утворити центр на позиції УНР на чолі з Головним Отаманом". Зазначена організація повинна була, за задумом Чеботаріва, стати суто конспіративною, робота якої мала зосереджуватися "як на терені України, так і на еміграції".

Серед його пропозицій (згодом реалізованих уенерівською спецслужбою), спрямованих на поліпшення розвідувальної роботи та підвищення її ефективності, було, зокрема, залучення до співпраці "поворотчан", тобто тих українців-реемігрантів, що поверталися в радянську Україну. Цікавими і справедливими є його характеристики агентури радянських органів держбезпеки, якій протидіяла військова спецслужба ДЦ УНР в екзилі: "... Вже тоді Кремль вводив своїх агентів у всі середовища нашого центру і то вже не агентів-примітивів, а інтелігентних, свідомих українських персонажів високої кваліфікації".

З Миколою Чеботарівим пов'язана надзвичайно цікава й інтригуюча історія з архівом Симона Петлюри, де, окрім документів великої історичної ваги та особистих паперів Головного Отамана, нібито містилася справжня "скарбниця" компромату вибухового характеру на знаних воєначальників Армії УНР. На цей архів полювали не лише його "герої", а й ОДПУ. Отримавши архів на зберігання ще за життя Головного Отамана, Чеботарів згодом зазначав: "Архів мав охоронятися мною до особливого розпорядження Петлюри, але про це ніхто, крім дружини і Лесі, не знав".

Після смерті Петлюри еміграційні діячі довідалися, що архів у Чеботаріва і почали атакувати його, щоб він віддав безцінні документи. Микола Юхимович, незважаючи на численні "зазіхання" з боку провідників УНР, тривалий час маніпулював архівом. Він писав про ці домагання у листі до сотника В. Шевченка в січні 1927 р. і зазначав, що добивалися вони цього, "щоб знищити сліди своєї участі в тих чи інших акціях...".

Однією з характерних рис тодішньої політичної діяльності Чеботаріва, як уже зазначалося вище, була схильність до конфронтації з провідними, авторитетними діячами ДЦ УНР в екзилі у відстоюванні своїх власних поглядів на тактику та методи боротьби за незалежну державу. Чимало українських лідерів, враховуючи об'єктивні реалії, тимчасово відкидали, як неможливий засіб, відкриту збройну боротьбу за повернення на рідні землі. Чеботарів, навпаки, наполягав саме на такому сценарії, пропагуючи необхідні для втілення своєї концепції засоби: "... Жодних "уступок" військових, фінансових, чи яких других не може бути. Одна уступка - це зброя і кров... Шлях до Самостійної України через море крові..."

Розбіжності у поглядах М. Чеботаріва, з одного боку, та А. Лівицького й інших провідників уенерівської еміграції, з іншого, на шляхи і тактику боротьби ДЦ УНР в екзилі за незалежність України призвели спочатку до усунення Чеботаріва у січні 1928 р. від обов'язків начальника ІІ секції, а 1 серпня цього ж року його знімають з посади "командира охорони" Головного Отамана військ УНР і тимчасово призначають в розпорядження міністра військових справ УНР. Не на останньому місці серед причин відсторонення Чеботаріва від роботи стала і його занадто активна, на переконання провідних діячів екзильного уряду, співпраця з польськими спецслужбами.

Всі подальші відомості про життя М. Чеботаріва, так або інакше, прозоро вказують на його співпрацю з німцями. Який характер вона носила і як довго тривала, невідомо. Не пише про це і сам Микола Юхимович. В одному із повідомлень НКВС Білоруської РСР від 16 жовтня 1939 р. щодо затримання у Білостоці "резидента німецької розвідки І. І. Маняка згадується М. Ю. Чеботарів як "полковник петлюрівської банди", що готується до перекидання на радянську територію.

У 1940 р. Микола Юхимович знову повернувся до Варшави, а потім неодноразово виїздив до Холма, де виконував доручення керівництва Державного Центру УНР в екзилі. Заарештований в 1950 р. органами держбезпеки Польщі Василь Копаш, який підозрювався у співпраці з німецькою розвідкою і був переданий потім МДБ УРСР, називав М. Чеботаріва заступником А. Лівицького по Холмській окрузі. З його свідчень відомо, що М. Чеботарів займався розвідувальною діяльністю. Згаданий Копаш дає й опис зовнішності Миколи Юхимовича: років 60, високий, шатен, з блідим обличчям. У 1944 р. Чеботарів евакуювався з Варшави на Захід. В 1946 р. перебував у таборі для переміщених осіб в Оберсдорфі. Згодом оселився в Ульмі, де й помер 4 лютого 1972 р.

Що ж можна сказати насамкінець про особу Чеботаріва? Навколо цієї людини ще й досі існує ореол утаємниченості. Не з'ясованою залишається і доля архіву С. Петлюри, і доля його власного архіву та спогадів, і приписувана йому певним колом дослідників трагічна роль у вбивстві Болбочана тощо. Із певними застереженнями, не ідеалізуючи неординарну постать Чеботаріва, варто визнати, що незважаючи на всі розбіжності у його поглядах із провідними діячами, дещо нестриманий і категоричний характер, схильність до конфронтацій, безкомпромісність, Микола Юхимович був, безумовно, людиною патріотично налаштованою і на певному відтинку національно-визвольних змагань та в еміграції корисним для національних спецслужб і справи боротьби за незалежність України.

 

Володимир Сідак, доктор історичних наук, професор